Український Тарас повернувся
В українському прокаті продовжує демонструватися повнометражна стрічка режисера Олександра Денисенка «Тарас. Повернення», яка розповідає про останні три місяці (від травня до серпня 1857 року) із життя Тараса Шевченка на його засланні у Новопетровській фортеці на півострові Мангистау.
Поет отримує звістку від друзів з Петербурга про помилування його царем Алєксандром II. Однак військове начальство не поспішає видати наказ про звільнення. Кобзар опиняється у досить складній ситуації, яка, до того ж, обтяжена непевною політичною ситуацією, що незабаром може перерости у війну. Не додають певності й його конфлікти з окремими офіцерами та невизначені стосунки з дружиною коменданта форту Ускова.
Фільм є доволі цікавою спробою показати живого Шевченка, який опиняється ніби поза звичним із радянських часів контекстом боротьби поета з кріпосним правом, самодержавством, церквою та навіть почасти українським націоналізмом.
Власне таким його створили ще 1951 року, коли на екрани вийшла стрічка «Тарас Шевченко» Ігоря Савченка, де Кобзаря зіграв Сергій Бондарчук. Це була типова для післявоєнного сталінського кіно псевдобіографічна картина, яка мала за мету обслуговувати тодішні актуальні політичні теми. Стрічка прислужилася тим, що створила образ «правильного» українського народного поета, який агітував за єдність із Росією, розвінчував тодішніх «українських буржуазних націоналістів» на кшталт Пантелеймона Куліша та закликав до відкритого бунту проти царських порядків. Йшлося, власне, про анонсування майбутньої більшовицької революції, у якій будуть знищені усі «пани», після чого має наступити справедливий світ. Фільм і закінчується встановленням такого світу, де Шевченка вдячно згадують нащадки.
Картина створила певні рамки для подальшого сприймання Тараса Шевченка, який таким і залишався ще донедавна. У цьому портреті було дуже мало неформального чи живого – офіційна біографія трималася визначених рамок, за які ніхто не ризикував виходити: Кобзар був спочатку кріпаком, потім бунтарем, згодом солдатом на засланні, а після свого звільнення він їхав до Москви та Петербурга, аби подякувати місцевим росіянам за своє визволення.
Шевченко цілком перебував в імперському контексті, який не відділяв Україну від Росії, відтак і визнання Шевченка, і його засудження, і його звільнення – все це відбувалося винятково за участю впливових росіян або русифікованих малоросіян. Україні тут відводилася двояка роль – з одного боку, перед нами були українські «пани», які з сумом згадували «золотий вік України, яку ще Богдан не віддав під Москву», а з іншого – цілком безправні закріпаченні селяни.
Звісно, Шевченко відкидав перших та приймав бік других. Ба більше, він всіляко закликав селян до бунту, як досвідчений більшовицький агітатор, і селяни легко піддавалися його агітації, влаштовуючи розправу над «панами». Звісно, все це було кон’юнктурною фантазією, яка ніяк не стосувалася ні біографії Шевченка, ні історичного контексту загалом.
Іншою впливовою картиною про Шевченка стала стрічка Володимира Денисенка «Сон», яка вийшла 1964 року – до 150-ї річниці з дня народження Кобзаря.
Знята за сценарієм Дмитра Павличка та Володимира Денисенка, вона будується як ретроспективна сповідь поета про своє життя. Формальним приводом до сповіді є допит у жандармського офіцера, який має вирішити подальшу долю Шевченка. Такий сюжетний хід був цілком актуальним на той момент і міг читатися як натяк на переслідування українських дисидентів з боку КДБ.
Сама ж оповідь була також у дусі часу – максимально сповідальною та ліричною, сповненою багатьох інтимних деталей із життя Шевченка. Ми бачили і його дитинство, і дещо непевні стосунки з жінкою, і його тягу до малювання. Автори фільму показали витоки творчості поета, який був міцно пов'язаний зі своїм народом. Важливою, фактично ключовою частиною сюжету став викуп із кріпацтва Шевченка за участю багатьох впливових людей того часу, включаючи царську сім’ю.
І сам молодий поет тут показаний іншим, аніж у фільмі Савченка – у нього є почуття гумору, він іронічний та позбавлений пафосу, у його словах майже немає гасел, і сам він видається цілком притомною людиною. Здається, ще мить – і Шевченко стане частиною імперського істеблішменту, поїде до Рима, стане відомим художником. Проте цього не стається – звільнений поет розуміє, що хоч він і отримав свободу, проте його народ – ні, тому він ступає на іншу дорогу, яка й приводить до низки дуже драматичних і навіть трагічних подій у його житті. Зрештою, саме цей вибір перетворює його на пророка для українців.
«Сон» добре відбив свою епоху – з дисидентським рухом, переслідуванням КДБ, численними спокусами для місцевих митців стати частиною імперської еліти, зі всезагальним закріпаченням українців. Наскільки події, які були зображені у фільмі, стосувалися життя реального Шевченка – можуть сказати шевченкознавці, проте фільм був цінним у першу чергу своїм перегукуванням із тогочасною дійсністю.
