Віршована пауза: Василь Стус – поезія совісті
Пропонуємо послухати його поезію із книги "Небо. Кручі. Провалля. Вода". Читає Любов Базів.
ПРОСТО СЛУХАЙ:
У 1985 році Василя Стуса було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури, проте здійснитися цим планам не судилося. У ніч з 3 на 4 вересня Стус помер від серцевого нападу в карцері – на другий день сухого голодування…
А починалося все восени 1965 року - під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві хтось крикнув:
- Встаньте, хто не згоден з владою! - Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликали партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції.
Це стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. КДБ встановив слідкування. 1972 рік став тією межею, яка розділила шлях В. Стуса на дві, дзеркально обернені одна до одної половини його життєвої містерії, поміж якими полягло "квітування" особистого вибору поета. Власне на суді 1972 року ніякої політики не було. Питання стояло так: зречешся себе і друзів чи сядеш за вірність собі і їм.
Його було арештовано разом з іншими українськими правозахисниками та засуджено до п'яти років таборів і трьох років заслання. Перебуваючи в ув'язненні в Мордовії, продовжував творити поетичні твори, писав заяви-протести проти переслідувань інакодумців в СРСР. 1979 року повернувся до Києва. Але через 8 місяців його знову заарештовано і засуджено на 15 років позбавлення волі, де він і помер у ніч з 3 на 4 вересня 1985 року.
Стус помер у карцері табору особливого режиму ВС-389/36 с. Кучино. Поховали його в безіменній могилі під № 9 на табірному кладовищі. Через чотири роки після смерті поета – в пізні листопадові дні 1989-го, коли прах Василя Стуса, Юрія Литвина т Олекси Тихого перевезли в Україну (всі загинули в таборі ВС –389\36 селища Кучино на Уралі) - над траурною процесією відверто майоріли синьо–жовті стяги. Морозний Київ схилявся перед людиною, двічі кинутою у таборову невідомість.
«Василь Стус – щаслива людина: його спадщина не пропала, хоча лежала в пропасті. Знайшлося кому рятувати його творчість – збирати, опрацьовувати, видавати... То в наш час, коли скрізь бракує розумних рук, загиблий Василь Стус зробив більше за багатьох інших, кому поталанило вернутися. Він справді "у смерті повернувся до життя..."», - Є. Сверстюк.
ПРОСТО ЧИТАЙ:
Отак живу: як мавпа серед мавп.
Чолом прогрішним із тавром зажури
Все б’юся об тверді камінні мури,
Як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
У них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
Бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука –
Сліпорожденним розумом збагнуть:
Ти в цьому світі – лиш кавалок муки,
Отерплий і розріджений, мов ртуть.
1968
*
Минає час моїх дитячих вір.
І я себе з тим часом проминаю.
І вже не віднайдусь. І вже не знаю,
А чи впізнав би на човні новім
Свій давній берег. Ні, напевно, ні.
Бо сам собі, відринутий від болю,
Пливу за днем, за часом, за собою
в новому необжитому човні.
Ні небожителі, ні жебоніння трав,
Ні перехлюпи хвиль — ніщо не скаже
Тобі про повертання. Не розв’яже
Твого питання: годі чи пора…
Ти сам пливеш, відринутий від себе.
І лиш за гребнем прозираєш гребінь.
1964
*
Так тонко-тонко сни мене вели
повз кучугури й урвища — додому,
туди, назустріч горю молодому,
де в кілька вод мої жалі текли
устами матері, дружини й сина.
Знялась моя жалоба до небес,
бо замість дому був дубовий хрест
так грубо струганий. І в ту хвилину
я був збагнув: ховається життя
за смерті паравани ажурові,
що, люблячи, ми з люблячого крові
річками точимо. Аби знаття,
я б свого серця не віддав нікому
і не стирав би марне постоли.
Так тонко-тонко сни мене вели
повз кучугури й урвища — додому.
1972
*
Схились до мушлі спогадів — і слухай:
усе, чого не зволиш, донесе
насторчене од начування вухо,
що, як не ошукає, то спасе
і визволить із німоти і тиші
і від тяжкої — з кулаки — журби.
В глухому замурованім узвишші
туркочуть до світ-сонця голуби.
Поверне все - ні в чому не відмовить
і обдарує певністю сповна
блакитна мушля, та, що луни ловить
і від вслухання стала голосна.
Зима. Паркан. І чорний дріт
на білому снігу.
І ворон — між окляклих віт —
гнеться в дугу.
Дві похнюплені сосни
смертну чують корч.
Кругом — мерці. І їхні сни
стримлять, як сосни, сторч.
Дві брами, вгрузлі в землю, тьма
колошкає Танар,
і духу — продиху нема
од жалібниць, од мар.
Зима. Паркан. І чорний стовп,
мережка шпичаків.
Злодійський огирів галоп,
вогненний грім підків.
Хлющить вода. І сутінь за вікном.
Прищухлі айстри вгорнуто у морок.
Здається, відучора був вівторок
(межи очі ударив колуном).
Пливе земля. І спокій сподіванний —
як тиша тиші. Як кінець кінця.
Хлющить вода. Так час біжить захланний —
наближує мене до реченця.
Від спогадів — самі чорніють вирви.
Дорогу розміновано — рушай!
Благословенні сходження і прірви
і славен рідний і нищівний край!
Вглядаюсь в осінні стерні —
куди ти біжиш, дорого?
З-за обрію — хто поверне,
як холодно і волого?
За ставом праліс холоне,
берез вітражі вогненні
все ваблять — подайся в гони,
за окраї безіменні.
А чий навіжений голос
вештається серед степу?
Блукає старезний Волос
привидом із вертепу.
Та прозимом осінь віє,
німує земля Сварога,
і сонце божеволіє,
бо ж холодно і волого.
Куріють вигаслі багаття,
собаки виють до зірок,
а в річці місяць, мов латаття,
доріс до повні і розмок.
І в ртутній спеці фіолету
він невимовно довго чез,
лишившись тільки для прикмети,
як цятка сяєва небес.
Самотність аркою провисла
над райські кущі в пригри снів.
Шукай по них щасливі числа,
так, як раніше ти умів:
той день, як від земної тверді
найперше сонце відійшло,
і той, що мітить знаком смерті
ще нерозгадане число.
А ти іще посередині,
ще посередині твоє.
Отож, радій вечірній днині,
допоки в ребра серце б’є.
IX. 1967
*
Небо. Кручі. Провалля. Вода.
Сонце. Чайки. Високі хвилі
поглинає загусла даль.
Ми — рибалки спочилі.
Шебершать однокрилі сосни.
Морок лагідно землю обліг,
як джерельця, струміли коси,
поміж пальців окляклих моїх.
Гострі плечі. Червоно-чорна
ковдра вечора на ногах.
Пароплав заніміло прочохкав,
в баранці загортаючи гамір.
Потім — Господи, не доведи! —
небокрай закушпелило виблий,
видавалось: росли з води
лячні ноги, як білі риби.
Зорі пахли живицею. Ніч
пахла водорістю, і в проруб
з жальним свистом спускались вогні,
до світіння розжаривши вохру.
Море, наче ведмідь в барлозі,
ще не маючи спокою,
губить колений глицею зір,
доброзичливий рокіт.
Темінь всмоктували гаї,
прохолоду хлипку ковтали.
О твої солов’ї!
О любов’ю воложені губи!
І човнами слова
непорочні
між нас
пропливали.
VII. 1962
