Володимир Горовиць. 1. Принц піаністів, або Убитий дракон

Минуло кілька тижнів, пристрасті по берлінському дебютові вляглись, і Володимир Горовиць більше не застосовував на публіці свою секретну зброю: концерт №1 для фортепіано з оркестром сі-бемоль мінор П.І.Чайковського. 

Але одного разу в двері його готельного номера постукали. На порозі виник схвильований імпресаріо Гамбурзького філармонійного оркестру (Hamburger Philharmoniker), синьйор Тальєнто (Taliento). Виявилося, несподівано захворів піаніст, і тому зривається Перший концерт Чайковського.

- Коли треба грати? – діловито перепитав Володимир.

- За сорок хвилин, – благально відповів гість.

Навіть на те, аби пробігти очима по партитурі, часу не лишалось, і вони потупотіли до службового авта, котре помчало їх на Große Theaterstraße, 25… За кулісами діялося щось небачене. Навіть не спитавши імені музиканта, вальяжний диригент Юджин Пабст (Eugene Pabst) по-батьківськи потиснув руку незнайомцеві:

- Юначе, просто слідкуйте за диригентською паличкою!

За вчасні доречні поради люди, як правило, вдячні, дуже. Просто всією душею. Та стежити довелося саме бундючному гордяку. Від перших акордів Володимир Горовиць украв увагу зали, а диригент тільки кермував оркестр, що ледь встигав за віртуозом. Як потім написала преса, успіх трапився “нечуваний від часів гастролей Енріко Карузо”. Ледь відлунали останні акорди, зал вибухнув оваціями.

- Коли все скінчилось і рояль заціпенів на естраді, наче вбитий дракон, усі в залі, як один, скочили з місць із істеричним вереском, – так описував реакцію публіки американський піаніст і музикознавець Абрам Чейзінс (Abram Chasins; 1903-1987). Більшість слухачів негайно попрямували за квитками на сольний концерт віртуоза Володимира Горовиця: три тисячі розкупили за півтори години.

Від хвилювання ошелешений містер Пабст, кажуть, так міцно стиснув плече сором’язливого (за кулісами) киянина, що воно скеміло кілька днів.

- Вряди-годи випала нагода вбити порядну людину – і на тобі! Навіть зброю йому не змогли знайти.

*   *   *

Ось тоді про сов’єтського артиста несподівано згадали… більшовики. Для них це був уже не киянин-вигнанець, а музикант-патріот. Роздуваючи щоки, у 1927 р. влада Країни Рад призначила Володимира Горовиця посланцем від Радянської України на першому Міжнародному конкурсі піаністів імені Фредерика Шопена, де того року головував у журі видатний польський композитор і педагог Вітольд Малішевський (Witold Maliszewski; 1873-1939). Проте існують речі, які не купиш. Наприклад, гарний музичний смак і добра пам’ять.

Киянин давно вирішив залишитися на Заході, залишитися назавжди.

- Ми вже не вбиваємо беззастережно. Нові часи – нові віяння.

Тому ні у Варшавській філармонії, ні в програмі конкурсу того року Володимир Горовиць не з'явився. Отож, у творчому змаганні, звісно, переміг московський піаніст Лев Оборін (1907-1974), а один із кращих інтерпретаторів Шопена, вражаючий поляк Генрік Штомпка (Henryk Sztompka; 1901-1964) виборов лише… п’яту премію.

Не забули ще цю серпасто-молоткасту несусвітність (“Бродвей”; 1925) з її гаслами на кшталт "Наздогнати й... переплюнути":

- У советских / собственная гордость: / на буржуев / смотрим свысока.

*   *   *

А тепер, читачу, гайнемо й собі за океан. Саме там трапилась друга, украй важлива для всієї подальшої оповіді про Володимира Горовиця, історія.

Напередодні побувавши у філармонійному концерті в нью-йоркському “Carnegie Hall”, де оркестром диригував англієць сер Томас Бічем (Thomas Beecham; 1879-1961), 13 січня 1928 р. Сергій Рахманінов зізнався в листі 25-річному Володимирові Горовицю:

- Учора ввечері, в артистичній, не міг вам сказати того, що хотілось: заважало оточення. А хотілось мені сказати ось що… У житті своєму я не чув такої стрімкості, витривалості й сили, як у вас. На протилежність багатьом піаністам-“рисакам”, ви володієте музикальністю, відчуттям і чудовим тоном. Тож хотів вам сказати, попередити, просити вас і сподіватися, що ваша феноменальна техніка не перетвориться для вас на ціль.