З часу фільму «Сон» минуло більше 50 років, і за цей час змінилося дуже багато, проте актуальність Шевченка не зменшилася анітрохи. Звісно, він втратив майже увесь свій радянський контекст, проте у нього з’явилися проблеми із відшукуванням нового. Річ у тім, що впродовж дев’яностих та двохтисячних років фільмів про Шевченка не було, за винятком кількох телевізійних проєктів. Не було власне чогось схожого за форматом до згаданих стрічок Савченка та Денисенка. Себто повнометражних фільмів, які могли запропонувати нове прочитання біографії та місії Кобзаря.
«Тарас. Повернення» і є такою спробою. Цікаво, що його зафільмував син Володимира Денисенка, Олександр, який ніби продовжив тематичну лінію, започатковану батьком. Багато в чому так воно й є. Режисер згадує, як батько водив його на фільм «Сон» у кінотеатр повторного показу і коментував стрічку, зокрема вказуючи на місця, спотворені радянською цензурою. Тому картина Олександра Денисенка може сприйматися і як своєрідний реванш – бо вона ніби є одночасно і продовженням, і новою версією «Сну». «Сон» закінчується тим, що поета забирають у солдати, а «Тарас. Повернення» веде мову про звільнення з тих солдатів. Водночас перед нами – цілком оригінальний фільм, якому передували роки авторських досліджень та написання на їхній основі роману.
Історія створення цієї стрічки досить тривала – картина мала з’явитися на кіноекранах ще 2014 року – до двохсотліття з дня народження Кобзаря, проте виходить тільки зараз. Чому так сталося – окреме питання, можна тільки сказати, що прокатний фільм на сьогодні є радше результатом компромісу, аніж цілком відповідним до первинного творчого задуму Олександра Денисенка. Є надія, що буде все ж створена розширена версія стрічки.
Проте картина цікава не стільки своєю історією створення, скільки фінальним результатом, який можна обговорювати з різних точок зору. У першу чергу слід сказати, що перед нами – більше історична фантазія на тему життя Шевченка в останні місяці його перебування на засланні, аніж достовірно відтворена хроніка. Тут спресовано кілька важливих тем, а сам персонаж – радше зібраний образ художника, ніж реальна історична постать.
Зрештою, автор фільму мав за мету також показати тодішню епоху, яка бачиться часом війни між росіянами та казахами, між колонізаторами та колонізованими. І ця війна сьогодні читається як передбачення сучасної російсько-української війни, яка триває дотепер. І Шевченко у ній – фактично заручник росіян, який відчуває симпатії до місцевих і навіть прагне їм допомогти. Його служба в чужому війську, серед чужих людей показана дуже переконливо. Перед нами – історія людини, яка стала не просто заручником обставин, проте виявилася чужинцем у середовищі так званого «російського світу». Цей світ цілком побудований на насильстві, жорстокості та переконаності у власній правоті. Звісно, Шевченко тут зайвий.
Власне у цьому стрічка «Тарас. Повернення» найбільше й відрізняється від своїх попередників. На перший план тут виходить антиколоніальна, антиімперська, антиросійська тема, яка не могла бути цілком висловлена раніше, коли її заступала ідея класової боротьби. Відтак звільнення Шевченка у картині сприймається символічно – як звільнення від імперії, як вихід за межі її контекстів – у всіх можливих сенсах цього слова.
Окрім цієї тематичної компоненти, яка цілком впливає на сценарне, режисерське, візуальне рішення картини, важливу роль тут відіграють актори. Ми бачимо доволі незвичного Шевченка – худого та виснаженого. І це реальний портрет, оскільки служба та максимально несприятливі умови життя сильно ослабили поета. Проте ця його фізична немічність читається також у символічному ключі – як цілковита чужинність, фізична виключеність із середовища російських військових, які майже всі тут, як на підбір, високі та кремезні. Шевченко і фізично, і через власний залежний стан, не може впливати на обставини, єдине, що він може зробити – це вберегти себе – і фізично, й морально, і духовно, аби повернутися додому.
Виконавець ролі Шевченка Борис Орлов зумів передати і поетову фізичну вразливість, і разом з тим – цілісність особистості, його вміння триматися і навіть давати здачі. Власне такий малюнок ролі робить картину не тільки й не стільки біографією Тараса Шевченка, скільки творить певну універсальну схему виживання українця у російській імперії – у які б часи вона не існувала. Звісно, якщо він не хоче їй сприяти.
Підсумовуючи: як і попередні оповіді про Тараса Шевченка, стрічка «Тарас. Повернення» також більше розповідає про сучасність, аніж про минувшину, і сам Тарас Шевченко у картині репрезентує радше усіх новітніх борців з російською імперією, ніж самого себе історичного. До цього можна додати тільки те, що представлений у прокаті фільм не є остаточною версією задуманого твору Олександра Денисенка. Сподіваємося, стрічка буде істотно доповнена та розширена. Проте й зараз цей фільм здатен зачепити думки та серця багатьох глядачів.
Ігор Грабович
