Микола Харито. Привиди, заснулі в хризантемах

Якщо ви не чули романс “Тіні минулого” у виконанні оперної співачки (ліричне меццо-сопрано), народної артистки РРФСР Галини Каревої (1929-1990), котра неодноразово відмовлялася вступати в КПРС, а тому була позбавлена можливості їздити з Кіровським театром на закордонні гастролі, а потім і зовсім звільнена, - вам варто заповнити прикру порожнечу. Під тихий акомпанемент відлаштованого роялю пісня ця осіннім золотом чіпає душу:

- Уйди и навеки забудь, / Дороги у нас разошлись; / Устал я, хочу отдохнуть, / Пойми и без гнева простись… / Тени минувшего, / Счастье уснувшего / Снова, как призраки, / Встают предо мной. / Снова, как призраки, / Встают предо мной. / Один я блуждаю опять, / Как странник в чужой стороне, / Мне некого больше обнять, / Молиться уж некому мне... / Тени минувшего, / Счастье уснувшего / Снова, как призраки, / Встают предо мной. / Снова, как призраки, / Встают предо мной.

Тьмянішає епоха. На жаль, сам жанр міського романсу зникає. Тануть у кислотному серпанку галасливих транс-вечірок, незабутні постаті, яскраві творчі особистості, які, здавалося, буквально вчора ступали київськими вулицями і хвилювали закохані серця. Світлі почуття витискаються показовими виступами у стилі поп-цинізму, а правилом гарного смаку стає удавана непристойність.

Наберуся мужності бути обпльованим, витру закиди в старомодності і потурбую привиди, заснулі в хризантемах, ледь припорошених легким грудневим снігом.

Як і романс “Тіні минулого”, ще 47 мелодійних шедеврів на початку ХХ ст. написав наш земляк. Чуєте, із модним колись ґрасуванням звуку, співає автор:

- В том саду, где мы с Вами встретились, / Ваш любимый куст хризантем расцвёл. / И в душе моей расцвело тогда / Чувство первой нежной любви. / Отцвели уж давно / Хризантемы в саду, / А любовь всё живёт / В моём сердце больном.

***

Композитор, поет, піаніст, автор всесвітньо знаменитого романсу “Відцвіли вже давно хризантеми в садку...” Микола Іванович Харито на світ з’явився 19 (31) грудня 1886 р. у Ялті Таврійської губернії. Прохолодне море гнало легкі хвилі, квилили голодні чайки, відцвітали хризантеми, які на ПБК зазвичай затримуються аж до Нового року - він ще не розумів, що саме все життя супроводжуватиме його тугу. Їхній зоряний час, їхня пора; недарма в народі кажуть:

- Хризантеми тоді цвітуть, коли хліба дозріли.

Його батько - Іван Петрович Іванісов за професією був гірничим інженером. Походив він із родини заможних російських дворян, але мав вірменське коріння. У службових справах із Санкт-Петербургу в 1884 р. Івана Петровича відрядили до Ялти - на Південному узбережжі бурхливо тривало будівництво доріг, в тому числі і траси до майбутнього палацу останнього російського імператора, літньої резиденції Лівадія, що зводилася на півострові скарбів Крим. До відкриття Левадійського палацу із Франції було завезено 400 сортів троянд, камелий, азалій і хризантем.

***

На одному з балів у Ялті гірничий інженер зустрів корінну мешканку Надію Георгіївну Харито (?-†1948), грекиню за національністю, що походила зі знатного роду балаклавських міщан. Між іншим, досі в Україні побутує давньогрецьке жіноче ім’я - Харита (Харитина), дослівно - “принадлива”, “миленька”; означає воно красу. Спочатку так звали молоду дружину кульгавого бога вогню і ковальської справи Гефеста, але з часом Харитами стародавні греки називали богинь радості, любові і краси!

***

Нестямно закохався в кримську красуню, але офіційно брати шлюб Іван Петрович не став. Дослідники припускають, що в Санкт-Петербурзі пан Іванісов мав законну дружину. Залишався єдиний вихід - цивільний шлюб, в якому, крім сина Миколи, народилося чотири дочки - Віра, Ліда, Олена (Люся) та Надія (Діна). Офіційно Іван Петрович і Надія Георгіївна ніколи не були одружені, тому діти отримали прізвище... матері.

На щастя, пан І.П.Іванісов виявився людиною заможною. В Ялті, на вулиці Виноградній (тепер - вул.Чехова, 13), він придбав і перебудував розкішний особняк купчихи Соболєвої, а в Алупці купив сосновий бір площею 22 гектари, де планував відкрити приватний санаторій для хворих на туберкульоз. Благодійністю батько майбутнього романсеро особливо не опікувався - сам він страждав королівською хворобою, з часом сухоти виявилася і у сина Миколи.

Ялтинський будинок Надії Георгіївни Харито постійно відвідували імениті гості з російських столиць. Жінкою вона була освіченою, відмінно розбиралась у мистецтві. Її музичні нахили передалися дітям. Вечорами тут влаштовувалися домашні концерти, де постійно лунала музика.

