Українська прем’єра кінострічки «Атлантида» нарешті відбудеться 5-го листопада. Драма, яка розповідає про майбутню перемогу України у війні з Росією та деокупацію Донбасу, була знята ще у 2019-му році й з того часу успішно пройшлася міжнародними фестивалями – здобула перемогу на Венеційському та Одеському кінофестивалях, полонила глядачів у Канаді, Норвегії, Франції, Японії та була висунута на здобуття премії «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою від України.

СТРИБНУВШИ НА КІЛЬКА РОКІВ УПЕРЕД, Я ПОЗБАВИВСЯ ВІД ПОЛІТКОН’ЮНКТУРНИХ ДЕТАЛЕЙ

- Пане Валентине, скрізь-скрізь ви вже побували зі своєю «Атлантидою», а ми в Україні ще й досі в очікуванні, тому будемо розпитувати вас дуже детально. Тож ви й режисер, і сценарист, і оператор, і співпродюсер. Чому так? Не довірили цю справу нікому?

- Я вже давно так працюю. І в попередніх фільмах так само виконував всі ці функції. Насамперед, моє кіно візуальне, а оскільки важко знайти оператора, котрий би думав і відчував світ так, як я, то я тут і режисер, і оператор. Мені так зручніше. Якщо ти можеш зробити це сам, то навіщо когось шукати? Тим більше, що на етапі відбору матеріалу більше працює оператор, аніж режисер, а потім вони починають усередині мене сперечатися і досягати якогось компромісу.

- Попри всю жорсткість реальності, в «Атлантиді» – дуже естетична картинка, навіть, якщо на екрані похмурий індустріальний пейзаж. І здається, закладено дуже багато символів, наприклад, вогонь. Він абсолютно різний: поглинає, знищує, руйнує, а потім раптом в абсолютно прекрасному кадрі – постає лагідний вогонь, який зігріває.

- Звісно, ми про все це думаємо в період підготовки перед зйомками, пропрацьовуємо, розуміємо: що ось тут це працює, тут – працює, а тут змінює свою енергію з негативної на позитивну.

- Чому ви обрали такий цікавий, напівфантастичний жанр як антиутопія? Дія фільму відбувається в майбутньому, хоч і недалекому.

- Так, це якийсь умовний світ. Але я все ж будую його, спираючись на певні факти, на відчуття того, що відбувається, і речі, які можна спрогнозувати. Все засноване на реальних подіях, котрі вже відбуваються.

Чому я обрав такий шлях? Тому що таким чином я звільняюся від умовних деталей, наприклад, від політкон’юнктурних, котрі вимушений був би довго пояснювати інтернаціональній аудиторії, котра не в контексті українських подій. А стрибнувши на кілька років уперед, я позбавився цього, став вільною людиною, мені було набагато легше працювати.

Я ПОКАЗУЮ ЖОРСТКІ Й СТРАШНІ РЕЧІ, АЛЕ ЗАВЖДИ ТРИМАЮ ДИСТАНЦІЮ І НЕ РОЗГЛЯДАЮ ЦЕ В ДЕТАЛЯХ

- Де проходили зйомки? Що це за велетенський завод?

- Більшість зйомок проводилися в Маріуполі й навколо нього у радіусі 50 км. В кадрі у нас «Азовсталь» і кар’єр, котрий знаходиться одразу за Маріуполем, в Гранітному.

Сам інтер’єр металургійного комбінату ми збудували на «Ленінській кузні», всі ці ковші зроблені студією Art Department та талановитим художником-постановником Владленом Одуденком, а кордон ми самі збудували.

- А лаву як зробили? Така вона у вас страшна й реалістична…

- На шлаковому відвалі справді все справжнє, а лава, куди стрибає герой, була всіма нами вигадана і створена та втілена тими ж талановитими художниками Art Department. Ми дуже довго думали, як цю сцену зняти, щоб це було одним кадром і виглядало б максимально документально. Врешті-решт нам вдалося це зробити.

