Просто слухай: уривок із книги «Таке різне Різдво»

Просто слухай: уривок із книги «Таке різне Різдво»

Подкаст
Укрінформ
Пропонуємо послухати уривок різдвяної історії Дзвінки Матіяш «Вертеп, кекс та інші чудеса»

«Таке різне Різдво» — нова збірка короткої прози сучасних українських письменників продовжує традицію різдвяних антологій «Видавництва Старого Лева».

ПРОСТО СЛУХАЙ:

ПРОСТО ЧИТАЙ:

ДЗВІНКА МАТІЯШ ВЕРТЕП, КЕКС ТА ІНШІ ЧУДЕСА

1

«У чудеса я не вірю. Я раціоналіст», — сказав Григорій і погладив Аму, собаку породи боксер, що лежить під столом і часом висовує звідти квадратну голову.

Ми п'ємо мохіто й розмовляємо про чудеса й польоти. Чудеса — це моя улюблена тема. Польоти — улюблена тема Григорія. Він усе життя був льотчиком і облітав, мабуть, усі континенти. За винятком хіба що Австралії.

Григорій любить розповідати про пригоди, які відбувалися з ним, коли він літав по світу. Пригод у нього, ясна річ, назбиралося чимало.

Мені найбільше подобається слухати про Африку, де я ніколи не була. І я навіть вивчила слово «бузунґа» — так в Анголі називають білих людей. Бузунга означає людина без шкіри». Бо справжня шкіра — чорна.

2

Із даху альтанки, де ми сидимо, звисають моделі літаків, на яких літав Григорій, — від першого до останнього. Від «кукурудзяника» до «боїнга».

Усі моделі літаків Григорій виготовив сам. У нього золоті руки — стіл, за яким ми сидимо, і сама альтанка — це також його витвори. Гойдалку для внучок також він змайстрував.

На гойдалці зараз гойдається і хитро поглядає у наш бік чорноока і чорнокоса Варвара. Вона вірить у чудеса і багато знає про польоти на гойдалці, які часом завершуються падіннями. Що не заважає Варварі, витерши сльози, знову повертатися до польотів.

З

Ніна слухає розповіді Григорія з такою цікавістю, ніби чує їх вперше. Хоча насправді вона, мабуть, давно знає їх усі напам’ять. Вона теж облітала разом із чоловіком половину земної кулі. Може, почувши знову слово «бузунґа», вона згадує палюче сонце Анголи, пальми в Луанді й строкату юрбу чоловіків і жінок під безумно синім небом. Вона всміхається до Григорія і каже мені:

—           Ми сорок два роки разом. І не набридли одне одному. Кожна зустріч після рейсу була радісна.

—           Ви круті, — кажу. — Сорок два роки разом — навіть уявити важко.

—           А ми намалювали портрет дідуся, — вклинюється у розмову старша внучка Григорія, Аліна. — Хочете подивитися?

—           Звісно, хочу.

Портрет намальовано простим олівцем на звичайному альбомному аркуші. Тільки очі пронизливо-смарагдового кольору. Наче два прожектори.

—           Ви молодці! Дуже схоже!

Григорій вдоволено усміхається у вуса.

—           Правда, гарний наш дідусь Григорій? — питає Варвара.

—           Звичайно! — Чомусь уявляю її льотчицею пасажирського літака. Варвара веде «боїнг» і усміхається до хмар.

—           А ти хотіла би бути льотчицею? — питаю.

—           А я ще не вирішила, — відповідає Варвара. — Я люблю малювати.

—           А що ти зараз малюєш?

—           Я малюю літо.

Правильно, влітку найкраще малювати літо. Восени — осінь. Взимку — зиму. Новий рік. Різдво.

До речі, про Різдво.

—           А ви не хочете змайструвати на Різдво вертеп? — питаю Григорія. — Поставимо його біля нашої ялинки у сквері.

—           А що таке вертеп? — питає Григорій.

