Оскільки психологія тісно співвідноситься з філософією, то до розмови з психологом Олександром Білоусом я залучила… давньоримського філософа Сенеку. Зрозуміло, не його самого, а крилаті вислови, які належать йому, і які доречно накласти на безліч психологічних моментів.

Сенека говорив: «Радість – мета для всіх, але де шукати ту велику радість, яка ніколи не закінчується, не знає ніхто». Хтось шукає її в честолюбстві, хтось у коханні, хтось у словесності, а хтось – у застіллях, але всіх врешті-решт розчаровують оманливі й нетривалі насолоди, після яких настають або похмілля, або великі тривоги.

Ми зустрілися з відомим українським психологом, кандидатом психологічних наук у новорічний період, коли саме відбувається масове «загострення» прагнення радості, яка здебільшого відшукується нами в новорічних застіллях та зустрічах з друзями.

- Пане Олександре, рада вас вітати з новорічними святами! Зараз ми всі намагаємося попри карантини і локдауни створити собі настрій і впіймати промінчик радості, але всім нам знайома (і вже зараз ми її передчуваємо) така штука як «післясвяткова депресія». Хочу почути від вас, як і чи можливо скоригувати свій емоційний стан під час свят, щоб потім не впасти в емоційну прірву?

- Знаєте, Сенека був філософом, але він просто не знав, що можна бути психологом! У нього багато прекрасних висловлювань і одне з них: «Якби я знав, що мені лишилося жити один день, я все одно спробував би почати життя спочатку». Хіба це суто філософське висловлювання? Воно психологічне, і саме від цього я хочу відштовхнутися.

Свято Нового року, застілля, дружня бесіда, якісь наїдки та напої – все це прекрасно, але Новий рік для багатьох – ще й момент певної межі або кордону, коли людина намагається оновитися чи дати собі якийсь зарок, наприклад, розпочати нове життя з 1 січня (а потім дивишся – вже 2-е чи 3-є, а ти нічого так і не розпочав). Я вважаю, що не треба цього робити. Треба просто святкувати, а життя – воно продовжується, і не треба від нового року забагато очікувати.

Коли люди крутяться, як білки в колесі, готуючись до святкування Нового року, вони себе заганяють у цю «післясвяткову депресію» ще перед святом! Закупи, приготування, сварки, де відбудеться колективна зустріч, очікування, потім видих, похмілля, панкреатит. Люди добрі, це не просто депресія, це – для організму і психіки величезний шок! Свято має бути легким і приємним, хай на ньому буде багато наїдків, але не обов’язково це все з’їдати (сміється) і не треба викладати останні сили на підготовку, треба дозволяти собі жити з задоволенням – тоді радість триватиме довго. 

КОЛИ ПІСЛЯ ВЕЛИКОЇ РАДОСТІ Є ЛЕГКИЙ СУМ АБО СМУТОК – ЦЕ ТРЕБА ПРИЙМАТИ ЯК НОРМАЛЬНИЙ СТАН РЕЧЕЙ

- Це складно. Сучасне життя ніби «заточене» на святкування. З усіх вітрин і сіті-лайтів, не кажучи вже про ЗМІ, нас заохочують постійно щось святкувати.

- Так. Це прекрасно, але – промовили одне до одного «Вітаю!», келихи підняли, відзначили – і достатньо. А не святкувати цілими днями чи тижнями. Ще можна зрозуміти триденне святкування весілля – це традиція і подія життя для тих, хто бере шлюб, але Новий рік ми маємо кожного року! То чи маємо ми право дозволити собі дати на «відкат» від цього свята ще тиждень чи два? Я вважаю, що це просто некоректно по відношенню до самих себе.

- До того ж, нам навіть з дитинства кажуть: дитино, не смійся багато, бо будеш плакати!

- Бо це емоційні гойдалки. Коли дитина багато сміється, то втрачає контроль – може бігти, спіткнутися, впасти і почати плакати. Так відбувається і з емоціями: вони ходять по колу, і після емоційного піднесення настає занепад – це хвилеподібність або гойдалка. І це нормально, коли після великої радості є легкий сум або смуток (свято закінчилося, гості пішли, починається новий робочий рік) – це треба приймати як нормальний стан речей.

- Приймати і не називати це «післясвятковою депресією»?

- Я цей термін і не використовую, бо він медійний, такого клінічного терміну немає.

Фішка в тому, що алкоголь, як речовина, є певним антидепресантом, він дає відчуття збудження, легкості, радості, але це – ефект того, що він гальмує кору, тобто – наш контроль, наш інтелект, наше соціальне тло, і ми дозволяємо собі розкріпоститися, бути жвавими.