- Все справді виглядало по-справжньому, але вам вдалося уникнути надмірної реалістичності у найбільш страшних кадрах. Наприклад, на початку фільму ми розуміємо весь жах епізоду, але можемо дивитися на це без відрази, оскільки ці кадри ви показали цікавим способом – через тепловізор.

- Це взагалі мій спосіб розповідання історії – я показую досить жорсткі й страшні речі, але завжди тримаю дистанцію і не розглядаю це в деталях. Я показую загальну картинку, тому не виникає фізичної відрази до того, що глядач бачить, такі страшні кадри. А тепловізор – це вдала знахідка, вона вже в самому кінці трапилася. Завдяки йому ті страшні кадри сприймаються відсторонено – ніби є якісь образи, плями, ніби воно все несправжнє…

- Ви настільки наближали фільм до реальності, що навіть зняли у ньому реальних людей, а не професійних акторів!

- Так. Всі – реальні люди, починаючи з головних героїв: Андрій Римарук був на війні розвідником, зараз працює у фонді «Повернись живим». Він більшість часу проводить на сході України, знає всіх військових, а всі військові знають його.

Так само й Людмила Білека, і Василь Антоняк були на війні. У нас знімалися справжні військові, справжні члени організації «Чорний тюльпан». Всі справжні, всі грали самі себе, навіть судмедексперт міста Дніпра. Він шикарно зіграв! Те, як виглядає ця експертиза в нашому кіно, вона так само виглядає насправді. Він працював, не грав, і тому з дубля в дубль робив усе чітко, ідеально і до нього взагалі жодних питань не виникало.

- Тільки не говоріть, що те, що ми бачили на столі під час експертизи, теж реальне!

- Ні, це не реальна історія. Звісно, це не реальні рештки. Це неможливо просто, але ми передивилися тонну матеріалу, котрий нам надав «Чорний тюльпан», і зробили все максимально достовірно. Після зйомок ми ці всі тіла та столи залишили «Чорному тюльпану», щоб вони на цих макетах вчили молодих людей, котрі доєднуються до цієї місії.

КОЖНУ СЦЕНУ Я НАМАГАЮСЯ НАСИТИТИ «ПРИХОВАНИМИ АТРАКЦІОНАМИ»

- Чи складніше працювати з непрофесійними акторами?

- Це, звісно, складно, але тут головна задача покладається на правильний кастинг: треба знайти людей, котрі попри відсутність акторської освіти все ж мають талант та акторські здібності.

Всі наші актори мають ці здібності, вони добре формулюють свої думки, не бояться камери, органічні на рівні руху й на рівні мови. Ми їх знайшли, після цього була безкінечна кількість репетицій, потім багато дублів на майданчику – і все, успіх. Це результат великої кількості репетицій і взаємодії з акторами.

- Ви говорили, що сценарій фільму писався вами впродовж всіх зйомок. Тобто, коли ви починали знімати, готового сценарію ще не було?

- Це правда. Звісно, у мене був схематичний сценарій, і не один, а кілька, але коли ти стикаєшся з реальними людьми, котрі є носіями цієї унікальної травматичної інформації (я маю на увазі військові дії), то вони пропонують тобі свіжий і правдивий матеріал, котрий ігнорувати ти не можеш! Тоді й народжуються нові ідеї, нові сцени. Під час спілкування з усіма моїми акторами, вивчення того, як вони працюють, чим займаються, у мене з’являлись нові історії, і ми їх на локації починали втілювати. Це, звісно, впливає на сценарій, котрий ти вигадав дома на дивані. Бо одна річ, коли ти вдома у комфорті, інша річ, коли ти в полях з людьми, котрі мають військовий досвід. У тебе є фактури, котрі допомагають і надихають, бо вони є експертами. Ми 3 місяці всі жили в Маріуполі. У нас вдосталь було часу, щоб поспілкуватися.

Були такі моменти, коли вони казали: «Я б так ніколи не сказав тому, тому й тому». А як? А от так. І тоді ми змінювали, щоб це було правдиво. Бо вони ж потім з побратимами будуть дивитися – це й їм скажуть, що це неправда.

