Володимир Горовиць. 2. Король піаністів, чи Той, хто вартий п’ятьох “Бітлз”

Володимир Горовиць. 2. Король піаністів, чи Той, хто вартий п’ятьох “Бітлз”

Укрінформ
У рамках проєкту «Калиновий к@тяг» завершуємо розповідь про одного з найвидатніших піаністів в історії музики

Талант – це надбання яскравої особистості; геній – той, хто володіє всіма, у тім числі й яскравими особистостями. На початку 1930-х років у світі не лишилось жодного видатного диригента, котрий не бажав би виступати з Володимиром Горовицем.

Був лише один із них, реальний Зевс на диригентському Олімпі. Це, як ви вже здогадались, великий італійський композитор і диригент Артуро Тосканіні (Arturo Toscanini; 1867-1957), котрий відіграв у житті 28-річного киянина величезну роль. Адже він, головний диригент Нью-Йоркського філармонійного оркестру (New York Philharmonic), став і музичним наставником, і… тестем.

Познайомились вони на гучному святкуванні ювілею Артуро Тосканіні.

Артуро Тосканіні
Артуро Тосканіні

Як знаний сором’язливець, Володимир Горовиць самотньо сидів у дальньому кутку столу. Бентега та природна полохливість зацікавили, маестро підсів до гостя й запросив юнака зайти до них завтра, неодмінно – помузикувати за роялем, обговорити заплановані виступи.

- Коли я вперше під’їхав до будинку Маестро, коліна в мене затремтіли, я не міг зробити ні кроку і тільки великим зусиллям волі примусив себе теленькнути у двері.

Усе було напрочуд мило. Велемовний Тосканіні, з притаманною йому італійською гостинністю, потягнув гостя в кабінет, де з порогу захопив бесідою про бетховенські концерти. І – о, диво! – куди поділася скутість та сором’язливість киянина. У них, виявляється, багато спільного. Мабуть, десь фабрика із продукування геніїв існує, але постачання сировини – таємниця за сімома печатками. У віці дев'яти років маленький Артуро вступив до Королівської консерваторії (Conservatorio Statale di Musica “Arrigo Boito”) Парми, регіон Емілія-Романья, де навчався по класах віолончелі, фортепіано та композиції...

- Я хочу грати з цим хлопцем! – звертаючись, насамперед, до молодшої доньки Ванди (Wanda Toscanini; 1907-1998), присутньої при спілкуванні двох чоловіків, з лагідною, але підступною усмішкою на прощання проголосив Зевс.

І на початку листопада 1932 р. у творчому тандемі піаніста й диригента в залі “Carnegie Hall” у супроводі Нью-Йоркського філармонійного вони зіграли Концерт для фортепіано з оркестром №5 мі-бемоль мажор, op.73, відомий як “Імператор”. Злет був неймовірним, успіх небачений, а спільні гастролі охопили безліч міст США.

Схоже, саме того вечора принц піаністів зійшов на престол світової піаністики.

- Фортепіанна гра складається зі здорового глузду, серця й технічних засобів. Усе має бути розвиненим однакою мірою: без здорового глузду ви зазнаєте фіаско, без техніки ви – дилетант, без серця – машина.

*   *   *

Кажуть, не слід плутати бізнес і почуття, але ж геніям закон не писаний.

Недосвідчений у романтичних пригодах юнак не міг не помітити: батько до нестями любить молодшу доньку, 25-річну Ванду.

Насправді улюблениця Артуро Тосканіні виявилася довельми обдарованою піаністкою, хоча концертувати та робити музичну кар’єру дівчині було зась. І справа тут не в таланті, а в традиції: в італійців не схвалюється, аби слабка стать займалася “чоловічою” справою.

Ось яскравий факт. Одного разу її знаменитого татуся запитали, чому в складі його оркестру ніколи не було жодної жінки, й той відповів:

- Бачте, жінки дуже відволікають. Якщо вони гарні, то заважають музикантам, а якщо огидні, то ще більше заважають мені!

*   *   *

Відверто кажучи, у закоханих виникла взаємна гармонія почуттів. Й ідеальний музичний смак Ванді Тосканіні не зрадив. У публічно боязкого Володимира Горовиця й концертно бурхливого віртуоза вона закохалась без пам’яті, і те сильне почуття не втратила, навіть з огляду на величезні труднощі, і несла до кінця життя.

Що їй довелось скуштувати, пояснює яскравий афоризм Артура Шопенгауера:

- У практичному житті від генія зиску не більше, ніж від телескопа в театрі.

Початково навіть зі спілкуванням у пари виникали труднощі: Ванда ледь говорила російською, тоді як італійською Володимир знав кілька побутових слів. Довелось нашим Ромео і Джульєтті говорити... французькою. Як Ален Делон.