Отакої. Я, здається, ніколи ще нікому не пояснювала, що таке вертеп, бо знала це з дитинства. І всі мої знайомі знали.

—           Вертеп — це печера. Печера, в якій народився Христос, — пояснює мій чоловік Амвросій, поки я зависаю — а в голові у мене крутиться один із улюблених віршів Антонича:

Народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі...

прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий...»

Оскільки я втратила здатність говорити, Амвросій розповідає про вертеп, який ми бачили в соборі Нотр-Дам, — його автори зобразили не просто печеру, де народилося Немовля, а один із регіонів Франції: біля будиночків метушаться їхні мешканці у національному вбранні, ремісники і торговці рекламують свої вироби, вітряки крутяться, крамнички й трактири запрошують відвідувачів, течуть струмочки й річки — а новонароджене Немовля спостерігає за цим гамором зі своєї колиски.

Потім Амвросій згадує про солом'яний вертеп у Празі: фігурки Немовляти, Йосифа й Марії, овечок та волів — усе було із соломи.

Дар мови до мене, до речі, все одно не повернувся, тож я просто знаходжу в інтернеті різні вертепи, виготовлені з фанери, і показую їх Григорієві.

—           Дідусю, дідусю, у мене ж є вертеп удома. Хіба ти не бачив? Там є і колиска, і дитинка, і мама з татом, і овечка, — вигукує Варвара. — Я знаю, що таке вертеп. Хочеш, допоможу тобі його робити? І розмалюю!

—           І я хочу розмальовувати вертеп! Бо я народилася на Різдво, сьомого січня, — Аліна відривається від смартфона.

—           Значить, ти Різдвяна дівчинка, — кажу до Аліни.

—           Тааак!

—           Ага, значить, вертеп має бути з фанери, — Григорій вже щось обмірковує і гладить по голові Варвару. — А якого розміру він має бути?

—           Великого! — Аліна знову підіймає голову з-над смартфона.

—           Такого, як я! Найбільшого! — кричить із гойдалки Варвара.

А я дивлюся на Григорія й відчуваю аромат чуда, що розливається у повітрі в альтанці. Взагалі люди, що вміють майструвати руками, — самі по собі чудотворці. І їхні витвори — це також більші й менші чудеса.

До речі, не має значення, вірять люди у чудо чи ні, раціоналісти вони чи ідеалісти.

Для чуда все одно. Чудо, так само як сонце, проникає скрізь і всюди. І стається з усіма, незалежно від мови, професії. віку чи освіти. За це я так люблю чудеса. І вони відповідають мені взаємністю і часто стаються зі мною щодня.

4

Ми повертаємося додому пізно, з неба нам підморгують зірки, із лісової посадки кричить сова. Я з несподіванки аж підстрибую і спотикаюсь, адже у темряві нічого не видно. А ліхтарі на вулиці горять ще тьмяніше, ніж завжди.

—           Ти ж обіцяла не боятися, — каже Амвросій. — Сова завжди кричить на цьому місці.

—           Я забула. Сови жахливі.

—           Сови мудрі.

—           Тоді чого вони лякають людей, якщо вони такі мудрі?

Амвросій не знає, що відповісти, ми довго регочемо. Тепер, мабуть, сова перелякалася, бо більше її не чути.

—           Хочеш шовковиці? — питає Амвросій.

Звісно, хочу. Обожнюю шовковицю. Тільки про всяк випадок питаю:

—           А ми ягоди побачимо у темряві?

—           Ясно, що побачимо.

Насправді ніяких ягід я не бачу, адже вони чорні, немов сьогоднішня ніч. Тож шукаю їх на нижніх гілках навпомацки. Зате Амвросій назбирав для мене цілу жменю ягід.