Найобдарованішим виявився син Коля. У п’ять років хлопчик почав брати уроки гри на фортепіано і складати перші вірші. Навіть не перебуваючи в вітальні, мати вмить пізнавала: грає саме син, а не котрась із дочок. Миколу відрізняла особлива манера виконання - грав він в основному не по нотах, а по пам’яті. Переказують, що у салоні Надії Георгіївни гостював Федір Шаляпін, який за десяток років виконував знамениті “Хризантеми” Миколи Харито під акомпанемент самого… Сергія Рахманінова.

***

У 1895 р. дев’ятирічного Колю мати віддала до Олександрівської чоловічої гімназії, що стояла по вулиці Ауткінській (нині - Інститут винограду і вина “Магарач”; вул. Кірова, 31). Трохи пізніше, у 1905-1906 рр. тут навчалися: майбутній учасник революційних подій у Криму, радянський дипломат, а поки тільки керчанин Петро Войков (власне: Пінхус Лазаревич Вайнер; 1888-1927) та поет, майбутній лауреат Ленінської і Державних премій СРСР Самуїл Маршак (1887-1964), котрий жив тоді в родині Катерини Пєшкової, дружини Максима Горького, яка в 1904-1906 рр. викладала в Ялтинській чоловічій гімназії. Через багато років Микола Харито присвятив товаришу-гімназисту, Петі Войкову романс “Минулого не повернеш”, створений на вірші Тетяни Строєвої.

А поки на святкових концертах Микола виконував в Олександрівській гімназії різну музику: Бах, Бетховен, Шопен, якого хлопчик знав усього, Петро Чайковський та улюблений Сергій Рахманінов. Після кожного року навчання досягнення учня начальство відзначало похвальними грамотами. Граючи без нот, юнак виявляв блискучу музичну пам’ять. На той час припало і його захоплення російською поезією, що переживала свій Срібний вік.

Цікавий факт. Під час візиту до Олександрівської гімназії імператора Миколи II з імператрицею Олександрою Федорівною та княжнами Тетяною та Ольгою Микола Харито на Різдво 1900 р. розважав вінценосних осіб грою на фортепіано. Запам’яталося не те, як в актовому залі чоловічої гімназії побіля ошатної ялинки цариця та її фрейліни вручали гімназистам подарунки, а як імператор та імператриця сиділи на двомісному кріслі, позиченому з нагоди світкового концерту із... фамільного будинку Миколи Харито на вулиці Виноградній, 13.

Зізнатися, Олександрівська гімназія виховала достатню кількість талантів для Російської імперії. Не дарма членами її опікунської ради були: дружина Максима Горького, педагог і публіцистка Катерина Павлівна Пєшкова (1876-1965) і знаменитий ялтинський письменник Антон Павлович Чехов (1860-1904), а музичними наставниками, на хвилиночку, - Федір Шаляпін та Сергій Рахманінов.

***

У 1904-1906 рр. у повітрі літали бацили революції, і вони, зрозуміло, не могли не вчепитись у бунтарський характер Миколи Харито.. Удома у старшокласника - батько зняв сину-гімназисту окрему квартиру! - збиралася революційно налаштована молодь: студенти, робітники, дрібні чиновники. Тут сміли критикувати непотрібного народу царя і ганьбою таврували антинародний уряд.

Одного разу під час заворушень молодого робітника, з яким товаришував гімназист М.Харито, застрелила поліція. У процесію скорботи за жертвою класової боротьби на вулиці Ялти влилася сила-силенна народу. За труною чвалав і сам Микола, важко переживаючи загибель товариша.

Після поховання син не стримав почуттів, а, повернувшись додому, розчахнув вікна і гучно заграв “Марсельєзу”", вкладаючи в акорди все своє юнацьке обурення. Орендована батьком квартира знаходилась у будинку, розташованому неподалік від царської резиденції в Левадії. Стурбована мати кинулася закривати вікна:

- Коля! Ти всіх нас згубиш! Змилуйся хоча б над сестрами!

Про вчинок неблагонадійного гімназиста сусіди повідомили в поліцію. Миколу Харито моментально виключили з Олександрівської гімназії та вислали з Ялти. Не один тиждень убита горем мати домагалася особистого прийому у градоначальника, монархіста, чорносотенця - одного з покровителів Союзу Російського Народу, генерала І.А.Думбадзе (1851-1916), а отримавши аудієнцію, слізно просила чиновника дозволити синові закінчити гімназію - учитися Миколи залишалось якихось кілька місяців.

***

Наполегливості Надії Георгіївни Іван Антонович поступився і дозволив порушникові спокою закінчити гімназію, з 1903 р очолювану російським педагогом, істориком Артуром Генріховичем Готлібом (1866-1960). Повірте, це здавалося неймовірним, оскільки колишній полковник 3-ої Кавказької Тубільної кінної дружини І.А.Думбадзе не рахувався навіть ... “із існуючими законами і думкою Сенату”.

Тільки, зізнатися, гарячими хлопцями були й ялтинські старшокласники з Олександрівської гімназії. Наприклад, керчанин Петро Войков, який товаришував з Миколою Харито, перевозив у 1906 р. бомби і брав участь у замаху на самого генерала І.А.Думбадзе. 6 лютого 1907 р. із балкону дачі Новікова, що стояла в передмісті Ялти, коляску чиновника шпурнули бомбу. Тоді ялтинського градоначальника легко контузило і щасливо ... подряпало, хоча вибухом генералу відірвало козирок кашкета! Тим часом, кучер і коні були важко поранені.