Із часом усе призвичаїлось, і 21 грудня 1933 р. у мерії Мілану пара офіційно зареєструвала шлюб. Із щирим благоговінням киянин увійшов до знаменитої італійської родини. Тесть для Володимира давно був справжнім кумиром, адже світлина диригента завжди стояла на кришці роялю принца піаністів поряд з портретом Сергія Рахманінова.

*   *   *

Звиклому жити на валізах, зазвичай – у готельних номерах, важко було прийняти новий сімейний уклад. Швидко виявилось, що тесть – вельми запальна людина. Навіть неточно взята нота могла скажено розлютити маестро. Імпульсивно тоді Артуро Тосканіні трощив усе, що потрапляло йому під руку. Якось він зірвав наручний годинник, жбурнув дорогу річ на підлогу й розтоптав підборами.

Ясно, що в побуті ніяких заперечень Зевс диригентів не допускав, а для членів родини залишався незаперечним авторитетом. У сім’ї його поштиво називали “Папа́”, навколо нього обертався весь приватний Всесвіт. Володимирові Горовицю довелося мовчки призвичаюватись, вивчаючи непохитні засади та призвичаюючись до неписаних правил. На щастя, у музиці в родичів розбіжностей не виникало, оскільки авторитет тестя і слава чоловіка Ванди виявились рівновеликими.

разом з тестем диригентом Артуро Тосканіні, дружиною Вандою Тосканіні і дочкою Сонею
Разом з тестем диригентом Артуро Тосканіні, дружиною Вандою і дочкою Сонею

Турботою та добротою скріпила дві бурхливих стихії радісна подія. 2 жовтня 1934 р. у молодої пари народилась єдина донька – Соня (Sonia Toscanini-Horowitz). На жаль, від передозування снодійних пігулок вона трагічно загинула 10 січня 1975 р.

Розповідали, що навіть через десять років по смерті Соні Ванда Тосканіні-Горовиць плакала, коли хтось необачно згадував навіть ім’я покійної дочки.

*   *   *

Коли нарешті дозволили фінанси (1940), Володимир Горовиць довів, що він не телескоп у театрі. Доклавши максимум зусиль, виявивши винахідливість та щедрість, із сім’єю король піаністів перебрався до Нью-Йорка, де придбав будинок №14 по вулиці East 94th. Біографи стверджують, що тоді музиканту довелося продати за $30 тис. власну унікальну колекцією... музичних табакерок.

Однак, до дня смерті піаніста оціночна вартість його нерухомості зросла в 100 разів. Це абсолютно точно, що Володимир Горовиць не був телескопом у театрі.

Ким тоді? Володіючи даром від природи, юний Вольфган тому й став Моцартом, що працював значно більше від Сальєрі. І це захоплення – не гроші, не слава, не жінки – а саме творчість дарували генію істинну насолоду. Тільки зірочкам щойно народженим подобається, коли їх величність носять на руках.

*   *   *

На концерті Володимира Горовиця в Парижі організаторам довелось викликати жандармів, аби втихомирити публіку – в екстазі поважний партер (!!!) ламав крісла.

Це були перші дзвіночки – при тому, що велика музика не повинна викликати істерії.

- Деякі речі я грав так часто, що не міг їх чути – навіть тоді, коли мої пальці їх виконували, – зізнався згодом видатний піаніст.

Про це ж говорили у 1966 р. славні “The Beatles”:

- На своїх концертах нам досить було просто кривлятись, бо через постійні волання фанів ніхто з нас музики та слів не чув.

Внутрішнє напруження зростало, гастрольний графік дедалі ущільнювався, число неприємних або дивних інцидентів на виступах збільшувалося. З року в рік нагромаджувалася втома, знесилля та виснага давалися взнаки. Усі принади гастрольного життя зненацька урвались у 1935 р. – в екстреному порядку довелося солістові прооперувати апендицит. Це вибило вершника слави із сідла, примусивши на три роки взагалі припинити концертну діяльність.

 – Мені треба було багато передумати, не можна йти по життю, лише граючи октави.

Що й казати, деякі газети тоді навіть... поховали музиканта.

Вимушена творча пауза примусила багато речей осмислити, відлаштувати шкалу справжніх життєвих цінностей.

*   *   *

- Хоч Італія й домінувала в моїй сім’ї, та я не забував про Росію і завжди плекав мрію побачити свого батька, – зізнавався всесвітньо відомий піаніст.

Наприкінці 1936 р. синова мрія здійснилася. По десяти роках розлуки король піаністів обійняв рідного батька, коли Самоїлові Йоахимовичу Горовицю вдалося отримати візу і приїхати до Парижа. Як недобитий інженер пишався успіхами сина! Усе, буквально все приводило киянина у захват: автомобілі, продукти, подарунки, якими його засипали. Неймовірну радість викликала внучка Соня, котру в пам'ять про рідну матір син назвав Софією.

Совкова реальність усе повернула сторицею.