Тоді, у січні 1928 р. Володимир Горовиць блискуче виступив у переповненому тритисячному Карнегі-холлі, виконавши сі-бемоль-мінорний концерт для фортепіано з оркестром П.І.Чайковського, він же – Перший.

Рік по тому піаніст виконував Фортепіанний концерт №3 Рахманінова, після чого два великих музиканти стали близькими друзями, а 1930 р. навіть записали перших три платівки.

- Ти що, не чув про нашого дракона?! Всі повинні знати нашого дракона!
- Хто вам сказав?
- Дракон...
- На вашому місці – я б його вбив.

*   *   *

Шлях у мистецтві починається не зі знищення, а з творення. Мертві музиканти гармонії не чують і красою не радують. Скільки вже писали на цю тему, то й мені сюжет слід виструнчити. Адже ХХ століття не випадково називають Belle Époque видатних піаністів: Ігнацій Падеревський (Ignacy Jan Paderewski; 1860-1941), Сергій Рахманінов, Йозеф Гофманн (Józef Kazimierz Hofmann; 1876-1957), Артур Рубінштейн (Artur Rubinstein; 1887-1982), Вільгельм Кемпф (Wilhelm Kempff, 1895-1991), Святослав Ріхтер (1915-1997). У тій плеяді геніїв, як для перебірливого меломана, так і для безпристрасного музикознавця, є один король піаністів – Володимир Горовиць.

І навіть не важить, чи любите ви чуттєву піаністику, чи – ні, чи визнаєте довершеність цього маестро, чи – ні. Сузір’їв багато – Чумацький Шлях один. Безапеляційно, по-королівськи Володимир Горовиць оцінював стан речей:

- Я – індивідуаліст, яким і має бути кожен митець. Я чув і знав усіх піаністів і сформував про них негативну думку: я їх критикував. Ніякого впливу на мене вони не мали. Моя індивідуальність тверда, мов криця, і ніхто не в силах поколивати її.

Плутаючись в асоціаціях, по-різному називали цього артиста: “найнепередбачуваніший музикант сучасності”, “степовий смерч”, “новий Ліст”, “електричний піаніст”, "Ліст ХХ століття”, "російська сенсація”, "геній комунікації”, "Паганіні фортепіано”, “надлюдське поєднання Розенталя, Падеревського, Бузоні, Рахманінова й Гофмана”, “Ліст №2”, “електричний розряд у 6000 вольт”, “король піаністів усіх часів” – проте його манера виконання, цей незабутній “горовиціанський” стиль досі коронує душу.

З юних літ він знав покликання й послідовно наближався до мети.

- Лицарі нічого не роблять потихесеньку – вони такі дурні. Вони все роблять відкрито й чесно. А це тут нікому не подобається, окрім Дракона. Певно, адже відкрита людина – чудова мішень.

*   *   *

Принц піаністів, Володимир Горовиць народився 18 вересня (1 жовтня) 1903 р. у прибутковому будинку на вулиці Тимофіївській, 12, що належав українському фабриканту й великому домовласнику Фрідріху Міхельсону. Місто на семи пагорбах багато важило для роду музиканта. У Києві з’явились на світ батько Самоїл (Самуїл) Йоахімович Горовиць (1871-1940), троє братів – Яків (1895-1916), Григорій (1901-1946), Володимир, сестра Регіна (1899-1984), дядько – Олександр Якович Бодик (1877-1927).

Батька, Самоїла Горовиця, мали в місті за людину освічену. З дипломом першого ступеня він закінчив фізико-математичний факультет Київського університету Святого Володимира й зробив блискучу кар’єру інженера-підприємця. Як співвласник компаній “Загальна компанія електрики” та “Горовиць і Бодик”, в офісі на вулиці Прорізній Самоїл Йоахімович торгував рідкісним як на ті часи товаром – електротехнікою від відомих європейських фірм, із “Siemens” включно. Бізнес ішов непогано, адже підприємливий Самоїл був, до всього, сином київського купця 1-ї гільдії Йоахіма (Акима) Горовиця.