Але по факту – алкоголь блокатор, депресант, і коли людина ним зловживає, то ейфорія від сп’яніння виходить, а прибитість психічних процесів лишається. Одним словом, це теж розплата за свято. Тому краще створювати собі веселощі спілкуванням та позитивними емоціями, з мінімальною кількістю алкоголю, ніж великим допінгом, тому що організм мститься. 

ПРОЖИВАННЯ ВСЬОГО ЖИТТЯ В СТАНІ АБСОЛЮТНОГО ЩАСТЯ НЕМОЖЛИВЕ, БО… ЦЕ НЕНОРМАЛЬНО

- До речі, нещодавно в український прокат вийшов датський фільм «Ще по одній», який увійшов до програми Канського кінофестивалю, з актором Мадсом Міккельсеном у головній ролі. Там дуже цікаво розкрита тема алкоголю: дорослі чоловіки досліджують теорію про те, що людина народжується з дефіцитом алкоголю в організмі, і, якщо постійно підтримувати 0,5 проміле в крові, то ти будеш постійно в стані піднесення.

- Я вже дивився цей фільм, він чудовий! З одного боку – легкий, з іншого – зачіпає тему кризи середнього віку і стосунків головного героя з дружиною. Там непроста історія, хто не бачив, дуже раджу подивитися, не можна сказати, що це святковий фільм, але він легкий і приємний.

- А ця теорія існує насправді, чи це вигадка?

- Це художня вигадка. Справа в тому, що етиловий спирт в дуже мінімальній кількості присутній в обміні речовин. Але це зовсім не та кількість, про яку говорять у цьому фільмі. Ми її не відчуваємо.

Та кількість, яку ми відчуваємо, і яка багатьма людьми сприймається як радість, потім розпадається, залишає продукти розпаду і дає нам інше відчуття, яке називається похмілля.

- Мститься нам. Далі до Сенеки. Він говорив, що найщасливіший той, кому не потрібне щастя.

Феномен щастя досліджують різні науки – і психологія, й філософія, соціологія, фізіологія, релігія приділяють увагу цьому феномену, а що таке щастя з точки зору психології сучасної людини?

- З точки зору академічної психології – це суб’єктивне переживання, яке трапляється час від часу, і яке ми можемо ідентифікувати як переживання стану щастя в даний момент. Причому цікава і, можливо, печальна річ, що ми скоріше це ідентифікуємо постфактум: «А який же я тоді був щасливий!». А в той момент, коли ми це проживали, то не так чітко це усвідомлювали. Проживання всього життя в стані абсолютного щастя неможливе, бо… це ненормально!

Тотальне щастя неможливе, воно може бути як ідея, як прагнення, як те, до чого ми хочемо дійти, відчути. Суб’єктивне переживання щастя з точки зору сучасної психології – це психоемоційний стан, створений певними речовинами: ендорфінами, які можна назвати «гормонами щастя». Коли ми щось здійснили – пробігли марафон, видерлися на Еверест чи зварили перший борщ у 12 років – це така внутрішня емоційна винагорода, безалкогольна, природна.

Говорячи спрощено, то позитивні емоції – це коли щось відбулося краще, ніж ти очікував, а негативні емоції – це коли щось відбулося гірше, ніж ти очікував. Відповідно, щастя – це максимально позитивна емоція, коли все склалося максимально добре і ти відчуваєш це, але емоція – це психічний процес, у нього є свій перебіг, вона виникає, проживається і згасає, вона не може бути вічною. Можна прагнути щастя, але не можна жити весь час у щасті, тому що це вже патологія.

КОЛИ ТИ УСВІДОМЛЕНО ПРОЖИВАЄШ СВОЄ ЖИТТЯ, ВІДЧУВАЄШ СВОЇ ПОЧУТТЯ І ЕМОЦІЇ, ТО Й ЩАСТЯ ТИ ВІДЧУЄШ ПОВНОЦІННО

- Можливо, варто привчити себе усвідомлювати момент щастя, фіксуватися на цьому? Коли добре, взяти й промовити собі: «Я щасливий».

- Це якраз і є сучасна психологія, яка красиво називається когнітивно-поведінкова 3-ї чи 4-ї хвилі. Основна вправа цього напрямку – техніка усвідомлювання або повного проживання того, що відбувається. Взяв чашку – усвідомив, яка вона: прозора чи напівпрозора. Попив воду – відчув кожен ковток. Тобто, відчувати повноту життя у всіх його проявах.

Коли ти усвідомлено проживаєш своє життя, усвідомлено відчуваєш свої почуття, емоції, то й щастя ти відчуваєш повноцінно. А коли все відбувається автоматично, похапцем, то ти потім розумієш: Боже, це ж була можливість, це було може щастя, але я кудись бігла.