Тільки-но 65-річний С.Й.Горовиць повернувся в Україну, 6 листопада 1937 р. його вчетверте (!!!) запроторили до в’язниці. До цього “ворога народу” арештовували: денікінська контррозвідка – в 1918 р., більшовицька ЧК – у 1920 р. і в 1921 р.

Наступного дня розчуленого дідуся викликали до УДБ Київського облуправління НКВС УРСР, звинуватили у шпіонажі на користь американсько-японської розвідки, 7 листопада 1937 р. офіційно заарештували й відправили до ГУЛАГу. Ні в чому, крім гордості за молодшого сина, не винуватий старий – загинув у таборі суворого режиму, ймовірно, 1940 р., про що рідню повідомили заднім числом.

- Уже одного факту, що батько знав чотири іноземних мови, було достатньо, аби висунути будь-які звинувачення.

*   *   *

Можете не обурюватися цьому фактові – долі всіх членів родини Володимира Горовиця стали в СРСР трагічними. Старшого брата, блискучого піаніста Якова Горовиця (1895-1916), призваного до царської армії в липні 1916 р., ще до перемоги Жовтневого заколоту більшовики просто розстріляли – за те, що музикант не віддавав наволочі свій рояль. У грудні його новонародженого сина назвали Яковом; у випадку смерті батька син у єврейській родині мав носити його ім'я.

У 1930 р. середнього брата короля піаністів – Григорія (Георгія) Горовиця (1901-1946) вислали на Соловки – за “контрреволюційну діяльність”; один із організаторів Київської філармонії отримав три роки таборів, а після повернення в серпні 1933 р. ледь не збожеволів. Нервовий розлад виявився настільки важким, що, дочекавшись зручного моменту, 33-річний чоловік намагався повіситись.

Унаслідок зараження перитонітом, що розвинувся після звичайної операції з видалення апендициту, у 1930 р. померла мати – Софія Яківна Горовиць.

У березні 1945 р. талановитого скрипаля Григорія Горовиця, виконавця витончених скрипковиих концертів Родольфа Крейцера і Джованні Віотті, знову заарештували, цього разу – у Таганрозі, де той працював завучем у музичній школі імені П.І.Чайковського. Зі слідчого ізолятора НКВС арештанта згодом випустили, але вже в червні 1946 р. Г.С.Горовиць відійшов у вічність і був похований на міському кладовищі.

Сестра Регіна (Гєня) Горовиць (1899-1984) вийшла заміж за українського радянського економіста Євсея Лібермана (1897-1981), розлучилась і сама виховувала доньку. Вона викладала в Харківській консерваторії і музичній десятирічці (школі для обдарованих дітей), проте до самої смерті у 1984 р. так і не заслужила звання доцента. Тим часом Володимир Горовиць згадував, що сестра була значно кращим піаністом, аніж він сам, а за викладачку особисто просили відомі музиканти й шановні колеги Генріх Густавович Нейгауз (Heinrich Neuhaus; 1888-1964), Давид Фішелевич Ойстрах (1908-1974), Яків Ізраїлевич Зак (1913-1976). У 1975 р. Володимир Горовиць навіть оформив запит на поїздку до нього в Америку сестри, проте КДБ не випустив Регіну Самоїлівну з СРСР.

*   *   *

З улюбленим пуделем, 1965 р.
З улюбленим пуделем, 1965 р.

Сумні звістки з СРСР, гірке почуття прикрості – мовляв, американська аудиторія не спроможна зрозуміти справжню цінність музики, виконуваної віртуозом, – стали причиною затяжної депресії. Починаючи з 1940-х років, Володимир Горовиць регулярно відвідував психоаналітика, навіть пройшов курс лікування депресії електрошоковою терапією (electroconvulsive therapy, ECT).

Американський психіатр, доктор Чарльз Келлнер (Charles Kellner) пише, що видатний піаніст мав складну психіатричну історію. Розвинулися численні фобії, зокрема важкі напади депресії протягом усього життя і паралізуюча тривога перед виступами, яку соліст намагався пом’якшити тим, що із собою завжди привозив на кожен концерт власне фортепіано. Його найбільш виснажливі епізоди депресії тривали роками поспіль і були настільки важкими, що він повністю відмовився від гри на фортепіано.

Коли це почалося? Перший помітний напад депресії стався ще 1933 р., коли маестро виступав у Люцерні, Швейцарія. Аби відновити душевну рівновагу, на два роки король піаністів відмовився від публічних виступів. Протягом цього часу він боровся зі заниженою самооцінкою щодо власних здібностей та, можливо, своєї сексуальності.

Особистий психоаналітик генія, д-р Лоуренс Кубі (Lawrence Kubie; 1896-1973), котрий у Нью-Йорку також опікувався душевною рівновагою драматурга Теннессі Уільямса, композитора і диригента Леонарда Бернстайна, театрального режисера Мосса Харта і композитора Курта Вайля, в 1940-х роках стверджував: ймовірно, то була спроба, часткова, змінити його сексуальну орієнтацію.