До “матері міст руських” дід Аким переїхав із Бердичева у 1850-х роках. На 1870-ті роки торговою старанністю і рідкісним завзяттям заслужив він статус купця найвищої категорії, що дозволяло займатися імпортом-екпортом, відкривати власні заводи-фабрики, а сім’ї – селитися поза межами смуги єврейської осілості. Як шановану в місті людину, заможного філантропа, Йоахіма Горовиця обирали співдиректором Київського відділення Імператорського Російського музичного товариства (ІРМТ; 1875) і членом ради старшин Київської єврейської лікарні.

*   *   *

Його дружина, бабця майбутнього піаніста – Регіна Ааронівна (з дому – Сенсор) грала на роялі, принаймні 1873 р. її записали в “члени-відвідувачі” Київського відділення ІРМТ. Обидва її сини – Олександр (дядько) і Самоїл (батько) здобули вищу освіту; перший закінчив Київське музичне училище та Московську консерваторію (по класу О.М.Скрябіна), а другий, як уже зазначалось, – фізмат Університету Св.Володимира.

Мати Володі, Софія (Соня) Яківна Горовиць (з дому – Бодик, 1872-1930) також була чудовою піаністкою. У Києві “наша красуня-матінка” закінчила музичне училище у творця київської фортепіанної школи, професора Володимира В'ячеславовича Пухальського (1848-1933). У дружній єврейській родині росло четверо дітей, і всі вчились музиці у міському музичному училищі, а потім у Київській консерваторії: Яків, Регіна й Володимир брали уроки гри на фортепіано, а Григорій займався по класу скрипки.

- Ось вони, кращі зброярі міста: сміливі люди, але всього бояться.

Отже, дитячі та юні роки Володимира Горовиця минули у великій та заможній, цілком успішній та культурній єврейській родині, досить типовій для великих українських міст. З огляду на це, доречно наголосити на двох факторах, які сприяли ранньому музичному розвитку юного піаніста. Перший – це наявність одразу аж десятьох (!!!) музикантів у сім’ї. Це – не перебільшення, це – згідно зі списками учнів Київського музичного училища та Київської консерваторії, де навчалися родичі двох фамілій – Горовиців та Бодик. Другий: обидва батьки були музикантами-аматорами. Самоїл Йоахімович непогано грав на віолончелі, а його мати – бабця Володимира Горовиця, нібито, взагалі була блискучою піаністкою.

*   *   *

Яке нам діло до артиста, у котрого прудкі пальці, чудова техніка та дивовижна експресія – якщо в музиці він не розуміється? З потрібного зернятка зростає гігантський евкаліпт, не з колючки будякової.

Перші уроки гри на фортепіано п’ятирічний Володя отримав від мами Соні. За вундеркінда хлопчика ніколи не тримали, але системно займатись він почав із шести років. За однією з сімейних легенд, потай від батьків син прослизнув на концерт великого музиканта, польського піаніста Йозефа Гофмана (Józef Kazimierz Hofmann; 1876-1957). То був предтеча всіх віртуозів ХХ століття, котрий у серії концертів у Санкт-Петербурзі вразив публіку, виконавши за десять виступів понад 250 різних п’єс.

Йозеф Гофман справив на київського хлопчика вікопомне враження, і з тієї пори Володя не відходив від рояля, а матері вперто повторював:

- Я стану великим музикантом.

*   *   *

Коли хлопчику виповнилось дев’ять, він вступив до міського музичного училища, реорганізованого з вересня 1913 р. у Київську консерваторію (нині – Національна музична академія). У якості педагогів із талантом поетапно займались: завідувач кафедри спеціального фортепіано Володимир В’ячеславович Пухальський, професор Сергій Володимирович Тарновський (1883-1976) та професор Фелікс Михайлович Блуменфельд (1863-1931). Віртуозною грою підліток дивував досвідчених музикантів; зокрема, у 1914 р. він вразив екзаменаційну комісію, бездоганно виконавши сонату Моцарта. Проте ніякі майстри не навчать віртуозності, набутої під час незліченних уроків самовдосконалення.