- Мені здається, що зараз навіть надмірна кількість різноманітних тренінгів, онлайн-курсів і книжок про те, як бути щасливим. З’явилися навіть тренери зі щастя. З усіх ЗМІ регулярно лунає: ти маєш бути щасливим, бо людина створена для щастя.

Але ж, якщо людина все ж не може відчути це щастя, вона, відповідно, почувається нещасною! Існує така психологічна проблема?

- Люди часто звертаються до психологів не стільки через нестачу щастя, а через те, що об’єктивно збільшилася кількість ментальних хвороб (у тому числі, депресивних розладів).

Це пов’язано з різними обставинами – зокрема, і з гарними: покращення рівня життя, менше фізичної роботи, і, як наслідок, більше часу на самоусвідомлення. Коли ти цілий день порався біля корів чи курей, стомлений ліг, зранку встав і знову пораєшся – тобі немає коли фіксувати свої емоційні стани.

А коли ти опиняєшся в урбанізованому світі, в теплому приміщенні, коли тобі не треба топити піч, ти маєш філіжанку кави через 3 хвилини після того, як ти її захотів, то є час на себе. І цей час люди витрачають дуже по-різному і не завжди грамотно, тому що споживання – це прекрасно, але постійні розваги спустошують: ти починаєш розуміти, що чогось не вистачає, ти емоційно не наповнений. Ось ця ненаповненість і спустошеність сприймається людьми як нещасливість.

Так чи інакше, це форми прояву депресивних розладів. Це не обов’язково може бути депресія, яку треба лікувати антидепресантами. Може достатньо просто переглянути спосіб життя: знайти можливість займатися спортом (щоб отримати ендорфіни), згадати, що у тебе є хобі, й знайти для нього час.

Бути щасливим, як примусова задача, мені здається маркетинговою грою від психології. Краще бути усвідомленим і достатньо щасливим, аніж абсолютно щасливим.

Знаєте, є концепція: «достатньо хороша мати». Немає ідеальної матері, бо хоч що гарного ви робили б як мама для свого сина, в дорослому віці він піде до психоаналітика і обов’язково з’ясує, що в багатьох його бідах «винна» саме матір. Тому треба бути «достатньо хорошою матір’ю».

Так само і для себе: треба бути достатньо хорошим і приділяти собі увагу, щоб не тонути в повсякденні.

Ту саму філіжанку каву випити! Не похапцем з паперового стаканчика в переході, а насолодитися нею за столиком в кав’ярні – це смак, це порцеляновий чи скляний посуд, це металічна ложечка – у тебе є 15 хвилин, щоб самому посмакувати і подумати про щось приємне чи важливе.

МАЄ БУТИ ВЛАСНА ВОЛЯ, ЩОБ ВИБУДУВАТИ ЕТИКЕТ, КОЛИ ВИ НЕ БЕРЕТЕ СЛУХАВКИ, ЯКЩО ЗАСИНАЄТЕ В ЛІЖКУ З КНИГОЮ

- Але через те, що світ звужується, ми стаємо інформаційно ближчими одне до одного: постійний мобільний зв’язок, нескінченний онлайн, мені здається, що людина вже втратила момент насолоди усамітнення, про який ви говорите! Навіть із цією філіжанкою кави – ви сядете і будете або писати термінове повідомлення, або відповідати на дзвінок, або щось там переглядати в соцмережах.

- Це велика проблема – соціальна доступність, коли ми практично завжди на зв’язку. Має бути власна воля, щоб вибудувати етикет, коли ви не берете слухавки, якщо займаєтеся своїми справами чи засинаєте в ліжку з книжкою. Бо очевидно, що в 95 відсотках випадків ви засинаєте з телефоном, хоча це не дуже корисно, навіть з точки зору фізіології – екран світиться, наш мозок сприймає те, що світиться, як джерело світла, як Сонце, – і відповідно, вважає, що це день і треба бути бадьорим. Починаються розлади сну.

- Ну, екран можна більш тьмяним зробити...

- Можна. Але коли ви маєте в руках папір, відбите від нього світло абсолютно інакше сприймається мозком. Навіть від електронної книжки світло набагато меншої інтенсивності, аніж від телефону, тому мозок не так обманюється. І заснути під книжку – набагато психофізично комфортніше.

- Ми плавно підійшли до наступного вислову Сенеки, який я приготувала: «Життя, як п’єса в театрі – не важливо, скільки вона триває, важливо – як вона зіграна». Сенека, звичайно, трохи про інше говорив, але я поверну на те, що зараз життя кожного з нас – це п’єса, і не важливо, як ми її живемо насправді, важливо – як ми це показуємо у соцмережах. Наше життя майже втратило приватність, ми всі залежні від Інтернету, і постійно змагаємося, умовно, в кого ялинка краща. Цієї інтернет-залежності варто боятися, чи це вже неминучість, яка настала і треба якось з нею жити?