*   *   *

Ні дружина Ванда, ні друзі, ні армія шанувальників не могли достукатись до добровільного самітника. Того разу генія привів до тями тесть. Дякувати, звісно, Богові, але того разу саме Артуро Тосканіні повернув соліста на сцену!

Переосмисливши манеру, Володимир Горовиць знайшов занадто емоційним, неструнким та різким свій старий стиль подачі. Аби стати справжнім Королем, не за роками екзальтований Вольфган заспокоївся, подорослішав і став Моцартом:

- По-моєму, я саме тоді почав відпочивати... і займатись музикою. Як мені здається, я творчо виріс. Принаймні, у музиці я знаходив тепер те, чого раніше не помічав.

Оскільки кожна дитина почасти геній, а кожен геній – почасти дитина, то вся справа – у балансі. З умиротвореності народилася справжня зрілість. Відтоді піаністику Володимира Горовиця вирізняли шляхетність думки й глибина почуттів.

Окрім творів Фредерика Шопена, Ференца Ліста і Сергія Рахманінова, що складали базовий репертуар, на сольних концертах звучали опуси Роберта Шумана. Здавалось, услід за міським директором музики із Дюссельдорфа колишній киянин також перетворився на лицаря чесної прямоти, благородства й духовності, а відтак зрозумів, що він з усіх сил прагне до того, щоб:

- Музика виходила з глибини теперішнього й була не лише приємною забавою та гарною за лунанням, а й прагнула ще до чогось.

*   *   *

Не випадково, у сезоні 1938-1939 рр. окрасою концертних програм, виконаних у Західній Європі, стала Фантазія для скрипки й фортепіано до мажор (1853) Шумана. До інших шедеврів від Володимира Горовиця того періоду зараховують авторську трактовку "Картинок з виставки" (1874) Модеста Мусоргського і Концерту для фортепіано з оркестром №2 сі-бемоль мажор (1881) Йоганнеса Брамса, записаного разом із диригентом Артуро Тосканіні.

Публіка знову аплодувала йому стоячи...

І знову закрутилося колесо артиста; до 1940 р. віртуоз відвідав з концертами майже всі країни Старого Світу, скрізь зустрічаючи скажений успіх.

Володимир Горовиць та його картина Пікассо
Володимир Горовиць та його картина Пікассо

У 1940 р. подружжя Горовиць остаточно перебралося до США, де їх до вузького кола прийняла американська аристократія. За спеціальним замовленням Короля піаністів було створено особливий рояль, а приватну художню колекцію Горовиців урізноманітнили полотна Пабло Пікассо й Едґара Деґа, інші артефакти, дозволити собі які могли лише по-справжньому забезпечені американці.

*   *   *

Крім тестя, плече піаністу підставив старший товариш і друг.

Після короткої перерви у концертній діяльності Сергій Рахманінов особисто, у 1941 р. відвідав концерт Володимира Горовиця, де виконувався його Третій концерт.

Сором’язливий і непублічний композитор сів в останньому ряду.

Коли ж під склепінням зали відлунав останній акорд, 68-річний Сергій Васильович не витримав – радо посміхаючись, він задоволено прокрокував через партер і потиснув піаністові руку:

- Це саме так, як я уявляв собі... Ніколи не думав, що почую таке виконання ще на землі...

Поступово киянин натуралізувався, а значить, жив радощами й болями нової батьківщини. 25 квітня 1943 р. за ініціативи міністра фінансів США Генрі Моргентау (Henry Morgenthau; 1891-1967) Володимир Горовиць виступив у “Карнегі-холлі”, виконавши Концерт №1 П.І.Чайковського; оркестром знову диригував тесть – Артуро Тосканіні.

Це був благодійний проєкт, отримані кошти від проведення якого пішли на потреби військового відомства. Тільки уявіть собі: шоу зібрало майже $11 млн! Рекордна сума як для концерту класичної музики. У перерахунку на нинішні ціни – $100 млн.

За роки Другої світової війни соліст відіграв немало бенефісів, заробивши мільйони доларів для військового відомства дядечка Сема. Не дивно, що 1944 р. Володимир Горовиць отримав американське громадянство.

*   *   *

Але життя є життя, не завжди можеш зупинитися й припинити сипати перлами перед свинями. Непередбачуваний піаніст уперто готував і представляв американській публіці прем’єри, серед яких варто відзначити сонати №№ 6, 7 і 8 Сергія Прокоф’єва, а також акомпанував учасникам Національного вокального чемпіонату, виконуючи твори Самуеля Барбера і Дмитрія Кабалевського.

- Переконаний, що я все ще розвиваюсь як піаніст. З роками стаю спокійним і зрілим. Якби я відчув, що не здатен грати, я б не ризикнув вийти на естраду...