- У вас є досить довгі сцени. Зараз, коли глядач звик до «кліпового» сприйняття, до швидкої зміни картинки, ви все одно вдалися саме до такого художнього засобу. Не боялися, що це не спрацює?

- Ні, я вже це перевіряв на фільмі «Рівень чорного» – це все працює. І коли ти відчуваєш фактуру, відчуваєш енергію сцени, час починає пливти трошки по-іншому. Тут головне збалансувати цей час і енергію сцени. Це фантастично працює і я кожну сцену намагаюся наситити «прихованими атракціонами», котрі тримають увагу глядача.

- І завжди в кінці довгої сцени атракціон має вибухнути?

- Кожен раз так і відбувається плюс-мінус. В одній сцені більш енергійно і потужно, в іншій – менш потужно. Але я завжди закладаю те, що герой входить в сцену одним, виходить іншим. Це таке правило.

- Яка може бути максимальна довжина одного плану?

- По-різному. Від трьох до семи хвилин. Камера може бути статичною, може бути рухомою, але просто ми не розрізаємо плани, і це важливо для передачі, для достовірності, для того, щоб переконати глядача, що це – великий шматок життя героя, це дуже гарно завжди працює.

Тобто, фактично це такий набір новел, короткометражних фільмів, котрі просто йдуть один за одним. 

МУЗИКА В ПРИНЦИПІ НЕ ПОТРІБНА, КОЛИ ТИ ЗА ДОПОМОГОЮ ВІЗУАЛЬНИХ РІШЕНЬ МОЖЕШ РОЗПОВІСТИ ІСТОРІЮ

- Ще цікавий момент: у вас абсолютно немає музики, навіть на титрах. Чому?

- Вона не потрібна там, правда. Якщо згадувати той же «Рівень чорного» (на цьому фільмі перевірено все), то там єдиний раз звучить музика лише тоді, коли герой мусить танцювати. Якби він не танцював, не було б музики.

Музика в принципі не потрібна, коли ти за допомогою візуальних рішень можеш розповісти історію. Якщо вони не працюють, то це означає лиш те, що ти не знайшов мізансцену й її вирішення, тоді можливо там є сенс використати музику, щоб домогтися певного емоційного стану глядача. Це мільйон разів перевірений хід – музика працює на підсвідомість і вириває з людини певні стани. Це дуже просто. Людина, котра має якісь амбіції, не повинна цим так відверто користуватися.

- У вас є там музика… пострілів. Мені здається, що можна, якщо дуже цього хотіти, почути навіть барабанний ритм.

- Знаєте, у мене в сценарії це було прописано: коли герой другий раз вночі розстрілює мішені, я хотів такий якийсь імпресіонізм зробити – зіграти певну музику дзвоном цих стальних мішеней, але потім відмовився. Щось схоже там лишилося на рівні атмосфери, на рівні саунд-дизайну. Але якби це було зроблено дуже помітно, воно б забагато на себе уваги забрало, тому ми відмовилися.

Я вже розповідав цю історію, що коли ми отримали головний приз гран-прі на фестивалі у Франції, до мене підійшли члени журі й запитали, чому в титрах немає композитора, адже там чудова музика. Вони, власне, цей саунд-дизайн, цю атмосферу сприйняли як сучасний музичний ряд. Це все завдяки нашому звукорежисеру Сергію Степанському – саме він у багатьох сценах створює «музику».

СПОЧАТКУ Я ВЗАГАЛІ ДУМАВ ЗНЯТИ ДОСИТЬ СТРИМАНИЙ, ЖОРСТКИЙ І БЕЗПРОСВІТНИЙ ФІЛЬМ БЕЗ КОХАННЯ

- У фільмі є ду-у-уже відверта сцена, якою, мені здається, ви одразу обмежили вікову аудиторію, бо там одразу 18+ буде.

- Сцена сексу? Я аудиторію фільму так багато разів обмежую, починаючи з розкладених тіл, що вона меншою від такої сцени не стане!