Так що даремно Володимира Горовиця дехто називає самоуком. Незвичайний талант виявився у хлопчика в десять років, коли Володя напам’ять вивчив усі твори німецького композитора Ріхарда Вагнера. Навіть програми консерваторії юному учневі було недостатньо. За власним бажанням студент розучив деякі опери Миколи Римського-Корсакова і Петра Чайковського, чим неабияк вразив багатьох дорослих, у тому числі педагогів і батьків. Так що мають рацію ті фахівці, які називали Володимира Горовиця самородком.

Граючи віртуозно та стрімко твори улюблених авторів, юний піаніст і сам потроху творив, переважно наслідуючи кумира – Сергія Рахманінова. Пізніше, уже в зрілому віці, Володимир Горовиць два-три рази виконував деякі авторські композиції, створені в юності, записав диск із тим репертуаром – і, немов підбивши риску, перегорнув пожовклу сторінку. Який сенс занурюватись у ностальгію – щасливе дитинство київських часів минуло без вороття.

- Ви не скажете, що там нагорі відбувається: я останнім часом погано бачу?
- Сьогодні кожен сам за себе вирішує, що він бачить.

*   *   *

Шмаркаючи носом і сякаючись у рукав, прийшла Жовтнева революція.

У своїй автобіографії Володимир Горовиць згадував:

- Влада в Києві мінялася майже щодня. Засинаючи ввечері, ми не знали, хто буде правити зранку. Усі кольори веселки поперебували при владі: білі, червоні, жовто-блакитні, зелені... На вулиці валялися трупи вбитих, загиблих від голоду людей – було не до музики.

Реальність стала убивчою, Київ розсмикували всі: більшовики, Директорія, Центральна Рада, німці, Симон Петлюра, гетьман Скоропадський, білогвардійці, поляки. Від 16 грудня 1917 р., коли місто взяли червоні, заможна сім’я Самоїла Йоахімовича Горовиця втратила все, рахуючи прислугу, гувернанток, музичні вечори, навіть гарний сервіз. Їхній знаменитий рояль, на якому ще бабуся грала, революційно налаштований набрід порубав на дрова!

Оскільки габаритний інструмент не пролазив у двері, з вікна рідного будинку в Музичному провулку, що колись виходив на ріг Хрещатика й вулиці Прорізної, – його просто з третього поверху викинули на бруківку. Сама будівля, зведена за проєктом знаменитого архітектора Владислава Городецького, до наших днів не збереглася: у період нацистської окупації її вщент зруйнували.

Уже в лютому 1918 р. у сусідню квартиру на тому ж поверсі, де жила сім’я розстріляного білогвардійського офіцера, підселили багатодітну родину будьонівця Андрія Корнілова. Про це інтелігентні сусіди незабаром дізналися з перших вуст. Якось увечері до них у двері погрюкав кремезний чолов’яга, з-під шкіряної куртки якого визирав замусолений тільник. Командирським голосом він поставив перед фактом Самоїла Горовиця:

- Ну, твоя дітлашня музику добре грає – нічого не маю супроти. Але, вважай, коли мій Льонька спить (я постукаю в стінку) – ні звуку! – Льонці було два місяці, й зазвичай більшу частину світлового дня майбутній ленінець спав.

*   *   *

Незабаром єврейській родині, яка звикла ні в чому собі не відмовляти, довелося в’їхати в тісну квартирку, яку Горовиці ділили з братом мами Соні, Олександром Яковичем Бодиком та його родиною.

- А навіщо ти поліцейського вбив?
- Так це... Свобода ж!

Комерційно успішну фірму батька більшовики націоналізували, фамільних коштовностей надовго не вистачило. Довелось 14-річному піаністу Володимиру Горовицю призупинити навчання в консерваторії, щоб концертами заробляти на життя всієї сім’ї. Офіційно випустившись у 1924 р., на екзаменаційному іспиті він виконав Концерт для фортепіано з оркестром №3 ре мінор, op.30 Сергія Рахманінова – надзвичайно складний і вкрай цікавий твір. Це був справжній тріумф музики.

- Ваш син – геній, – сказав матері хтось із членів журі.