У проблиску геніальності Час демонструє бездарність епохи.

На зламі 1940-1950-х рр. творча активність Володимира Горовиця залишалась високою, а гастролі не закінчувалися. Колеги і знайомі дивувались, як у ньому працюють, мов відлагоджена машина, здоровий глузд, серце й технічні засоби сучасної піаністики... Маестро тільки посміхався. Вивчивши напам’ять нову програму, на поточний концерт він навіть не брав ноти.

Володимир Горовиць із ддружиною Вандою Тосканіні, Лондон, вересень 1951 р.
З дружиною Вандою Тосканіні, Лондон, вересень 1951 р.

Що таке самозречення, знаєте?

Послухаймо особистого секретаря короля піаністів, піаніста й концертного акомпаніатора Лоувелла Бенедікта (Lowell Benedict):

- Виконавство було для Володимира Горовиця болісним і вимагало величезних зусиль. Їх вистачало лише на те, щоб витримувати переїзди і грати. Протягом п’яти місяців гастролей він не робив у вільний час абсолютно нічого: не грав у карти, не читав, не вправлявся у техніці гри на роялі.

*   *   *

Цікаво, а як у 1940-х роках велося йому, лицареві фортепіано, у сяючих обладунках слави?

У мемуарах Володимир Горовиць порівнював себе з гладіатором у Колізеї:

- Боже мій, публіка сиділа просто на сцені, а я збирався грати на “біс!” Шопенівський полонез... Велике наростання... Сил більше нема, відчувалося, що серце ось-ось розірветься, шлунок стиснули спазми. Напруження було жахливим, і мені справді здавалось, що я впаду замертво, перш ніж закінчу. Коли я зіграв останній акорд, зчинилися звичайні овації, і я почув, як якийсь чоловік з публіки сказав дружині:

- Боже мій, ти чула коли-небудь щось подібне?
- Це дурниця, – промовила вона. – Послухай-но, що він зіграє ще, адже він лише почав.
Я надривався з усіх сил, а вона каже:
- Дрібниці, зажди лише – він може ще, ще, ще...

Все. Я більше не міг.

*   *   *

Читайте також: Володимир Горовиць. 1. Принц піаністів, або Убитий дракон

Після срібного ювілею 1953 р. на наступні 12 років Володимир Горовиць повністю припинив гастрольну діяльність.

“Що трапилося?” – на це запитання точної відповіді немає.

Як і попереджав його особистий психоаналітик, д-р Лоуренс Кубі, розпочався і розвинувся другий, затяжний період психологічної депресії, поглиблений черепно-мозковою травмою єдиної дочки Соні.

Справа дійшла до того, що в 1963 р. в Пресвітеріанській лікарні (Presbyterian Hospital) Нью-Йорка король піаністів пройшов повний курс лікування депресії електрошоковою терапією. За словами одного з його біографів (Glenn Plaskin), сам описав ЕСТ як “чудове лікування, що зцілило його нервову систему”.

*   *   *

Тим часом 16 січня 1957 р. уві сні у своєму будинку в Рівердейл, Нью-Йорк, тихо згас Артуро Тосканіні, і більше не було кому повернути до життя Володимира Горовиця. Своєму імпресаріо й газетярам маестро заявив, що концертувати більше не буде.

- Вони слухали завжди лише те, наскільки швидко я граю октави, проте не чули музики. Це їм було нудно робити. Я грав дві години, а їм запам’ятовувались останні три хвилини концерту. Я відчував незадоволеність тим, що робив, і тим, що я вважав за необхідне робити, аби виконати своє призначення як музикант.

Замкнувшись у власному домі на вулиці East 94th, 14, в Нью-Йорку, Володимир Самоїлович майже нікого не приймав і, лише поступившись перед умовляннями керівництва корпорації грамзапису “CBS”, записав три платівки, включно із сонатами Доменіко Скарлатті, котрі зазвичай учні... розучували як обов’язкові вправи.

З цією метою просто в будинку музиканта розгорнули міні-студію, адже під будь-яким приводом віртуоз відмовлявся спілкуватися з людьми й виходити на вулицю. Незабаром відбулися записи монографічних програм із музикою Муціо Клементі, Карла Черні й Олександра Скрябіна.

Кожна видана тоді платівка ставала подією в музичному житті.

*   *   *

готуючись до концертку, Нью-Йорк, 1965 р.
Готуючись до концерту, Нью-Йорк, 1965 р.

Ви не помічали, що зворотний квиток зазвичай коштує дорожче?

Так, можна й не повертатися, але не поїхати не можна.

Тріумфальне повернення Володимира Горовиця відбулося на сцені престижного нью-йоркського залу “Карнегі-холл” 9 травня 1965 р. Натовп із півтори тисячі шанувальників вишикувався в чергу за квитками, що розлетілися буквально за дві години – з десятої ранку до полудня!