Терорист, який належав до одного з “летючих бойових загонів” партії есерів, на місці, застрелився. Жандарми з’ясували, організатором замаху був 17-річний Петро Войков. Розлючений І.А.Думбадзе звелів спалити дачу, що викликало скандал, бо, як з’ясувалося: власник орендованої будівлі ніякого відношення до замаху не мав, тому уряд Імперії компенсував йому вартість знищеної нерухомості.

***

І восени 1907 р. за низки обставин сім’я Надії Георгіївни Харито назавжди залишила Ялту і переїхала до Києва. По-перше, виникла службова необхідність пану І.П.Іванісову вирушити на береги Дніпра. По-друге, тавро неблагонадійності для 20-річного ялтинського гімназиста загрожувало реальним арештом. По-третє, потрібно було підшукати гідний університет, щоб юнак продовжив освіту і викинув революційні дурниці з голови.

У Місті на семи пагорбах Микола вступив на фізико-математичний факультет Київського університету Св.Володимира, але незабаром перевівся на юридичний. У студентському середовищі він користувався авторитетом і повагою. Це не дивно. Глибока начитаність, вроджена музичність, гарні манери, душевні якості, мужній вигляд - все це робило спілкування з ним привабливим. Популярність студента Харито в університеті порівнювали з авторитетом ординарного професора по кафедрі історії найважливіших іноземних законодавств давніх і нових О.О.Ейхельмана (1854-1943). Свого часу навіть епіграма шпарка ходила:

- Не всё хорошее забыто, / Не всюду царствует обман. / Среди студентов есть Харито, / А в профессуре - Эйхельман.

У цьому виразі бриніла суща правда: красивий, чемний, галантний, талановитий юнак подавав великі надії, і як правознавець, і як... музикант. Натяжкою буде сказати, що обидва герої римованого бонмо відчували душевну близькість, але професор Оттон Оттонович Ейхельман не раз заступався за студента Харито. Особливо це було потрібно, коли юнак знову вляпався в історію, опинившись в епіцентрі студентських заворушень.

Такі у листопаді 1910 р. спричинила передчасна смерть Льва Толстого. Обставини набули серйозного характеру. По всій Росії прокотилася хвиля страйків і маніфестацій. Вперше за роки реакції відкрито висловлювалася ненависть мас до царату; смерть графа Л.М.Толстого стала приводом для вияву тієї зненавиди. Йшлося не про те, що гарячі голови в аудиторіях пару парт перевернули - в Києві та Харкові для придушення студентських заворушень на допомогу поліції підтягнули регулярні війська.

В агентурних зведеннях Київського ГЖУ (Губернське жандармське управління) йшлося: студент Імператорського університету Харито М.І. протягнув коридором запону із написом “Вічна пам’ять Льву Миколайовичу Толстому”. Окрім іншого, баламут також “приніс стос прокламацій Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), які були в приміщенні університету розкидані”.

***

Ні, не революційним шаленством у Києві уславився молодий правник. Микола Харито став знаменитий, лише-но восени 1910 р. написав свій перший і найвідоміший романс "Отцвели хризантеми".

- В том саду, где мы с Вами встретились, / Ваш любимый куст хризантем расцвёл. / И в душе моей расцвело тогда / Чувство первой нежной любви. / Отцвели уж давно / Хризантемы в саду, / А любовь всё живёт / В моём сердце больном. / Опустел наш сад, Вас давно уж нет, / Я брожу один весь измученный. / И невольные слёзы катятся / Пред увядшим кустом хризантем. / Отцвели уж давно / Хризантемы в саду, / А любовь всё живёт / В моём сердце больном. / А любовь всё живёт / В моём сердце больном.

Щодо цього, природно, побутує легенда. Мовляв, з’явився ліричний шедевр після одного випадку, коли в антракті вистави неговіркий капельдинер Київського міського театру (нині - Національна опера України) доставив у ложу №5, де сидів студент, записку олівцем. Із виразною пристрастю незнайомка написала:

- Ви такий цікавий! Так вирізнієтеся з-поміж усього цього натовпу!

Послання схвилювало молодого музиканта, і той, повернувшись додому, стривожені думки не прогнав, а спробував уявити, намалювати в уяві образ загадкової шанувальниці, з якою їм ніколи не судилося зустрітися. Щоб вилити почуття, що на початку ХХ століття могло бути краще за пристрасний романс?

Правда полягає в тому, що записка справді існувала і навіть збереглася в архіві молодшої сестри поета - Надії Іванівни Лавровської-Харито (?-1992). Але, з іншого боку, правда і в тому, що написана листівка була... в 1918-му р, тобто через вісім років після того, як з’явився неповторний романс.

***

Уперше публічно твір “Отцвели хризантемы” виконав співак і автор, як дехто стверджує, тексту, - Василь Дмитрович Шумський (справжнє прізвище - Шомін). Це сталося в кінематографі на розі Фундуклеївської та Ново-Єлизаветинської вулиць (тепер - вулиця Богдана Хмельницького, 5), що знаходився тоді в будівлі Театру Августа Бергоньє. Тапером в кінотеатрі тоді підробляв 23-річний Микола Харито, котрий не бажав сидіти на шиї батьків.

