Трамвай на ймення «Жага». Театральна прем’єра

Трамвай на ймення «Жага». Театральна прем’єра

Укрінформ
На Камерній сцені театру Франка відбулася прем’єра вистави «Трамвай «Бажання» від режисера Івана Уривського

Убоге передмістя Нового Орлеану. Сіра, незалежно від пори року, погода, пошарпаний (аж не віриться, що у ньому хтось може жити) залізний трейлер, похмуре відчуття безвиході... І тут, як лілея в багнюці, серед цих брудних харащ з’являється тонкий жіночий силует і, вагаючись та одночасно з надривом, відчиняє двері суворого робітничого житла.

Це Бланш Дюбуа після всіх своїх поневірянь прибула шукати прихисток у рідної сестри Стели та її чоловіка Стенлі Ковальські.

Ох, недобрим знаком було те, що буквально перед входом тонкий підбор її елегантної туфельки застряг у залізних прутах сходів. Але діставшись сюди на трамваї із символічною назвою «Бажання», трохи дивакувата у своїй романтичності Бланш не зважила на це, а відчайдушно внесла себе і своє білосніжне мережане вбрання у посірілий від мастила й частого прання побут родичів. І це може стати для неї фатальним...

Віра Зінєвич і Тетяна Міхіна
Віра Зінєвич у ролі Стели та Тетяна Міхіна у ролі Бланш

П’єса «Трамвай на ймення Жага» («A Streetcar Named Desire»), виставу за якою поставив на камерній сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка український режисер Іван Уривський, була написана класиком сучасної драми ХХ століття Теннесі Вільямсом ще у 1947 році. Але жорстка драматична колізія, глибинність сенсів у діалогах, жагуча пристрасть, відвертість і душевна оголеність героїв, зробили її популярність у світовому театрі та кінематографі позачасовою.

Уривський талановито поєднав на сцені й театр, і кіно – при тому кіно було місцями іронічним і кольоровим (день народження Бланш), місцями – чорно-білим і німим (сцена сварок), але сюжет завжди залишався драматичним і напруженим.

Перфектною також є робота художника-сценографа та художника по костюмах Петра Богомазова – навіть «роби» на акторах сиділи елегантно, а чорна мережева хмара з вікна, яка з’явилась у момент остаточного зламу головної героїні, вразила мене магічно-трагічним символізмом. Також додав емоційно-естетичних фарб у виставу й хореограф Павло Івлюшкін – в певних моментах відчувались явні натяки на мюзикл.

У виставі чотири дійові особи: роль Бланш виконують Тетяна Міхіна та Тетяна Шляхова, її сестру Стеллу грають – Віра Зінєвіч та Світлана Косолапова, чоловік сестри Стенлі – Михайло Кукуюк та Дмитро Рибалевський, Мітч, друг Стенлі – Олександр Печериця та Дмитро Чернов.

Режисер наголошує, що це не перший і другий склад, а два абсолютно рівнозначні акторські склади, які він надалі планує змішувати у виставах.

Іван Уривський
Іван Уривський

«Насправді це дуже цікавий досвід – працювати з двома акторами на одній ролі. Це дає якусь незвичну енергію виставі, різні погляди, це дуже круто», – вважає Уривський.

Одразу після показу я привітала його з прем’єрою і запитала про його режисерське враження від першої вистави «на глядача».

Говорить: «Це дуже важливий момент, коли перший раз вистава торкається глядача. Тепер все треба проаналізувати і далі працювати, тому що прем’єра – це поштовх, щоб розвивати виставу і дивитися, як вона буде змінюватися».

Перед нами – майже статична декорація: це одночасно й справжня родинна оселя (А як же! От-от тут з’явиться малюк), і залізна клітка, з якої вже навіть не намагається вирватися колись заможна й елегантна Стела. Перевдягнувшись у мішкувату робу, вона терпить лайку (іноді бійку) чоловіка, пере йому одяг, і як закляття – з жагою повторює: «Я кохаю його». 

Крім акторської гри, яка є живим пульсуючим серцебиттям цієї похмурої «картинки», є й інші важливі символи: вікно, вода, колесо. У домівці-клітці, в яку вже потрапила друга пташка (Бланш навіть погодилася перевдягтися зі своїх білих мережив у грубу вицвілу тканину), є вікна, і навіть великі, проте вони грають роль радше екрану, крізь який ми вуайєристично зазираємо у потойбіччя чужого життя, аніж є отвором для свіжого повітря чи шляхом до втечі. Бланш постійно намагається їх відчинити, Стела – зачиняє.

Водою головна героїня символічно намагається змити з себе колишнє невдале життя і постати перед віднайденою родиною чистою, проте Стенлі не лише бруднить її світлий одяг, він забруднює собою її тіло та копирсається у її «брудній білизні» – минулому, яке вона так прагне виправити.

Стенлі – антипод Бланш: вона ніжна фарфорова лялечка, він грубий чоловік-орангутан, який зло бавлячись, чи то втамовуючи свої тваринні інстинкти, ламає її своїми великими руками.

«У цій п’єсі показана не «лондонівська» Америка, не Америка сильних людей, а інша – це Америка найнижчих верств, звичайних робітників, людей з розбитими долями, невлаштованих, з відкритими ранами», – говорить виконавець ролі Стенлі Михайло Кукуюк.

На сцені театру Франка це його друга велика роль (нещодавно він також був введений у виставу «Украдене щастя» на роль Війта). Але актор уже грав у дотичному матеріалі, ще й схожого героя – солдата у виставі «FOR LOVE» режисерки Анастасії Осмоловської за мотивами п’єси «Злочин і покарання» культового британського драматурга Марка Равенхілла.

