Голодомор 1932-1933. Пам'ятаємо

Голодомор 1932-1933. Пам'ятаємо

Подкаст
Укрінформ
Згадаймо тих, хто загинув в муках голоду.

Цим подкастом Укрінформ вшановує 87-мі роковини голоду й геноциду в Україні, відомого як Голодомор, коли умисне створення радянською владою умов, несумісних із життям, за кілька місяців 1932-1933 років в Україні загинули мільйони людей (за різними оцінками, голодом закатовано понад 7 мільйонів українців).

День пам'яті жертв голодомору вшановується в нашій країні у четверту суботу листопада. Тож, ми закликаємо кожного небайдужого запалити свічку пам’яті о 16 годині.

ПРОСТО СЛУХАЙ:

ПРОСТО ЧИТАЙ:

Ніна Виноградська – ГОЛОДОМОР

Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.

Заплачте разом, а не наодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо — українці.

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!

Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці, донесіть

Стражденний біль голодної країни.

Згадайте нас — бо ми ж колись жили.

Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!

Ми в цій землі житами проросли,

Щоб голоду не знали люди вічно.

Павло Тичина – ГОЛОД

Хоч би світало... - Мамо, хліба!

Підвівся батько: замовчи!

Коло вогню в вагоні збились

і мруть голодні втікачі.

І дим їм очі виїдає.

Мороз проходить аж в кістки.

А за вагоном крик і гомін,

обмін, торгівля і свистки.

В лахмітті, в скорбі, у болячках

зігнулась мати. В щось дитя

укутала, та все: ну, спати -

навік засунуло б ти... Життя!

Прийшли сюди, а голод з нами.

Й нема людей поміж людей.

Ти чув?.. недавно десь тут жінка

зварила двох своїх дітей...

Одскочив батько: божевільна!

Мовчи! мовчи! До чого це? -

Схопилась мати й закричала,

а батько плюнув їй в лице...

Павло Тичина – Скорбна мати

Проходила по полю

Обніжками, межами.

Біль серце опромінив

Блискучими ножами!

Поглянула — скрізь тихо.

Чийсь труп в житах чорніє…

Спросоння колосочки:

Ой радуйся, Маріє!

Спросоння колосочки:

Побудь, побудь із нами!

Спинилась Божа Мати,

Заплакала сльозами.

Не місяць, і не зорі,

І дніти мов не дніло.

Як страшно! …людське серце

До краю обідніло.

Проходила по полю —

Зелене зеленіє...

Назустріч Учні Сина:

Возрадуйся, Маріє!

Возрадуйся, Маріє:

Шукаємо Ісуса.

Скажи, як нам простіше

Пройти до Еммауса?

Звела Марія руки,

Безкровні, як лілеї:

Не до Юдеї шлях вам,

Вертайте й з Галілеї.

Ідіте на Вкраїну,

Заходьте в кожну хату —

Ачей вам там покажуть

Хоч тінь Його розп'яту.

Євген Маланюк – «Року Божого 1933»

Ані шаблі, ані ножа 

Не схрестити в останнім герці: 

Та ж камінно-мертва душа, 

Те ж безлюбе і чорне серце. 

Вже нема хуторів і держав, 

Тільки трупи в житах, тільки трупи 

Та від хрипу крива іржа, 

Що замкнула посинілі губи. 

Може скажеш: зійде? проросте? — 

Поміж ребрами хат, по дорогах 

Диким зіллям здіймається степ 

І регочеться з неба і Бога. 

Диким, древнім, монгольським виттям 

Необмежена далеч заводить. 

Сірим попелом стало життя 

Під огнем степової свободи. 

Але сонце не згасло. Горить 

Незворушене, байдуже-біле, 

І освітлює тишу безсилу 

Летаргічних століть.

Василь Симоненко – Голодна симфонія

Над прірвою віків,

повінчаний з журбою,

стою,

вдивляючись в тисячолітню млу.

І Голод

зводиться кістляво наді мною,

жене століття-зморшки по чолу.

Він сам не йде —

Його ведуть під руки,

бо він уже заслаб

і занеміг.

І жалібно

тремтять в повітрі звуки,

впиваються у душу,

мов батіг.

Гей ви,

його супутники цибаті!

До мене шкапу заведіть свою

він був не раз

в моїй селянській хаті,

бенкетував не раз

в моїм краю,

не раз давив

за шиї вузлуваті,

на цвинтар нас тягав

за голови патлаті,

на ребрах наших грав

симфонію свою.

Ведіть його сюди

до мене у кімнату —

я на прощання

вас хоч чаєм напою.

І ось вони зайшли —

Неправда і Жадоба,

свого супутника

кістлявого втягли,

розсілись край душі

і зиркають спідлоба

очима,

повними холодної імли.

Зіперся Голод-цар

на плечі Суховія:

з-під шкіри

пнулись ребра,

мов серпи,

намисто теліпалося

на шиї —

нанизані на жили черепи.

І тільки всівсь,

безсилий, на підлогу,

як скиглити

і хникати почав.

Фокстрот у судоргах

вистукували ноги,

а він крізь піну

жалібно харчав.

Микола ХвильовийГолод

Обгризли дерева за повіткою коні,

Гаряче дмуха вітер в степ,

Кублиться по шляхах і по оселях стогін

Жах росте.

А сонце нагартовані язики гостре.

А сонце в рослину смертельні ножі.

Гинуть у тузі тремтячі роси.

Розпука біжить.

Мандрують на бездоріжжі халабуди.

За ними стежить журний рип.

А на горизонті в фіолетах закутий

Конає спечений грім.

Збентежено дивиться неосяжна блакить,

І одцвітають блідоволосі дні.

За повіткою голодні собаки

Доїдають торішній гній.

Микола Латишко – ГОЛОД

Я пам'ятаю, люди мерли -

Дорослі люди і малі,

На чорноземах України -

На рідній на своїй землі.

"Я хочу їсти", - казав мамі,

Я і до школи не дійду...

"Я знаю, мій коханий Колю,

Я помогти тобі прийду".

І плакав я із нею разом

В нас на порожньому дворі,

Запам'ятавсь той лютий голод

На все тяжке життя мені.

Мій брат вже спух,

сестра ще біга,

І колоски ідем збирать

На поле, що дала усім нам

Ота совєтська "благодать".

А люди бідні пухли, мерли,

Їх не встигали хоронить,

Молили Бога  повсякденно,

Щоб "тридцять третій"  пережить.

Я пам'ятаю сльози мами

Й сумного батька у вікні.

О! Ті картини незабутні

Запам'яталися мені.

О, незабутні роки муки!

І тридцять два,

 і тридцять три,

Не дай же, Боже,

 більш нікому

Того, що ми пережили!

Слухайте також: уривок із книги «Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала»

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-