Насправді все склалося дивним чином. За порадою друзів Микола Харито звернувся у відоме нотне видавництво Леона Вікентійовича Ідзіковського (1827-1865), офіс і знаменитий книжковий музичний магазин якого тоді працювали за адресою Прорізна, 29. Замовник мав намір опублікувати авторський романс “Отцвели хризантемы”. Із молодим автором зустрівся керуючий фірмою “Леон Ідзіковський”, син власника друкарні, член Київського відділення Імператорського музичного товариства Владислав Леонович Ідзіковський (1864-1944). Послухавши у виконанні Миколи Харито твір, він щиро похвалив композитора , а ще - привітно пояснив, що в друкарню потрібно подавати не рукописну чернетку, а вичитаний та відредагований текст. І - порадив кілька кандидатур переписників нот.

Саме з подачі В.Л.Ідзіковского молодий музикант познайомився з київським співаком, актором, виконавцем романсів В.Д.Шумським і попросив старшого колегу пройтися рукою майстра партитурою, щоб внести необхідні поправки. Прохання Василь Шумський виконав, але при цьому не забув поставити себе... співавтором. У такому вигляді до видавництва і був виданий романс, де поруч з ім’ям справжнього композитора намалювався автор тексту - В.Шумський. Від такого сусідства Микола Харито не заперечував, навіть присвятив романс... Василю Дмитровичу Шумському.

Обмін тоді йому здавався рівноцінним. Микола отримав гонорар, тоді як актор і співак включив молодого піаніста в програму авторських концертів у театрі Бергоньє (нині - Київський академічний російський драматичний театр імені Лесі Українки). Це - по-перше, а по-друге, в трупі театру Августа Бергоньє Микола Харито зустрів свою любов, майбутню дружину, красуню Марію Олімпіївну Федорович.

***

За перший у житті романс - “Отцвели хризантемы”, що пізніше залюбки публікувався у збірках “Російський романс” (“Правда”, Москва, 1987 р.) і “Російський романс на зламі віків” (“Оранта-Пресс”, Київ, 1997 р .) під назвою... “Хризантеми”, - видавець заплатив 15 рублів. На ті часи суму пристойну, що вважалася солідним гонораром. Окрилений успіхом, Микола Харито почав акомпонувати частіше і більше. Уже навесні-восени 1911 р. к київській пресі замиготіли повідомлення:

- Учора в Художньому театрі мініатюр паном Шумским В.Д. із великим успіхом були виконані нові романси киянина М. Харито: “Закінчилося щастя” і “Тихо, тихо дрімає”. Твори дуже красиві і мелодійні, у них багато настрою.

Вірите, раніше київська преса рідко кому лестила, але це було по-справжньому витончено. Самі послухайте, як “Тихо, тихо дрімає”:

- Приходи, милый друг мой, / Лишь взойдет месяц златой, / Приходи, радость моя, / Лишь зазвучит трель соловья. / Тихо, тихо дремлет / Старый сад в тиши, / Друг мой, на свиданье Ты ко мне спеши. / Ах как нежно буду / Я тебя ласкать, / Как тебя безумно / Буду я целовать. / Тихо, тихо дремлет / Старый сад в тиши, / Друг мой, на свиданье Ты ко мне спеши.

Після гучного успіху “Хризантем" автор продовжив писати романси із подвоєною енергією. Невдовзі постали не менш успішні твори, як-то: “Тіні минулого” (слова Анатолія д’Актиля; власне - Анатолій Френкель), “Гайстри осінні” (сл. Сергія Грея), “Хвилини щастя” (сл. Олексія Апухтіна), “Сльози” (сл. Федора Тютчева), “Закінчилося щастя” (сл. Василя Шумського), “Тихо, тихо дрімає” й “У хвилини зізнання” (обидва: сл. Миколи Харито) та інші.

Такими ось виявилися почуття, перелиті “У хвилини зізнання”:

- Вам скучно со мною, я знаю, простите! / Но что ж я могу вам сказать?.. / Мне грустно, но больше сил нет, поймите, / От вас свое чувство скрывать. / Жизнь без просвета и без цели, / И непроглядна тьма вдали… / Только лишь вы мою душу согрели, / Сердце любовью зажгли… / Вам скучно со мною в минуты признанья, / Я знаю, но сил нет молчать! / Я душу открыл вам против желанья, / И легче теперь мне страдать.

***

Мати в будинку ноти романсів київського композитора М. Харито стало для Російської імперії не тільки модною, скільки пристойною справою. Неповторний флер полягав у тому, що автор неодмінно першим і незабутньо виконував в Києві власні твори, витончено акомпануючи: на роялі - в модних салонах і багатих вітальнях, на гітарі - у камерних молодіжних компаніях. Молоді панянки і солідні матрони Миколу Харито обожнювали, адже у хвилини концертування рівних йому не було

Прикметно, що на початку ХХ століття романси були в моді. Композитори - відомі та початківці - вважали честю, коли їхні твори виконували Олександр Вертинський, Михайло Вавич, Юрій Морфессі, Варвара Паніна, Анастасія Вяльцева, Надія Плевицька або Іза Кремер. Поетичні тексти для романсів не гребували складати Анна Ахматова, Олександр Блок, Сергій Єсенін, навіть Володимир Маяковський. Довкола жанру виникла ціла індустрія - партитури романсів підприємливі книговиробники видавали величезними тиражами, але продавали за доступною ціною. Було щось зворушливе в культурі романсу початку ХХ століття, коли вірші і ноти ще друкувалися на барвистих листках із віньєтками та поширювалися окрім передплати, кур’єрським способом: листоношами та… сажотрусами.

