У передчутті теперішнього часу. Кіно дня

У передчутті теперішнього часу. Кіно дня

Укрінформ
Новий фільм В'ячеслава Криштофовича включає кілька шарів сенсів, які обов’язково прочитаються уважним глядачем

В українському покаті демонструється повнометражний фільм кінорежисера В’ячеслава Криштофовича «Передчуття». Жанр фільму можна визначити як мелодраму, яка згодом переростає у правдиву драму з відкритим фіналом.

Сюжет картини будується довкола судового процесу, який відбувається у сучасному приморському місті, де живуть головні герої цієї історії. Судовий процес розпочато за позовом жінки, яка вимагає від удови відкрити місце поховання свого колишнього чоловіка. Під час судового процесу з’ясовуєтеся безліч розмаїтих подробиць із життя небіжчика, його погляди на життя та навіть філософські переконання. Окрім фігурантів судового процесу, у картині наявні й інші персонажі, а також особлива атмосфера тривоги, яка з плином часу тільки посилюється.

«Передчуття» цікаве з кількох точок зору. У першу чергу в контексті творчості режисера В’ячеслава Криштофовича, який є сьогодні одним із ветеранів українського кінематографа, котрий фактично не переривав свою діяльність від кінця 1970-х років аж до останнього часу. Режисер зафільмував сотні годин розмаїтої кінопродукції – телевізійні та повнометражні стрічки для кінотеатрального прокату, а також жанрові серіали.

Якщо дивитися ретроспективно на фільми Криштофовича, то за ними можна вивчати історію українського радянського та пострадянського кінематографа, який упродовж останніх тридцяти-сорока років істотно змінив усе – починаючи від тематики та стилістики фільмів – і закінчуючи орієнтацією на потенційного глядача.

Стрічки цього кінорежисера часто будувалися на творах відомих російських письменників, а в останні двадцять років до них додалися й українські майстри слова та сценаристи. Літературні першоджерела робили картини Криштофовича досить цікавими та виразними: з якісно виписаною інтригою, непересічними діалогами та актуальною тематикою. Акторам у його фільмах завжди було що грати, а публіці – над чим міркувати. І ці фільми завше відображали свій час.

Наприкінці сімдесятих Криштофович зняв кілька телевізійних фільмів з відверто радянським моральним посланням, яке тоді читалося як універсальне. Наприклад, у фільмі «Перед екзаменом» (1977) вісімнадцятирічна героїня, яка вступає до педагогічного вузу, в день перед важливим для себе іспитом вирушає на прогулянку Києвом, під час якої отримує відповіді на важливі для неї запитання. Ці запитання мають здебільшого морально-етичний характер і стосуються вчинків, пов’язаних із вибором професії та особистого життя. «Хочу бути чистою» – говорила героїня, і за нею це повторити могли мільйони її сучасників.

А в фільмі «Своє щастя» (1979) журналіст-позаштатник, якому не вистачає двохсот карбованців на поїздку до Болгарії, випробовує на практиці власні моральні принципи. Звісно, він робить усе правильно – повертає нечесно зароблені гроші тим, кому недоплатили, і в фіналі гудить в іграшкову трубу, ніби закликаючи широку громадськість на толоку доброчесності. У той час це була досить ходова метафора та поширений заклик.

Кадр з фільму «Своє щастя»
Кадр з фільму «Своє щастя»

А вже у вісімдесяті тональність фільмів Криштофовича змінюється на досить похмуру – і це також був тренд епохи. Його фільми «Справи житейські» (1980), «Самотня жінка бажає познайомитися» (1986) позначені темою жіночої депресії, яка може сприйматися як відображання сірості радянського життя, з якого не бачилося виходу. І хоч фільми закінчувалися відкритим фіналом, із надією на розв’язання проблем, тут уже не було місця офіціозові – явному чи прихованому.

Кадр з фільму «Самотня жінка бажає познайомитися»
Кадр з фільму «Самотня жінка бажає познайомитися»

Ідеальним втіленням теми стала стрічка «Ребро Адама» (1990), де ми бачимо три покоління жінок однієї родини, які переживають не дуже приємні моменти свого життя. Ці три покоління охоплювали фактично усі етапи радянської історії – від самих її витоків – до фактично занепаду. Й усі ці жінки трьох поколінь переживають втрату чоловіків, котрі начебто були рушійною силою їхнього життя, проте у якусь мить переставали нею бути. Фільм «Ребро Адама» був трагікомедією, яка підводила риску під радянською епохою, і начебто відкривала непевне майбутнє.