Проте диплома В.Горовиць не отримав, оскільки у випускника не виявилося... свідоцтва про закінчення гімназії. Та от тільки підліток не винен був, що Росія вступила у Першу світову війну. Поясню…

У 1914 р. він відвідував 7-у Київську гімназію, що містилась у дворі будинку на Тимофіївській, 12. Через тривожні зведення з фронту навчальний заклад евакуювали в Казань, а Володя з батьками залишився в Києві. Тим часом у будівлю на Тимофіївській швидко вселилась... 2-а Київська гімназія, приміщення якої військовики забрали під шпиталь.

Коли в Україну повернулася Сьома Київська, гімназист поновився, але атестату... не отримав.

- Не хочеш, тату, по-людськи?
- Не хочу, синку. Я ще не з’їхав з глузду. Точніше, з’їхав, але не до такого ступеня.

*   *   *

Кажуть, у смутні часи музика присипляє в людині звіра, а в безнадійному становищі – дозволяє не зтваринитися. І лицарі світла по-різному виглядають, коли розуміють своє призначення. У 17-літнього піаніста з’явилися дивні концертні обладунки – перешиті з татових чорні штани й білосніжно-біла сорочка. Адже торговельна компанія “Горовиць і Бодик” закрилась – у Країні Рад нікому було продавати електротехніку.

- Моя сім’я втратила все, і я мусив допомагати рідним. Часу розмірковувати не мав, бо мусив стати кимось і щось робити. Я сказав самому собі: – Гаразд! Я почну грати на фортепіано й, можливо, матиму успіх. І я – почав.

І тоді 46-річний дядько – Олександр Якович Бодик, перекваліфікувався на імпресаріо, котрий організовував гастролі юного піаніста. Уявляєте рок-н-рольну картину: на простій бричці, запряженій конячиною, у 1920 р. два колоритних персонажі – дядько і племінник – виїхали з Києва до Харкова, майже 500 км, аби дати в місцевій бібліотеці… перший публічний концерт!

На виступ київського гастролера більшість слухачів потрапила без квитків – почувши з вулиці шум, вони заходили до бібліотеки, в основному – щоб погрітися. У фіналі сольника публіка прийшла в захват, вигукуючи давно забуте “Браво!” Шкода, що спогадів про харківське шоу майже не лишилось.

*   *   *

Тим часом першим, документально засвідченим публічним концертом В.С.Горовиця вважається київський виступ у грудні 1921 р.

З концертами вони з дядьком кружляли містами й селами Країни Рад: Москва, Ленінград, Миколаїв, Одеса, Тифліс, Єреван і т.д. У неймовірній гонитві дивною до невпізнання Батьківщиною київський піаніст часто працював у парі з молодим одеситом, скрипалем Натаном Мільштейном (1903-1992). За виступи їм переважно платили не грошима, а... зерном. Треба було вижити, тож, починаючи з 1922 р. до травня 1925 р., це була невпинна гастроль.

Аби ви розуміли, наскільки траса була інтенсивною, – наведу один приклад.

За три місяці (листопад 1924 р. – січень 1925 р.) лише у знаменитій “Ленінградській серії", яку склали 23 концерти, Володимир Горовиць виконав більш як 150 творів. Це – одинадцять різних програм. Без унікальної музичної пам’яті було не обійтися. Саме тому в Пітері хтось зі спритних журналістів присвоїв Володимирові Горовицю титул – “електронний піаніст”.

Після одного з концертів натовп у захваті відніс піаніста в готель. На руках.

- У ньому одночасно уживаються Бог і диявол. Коли його слухаєш, важко повірити, що це – реальність, – написав інший пітерський рецензент.

*   *   *

Зроду-віку дотепний, інтелігентний, іронічний Петербург із його “Взирями зауми” та співдружністю “Чинари”, зустрів гастролера у… всеозброєнні. Ленінградом ходила двоклітинна пролетарська епіграма:

- Пред Володей Горовиц / Все девицы пали ниц!

У період 1924-1925 рр. віртуоз дав 70 успішних концертів. Не випадково, молодого віртуоза вже почали іменувати то “новим Лістом”, то “Паганіні фортепіано”. Зізнатися, піаністикою йому довелося займатись вимушено – з величезної нужденності єврейської сім’ї, що втратила в революцію все. На той час юнак насправді ще мріяв стати... композитором.