Спочатку я взагалі думав зняти досить стриманий, жорсткий і безпросвітний фільм, без кохання і без відносин. Але ця історія не працювала, я був вимушений більше розвинути лінію стосунків, що й привело до цієї сцени. А якщо я вже починаю це робити, мушу йти до кінця і показувати все, як воно відбувається. Можна було б обрізати цю сцену, залишити дощ, двірники миють вікно, герої просто цілуються… Це було б дуже поетично, але ми мусимо йти до кінця, бо поетика – це класно, але наш фільм не такий. Ми мусимо триматися і йти в цьому напрямі.

Еротична сцена для мене завжди виклик, і цікаво було її зробити такою, саме в такій атмосфері, у такій ситуації.

- В анонсах до фільму йдеться, що це історія двох друзів, але мені здається, що ви все ж більше розвинули історію взаємин Сергія й Каті, лінія друга Івана була досить нетривалою.

- Вона пунктирно означена – видно, що вони побратими. Мені важливо було показати, що один із друзів вижив, а другий пішов, не впоравшись зі своїм посттравматичним синдромом. Це головне. Їхня попередня історія взаємин не принципова. Вони разом воювали, отримали схожі травми, не знають, як далі жити, але один із героїв має більш стійку психіку, інший – ні.

- Як у Європі сприйняли цей фільм, адже в ньому достатньо чітко все названо своїми іменами: Росія – агресор? 

- Рівно. Європейцями все рівно сприймається. Вони люди, які знаходяться поза зоною конфлікту, дивляться на це зі сторони. Їм цікаво, звісно, як відбуваються події. А моя мета й була нагадати, що тут не якась громадянська війна, тут – відбувається війна Росії з Україною. І результати будуть приблизно такі.

Чесно скажу, я не хочу бачити такі результати, але схоже на те, що приблизно щось таке ми будемо мати за певний період часу. Єдине, що до нашої перемоги над ворогом, сьогодні зі зміною політичної кон’юнктури, я б не був таким оптимістичним щодо 2025 року.

- Якщо говорити про візійність цієї картини, то у мене виникають амбівалентні відчуття: хочеться вірити, що у 2025-му році ми переможемо, але водночас – лякають слова, промовлені вустами однієї з героїнь фільму: «На цій землі жити не можна, вона не придатна для життя».

- Розумієте, інколи головне – перемога. Бо якщо не перемогти, такою непридатною землею може стати вся територія України.

- Відповідь лежить на поверхні, але все ж запитаю – чому ви обрали назву «Атлантида»?

- Тому, що Атлантида – це територія, котра колись зникла так само, як зникає індустріальний потужний регіон України.

- Але в нашому випадку вона має відродитися.

- Ну, звісно!

«ВІДБЛИСК» МОЖНА НАЗВАТИ ПРИКВЕЛОМ «АТЛАНТИДИ», ТАМ НАВІТЬ В ЕПІЗОДИЧНІЙ РОЛІ ЗНІМАЄТЬСЯ РИМАРУК

- Будемо в це вірити і йти до цього. Перед інтерв’ю ви обмовилися, що буквально щойно повернулися з вибору локацій для нового фільму. Він матиме назву «Відблиск» і ви не зрадите тематиці війни, але там зніматимуться професійні актори. Я правильно анонсую?

- Так, «Відблиск». Події у ньому відбуваються у 2014 році. Це, якщо пожартувати, можна назвати приквелом «Атлантиди», там навіть в епізодичній ролі знімається Андрій Римарук.

Історія там така – патріотично налаштована цивільна людина йде на війну за власним бажанням, потрапляє в полон й отримує таку жорстку травму, що з нею, в принципі, вже немає сенсу далі жити. Він повертається додому за обміном і намагається зачепитися за це життя. Важлива частина «Відблиску» буде побудована на комунікації цього травмованого чоловіка з дочкою.

Ми збираємося дозняти фільм до кінця цього року.

- І також загадуєте собі велику міжнародну фестивальну історію?