Тим часом, київський автор Микола Харито не обмежив себе одним, нехай і модним жанром. Творчий доробок композитора розширили витончені зразки популярної в той період мелодекламації, створені як акомпанемент для знаменитих читців. Був Микола Харито й автором успішних фортепіанних п’єс, а також оригінальної таперської музики до кінематографу, зокрема - до картин за участю легендарного французького коміка Макса Ліндера.

Це не просто неприємно, а просто неприпустимо, коли в концерті колишній рокер, а тепер концертний варвар Гарик Сукачов, не оголошуючи авторів, виконує... “старовинний російський романс”. Натомість із належним пієтетом оголосити:

- Це дивовижний романс у 1910 р. написали два киянина; слова Василя Шумського, музика Миколи Харито, “Закінчилося щастя”:

- Помнишь ли ночь / серебристую, ясную, - / Тихо к реке мы спустились вдвоем. / Песню любви я шептал тебе страстную, / Счастье светилось во взоре твоем. / Кончилось счастье - / Всё было сном / Сердце тоскует, / Сердце страдает, / Сердце грустит о былом. / Годы прошли, и мы встретились снова, / Слезы из глаз покатились твоих. / Снова хочу я блаженства былого, / Но не вернуть этих дней золотых. / Кончилось счастье - / Всё было сном / Сердце тоскует, / Сердце страдает, / Сердце грустит о былом.

***

У буремні часи людьми керують дивні вчинки. Довельми несподівано Микола Харито вступив до партії есерів, а далі почалися і зовсім недитячі пустощі. Студент став членом підпільної організації, очолюваної російським анархістом, секретним інформатором охоронного відділення (агентурна кличка Аленський) Дмитром Богровим (власне: Мордехай Гершкович Богров; 1887-1911), котрий особисто стріляв із браунінґа 1 вересня 1911 р. у Київському оперному театрі у голову ради міністрів Російської імперії Петра Аркадійовича Столипіна.

Протягом 1911 р. Миколу Харито кілька разів заарештовували, а квартиру неодноразово обшукували. Врешті решт, на підставі рапорту начальника Київського охоронного відділення, підполковника Окремого корпусу жандармів Миколи Миколайовича Кулябка (1873-1920) композитора-есера заарештували і засудили.

У лютому 1912 р. групу бунтівних київських студентів спецвагоном етапували до місця відбування покарання - на три роки, під очний нагляд поліції, у селище Пінега Пінезького повіту Архангельської губернії. Місце для заслання обрали знатне.

Тут останні роки життя провів фаворит цариці Софії, Василь Васильович Голіцин; після смерті його поховали в Красногорському чоловічому монастирі на Червоній Горі - найвищому місці Пінезького району в 15-ти км від селища Пинега. До числа місцевих каторжан належали революціонери типу Климента Ворошилова та Олексія Рикова, а також Олександр Серафимович, засуджений у справі про замах на Олександра III.

***

Розмістили “політичних” студентів із Києва окремо від кримінальників - у теплих бараках. Годували стерпно. Надавали навіть якусь свободу пересування. Але в якості трудової повинності поставили валити ліс і розпилювати колоди на дошки. Навіть тут, на Півночі, опальний поет не переставав писати вірші і складати музику.

Один з мелодекламаційних романсів того періоду Микола Харито присвятив засланим друзям, назвавши твір “Третю ніч вирує хуртовина”.

Подібно до декабриста, на заслання молодий киянин вирушив із молодою дружиною, актрисою Марією Федорович. Невдовзі у засланця загострилися сухоти першої стадії. Потім скаржитися на нездужання почали сусіди по бараку. Не в усьому царат виглядав людожером. У 1913 р. засудженому Миколі Харито дозволили виїзд на лікування до Швейцарії, більше того, зарахували час лікування у загальний термін заслання. Милістю Божою в період дворічного перебування в Швейцарії в 1914-1915 рр. київський композитор як вільний слухач відвідував лекції в місцевій консерваторії - матеріальний добробут сім’ї це дозволив.

Якими солодкими бувають тихі “Хвилини щастя” - так називався романс, написаний Миколою Харито на вірш (1865) Олексія Апухтіна:

- Не там отрадно счастье веет, / Где шум и царство суеты: / Там сердце скоро холодеет / И блекнут яркие мечты. / Но вечер тихий, образ нежный / И речи долгие в тиши / О всем, что будит ум мятежный / И струны спящие души, - / О, вот они, минуты счастья, / Когда, как зорька в небесах, / Блеснет внезапно луч участья / В чужих внимательных очах, / Когда любви горячей слово / Растет на сердце как напев, / И с языка слететь готово, / И замирает, не слетев...