Разом з тим, успіх “дітей Революції”, як дует Горовиця-Мільштейна пафосно назвав нарком просвіти РРФСР Анатолій Луначарський (1875-1933), приголомшував концертні майданчики Країни Рад. У багатьох містах виникали клуби шанувальників ансамблю молодих віртуозів-погодків, а в Москві й Ленінграді вони й узагалі мали фантастичний успіх. Погодьтеся, коли вас у незнайомих місцях носять на руках незнайомі люди, це воістину дико і… моторошно:

- Це видавалося страшенно незручно, я повсякчас опинявся на чиїхось руках і, відверто кажучи, боявся впасти.

*   *   *

Перебуваючи постійно на концертній трасі, ранньої весни 1925 р. Володимир Горовиць назавжди залишив Київ. До того часу він уже склався як самобутній піаніст. Цьому сприяла одна вкрай важлива зустріч.

Чутки про молодого самородка випереджали концерти: виступи збирали аншлаги, послухати віртуоза прагнули зарубіжні колеги. Долю киянина вирішив австрійський піаніст з Галіції Артур Шнабель (Artur Schnabel; 1882-1951). Почувши в 1923 р. Володимира Горовиця у Петрограді, після виступу він з’явився у гримерній й наполегливо рекомендував талановитому юнакові вирушати до Європи.

“Але як?” – ось у чім було питання. Про виїзд на загниваючий Захід більшовики й чути не хотіли. Зарубіжні поїздки дозволялися лише партійно свідомим знаменитостям: Горькому, Шаляпіну, Маяковському, Єсеніну...

*   *   *

Урешті-решт у вересні 1925 р. забовваніла можливість виїхати до Німеччини. Офіційний привід був простим: молодий піаніст продовжить навчання.

Перед від’їздом віртуоз вивчив і блискуче виконав у Ленінграді Перший концерт П.І.Чайковського. З одного боку, завдяки тому творові Володимир Горовиць зажив слави в Західній Європі. З іншого боку, розучений піаністом ще в 1920 р. у класі київського професора Ф.М.Блуменфельда, той концерт виявився для музиканта й суцільною карою. Щоразу, добиваючись тріумфу де б не було – у Старому чи Новому світі – йому доводилось виконувати саме... Перший концерт Чайковського.

Слідом за піаністом у грудні 1925 р. до Німеччини вислизнув і скрипаль Натан Мільштейн. Обидва музиканти швидко підтвердили славу справжніх віртуозів.

- Стій тут і чекай. Коли почну, не скажу. Справжня війна починається раптом.

*   *   *

Досить кумедно стартувала артистична кар’єра Володимира Горовиця в Західній Європі. Все почалося з гіркого розчарування.

Перший концерт у берлінському “Beethoven-Hall” восени 1925 р. провалився: публіка прохолодно зустріла гастролера з РРФСР, чия експресивна манера була дивною щодо відстороненої піаністики безпристрасних німців. Проте це ніяк не вплинуло на характер музиканта: бути хамелеоном, підлаштовуватись під смак аудиторії колишній киянин не збирався.

Після чергового виступу повернувшись у готель, Горовиць встиг, хіба що, випити склянку молока, як у двері постукали. Гостем виявився схвильований імпресаріо Гамбурзького філармонійного оркестру... Що трапилось далі, я вже оповідав.

*   *   *

А ось сам дебют соліста відбувся 8 січня 1926 р. Того зимового дня було виконано... Перший концерт П.І.Чайковського. Берлінським симфонічним оркестром диригував учень Густава Малера, композитор Оскар Фрід (Oskar Fried; 1871-1941).

Виступ українського піаніста успіху знову не мав: прохолодно зустріла німецька публіка гастролера з Радянської Росії.

- Я почав заздрити рабам. Вони все знають наперед. Мабуть, тому що у них немає вибору. А лицар?.. Лицар завжди на роздоріжжі.

Ситуація змінилась рівно через рік.

Саме стільки тривало європейське турне, коли в Старому Світі було відіграно 69 концертів. Кожен з них переконливо підтверджував зростання популярності соліста.