Коли нам набридає їсти шовковицю, ми довго цілуємося під нею фіалковими губами. Наші фіалкові пальці міцно тримаються одне за одного, а переплетені тіні тягнуться у нескінченність. Цвіркуни цвірчать так, що аж закладає вуха. Зорі летять нам назустріч, щоб ми встигли задумати найсокровенніші бажання. І можна навіть не сумніватися — вони здійсняться. Всі без винятку.

Зранку у мене болять губи, я повільно сьорбаю бергамотово-ванільний чай і думаю, що шовковичні поцілунки — найсмачніші. І від згадок про вчорашню ніч губи у мене самі собою розтягуються в усмішці до вух. Я щаслива — і це дуже правильно. На колінах у мене мурчить Сірячок — один із наших котів. Життя прекрасне.

5

Літо непомітно перейшло в осінь, адже літо завжди закінчується непомітно й швидше, ніж інші пори року.

Ми часом зустрічалися із Григорієм на прогулянках, коли він вигулював Аму, але ніхто з нас жодним словом не згадував про вертеп. Ми говорили про погоду, про урожай помідорів, груш і яблук. Амі нудно стояти на місці, і вона штовхає мене під бік квадратною головою.

Часом Григорій гуляв із обома внучками — з ними ми говорили про те, які у кого за останній час сталися чудеса: ось. наприклад, сьогодні ми всі. не змовляючись, одягнули червоні куртки — хіба ж це не чудо?

— Чудо, чудо! — вигукує Варвара. Вона не лише у червоній куртці, а й у червоній шапці й червоних джинсах. Велике червоне яблуко.

Ми схожі на гномів, менших і більших. Григорій серед нас найбільший гном. Звісно, він ніколи не брав участі у нашому щебетанні про чудеса. Просто всміхався у вуса й слухав. Ама також слухала й виляла хвостом. Вона також дещо знає про чудеса і їхній смак.

6

Наприкінці листопада випав перший сніг, і хоча він розтав за декілька днів, у повітрі все одно почало пахнути Різдвом. Так завжди: коли випадає перший сніг, це означає, що Різдво вже зовсім близько. Цього року воно буде особливе. Бо ми вперше будемо святкувати два Різдва — 24 грудня, як більшість європейців, і 6 січня — як меншість європейців.

Я виросла у родині, де Різдво святкували в січні, після Нового року. А вдома у Амвросія Різдво святкували у грудні. Це від нього я довідалася, що таке Адвент — час приготування до Різдва, дуже радісна і незвичайна пора, як виявилося. Кожен день можна проживати особливо, наповнюючи його чудесами.

—           Слухай, Адвент — це саме для мене. Обожнюю всякі дива.

—           Звісно. День без чуда — дарма прожитий, — підколює мене Амвросій.

—           Та ні, що ти. Не дарма. Просто мені без чудес нудно, і я всюди їх вишуковую. А кому вони не потрібні — хай живуть, як знають.

Воно так і є — всі навколо живуть так, як їм пасує. Святкують одне Різдво, святкують два Різдва, не святкують жодного, бо святкують лише Новий рік. або взагалі ніколи нічого не святкують. Ну й нехай. А у мене буде цього року Адвент чудес і два Різдва. Бо я так захотіла.

Уже давно я переконалася: якщо чогось дуже хочеться, то саме так воно й буде. Справді. Чудеса почалися вже 29 листопада, в неділю, коли ми врочисто запалили першу з чотирьох свічок в адвентовому вінку. І я побажала, щоб період до першого Різдва — до 24 грудня — був повним чудес.

Після цього Амвросій із дуже серйозним виглядом сказав (майже без іронії), що буде саме так, і не інакше. І вручив мені перше чудо — адвентовий календар, про який я буквально кілька днів тому прочитала і вголос розмірковувала над тим, чи він мені потрібен, де його беруть, і чи не намалювати його самій на картоні формату АЗ.

І дуже добре, що не встигла нічого намалювати. Бо той календар, що подарував мені Амвросій, у тисячі разів кращий від того, який могла б зробити я.