***

Тим часом романс “Хризантеми” набув широкої слави. Цьому сприяв той факт, що за колізією пісні зробили однойменний 50-хвилинний фільм - “Хризантеми” (1913), знятий для торгового дому “Олександр Ханжонков і К°” режисером Петром Чардиніним (1873-1934) за участю Віри Караллі (1889-1972) та Івана Мозжухіна (1889-1939). Колись знімали стрічки за сценаріями, написаним на сюжети ... популярних романсів; до всього ж, Микола Харито зовні був дуже схожий на актора німого кіно Івана Ілліча Мозжухіна.

Прем’єра стрічки “Хризантеми” відбулася 4 листопада 1914 р. Щоправда, від слів оригінального романсу кіносюжет майне нічого не залишив - під популярну мелодію розгорталася жахлива історія кохання і зради. За сюжетом, балерина Віра Неволіна (В.Караллі) закохалась у Володимира (І.Мозжухін), котрий борсався у боргах як у шовках, і запропонувала коханому продати свої коштовності, щоб розрахуватися із фінансовими зобов’язаннями. Та увагу гульвіси невдовзі привернула багата вдова, і Володимир став залицятись до нової пасії. Не в силах винести зраду, під час чергового спектаклю Віра випила отруту, попрощавшись із життям. Одне слово, не хризантеми, а якісь суцільні російські пельмені.

Коли із Швейцарії композитор повернувся до Києва, на відновлення в Імператорському університеті розраховувати не доводилося. Щоб утримувати сім’ю, Микола Харито шукав роботу. Головному режисерові та антрепренеру Київського театру мініатюр Матвію Тимофійовичу Строєву (власне: Фундамінський, або фон Дамінський;?-†1930) припав до душі талановитий молодий чоловік: він багато чого вмів, а головне, був готовий багато працювати.

- Тапером? - Нема питань.

- Оформлювачем музичних вистав? - Звісно.

- Писати музику до театральних постановок? - Будь ласка.

Настільки привернув до себе роботодавця молодий артист, що незабаром Микола Харито посів місце... гувернера дітей пана Строєва, перетворившись на друга сім’ї. Прихована печаль, глибина зрілої юності робили спілкування із цим артистом незабутнім, особливо - коли Микола сідав за інструмент і співав “Гайстри”:

- Астры осенние, грусти цветы, / Тихи, задумчивы ваши кусты; / Тихо качаетесь, грустно склоняетесь / Осенью поздней к земле… / Солнышко яркое вас не пригреет, / Осень печальная - ваша весна, / Глядя на вас, моё сердце сжимается, / Грустью объята душа. / Сад весь осыпался, всё отцвело… / Листья увядшие вдаль разнесло… / Лишь одинокие астры осенние / Ждут понапрасну весны.

***

За деякий час молодий композитор став отримувати авторські відрахування за публікації музичних творів: романси користувалися величезним попитом, а наклади партитур повсякчас зростали. До 27 років Микола Харито здобув матеріальну незалежність, але залишити родину Строєвих уже не зміг. Адже молодий педагог закохався у вихованку, молодшу дочку Матвія Тимофійовича та актриси Московського Малого театру Олександри Федорівни Грибуніної (1866-1942) - Тетяну Дамінську.

Події розгортались із шаленою швидкістю. Незабаром у величезній київській квартирі М. Т. Строєва, окрім Миколи Харито, у кілька кімнат вселилася його мати - Надія Георгіївна Харито, прихопивши із Ялти чотирьох своїх дочок. Тільки посміхався головний режисер Київського театру мініатюр Матвій Тимофійович, адже у зятеві, у Миколі бачив він наступника своєї антрепризи. Принаймні батьки Тетяни мовчки заплющили очі, коли їхня молодша дочка із все ще одруженим Миколою переїхали в... окрему квартиру, на Пушкінській, 10. Офіційно укласти шлюб закохані не могли: Марія Алімпіевна Федорович не давала чоловікові розлучення. Але ж життя буяло… Талановитий, вродливий, вихований – мимохіть Микола закохував у себе чуттєвих панянок, його кликали в модні київські салони. Хто ж таке щастя випустить із рук?

Скажу більше, 1913-1915 рр. виявилися найщасливішими і найбільш плідними в короткій творчій біографії композитора. У той період з’явилася більшість кращих романсів, фортепіанних п’єс, мелодекламації. Хоча хіт-паради ще не винайшли, до цієї події належало прожити мінімум чверть століття, але існували інші інструменти, які в Російській імперії вимірювали популярність того чи іншого композитора.

Щороку видавалися незаперечні, виконані типографським способом, докази всенародної любові до романсів Миколи Івановича Харито. Зокрема, у масовій брошурі “Улюблені романси та пісні, що виконуються з величезним успіхом” друкувалися виключно масово популярні твори. Так ось… У “Золотому грамофоні 1915 року” із 108 заявлених романсів і пісень 15 романсів, тобто кожен сьомий, належав киянину Миколі Харито.

***

Шоу-бізнес шоу-бізнесом, але не забуваємо, тривала I Світова війна. У першу хвилю мобілізації неблагонадійний есер Харито М.І. не потрапив. По-перше, надто слабкі легені він мав. По-друге, “ви ж, голубчику, - із політичних”. По-третє, відрахований київський студент виявився вільним слухачем Женевської консерваторії. Тільки на початку 1915 р. разом з дружиною Марією Олімпіївною Федорович вони повернулися до Києва, де 13 лютого 1916 р. Микола поновився в Імператорському університеті… Закінчити вищу освіту так і не вдалося. Попри рішення медичної комісії, через півтора року хворого на сухоти юнака... забрали до війська.