- Насамперед, ми повинні запитати у себе: для кого ми живемо – для себе чи для Інстаграму?

Якщо ми живемо для себе, то ми можемо поділитися з Інстаграмом, а можемо і не поділитися чимось дуже своїм, сокровенним. Наприклад, багато хто не виставляє фотографії дітей. І це не заважає їм бути щасливими у материнстві чи батьківстві.

З іншого боку, справді, ми живемо в дуже медійному світі й мусимо виставляти якісь пости, як елементи своєї професійної діяльності, мандрів, бізнесу, хобі. Тут питання – наскільки ми хочемо і можемо зберегти приватність і чи не забуваємо ми про це? Бо для дорослих людей це є зрозумілим, а дітям треба пояснювати – що таке інформаційна гігієна, що таке приватність, що таке індивідуальний простір, власний простір. І людям старшого віку теж треба це пояснювати, до речі.

Люди в діапазоні 15-55 років якось із цим інтуїтивно розібралися, хоча теж є великі проколи, чим користуються недобрі люди, і легко можна потрапити у пастку порушення приватності, в тому числі й злочинної.

МИ ВСІ ПЕВНОЮ МІРОЮ ІНТЕРНЕТ-ЗАЛЕЖНІ, АЛЕ ТРЕБА ЦЕ УСВІДОМЛЮВАТИ І НАМАГАТИСЯ КОНТРОЛЮВАТИ

- Наскільки страшна з психологічної точки зору інтернет-залежність у дітей?

- Це погано. Але це реалії нашого життя. От така моя відповідь. Не можна сказати, що Інтернет – це абсолютне зло. Це інструмент, який дозволяє нам бути на зв’язку, здійснювати багато дій, не витрачаючи зусиль, ми використовуємо прекрасні додатки, інтернет-банкінг, купуємо квитки і до театру, і на потяги, й на літаки, не встаючи з крісла в офісі чи вдома.

А з іншого боку, коли ми весь час в Інтернеті, то чи лишаємося ми собою, коли зникає Інтернет? Дуже проста відповідь. Як наркологи визначають залежність? По синдрому відміни або по абстиненції. Якщо людину позбавити якоїсь речовини і у неї є ломка, то це – наркоман або алкоголік.

Так само, якщо людина грає в гру онлайн і після зникнення чи падіння швидкості Інтернету – розбиває монітор і кричить на близьких, демонструє дуже сильні емоційні реакції, які можна описати як неадекватні, – питання про залежність відпадає, бо тут уже є відповідь.

Але ступінь залежності буває різна. Коли ти вийшов до магазину на 15 хвилин і біля каси тебе раптом накривають тривога і холодний піт, бо ти вийшов без телефона, і якщо у тебе немає термінового проєкту і ніхто не лежить у лікарні в даний момент, подумай – що з тобою? Напевно, ти інтернет-залежний. Ми всі певною мірою такі, але треба це усвідомлювати і намагатися контролювати цю залежність. По-різному роблять: хтось «зносить» Фейсбук як додаток з телефона, заходить лише з комп’ютера ввечері вдома або навіть не кожен день. Інформаційна гігієна залишається у кожного своя: хтось споживач контенту, а хтось – генерує контент.

- Тобто ви радите пройти такий тест на інтернет-залежність – сходити в магазин без телефона і подивитися, як на це реагуватиме твоя психіка?

- Так, щоб перевірити, чи можете ви сходити в СПА або в перукарню без телефона на 2-3 години. І хоча б вночі не перевіряти і не відповідати на повідомлення.

- А що, як я вночі прокидаюся лайки перевірити? Це вже залежність?

- Це любов до «лайків». Мені більше подобається їх «вподобайками» називати (сміється).

«ВПОДОБАЙКИ» ЗДІЙСНЮЮТЬ НАМ МІКРОДОЗИНГ ДОФАМІНУ – РЕЧОВИНИ, ЯКА ВИДІЛЯЄТЬСЯ В МОЗКУ І ДАЄ ВІДЧУТТЯ ЗАДОВОЛЕННЯ

- Я знаю, що ви досліджували цю тему, у вас була велика лекція саме про залежність від «вподобайок», які втручаються в наше реальне життя, і здається, що чим більше їх, тим краще…

- …хоча вони абсолютно не у що не втілюються, окрім відчуття власного задоволення. «Вподобайки» здійснюють нам мікродозинг дофаміну – речовини, яка виділяється в мозку і дає відчуття задоволення (такого, ніби ти справді щось велике зробив – розвантажив машину цегли чи пробіг марафонську дистанцію). Це підтримує організм, дає психологічне знеболення, коли ти виснажений.