Кадр з фільму «Ребро Адама»
Кадр з фільму «Ребро Адама»

З початком перебудовних процесів, до традиційних персонажів В’ячеслава Криштофовича додаються нові люди – дисидент-письменник, кримінальні злочинці, наймані вбивці, рекетири, повії й таке інше. З’являється оголена натура.

Ключовим фільмом дев’яностих стає його стрічка «Приятель небіжчика» (1997), знята за повістю Андрія Куркова. Це – київська російськомовна історія про перекладача з англійської, який намагається вижити у нових умовах. У цьому фільмі головною була фактура кінця дев’яностих – з усіма його складовими, включаючи крах ілюзій місцевої інтелігенції. Цей крах ілюзій показаний дещо іронічно, якщо не саркастично, бо у фіналі фільму дитина називає татком убивцю свого справжнього батька. Світ перекинувся догори дриґом – і з цим можна було тільки змиритися.

Кадр з фільму «Приятель небіжчика»
Кадр з фільму «Приятель небіжчика»

Подальші фільми В’ячеслава Криштофовича ніби підтверджують цю тезу. Кінорежисер працює здебільшого у комерційному кіно, знімаючи російськомовні фільми та серіали для пострадянського ринку. Показовою тут може бути його картина «Ой, матусю!» (2008), у якій ідеться про будні пологового будинку.

Кадр з фільму «Ой, матусю!»
Кадр з фільму «Ой, матусю!»

Створена за сценарієм українського драматурга Анатолія Крима, ця стрічка – цілком продукт нової епохи, що потребувала нового кінематографа, який творився для нового глядача. Тут уже немає якихось підкреслено інтелігентних героїв з їхніми сумнівами та рефлексіями, немає фактично соціального життя з його узагальненими темами. Перед нами – чистої води мелодрама, у якій ще вгадується тема жіночої депресії, яка колись читалася у символічному ключі, проте тепер це тільки історія про нещасливе особисте життя, яке, зрештою, можна з часом налагодити.

Більшість фільмів В’ячеслава Криштофовича – це міські історії, які можуть відбуватися де завгодно. У ранніх фільмах сюжети розгорталися в Києві, а «Ребро Адама» – вже цілком московський фільм. Це все ще був радянський кінематограф, що мав справу із уніфікованим простором, який об’єднував певний спільний спосіб життя. З часом все це цілком змінилося у реальності, проте не поспішає змінюватися у пострадянському кінематографі.

Нова картина «Передчуття» у цьому контексті скидається на майже універсальну історію. Дія тут відбувається у неназваному портовому містечку, яке може бути ідентифіковане як українське за суто формальними ознаками – власне через державні інституції. Неформальний, фактичний український контекст у стрічці з’являється поволі, проте неухильно. І цей контекст цілком пов’язаний із війною, яка наближається до учасників цієї історії також дуже повільно і так само невідворотно.

Ця картина нагадує найкращі фільми В’ячеслава Криштофовича, бо зроблена серйозно і вдумливо. Перед нами – цілком поліфонічна картина, у якій включено кілька шарів оповіді та сенсів, які обов’язково прочитаються уважним глядачем. Навіть попри певну умовність сюжету, фільм доволі точно передає теперішній час – з усією його невизначеністю й тривогою.

Важливо сказати ще про одну ознаку кінематографа Криштофовича, яка тут проявилася у повну силу. Йдеться про його співпрацю з видатними кінооператорами та композиторами. Його стрічки фільмували: Вілен Калюта, Василь Трушковський, Павло Лєбешев, багато років постійним композитором кінорежисера був Вадим Храпачов. Разом з акторськими роботами та видатним літературним матеріалом, візуальний складник та музика були частинами впізнаваного стилю В’ячеслава Криштофовича.

Новий фільм не став винятком. Музику до фільму писав Володимир Гронський (раніше режисер та композитор працювали разом над стрічкою «Приятель небіжчика»). У стрічці музика є складовою драматургії фільму й передає те, на що слово не здатне. Гронський – правдивий співавтор стрічки, без нього багато тем у картині не мали б такого переконливого емоційного наповнення.

Фільм добре знятий оператором Валерієм Анісімовим – одним із ветеранів українського кінематографа, чия камера дає нам можливість стати учасниками подій у фільмі.

Ігор Грабович. Київ

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-