Що таке три тисячі квитків для Великого Яблука?!
Про самий виступ написали усі провідні газети світу.
В інтерв’ю журналістам “The New York Times” шанувальники заявили:
- Це історична подія, ми не можемо її пропустити! Попри негоду й високу ціну на квитки, я чекатиму до переможного кінця!
Чоловік похилого віку зізнався:
- Востаннє я стояв у черзі ще в більшовицькій Росії – за хлібом.
Юнак, проходячи повз, поцікавився:
- Ви чекаєте квитків на виступ “The Beatles”?
- Ні, на концерт Володимира Горовиця.

*   *   *

Не дивно, що один із газетних заголовків запевняв: “Один Горовиць вартує п’ятьох Бітлз”. Напередодні пізно ввечері розчулена дружина музиканта Ванда Тосканіні вирушила на перетин 57-ї вулиці й 7-ї Авеню і, замовивши п’ятсот порцій гарячої кави, попросила роздати черзі.

На ранок подружжя Горовиць отримало телеграму:

- Дорогий Маестро, Мадам! Ви зігріли серця й шлунки п’ятисот із нас. Ніч була незабутньою. Черга дякує і все ще... сподівається потрапити на концерт.

Священнодійство Володимира Горовиця за ідеально настроєним “Steinway” у той день приїхав послухати весь Нью-Йорк: Леопольд Стоковський, Ігор Стравінський, Джордж Баланчин, Леонард Бернстайн, Рудольф Нурєєв, Харві Лейвен “Ван” Кліберн – ніколи раніше так не сяяв партер світових знаменитостей. Було блискуче виконано вельми складну програму, ретельно підібрану самим Маестро: “Органна Токата й фуга ре мінор” Йоганна Себастьяна Баха / Ферруччо Бузоні, “Фантазія до мажор” Роберта Шумана, Соната для фортепіано №9, оp. 68 Олександра Скрябіна. І, звісно, Шопен; куди ж без нього?

Володимир Горовиць та Ванда Тосканіні Горовиць віддпочивають на дискотеці Клуб 54, Нью-Йорк, 2 жовтня 1976 р.
Володимир та Ванда віддпочивають
на дискотеці "Клуб 54", Нью-Йорк,
2 жовтня 1976 р.

Наступного дня музичний оглядач газети “New York Herald Tribune” Алан Річ (Alan Rich; 1924-2010) констатував:

- За ті дванадцять років, що минули від дня його останнього публічного виступу, для Володимира Горовиця час не зупинився. Блискуча техніка, неправдоподібна сила, інтенсивність виконання, фантазія, барвиста палітра – усе лишилось первозданним. Зрозуміло, коли у віці 48 років піаніст зійшов з естради, це був сформований артист. Тепер же в “Карнегі-Холлі” виступив глибокий інтерпретатор, і той новий “вимір” схожий на музичну зрілість... Містер Горовиць дав відчути, які сумніви його терзали всі ці роки, коли він обмірковував своє повернення до концертної зали. Він показав публіці, яким безцінним даром музиканта віднині володіє.

*   *   *

Набута впевненість у собі хитнула особистість в іншу сторону. Складалося враження, буцімто тепер віртуоз виконує виключно улюблену музику – відсторонено, ніби відмежувавшись від публіки, наче бажаючи сховатись від докучливих поглядів. А як іще соліст мав вчинити, щоб врешті-решт його почули?

На перший план виступила музика соліста, а не його Его. Здавалося, складний період пошуку власного "Я" завершився. Але... Непередбачено далися взнаки проблеми надмірного вживання призначених барбітуратів. У Неврологічному інституті (Neurological Institute) Нью-Йорка довелося пройти третій курс лікування депресії електрошоковою терапією, що, зрештою, привело до повного одужання.

Читайте також: Володимир Горовиць. 1. Принц піаністів, або Убитий дракон

На наступні п’ять років Володимир Горовиць знову сховався від шанувальників, на самоті записуючи платівки. З усього було видно: геній подорожував до якихось нам, простим смертним, незрозумілих емпіреїв. З роками його піаністика ставала не схожою не тільки на прочитання інших колег, але й на власну, попередню редакцію.

Свідки пошепки переказували: під час студійних записів один і той самий твір геній щоразу грав інакше. З інтервалом у кілька хвилин! Звукорежисери лаялися, продюсери впадали в ступор, намагаючись визначити, який із дублів досконаліший. Кожна варіація являла собою вищий пілотаж сучасної піаністики.

І – останнє. Відтоді багато сучасних композиторів, з котрими Володимир Самуїлович спілкувався, дозволяли солістові правити авторські партитури.

*   *   *

геній у доброму гуморі, 1982 р.
Геній у доброму гуморі, 1982 р.