Так само, коли ви граєте у телефоні в гру, де бульбашки падають – кожного разу, коли вам вдається скласти і «луснути» довгу лінію, мозок виділяє речовини, ніби відбулося щось реальне приємне. Ну, скільки у людини 10 тисяч років тому могло приємних подій відбутися упродовж дня?

- Думаю, одна, дві, або жодної.

- А тут, поки в метро їду 20 хвилин, вже 40 разів собі приємне зробив. А потім… спустошення. Це – залежність. Треба зносити ці додатки, залишати телефон лише як функціональний інструмент – зідзвон, месенджери, нон-розваги. Це треба обмежувати жорстко, особливо з дітьми, з підлітками. Тут я буду більш авторитарним, тому що дитина не виставляє собі рамок щодо того, скільки вона грає. Рамки виставляють батьки, і вони повинні бути проговорені: коли граємо, скільки граємо, в разі чого – не граємо.

- Мені здається, що у дітей це тотальна проблема: вони поголовно сидять у ґаджетах (інакше себе не уявляють), адже покоління до 12 років народилося в епоху панування ґаджетів. Ми ще пам’ятаємо час, коли цього всього не було, а вони вже не уявляють.

- У нас із вами був перший екран – екран телевізора. У тих, кому 18-25, перший екран – це екран комп’ютера або ноутбука. А в малечі – це екран смартфона, бо телевізора у них може не бути, і комп’ютера великого вони до уроків інформатики в школі також можуть не бачити. І оцей – перший основний екран – завжди з ними, він частина їхнього світу, частина їх тіла.

- Але це ж незворотній процес, мені здається?

- Я б не став драматизувати, тому що люди живуть тоді, коли вони живуть. Вони живуть із цим як з даністю, але вони продовжують рости, їсти, вчитися, закохуватися, спілкуватися. Подивимося.

У планшетах чи телефонах для дітей є купа розвивальних програм, коли вони будують будинок, годують тварин, розрізнюють кольори, зіставляють відтінки, розробляють мінімальну стратегію – це послідовність кроків… Тобто, це все розвиває, головне – скерувати виховний і розвивальний вектор. 

ПАПЕРОВА КНИЖКА – ЦЕ ШЛЯХ ВІД ПЕРШОЇ СТОРІНКИ ДО ОСТАННЬОЇ, ЯКИЙ ТИ ПРОХОДИШ РАЗОМ З ГЕРОЯМИ. ЦЕ ДУЖЕ ВАЖЛИВО

- Як скерувати вектор на читання? Молоде покоління вже майже не читає паперові книги, надаючи перевагу читанню в електронному вигляді.

- Паперова книга стає елементом не те що розкошу, але якогось іншого способу життя. Коли дитина вчиться читати, їй необхідно мати паперові носії літер, текстів, слів. Бо сам процес читання дуже магічний: гортання сторінок – де візуально тут чи тут ця подія була, де вона розірвалася перегортанням сторінки. Ми начебто це не фіксуємо, але коли хочеш щось згадати, ти можеш уявити це візуально.

В електронній книжці ти можеш збільшувати чи зменшувати текст, зупинятися, але ти не розумієш товщини цієї книги, де ти – на початку чи в кінці, зверху сторінки, чи знизу. Це начебто дурниці, але вони дають відчуття, що книжка – це шлях від першої сторінки до останньої. І ти його проходиш разом із героями, що дуже важливо.

Тому сучасні психологи, педагоги говорять, що шкільне навчання може доповнюватися планшетом з розвивальними іграми і вправами. Але підручник, в якому основний матеріал, має бути паперовий. Доросла людина може читати електронні книжки, але вона втрачає відчуття оцього шляху книжки.

Ви оптимістка, якщо говорите, що люди читають. Вони читають короткі тексти. Навичка читання довгих текстів втрачається, і довгі тексти – так звані лонгріди (коли ти маєш натиснути, щоб тобі розгорнуло весь текст) – люди пропускають.

Я по собі суджу – навіть вже маючи досвід дорослого життя, написання кандидатської дисертації, сидіння в бібліотеках: увага не тримається довго. Тобто, «кліпове мислення» – це не лише ґаджети, це взагалі темп життя і спосіб подачі.

Мені здається, що елітою стануть ті люди, які будуть здатні тримати довго увагу і взагалі грати в довгу, вибудовувати стратегії. Бо ця швидкоплинність, короткотекстовість, блимання – це споживацтво.

- Я думаю, що це ще відбувається через надмірну кількість інформації. Зараз на нас вона сиплеться звідусіль і, на жаль, не всі можуть її фільтрувати – нахапуються абсолютного сміття…

- І їх це не бентежить (сміється). Я спочатку дивувався, бо реально бачив людей, які мені розповідали про чіпування від Білла Гейтса і вишки 5G.