Бо я навіть не підозрювала, що бувають календарі-мішечки. На кожен день — один мішечок, у який можна покласти послання дня, улюблену цитату з різдвяного вірша, завдання на день, подарунок для близьких — що завгодно.

Тобто це мішечки, які треба наповнювати чудесами самостійно.

Уявляєте: двадцять чотири мішечки зі світло-сірого льону — і всі пронумеровані від одного до двадцяти чотирьох. На них вишиті зірочки й кумедна дівчинка у червоній шапці, яка то грається з котом, то вигулює чудернацьку пташку, то тягне санчата, на яких сидить ведмідь.

—           Цікаво! Вона схожа на мене, — кажу. Бо це справді так.

—           Ну ясно, що це ти, — каже Амвросій. — Я відразу тебе впізнав.

Але дівчинка тільки на дванадцяти мішечках. На решті — хлопчик. Також у червоній шапці й светрі в зірочки.

—           А це ти! — кажу до Амвросія, і ми довго цілуємося, а я забуваю, що в духовці печеться святковий чорничний пиріг. Але таки вчасно про нього згадую.

—           А коли день першого різдвяного мішечка? — питаю Амвросія.

—           Завтра. А останній — 23 грудня. А 24 — Святвечір. Тиха Ніч.

—           Ясно. Мішечок щодня має бути наповнений чудом. Значить, терміново треба придумати щось на завтра...

—           На завтра я вже придумав, — говорить Амвросій. — А от на всі інші дні доручаю наповнення мішечків тобі.

—           А може, по черзі? Один день ти, потім я. Так буде цікавіше.

—           Я можу забути і пропустити свою чергу. Тоді мішечок буде порожній.

Я замислююся. Порожній різдвяний мішечок — це неправильно. Але Амвросій справді часом забуває про дуже важливі речі. Що ж робити?

Нарешті вирішуємо, що коли Амвросій захоче щось покласти в мішечок, він казатиме про це мені. Якщо до одинадцятої вечора він нічого не каже — я опускаю у мішечок своє чудо.

—           А ти не хочеш подивитися, що у мішечку з номером 1? — питає Амвросій.

—           Звісно, хочу! Але подивлюся завтра зранку.

—           Он ти яка. А я думав, ти не витримаєш і заглянеш у мішок сьогодні.

—           Не хочу. Хочу чекати ранку понеділка з нетерпінням. От скажи: люди часто не можуть дочекатися понеділкового ранку?

—           Різні люди по-різному. А про дівчат, що вигулюють птахів на снігу, взагалі не знаю, що сказати.

—           Ти дуже хитрий, — закопилюю губи я. І тут ми згадуємо, що треба їсти чорничний пиріг і пити чай. Виявляється. що пиріг із замороженої чорниці нічим не гірший за пиріг зі свіжої. І від нього сині губи і язик — так, як і має бути.

7

Настав понеділок і останній день осені. Мішечок із номером один лежав у мене на бильці ліжка. Я мала розкрити його, щойно прокинуся.

У мішечку був горох. Десять звичайних горошин. Хм.

—           А що означає цей горох? Те, що я — принцеса на горошині? І до чого тут Різдво?

—           Усі інтерпретації мають право на існування, — віджартовується Амвросій.

—           Усе з тобою ясно. Тоді я різдвяна принцеса на горошині й замовляю з «Ярослави» пиріжки з горохом. І на обід буде гороховий суп — як у дитинстві.

—           А скільки ти хочеш пиріжків? І чи можна купувати пиріжки не тільки з горохом? — питає Амвросій.

—           Чотири. Звісно, можна. — Бо ж пиріжки у «Ярославі» на Ярославовому Валу найсмачніші у світі. Такі пиріжки можуть пекти тільки щасливі люди, можете мені повірити.

8

У різдвяний мішечок номер два я поклала засушені квіти лаванди, яка цього літа пишно цвіла у нас на підвіконні.

—           Я так і думав, що буде щось їстівне й пахуче, — каже Амвросій.