Після тридцятирічної перерви у 1982 р. артист уперше з’явився в Старому Світі, відігравши у Лондоні сольний концерт. Коли віртуоз ступив у світло рампи знову, йому було під 70. Зачекавшись на кумира, аудиторія принишкла подивовано: ніякої старечої слабкості, ні натяку на поблажки у вимогливості до себе й колег, ясність думки та жар серця! От тільки піаніста переслідували невдачі; як наслідок, музикант почав вживати антидепресанти. Був час, маестро навіть зловживав алкоголем, що не могло не позначитися на виконавській техніці й поданні репертуару.

Дійшло до того, що концерти в Японії та Сполучених Штатах у 1983 р. провалились, деякі з виступів затьмарили провали пам’яті, руки розкоординувалися, ноти плуталися. Було видно: артист втратив контроль над собою. Один з токійських музикознавців порівняв Володимира Горовиця з “антикварною вазою, яку змережили тріщини”. Як говорив вічний бродяга Дхарми Джек Керуак:

- Позаду нічого, попереду все – як і зазвичай на Шляху.

Відтоді Володимир Самоїлович концертував зрідка, тому будь-який його виступ перетворювався на сенсацію, викликав ажіотаж й неодмінно видавався на платівці та відеокасеті. На щастя, піаніст узяв себе в руки, знайшов сили і знову концертував з великим успіхом. Адже в королі піаністів завжди пульсувало щось особливе, глибоке – не дзюркотливий струмок, а стрімка ріка.

Справа залишалася за дрібним. Після того, як пацієнту відмінили антидепресанти, а частину препаратів замінили, пам’ять та координація у піаніста відновилися. Але одразу повертатись на сцену Володимир Горовиць не поспішав. Думаю, хтось вельми грамотно вибудував новий менеджмент, знявши в 1985 р. у нью-йоркському будинку чудову документалку “Останній романтик” (“The Last Romantic”). Та ви стовідсотково знаєте картину! Посміхаючись, там Володимир Самоїлович говорить:

- Бачите, я пам’ятаю, як грати, – і легко, без затримок грає.

*   *   *

Тільки після прем’єри стрічки відновилися концерти, і почався останній період творчості В.С.Горовиця. Той відрізок часу позначився небувалим творчим піднесенням і припливом душевних сил, щоправда, за повної відсутності фізичних.

Після тривалої перерви 82-річний маестро приїхав до Москви, де 20 квітня 1986 р. о 16.00 відіграв концерт у Великій залі Московської консерваторії. Шикарна була програма: Скарлатті, Моцарт, Скрябін, Ліст, Шопен, Шуман і, звичайно ж, улюблений Рахманінов. У каси потрапило менше 400 квитків, проте довжелезна черга столичних меломанів вишикувалася з вечора. Коли відчинилось віконце, їх розхапали буквально за кілька хвилин. Тим часом 1800 місць Великої зали Консерваторії склали бронь для уряду та дипломатичних місій.

З дивовижним почуттям і силою грав король піаністів! Він балував публіку ніжними відтінками пастелі та несамовитою грозою. На той час, коли зазвучали Рахманінов і Скрябін, чимало слухачів уже плакали. І Володимир Горовиць не загубив жодної сльозини, а фортепіанно перелив їх у любов, вкладав у знайомі до болю октави, і ті неймовірні метаморфози душ тонули у вигуках “браво!” після кожного виконаного твору. По-царськи усміхаючись, віртуоз прийняв овації, хіба що один раз, та й то – грайливо, пригрозивши пальцем захопленій публіці.

*   *   *

Читайте також: Володимир Горовиць. 1. Принц піаністів, або Убитий дракон

Очевидці того священнодійства розбурханим натовпом заполонили в антракті фойє:

- Це не людина, а той, хто спускається з небес, – переконував один.
- Горовиць – єдиний піаніст, спроможний грати колір, – доводив інший.
- Його музика – це чисті уривки краси, що плинуть повітрям, – наполягав третій.

Наступного дня газета “Нью-Йорк Таймс” вийшла із заголовком “Горовиць у Москві: овації та сльози”. Чого не побачив американський журналіст, я вам розповім. Більшу частину часу в Москві маестро скоротав в особняку Второва (Спасо-хаус, Spaso House), як називають з 1933 р. резиденцію посла Сполучених Штатів у Білокам’яній. Тільки одне паломництво здійснив самітник. Поштиво піаніст відвідав Будинок-музей Олександра Скрябіна у Великому Ніколопєсковському провулку, 11, де видатний композитор мешкав зі своєю сім’єю: фактично – другою, цивільною дружиною Тетяною Федорівною Шлецер та їхніми дітьми – Аріадною, Юліаном і Мариною...

Багато-багато років тому Олександр Миколайович похвалив гру юного киянина. Борги слід повертати. І тут, на особистому роялі патріарха російської музики, Володимир Горовиць легко й сумно грав етюди Скрябіна на честь його другої доньки від першого шлюбу – Олени Олександрівни Скрябіної (у шлюб – Софроницької; 1900-1990).