- Хочете подарувати людям красу? А що вони з нею робитимуть?

*   *   *

Чому це стало можливим? Звісно, у цього піаніста талант був від Бога.

Але для музичного бізнесу, по обидва боки Атлантики цього завжди замало. І того, про що далі я вам оповідатиму, практично немає у вітчизняних нарисах з життя і творчості піаніста Володимира Горовиця.

У другій половині 1920-х рр. із висхідною зіркою світової піаністики почали працювати два хвацьких імпресаріо – корінний петербуржець Олександр Мерович (Aleksandr Merovich) та американець Артур Джадсон (Arthur Leon Judson; 1881-1975), що відкрили таланту двері в кращі концертні зали Старого і Нового Світів.

Якщо перший менеджер, усіма правдами й неправдами, у 1925 р. просто вивіз із СРСР ансамбль трьох віртуозів – піаніста Володимира Горовиця, скрипаля Натана Мільштейна та віолончеліста Григорія П'ятигорського (1903-1976), то другий, "Ей-Джей" (по перших буквах імені та прізвища), як дозволялось називати акулу шоу-бізу виключно близьким друзям, керував американською музикою протягом двох третин ХХ століття, від Вердена до В’єтнаму.

Набагато пізніше Володимир Горовиць зізнається:

- У ті часи я знав лише естраду, чорний рояль і комфортабельний номер готелю.

*   *   *

Отже, по кілька слів про кожного з тих імпресаріо, котрі вміло запалювали світові зірки в класичній музиці ХХ століття.

Здобувши класичну економічну освіту, Олександр Мерович вільно говорив кількома мовами і все свідоме життя влаштовував успішні антрепризи. На час знаменитої “Ленінградської серії” концертів В.Горовиця Олександр Мерович саме повернувся з ділової поїздки країнами Західної Європи. Спочатку імпресаріо почув схвальні відгуки й вигуки захоплення, а потім сходив сам, щоб особисто переконатись у неперевершеній піаністиці молодого виконавця. Це, до речі, трапилось не в Пітері, а в Москві, куди спеціально потягом прибув організатор.

Що тоді у Білокам’яній побачив Олександр Мерович – Sasha, як його називала богема багатьох країн світу: 22-річний киянин не сидів на сцені за роялем, а за кулісами заглиблено читав… партитуру Концерту для фортепіано з оркестром №1 (мі-бемоль мажор, 1849) Ференца Ліста. На перший погляд ловцю талантів навіть здалось: перед ним – ще один молодий піаніст з гіпертрофованими сухожиллями, інтровертний егоїст, що вдає із себе зірку, у котрого пристрасті більше, ніж здорового глузду.

*   *   *

Повірте, перебачив на своєму віку Олександр Мерович талантів, що подають надії, але не вміють ці надії втілювати в життя. Володіючи справжньою підприємницькою хваткою в мистецтві, з першого погляду він відчув: запахло нереально великими грошима, але для цього треба їхати в Західну Європу!

Уклавши контракт і перетворившись на період дії Договору на особистого імпресаріо, О.Мерович узявся за справу. Тур-менеджер розробив тримісячний план поїздки, узгодив з організаторами концертів усі деталі й повіз артиста, для початку – у Берлін. Розрахунок на успіх виправдався, не одразу, але – виправдався.

Коли за три місяці в Парижі вони раптом зупинились, аби перевести подих у гастрольній гонитві, визріло рішення: саме це місто варто перетворити на репетиційну базу. Зі столиці Франції, цього мультикультурного перехрестя Європи, “російська сенсація” вирушала з концертами до Швейцарії, Бельгії, Італії. Від поїздки до поїздки Володимир дорослішав творчо і буквально на очах. Так завирувало концертне життя, сповнене яскравих вражень, постійних переїздів, вічно мокрого концертного фрака і незабутніх зустрічей з європейською богемою.

*   *   *

- На початку шляху я був малоосвіченим піаністом. Я грав гучніше, швидше, ніж це було потрібно, вставляв більше нот, ніж їх написали самі композитори. Але мій найбільший музичний тріумф стався в Нью-Йорку. Там я зустрів Рахманінова. Відтоді ми практично не розлучалися.