—           Якщо ти так і думав, то готуєш лавандову каву з вершками.

Амвросій не протестує, бо варить каву він у сто разів краще за мене. А пити несмачну каву у перший день зими... це неправильно.

До того ж лавандова кава — це найкращий напій для похмурого першого дня зими. Лавандові пахощі лоскочуть шкіру, і після останнього ковтка навіть думки стають лавандові.

—           Чому лавандову каву завжди випиваєш швидше, ніж звичайну? — запитую Амвросія, не очікуючи відповіді, бо ж це риторичне питання.

Зате хочу вам сказати, що у нас був чудовий лавандовий день, і якщо взимку не вистачає літа — запасіться сушеною лавандою, щоб пити в ліжку лавандову каву. Її можна пити і не в ліжку, звісно, але то вже зовсім не те.

9

—           Якщо ти вважаєш, що у різдвяному мішечку номер три також щось їстівне й пахуче, ти глибоко помиляєшся, — кажу поважно до Амвросія.

—           Навіть і не збирався так вважати.

Правильно. Тому що у мішечку номер три лежав клаптик паперу, на якому було написано: «Вірші про Різдво».

—           Треба написати вірш про Різдво? Я не дуже вправний у писанні віршів.

—           Та ні. Треба читати вірші про Різдво. Можна почати за сніданком. І обов'язково треба прочитати різдвяний вірш перед сном.

Однак виявилося, що ніяких різдвяних віршів Амвросій не знає. І не любить та не розуміє поезії. Мене це шокувало. Бо ж обирати й читати вірші доведеться лише мені. Хоча є ще інший варіант: обиратиму вірші я, Амвросій нехай їх читає.

Однак він одразу починає вигадувати додаткові умови:

—           Я би хотів прочитати різдвяний вірш іноземною мовою. І щоб він був недовгий. Бо як вірш на десять строф, коли доходиш до десятої, забуваєш першу. Справді. Це я ще у школі зрозумів.

—           Ну добре, — бурмочу я. — Знайду тобі найкоротший у світі різдвяний вірш. Або один із найкоротших.

І звісно ж, я знайшла на якомусь англомовному сайті, де були добрані різдвяні вірші різних поетів, коротенький вірш американської поетки Емілі Дікінсон, яку люблю ще зі школи.

Амвросій про неї сьогодні лише довідався. Бідолаха. Згодом виявилося, що то був лише фрагмент вірша, але ж ми цього не знали. Амвросій доволі виразно прочитав вісім рядків про те, що дива за дивами приходитимуть ще раніше, ніж поставлять різдвяну ялинку, швидше, ніж завершать збирати урожай із полів, і перш ніж замерзне ставок, на який уже так хочеться вибігти ковзанярам.

Начебто нічого особливого. Але я побачила внутрішнім зором усе, що описала авторка. І почула запах інею. І засміялася — бо це був запах щастя і Різдва, яке починається значно раніше, ніж 24 грудня. Запах Різдва можна відчути навіть улітку. Читати інші вірші вже не треба було, вони би тільки перебили смак дива, яке подарувала нам Емілі Дікінсон. Навіть Амвросій зі мною погодився. Мабуть, він сьогодні почав розуміти поезію.

Коли надвечір мій чоловік вручає мені згорнутий аркушик паперу для мішечка номер 4, починаю хвилюватися: невже нам завтра справді доведеться самим писати різдвяні вірші? Що ж, довідаюся про це зранку.

Уже коли ми лежимо в ліжку, я тихенько проказую рядки улюбленого Антонича: «У долоні у Марії місяць — золотий горіх». Амвросій засинає під цю колискову, а я ще якийсь час не сплю, думаю, що ялинку у сквері обов'язково треба прикрасити горіхами, загорнутими у золоту фольгу.

Видавництво Старого Лева: https://starylev.com.ua/take-rizne-rizdvo

Фото з Instagram: @knygomaniablog

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-