Це інформаційний передоз, так би мовити. А як цікаво змінюється новинна сфера! Подія ще не висвітлена в ЗМІ, а відео з неї вже розміщено в інтернеті. Ніхто ще не описав її словами, а відео вже всі побачили. Це неймовірно, але це й небезпечно. 

МИ ЖИВЕМО В ЦІКАВИЙ ЧАС: РІЗНІ ЛЮДИ, РІЗНІ СПОСОБИ ЖИТТЯ – УНОРМОВАНІСТЬ ВІДХОДИТЬ, МИ ВТРАЧАЄМО НАВІТЬ СПІЛЬНУ МОВУ

- Ви говорили, що моменти свого щастя ми розуміємо вже після того, як вони у нас відбулися. А є ж іще «синдром відкладеного життя». Він, напевне, більше був притаманний поколінню наших батьків, особливо тих, хто їхав на північ заробляти гроші, та й у декого з наших ровесників є, коли живеш думкою: досягну, зароблю, накопичу, дороблю – і заживу. А потім – мить, життя промайнуло, а ти так ніби й не пожив, бо все відкладав на потім…

- Є таке. У мене особисто такі елементи проскакують досі. Ви сказали, і я згадав, що у мене під ліжком є коробка з сервізом 1950-60-х років, який ми забрали з квартири бабусі, й мама мені його нав’язала, щоб я його взяв до Києва. Треба сьогодні подивитися – що там за сервіз, думаю, що красивий.

Так, це неймовірна історія, коли люди в такий спосіб відкладали життя на потім.

Зараз ніхто вже матеріально так не фіксується, але все одно є відкладення: пізніше народжувати дітей, пізніше брати шлюб. Це відкладення чи не відкладення? Чи це, можливо, спосіб пожити для себе спочатку?

- Спілкуючись з молоддю 14-19 років, часто чую: ми не знаємо, що буде потім, тому будемо жити на повну зараз. Вони не хочуть щось планувати, напевно через те, що перебувають під впливом апокаліптичних настроїв інформаційного поля й намагаються жити одним днем. Це інша крайність «відкладеного життя»?

- Це інфантилізація. Ми живемо в дуже цікавий час: дуже різні люди, різні способи життя, взагалі унормованість відходять, ми втрачаємо навіть спільну мову. Уявляєте, мені складно в університеті розповісти першокурсникам жарт зі згадуванням медійного персонажу, культурного коду чи літературного персонажу, якого б вони всі знали стовідсотково!

Ще десять років тому я про це не думав, а тепер може бути, що в аудиторії 100 людей, і я не доберу такого персонажу, якого б знали всі! Один або двоє точно не знатимуть.

Я вже мовчу про фільми! Немає жодного, щоб всі бачили, може тільки «Один вдома» залишився, і то я не певен. Погано це чи ні, я не знаю. Багаточисленні культурні коди, субкультури: той зі сходу, той із заходу, той знається на польській естраді, той – на російській, той – в якомусь своєму субкультурному середовищі десь тусив – світи різні, й підлітки різні, це дуже цікаво.

Індивідуальний шлях розвитку людини має певні норми: в рік – ходити, в два – говорити, а от що відбувається з нами з 3 до 103 років – це вже цікавіше!

Універсальних рецептів у мене немає, універсальних описів підлітків і того, що з ними відбувається в час ґаджетів – теж, вони різні.

Я зараз беру участь в одному проєкті з підліткам з Краматорська, там мистецький проєкт – вони абсолютно інакші, ніж були ми в їхньому віці. Мультизадачні, я б сказав. Ми ведемо в зумі велику роботу, і от він слухає, що говорить інший, коментує словами, в цей час у чаті пише до когось іншого, а ще змінює за собою цифрові фони, підбираючи з інтернету картинки за темою розмови й іронічно це обігруючи, а я… встигаю на ці 16 віконець на моніторі подивитися, на щось відреагувати, а щось і пропустити (сміється).

ТИ ЗВЕРТАЄШСЯ НАЧЕБТО ДО ЖИВИХ ЛЮДЕЙ, А В ТЕБЕ – АВАТАРКИ АБО ПРОСТО ЧОРНІ КВАДРАТИКИ. ЗВІСНО, ЦЕ БАР’ЄР!

- Ми всі зараз стали мультизадачними, але у молоді це виходить блискуче!

У мене по темі теж є вислів Сенеки: він говорив, що «ми вчимося, на жаль, для школи, а не для життя», а також що «дозвілля без занять наукою – це смерть і погребіння живої людини». У кого, як не у вас, запитати про освіту, а зокрема дистанційну! Чи вплинула вона на психологію студентів?

Можете також розказати, як воно вам як викладачу – опинитися фактично відео-персонажем на моніторах комп’ютерів своїх студентів?