У заяві, поданій на ім’я ректора (1905-1917) Імператорського університету Св. Володимира, дійсного статського радника, заслуженого професора Миколи Мартініановіча Цитовича (1861-1919) студентом третього курсу правничого факультету М.І.Харитом, йшлося про те, що останній зарахований:

- 1 (13) жовтня 1916 р. юнкером в Миколаївське Київське піхотне військове училище.

Наприкінці осені 1916 р. ситуація на фронтах Першої світової змінилася, крутити носом Російській імперії більше не доводилося: потрібно було нове й нове гарматне м’ясо. 22 березня 1917 р. Микола Харито закінчив військове училище, деякий час служив прапорщиком... на Солом’янці - у запасному полку, розквартированому в Миколаївському артилерійському училищі (тепер - Національна академія внутрішніх справ України; Солом'янська площа, 1). Проте 25 січня (8 лютого) 1918 р. разом з усіма викладачами та юнкерами його відправили в... тримісячну відпустку.

Коли в березні 1918 р. Центральна Рада України Миколаївське артилерійське училище перетворила на 1-й Запорізький імені кошового Костя Гордієнка полк кінних гайдамаків Української держави, розлючений Микола Харито вирушив на Кубань, де вже у квітні т.р. вступив до лав Добровольчої армії, командування якої місяць як прийняв на себе генерал Антон Денікін (1872-1947). Так за іронією долі колишній революціонер-есер Микола Харито опинився в лавах... білої гвардії.

***

Від літа 1918 р. поручик Харито служив при штабі Антона Денікіна в Катеринодарі (нині - Краснодар). На Кубані плинуло відносно мирне життя. Давали спектаклі театральні трупи, чарівно вабив сінематограф, ресторани пригощали гостей. У маленькому містечку згромадилося на той час уже чимало біженців з Петербургу, Москви, які бажали в тихому місці перечекати буремні часи.

В армійських буднях одні траплялися свята - весілля.

9 листопада 1918 р. на хуторі Тихорецький Кавказького відділу Кубанської Народної Республіка з’явився елегантний поручик Микола Харито - його університетський друг, однокашник по Миколаївському артилерійському училищі, товариш по службі Олександр Козачинський вирішив одружитися на 19-річній Софії Гонсеровій. На званий обід сестра-близнюк нареченої - Віра Гонсерова, завітала разом із нареченим, ротмістером Бонгарденом, котрий якимось дивом дістався на весілля аж із ... охопленого революціями Петрограда.

Не дивина, що всю жіночу увагу, рахуючи сестру Віру та матір нареченої - Агнію Петрівну, привернув до себе пекучий брюнет, талановитий і ввічливий Микола Харито; на той час він уже створив 48 популярних романсів. Багато з них виконувалися в концертах, видавалися на грамофонних платівках. Їх особливо полюбили слухати в роки Революції і Громадянської війни - мелодійні мініатюри з неприхованою ностальгією нагадували: було колись інше життя, сповнене чистої любові, світлих надій і простого людського щастя.

Сидів за роялем, Микола Іванович і, як завжди, музично віддавався мріям - грав, співав, одне слово, божественно полонив прекрасних дам, викликаючи неприховане роздратування чоловіків. Сп’янілому офіцеру Бонгардену це не сподобалося. Спочатку чоловіки на словах посперечались, а потім роздратований барон приревнував до спокусника... наречену - Софію Гонсерову, прийнявши її за свою супутницю, сестру-близнючку Віру. Напруження сварки зростало, і барон покликав Миколу Харито вийти на двір на відверту чоловічу розмову.

Із роками у тапера виробилася звичка - більше однієї чарки вина він не пив, тому завжди залишався тверезим і при повному розумі. Як згадувала Агнія Петрівна Гонсерова, яка вивела Миколу Харито на вулицю, ніхто з них навіть не встиг озирнутися, як п’яний барон вихопив пістолет та застрелив музиканта. Упритул. Куля потрапила в праву легеню і рикошетом влучила в серце. Це було жорстоке, підле вбивство ні в чому не винної людини.

- Умирали цветы, и взволнованный сад / Тихо плакал щемящей тоскою. / И, тревогой безумной объят, / Он шумел непокорной листвою. / Умирали цветы, умирала любовь, / Всё красивое в прошлом далеком, / И следы лишь былой красоты, / - Всё ушло, я стою одиноко. / Умирали цветы, умирала любовь, / И цветам не дождаться весны, / И любви моей дни сочтены...

***

Миколі Харито так і не виповнилося 32 роки. Бездиханне тіло вбитого із саду негайно перенесли в будинок, поклали на стіл, а довкола голови розсипали білі хризантеми з букетів, подарованих нареченій. Присутні на весіллі чоловіки над ротмістром Бонгарденом жадали влаштувати самосуд. Прибулий на стрілянину військовий патруль забрав вбивцю та до з’ясування обставин посадив під арешт, на ґауптвахту.