черга на концерт Володимира Горовиця, Амстердам, 1986 р.
Черга на концерт Володимира Горовиця, Амстердам, 1986 р.

*   *   *

27 квітня 1986 р. відбувся виступ маестро в Ленінграді.

Наступного дня після концерту Володимир Самоїлович, Ванда Тосканіні та вервечка супровідників вирушили до Олександро-Невської лаври, де в некрополі майстрів мистецтв поховані російські композитори: Петро Чайковський, Модест Мусоргський, Микола Римський-Корсаков, Олександр Бородін, Михайло Глінка, Олександр Даргомижський, Анатолій Лядов та інші.

У супроводі гіда гості рухалися Тихвинським цвинтарем.

Але в якусь мить радянська екскурсоводка, спинившись, запитала:
- Містере Горовиць, чи знаєте ви, хто це такий?
Обернувшись до дружини, маестро саркастично зронив англійською:
- Ця дама питає мене про Пастернака?

Не зрозуміла сарказму гід… Біля могили Петра Ілліча Чайковського В.С.Горовиць закляк, поклав невеличкий букетик на надгробок і присів на лавочку. Свита, нудячись, розглядала могили й пам’ятники довкола, тоді як поряд з маестро присів культурний аташе американського посольства в Москві Ентоні Казанов, що супроводжував подружжя Горовиців у поїздці по РРФСР:

- Маестро, це дуже хвилююче для вас, так?
- Так... Дуже... Вони всі тут... Всі тут...

*   *   *

Улюбленець мільйонів, 1986 р.
Улюбленець мільйонів, 1986 р.

Гастролі в СРСР минули тріумфально.

А от до столиці України колишній киянин не наважився їхати: стояла радіоактивна весна 1986 р., чорнобильський травень. Та й хто на нього там чекав?

Батьки давно відійшли у кращий світ, матір – долікували радянські коновали, батька згноїли в ГУЛАГу; братів Якова та Григорія викосили більшовики, не дожила два роки до приїзду брата улюблена сестра Гєня (Регіна). За всю поїздку в киянина не виникло ні найменшого бажання лишитись: усе заподіяне їхній родині важко було подарувати Батьківщині.

Іронія в тому, що з Радянського Союзу видатний музикант ніяких регалій та звань не привіз. Можливо, аби виправити ситуацію, того ж таки 1986 р. президент США Рональд Рейган нагородив американського громадянина Володимира Горовиця президентською медаллю Свободи (Presidential Medal Оf Freedom) – однією з двох найвищих нагород США для цивільних.

*   *   *

Востаннє Володимир Самуїлович Горовиць гастролював Європою у 1987 р. Програму у Відні того разу склали всі його добрі знайомі: Моцарт, Шуберт, Ліст, Шуман, Шопен. А останній із серії європейських виступів відбувся 21 червня 1987 р. в залі “Musikhalle”, у вільному та ганзейському місті Гамбург. Попри всю геніальність і позаземні таланти, до останнього концерту він не подолав страху перед сценою. Хоча наприкінці життя соліста, принаймні, вже не виштовхував у спину спеціально підготований помічник.

За ним слідували старі добрі знайомі: Моцарт, Шуберт, Ліст, Шуман, Шопен. Музикознавці стверджували:

- Ближче до кінця життя Горовиць “пом'якшав” душею, у ньому прокинувся янгол. У такому прочитанні Моцарт божественний.

Зрідка він продовжував працювати в студії звукозапису, хоча за останній рік Володимир Горовиць змінив (!) мейджор-лейбл. Останню платівку віртуоз записав на живому концерті 1 листопада 1989 р., за чотири дні до смерті. Оперативно ті твори з’явилися на платівці та компакт-диску на етикетці "Sony Music”. Меломанів здивувало, що багато із записаного король піаністів ніколи до цього не виконував у концертах і не записував, у тому числі й маловідомі твори пізнього Ференца Ліста.

*   *   *

Австрійська письменниця Марія Ебнер-Ешенбах (Marie Freifrau Ebner von Eschenbach; 1830-1916) стверджувала:

- За щасливі хвилини талантові вдається скласти з точок лінію, котру геній проводить одним розчерком пера.

До кінця життя Володимир Горовиць грав не-збаг-нен-но.

Весь той час він прагнув звести воєдино “здоровий глузд, серце й техніку”. І “серця” в його музиці ставало все більше й більше. Маестро помер у Нью-Йорку 5 листопада 1989 р. від серцевого нападу.

Його поховали у родинному склепі Тосканіні на кладовищі “Cimitero Monumentale” в Мілані. Тут вони всією галасливою італо-американською сім’єю разом: тесть – Зевс диригентів, Король піаністів, його дружина Ванда, їхня улюблена дочка Соня.

Олександр Рудяченко

Початок: Володимир Горовиць. 1. Принц піаністів, або Убитий дракон

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-