Від примітивності, злості й хтивості Стенлі страждають не лише Стела та Бланш, страждає і він сам, адже за свої гріхи він уже покараний за життя. Дуже переконливою в цьому виглядає сцена з прикручуванням коліс та як він потім тягне на собі трейлер – він тягне на собі своє пекельно важке життя, єдиною розрадою в якому є лиш покер та сумнівні розваги.

Михайло Кукуюк
Михайло Кукуюк

Ділюся з Михайлом враженнями про його героя:

- Вам гарно вдаються брутальні агресивні чолов’яги, але я дуже хотіла розгледіти у вашому Стенлі крім того звірячого, про яке говорить Бланш, щось людське. І, знаєте, ніби розгледіла.

- Звичайно, в ньому є людське! Ми ж, створюючи своїх персонажів, дивимося на ситуацію збоку, ніби по-лікарськи. Ми – певною мірою людинознавці, вивчаємо людину, її емоції, її поведінку, її життя.

- Це складна для вас вистава, як для актора?

- Це приємна складність: коли ти щось робиш  і доходиш до фінальної точки з відчуттям, що це не фінал. Процес триває і вистава ще буде набирати обертів та обростати матеріалом, – говорить актор.

Тетяна Міхіна
Тетяна Міхіна

Виконавиця ролі Бланш – Тетяна Міхіна – навпаки, у театрі Франка зовсім не новенька, на її рахунку безліч гарно зіграних й абсолютно різних ролей: Едіт Піаф, Рахіра («Земля»), Лимериха, Наталка Полтавка, Королева Маргарита («Річард ІІІ»), Еллочка («Великі комбінатори»), Анна («Украдене щастя») та багато інших. Проте актриса говорить, що роль Бланш Дюбуа не була для неї легкою. Ми зустрілися в гримерці:

- Тетяно, я вітаю вас із прем’єрою! Діамант, що впав у багно, все одно залишається діамантом. Так і ваша героїня – хоч як її мастили брудними руками, лишилася світлою, хоча й у своєму власному дивнувато-романтичному всесвіті. Такою я побачила вашу Бланш. Як вам працювалося над її образом?

- Роль виявилася складною особисто для мене, і я робила кілька редакцій свого образу. Навіть за тиждень до першого показу моя Бланш була інакша. Вона неоднозначний персонаж, і коли я починала напрацювання певної сцени, то розуміла, що героїня в ній може бути абсолютно різною.

Я пробудувала для себе дуже різноманітний малюнок ролі, а потім щільно його «накрила» – не стала виштовхувати на поверхню. Мені хотілося зробити образ тягучим, як вода, що перетікає від одного її емоційного портрету до іншого», – розповіла Міхіна про свою героїню.

Говорить, що спочатку хотіла дістати з неї щось неочікуване, навіть підступне, а потім повернулася до більш лагідного образу. Але згодом, можливо, крізь цю ніжність ще витягне якісь корисливі моменти.

«Мені не цікаво робити з неї суцільну Білосніжку. Мені не цікаво створювати шаблони. Звичайно, ті роботи, які ви бачили в кіно, – неймовірні й хрестоматійні, але я зовсім інша людина. Я – не Бланш, і мені цікаво пошукати в ній якесь «подвійне дно», – розповіла мені актриса.

Вона дуже позитивно сприйняла ідею режисера, що актори у виставах будуть мінятися, розповіла, що під час репетицій так і було, а вже ближче до прем’єри – крокували з одними партнерами.

«Я вже не перший рік у театрі, й до кожного з моїх партнерів відчуваю любов, не побоюся цього сказати. Тому для мене надзвичайно цікаво знову зустрітись зі своїми партнерами по інших виставах», – поділилася виконавиця ролі Бланш Дюбуа.

За цю п'єсу Теннесі Вільямса нагородили Пулітцерівською премією у 1948 році, а 1952-го року він номінувався на премію «Оскар» як найкращий сценарист за її адаптацію для кіноекрану.

Прем'єра «A Streetcar Named Desire» відбулась у театрі «Етель Баррімор» у Нью-Йорку 3 грудня 1947 року. Роль Стенлі Ковальські зіграв 23-річний Марлон Брандо, Бланш – 38-річна Джессіка Тенді. З того часу в світі поставлено безліч театральних постановок.

Своїми глядацькими враженнями після прем’єри зі мною також поділився генеральний директор - художній керівник театру Франка Михайло Захаревич. Щиро зізнався, що, на його думку, багато театрів могли б позаздрити тому, що відбулося сьогодні на камерній сцені.

Михайло Захаревич
Михайло Захаревич

«Я бачив три вистави за твором «Трамвай Бажання» (і в Україні, й за кордоном), і мені здається, що це найкраще з того всього, що я дивився.  Тому я дуже дякую і режисеру, й художнику, й артистам, і взагалі всім, хто причетний до роботи нашого театру.

Ви бачили, яка актриса у нас є? Таня Міхіна – ну, просто діамант! Вона заслуговує на багато гарних ролей і подяку від глядачів.

У нас гарний театр, ми вміємо дотягуватися до вершин, або хоч би йти до них. І мені здається, що сьогодні ми побачили певні зразки світового театру і в режисурі, й у пластичному мистецтві, й в акторському мистецтві», – сказав після прем’єри Захаревич.

Я зізнаюся, що не бачила жодної іншої постановки п’єси «Трамвай на ймення Жага» (лише читала твір в університеті). Мені немає з чим порівнювати, та й не хочеться, бо я отримала естетичне задоволення. Глибоко, красиво, змістовно, талановито. Та й Бланш саме така, яку я собі тоді в юності й намислила.

Любов Базів. Київ

Фото Геннадія Мінченка

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-