Барона невдовзі судили, але… виправдали, оскільки обвинувачуваний перевернув усю справу так, нібито стріляв він не з ревнощів у спокусника своєї нареченої, а з з політичних мотивів, із лютої ненависті до... колишнього революціонера та соціаліста. Проте, за особистим наказом командувача Добровольчої армії генерала А.І.Денікіна засудженого офіцера Бонгардена розжалували у рядові, направивши у 1-й армійський корпус під командуванням генерал-лейтенанта Б.І.Казановича. Подальша доля душогуба невідома.

Тим часом київського композитора поклали в труну у військовій формі. У дерев’яному мундирі лежав він гордий, сумний і красивий. Яким поручик Микола Харито і був в житті.

Поховали покійного 12 листопада 1918 р. на місцевому кладовищі кубанського хутора Тихорецького. Як пророчо міг в той день лунати його романс “Сльози”, написаний на вірші “Сльози людські, о, сльози людські...” Федора Тютчева восени 1849 року, та тільки нікому вже було сісти за осиротілий рояль:

- Слезы людские, о слезы людские, / Льетесь вы ранней и поздней порой... / Льетесь безвестные, льетесь незримые, / Неистощимые, неисчислимые, - / Льетесь, как льются струи дождевые / В осень глухую порою ночной.

***

Через рік убита горем мати артиста - Надія Георгіївна Харито, і сестра Надя (Діна) перевезли тлін М.І.Харіто до Києва. Як розповідала Діна:

- Труна брата ночувала у так званій Залізній церкві, в православному храмі Іоанна Златоуста, що тоді стояв на Галицькій площі (у 1877 р. саме тут хрестили майбутнього поета і художника Максиміліана Волошина, тепер на цьому місці - будівля Національного цирку України; площа Перемоги, 2, - О.Р.).

15-річна, наймолодша із чотирьох сестер, цілу ніч провела біля труни Миколи. Діна згадувала, як тоді всередині храму все гримало, як відскакували від сталевих листів обшивки стін і даху кулі. Дівчина здригалася від пострілів, що раз-у-раз пронизували тишу. Їй здавалося: це знову і знову стріляють у її брата! Тривала громадянська війна, на ранок бій стихав, аби з ночі між ворогуючими сторонами з запеклістю спалахнути знову. Відспівували небіжчика у Володимирському соборі.

Мати - Надія Георгіївна, поховала сина на Лук’янівському кладовищі, поруч із дочкою, сестрою Миколи - Оленою (Люсею), яка померла від іспанки. Довго стояв над їхньою могилою масивний хрест, привезений з Кубані. Згодом дерево струхлявіло, написи стерлися, і лише окремі люди в пам’яті тримали, хто під ним спочиває. Потім якийсь шанувальник-добродій замінив дерев’яний хрест на залізний, а ще - чітко вивів літери.

***

Звісно, не Микола Харито першим написав вірші про живе золото - грецькою мовою (χρῡσανθής), “хризос” і “терма”, означає “золота квітка”. За добре тисячоліття до київського композитора, його японський попередник, який жив у період Хейан та входив до “Тридцяти шести безсмертних поетів”, - Кі-но Томонорі (紀友; 845-904) написав схожі рядки:

- Как тает иней, павший на цветы, / той хризантемы, что растет у дома, / где я живу, - / так, жизнь, растаешь ты, / исполненная нежною любовью.

Коли Добровольчу армію генерала Денікіна, а потім і весь білий рух більшовики звели в могилу, у Країні Рад, як і Радянській Україні, ім’я Миколи Харита вважали за краще: спочатку - не згадувати (як ніяк, автор романсів служив у Денікіна!), а потім – його романси обізвали “витвором міщанського дрібнобуржуазного смаку”.

Минули десятиліття, ситуація змінилася після того, як до творчості земляка звернулися прості українці: спочатку - оперна співачка Анжела Черкасова, хоча родом була вона із Баку, потім - вчитель однієї з київських шкіл Віталій Донцов, колишній військовослужбовець Лев Кудрявцев, Тамара Степанова із Сімферополя, нарешті, київські концертмейстери Тетяна Чайка і Нонна Козлова, що склали поетичну збірку творів М.І.Харито.

***

То вбивча правда:

- Опала хризантема (菊; кит. - цю) не повернеться на кущ.

Відновлена ​​історична справедливість?

Частково - так. Хоча таке у нас, в Україні, зрідка трапляється. Утім, не зусилля літературознавців і музичних критиків, а саме прості українці з небуття повернули яскраву фігуру міського романсу першої чверті ХХ століття.

Життя і творчість Миколи Харито вивчала й Оксана Борисюк, по крупицях збираючи біографічні факти. Насилу була знайдена забута могила артиста на Лук’янівському кладовищі в Києві, де автора і виконавця перепоховали в могилі №44, у ряді №11, на 22-й дільниці.

У 1985 р. над останнім притулком Миколи Харито встановили надгробок, що нагадував рояль з піднятою кришкою. На чорному мармурі викарбувані скрипковий ключ і рядок “Отцвели уж давно хризантеми в саду...” Хоча на могилі автора хризантеми ростуть, не відцвітаючи.

Чому? Справа у живому багатстві тієї квітки кулястої форми.

Навіть старе японське прислів’я прямолінійно вчить:

- Якщо все життя хочеш бути щасливим, вирощуй хризантеми.

До 120-річчя від дня народження М.І.Харито на його могилі були посаджені хризантеми сорту “Харита” й “Осінній романс”.

Олександр Рудяченко