- Це, звісно, вплинуло. Трошки менше, аніж на школярів, бо все ж вища освіта вимагає від людини великої кількості часу на самоосвіту, коли ти сам обробляєш матеріал, вивчаєш, здаєш.

Я працюю з першим курсом, у них почався навчальний рік, а вони ще не бачили свою групу – бачать однокурсників лише як обличчя на екрані монітора. Йшов я якось у магазин – і випадково зустрів трьох своїх студенток-першокурсниць, вони мене впізнали, кажуть: «Ой, це ви?!». Кажу: «Дивіться дівчата, у мене є ноги, я не погруддя» (сміється). Це жарт, але це сумно – не відбувається тім-білдінгу, побудови команди, студентського колективу, бо за роки навчання в університеті ти не просто здобуваєш освіту і диплом, ти продовжуєш соціалізуватися, знаходиш друзів життя. Зараз у них всього цього немає. Дух університету, він же існує не просто сам по собі, він існує в стінах: хтось сидить на підвіконні, хтось стоїть з ним поруч, вони про щось говорять, хтось вчиться краще, а хтось гірше, але це – атмосфера. Кампус, студмістечко, будівлі університету – не менш важливі речі, аніж викладання конкретних предметів, кількість годин і зданих чи не зданих дисциплін.

Предмети зараз викладаються, і все те, що можна викласти, ми даємо. Я змушений вигадати якісь інші форми контролю, проводимо дискусії в зумі, бо обмін думками – важлива річ.

- Я говорила з проректором університету Володимиром Бугровим, то він серед іншого розповідав, що деякі викладачі навіть скаржилися на психологічний дискомфорт, коли на заняттях студенти не вмикають відео, а ставлять аватарки. Напевно, коли вони «ховаються» таким чином – це виводить з рівноваги?

- Звісно, це бар’єр! Ти звертаєшся начебто до живих людей, а в тебе – аватарки або просто чорні квадратики й якесь ім’я. Добре, що ми їх одразу попередили, що треба писати свої реальні імена й прізвища, бо інакше – там би було що завгодно: Айфон Наталія або Петро Здрасьті (сміється).

Я своїм студентам сказав: люди добрі, у вас буде іспит, і якщо ви зараз будете включати камери, ставити мені запитання, коментувати і перепитувати незрозумілі моменти, я буду бачити, хто до мене звертається, як його звуть, як він виглядає – й у мене складеться вже якесь ставлення. Це ж і вам на користь, і мені приємно. Відповідно, я таким чином м’якою, але чіткою маніпуляцією досягнув того, що у мене на лекційних потоках, де має бути дев’яносто студентів на лекції, десь людей 50 включали камери, а 30-40 – ні.

- Найстійкіші не включали все одно!

- По-різному буває. Звісно, що така форма трохи розхолоджує, але організаційно не у всіх є можливість займатися вдома в окремій кімнаті, наприклад. Якщо в родині дві дитини і батьки, і всі на дистанційній освіті й роботі, то де їм елементарно сісти?

Ми в університеті змогли організувати дистанційне навчання, але так тривати довго не повинно, тому що так ми не можемо відкалібрувати якість знань.

- Але, напевно, цей навчальний рік доведеться пройти дистанційно?

- Можливо. Нічого страшного, ми вже й захисти дипломів пройшли через зум, це цікаво. 

ПРЕКРАСНУ ТЕРАПЕВТИЧНУ ДІЮ МАЄ КАНАЛ «ANIMAL PLANET», ЦЕ – НЕ ПРО ЛЮДСЬКІ ПРОБЛЕМИ, А ПРО ІНШИЙ СВІТ, У ЯКОМУ ЩОСЬ ВІДБУВАЄТЬСЯ

- На завершення розмови хочу поговорити з вами про кіно й театр, точніше – про їхню терапевтичну дію.

Останнім часом з’являється багато фільмів і вистав психологічних або соціально-психологічних. Зазвичай, це складні й серйозні речі, над якими потрібно замислитися. Якщо людина перебуває у пригніченому психологічному стані, то що їй краще обирати для психологічної терапії: щось трагічне, щоб пережити катарсис, чи, навпаки, вибрати щось легке і веселе, щоб розслабитися і відволіктися? Цікава ваша і професійна, й особиста думка, оскільки я знаю, що ви поціновувач кінематографа і театрального мистецтва.

- Треба вибирати щось важке-легке, наприклад, детектив. Зовсім розважальний контент може бути відторгнутий людиною, яка перебуває в депресивному стані, – через те, що здаватиметься їй якимось дріб’язком.

- Бо вона не на тій хвилі, й її хвилюють зовсім інші сенси?