- Це як пощастить. Звісно, я намагаюся насамперед робити кіно для себе, для українців, але робити таким чином, щоб ця історія була універсальна і за мовою та подачею була цікава критикам, міжнародній аудиторії, кіноманам і сінефілам. Але водночас, щоб вона була зрозуміла і всім іншим людям, котрі готові дивитися травматичне кіно і співчувати нашим героям. Для мене це важливо, я завжди говорю, що співчуття відрізняє нас від тварин.

- Коли ви знімали «Атлантиду», ви передбачали такий її успіх?

- Пощастило. На прагненні успіху не потрібно фокусуватися, бо можуть погані речі з тобою почати відбуватися, коли ти сфокусований на успіху і не допускаєш провалу. Тому я наперед до нього готовий. А якщо у «Відблиска» буде така ж успішна кінофестивальна історія, я буду щасливий, якщо не буде – ну, о’кей. Буду далі намагатися знімати. Все ж, я роблю кіно так, як я можу. По-іншому я не можу робити – і це для мене головне. 

- Чи дуже вплинув на ваші робочі процеси карантин?

- Дуже вплинув. Ми змушені були зупинити роботу над «Відблиском» і за цей час я радикально змінив історію, бо час іде, ти змінюєшся, світ навколо тебе змінюється. Це інколи буває не дуже комфортно, але ми взяли себе в руки і скоро дознімемо фільм.

А нашу фестивальну історію карантин фактично зрізав – вона в один день зупинилася – частина фестивалів перейшла в онлайн, частина відмінилася.

Я був саме у Люксембурзі, здається, коли за два дні до завершення фестивалю його зупинили і всіх гостей за один вечір розіслали по домівках. Андрій Римарук ще встиг у Мексиці отримати гран-прі й повернутися, але дуже довгим шляхом, 2 доби повертався.

ЦЕ КІНО ТРЕБА ДИВИТИСЯ НА ВЕЛИКИХ ЕКРАНАХ

- Ви говорите, що Римарук і у «Відблиску» в епізодичній ролі знявся, то чи означає це, що ви відкрили нового актора? Він себе вже таким відчув?

- Звісно, він відчув себе актором – і правильно робить! Він вже знявся ще в одному блискучому короткому метрі, про котрий ми скоро дізнаємося (не я режисер).

І я його буду ще знімати. Він фантастичний, як людина і як актор. Я хочу, щоб він продовжив це робити і не обов’язково йому ставати професійним актором, заробляти цим гроші, йти в серіали. Він може зніматися в хороших якісних фільмах – і цього буде досить. Ми його заразили. Він отримав ще один посттравматичний синдром після наших зйомок, котрий не витіснив той його воєнний синдром, і тепер він має їх два.

- У «Відблиску» гратимуть професійні актори, але, я так розумію, медійних облич не буде? Ви режисер, який не йде таким шляхом для запоруки глядацького успіху?

- Це не наш шлях. Ми можемо обирати відомі обличчя, але тільки тому, що вони стовідсотково підходять типажно і є справді хорошими акторами. А брати виключно задля того, щоб привести більшу аудиторію – не наша історія. Навпаки, ми намагаємося шукати людей, у котрих це буде перший досвід у драматичному кіно.

Але у фільмі «Відблиск» грає досить відомий актор, котрий більшість ролей зіграв саме в прокатному глядацькому кіно. Не скажу поки що – хто, але у нього така амплітуда, що він просто шалено талановита людина!

- Я вам дуже дякую за розмову. Ви поки тримайте інтригу щодо наступного фільму, а ми тим часом вашу «Атлантиду» на широких екранах подивимося! 

- Приходьте. З 5-го листопада – прокат у кінотеатрах України. Це кіно справді треба дивитися на великих екранах, бо воно зняте таким чином, що там немає крупних планів. Є дуже широкі загальні плани, середні плани – тому найбільшу кількість інформації, фактури і глибини кольору ви зможете побачити тільки в кінотеатрі.

Любов Базів. Київ

Фото: Юлія Овсяннікова