- Є концепція психологічного резонансу, що треба взяти щось важке і драматичне, таке оперне зі страстями, щоб пережити катарсис. Але у нас не завжди є душевні сили в певних станах слухати Вагнера. Занадто легке, як я сказав, може дратувати через те, що воно легке, а ось детектив починає зацікавлювати самою інтригою, сюжетом, таємницями, і ти виходиш зі свого емоційного стану до стану простої цікавості. Це може бути щось таке звичайне, те, що ми любимо, на мій вік – можна і детективний серіал «Коломбо» з Пітером Фальком переглянути по новій, чи «Місс Марпл» з Джоан Хіксон.

Прекрасну терапевтичну дію має канал «Animal Planet», це – не про людські проблеми, це про інший світ, світ тварин, в якому щось відбувається. Дуже цікава штука.

Терапія мистецтвом – розповсюджена форма терапії, хоча й сперечаються щодо її ефективності, але кіно в цьому плані – це дуже добре.

Взагалі вважається, що найкраще – це терапія літературою, тому що коли дивишся кіно чи слухаєш музику – ти реципієнт, а коли ти читаєш, то так чи інакше відтворюєш в образній сфері своїх візуальних образів чи якихось інших чуттєвих героїв сюжет, їхні переживання – і воно відгукується в тобі. Але знайти свою книгу, яка б дала тобі момент очищення і терапії – це окрема робота, треба пошукати.

Проте, я чітко знаю, чого не треба читати, коли людина перебуває в недоброму, депресивному чи субдепресивному стані: не треба скролити стрічку новин, це ще більше виснажує. Універсальна порада – вимкніть Фейсбук, Інстаграм і Тік-Ток. Нічого такого поганого в тих «сторіз» немає: коли ти в нормі – це може наснажувати і розважати, а коли тобі зле – це забирає останні сили.

Треба читати щось одне або дивитися щось одне; набридло – припини, відклади, краще у вікно дивитися на небо, тоді знаходиться власний ресурс. У зверненні до мистецтва ми беремо ресурс із твору, і це має бути цілісний твір, не треба шматків, «кліповість» стомлює, коли людина вже на межі здоров’я і нездоров’я.

В ДЕПРЕСИВНИХ СТАНАХ НАЙКРАЩЕ ПОЧИТАТИ ІРОНІЧНИЙ ДЕТЕКТИВ З ЦІКАВОЮ ІНТРИГОЮ. НЕ ТРЕБА ВИСОКОЇ ПОЕЗІЇ

- То з літературних жанрів радите обирати детектив?

- Так, буде доречно взяти якийсь іронічний детектив, з цікавою інтригою. Не треба високої поезії.

- А що радите подивитися з нових українських та світових фільмів, щоб і цікаві, й терапевтичні, й для душі?

- Хочеться порадити щось таке ресурсне, що піднімає настрій, а більшість наших фільмів, які мали фестивальний успіх, травмують, тому що або переосмислюють події на Донбасі, або охоплюють інші важливі й складні теми.

Але є й світлі плями – важкий, але теплий і світлий фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» режисерки Ірини Цілик. Там показана тяжка реальність прифронтового міста, де мешкає дуже щира родина з дітьми, яка займається мистецтвом, і це мистецтво тримає і веде їх до життя. Це надзвичайно ніжно.

Якщо не новорічною, то абсолютно релаксуючою і в той же час терапевтичною історією є фільм «Мої думки тихі» українського режисера Антоніо Лукіча з Ірмою Вітовською й Андрієм Лідаговським у головних ролях. Це такий комічний дует: високий і низький, флегматичний син і експресивна мама. Син намагається поїхати до Канади, а задля цього готовий піти на дивну авантюру, записати голос неіснуючого птаха – «рахівського крижня». У спільній подорожі вони краще пізнають одне одного через конфлікти й примирення. Мені здається, що це світла і весела картина, звісно – там можна знайти й сумні моменти, але вони гарно обіграються.

Що стосується світового кіно, то в цьому році ще багато чого з великобюджетного кіно не вийшло в широкий прокат – притримали вихід, тому що кінотеатри напівзаповнені, та й фестивальне кіно не дуже вистрілило.

Але мені дуже сподобалася американська драма-трилер «Ширлі» про письменницю, роль якої виконує актриса Елізабет Мосс. Ти просто втрачаєш відчуття межі реальності, в якій вона живе, і реальності, в якій вона творить – ти не певен, де ця розмова зараз відбувається: в її реальній кухні чи в кухні героїні її текстів? Це настільки сінефільське задоволення!

Картина непроста, і якщо є змога подивитися її на великому екрані – ви отримаєте сильне естетичне враження від того, як мистецтво кіно працює з таким видом мистецтва, як література, і створює щось своє.

Любов Базів. Київ

Фото Євгена Котенка