Та ось тільки, щоб зустріти Сергія Васильовича Рахманінова (1873-1943), належало, як мінімум, дістатися... Великого Яблука. Не стану розводити сантименти щодо тріумфу. Він настає лише тоді, коли підкориш Америку. І цей час настав – у цьому були абсолютно переконані обоє: і піаніст, і його особистий імпресаріо Олександр Мерович.

Отож, промайнуло якихось два роки, і завдяки зв’язкам американського імпресаріо Артура Джадсона, за чотири дні до нью-йоркського дебюту в “Карнегі-холлі”, у січні 1928 р. Володимира Горовиця запросили до дивовижної, навіть на ті часи, showroom. У демонстраційній залі нещодавно відкритого елітарного салону компанії “Steinway & Sons”, що знаходився в підвальчику за адресою 109, West 57th Street, зібралися тільки обрані, найвідоміші фортепіанні майстри свого часу.

Саме тоді, напередодні концерту, 26-річного киянина представили 55-літньому Сергію Рахманінову, і вони, обидва віртуози інструмента, взялися грати в чотири руки. Причому сам автор, на другому роялі, у не властивій для соліста манері грав... оркестрову партію.

*   *   *

Яке враження В.Горовиць справив на Сергія Рахманінова?

- Доти, поки я не почув Горовиця, повністю я не уявляв усіх можливостей роялю.

До худющого молодого соліста великий композитор, досвідчений менеджер і диригент зайшов після прем’єри, коли почув у виконанні В.Горовиця свій Концерт для фортепіано з оркестром №3 ре мінор, а наступного дня, письмово, як я вже писав... попередив про підводні камені сучасної піаністики.

- Рахманінов віддав цей концерт мені. – Він завжди говорив: – “Горовиць грає його краще, аніж я”. На думку автора, він створив концерт для слонів, так що, мабуть, я і є слон, принаймні – один з них!

Вихваляючи віртуоза, Сергій Васильович так прокоментував враження від почутого молодому колезі, американському композиторові, музикознавцеві Абраму Чейзинсу:

- Горовиць буквально проковтнув цей Концерт, повністю.

Хто той маловідомий нам А.Чейзінс, ім’я якого вже двічі я згадував?

На хвилю, це – перший американський композитор, чиї твори погодився виконувати великий диригент ХХ століття Артуро Тосканіні (Arturo Toscanini; 1867-1957).

*   *   *

На щастя, я знайшов факти, як і де Володимир Горовиць і володар музики ХХ століття Артур Джадсон познайомились. Трапилось це пізньої осені 1925 р., після провального концерту в Гамбурзі, коли гастролери (Горовиць і Мерович) повернулись зализувати рани до Парижа. Саме тоді американський концертний менеджер запропонував молодому київському даруванню тур по США, і вони вдарили по руках. Так музичну долю В.С.Горовиця було вирішено!

Адже в кращі часи Артур Джадсон очолював як директор одразу три (!!!) найбільших оркестри США та концертне агентство, що опікувалося справами більшості провідних диригентів Сполучених Штатів. Те агентство, – тоді найбільше у світі, – мало філії в кожному місті, а дочірні фірми могли прийняти музикантів і влаштувати концерт у будь-якому (!!!) містечку Америки.

До того ж, Ей-Джей був співвласником радіомовної мережі, а прибутки свої незмінно вкладав у будинки, які оточували Карнегі-Холл! Монументальне “коло нерухомості Джадсона” стало архітектурною короною, німим підтвердженням його владарювання над головним храмом американської музики.

Як анонімно зізнавався один із диригентів, пов’язаних з Артуром Джадсоном:

- За великим рахунком, в академічній музиці містер Джадсон займався протекціоністським рекетом. Якщо ви хотіли зробити кар’єру в Сполучених Штатах, мусили укласти з ним контракт. Ті, хто стверджував – мовляв, Ей-Джей насолоджувався, граючи роль Бога сучасної музики, – мали рацію.

Без такої важкої артилерії прорив європейського принца піаністів на музичний ринок США був неможливим. Однак, нам, хто ледь зазирнув за лаштунки світового шоу-бізнесу, здається, що маестро, виконавши Концерт №3 Сергія Рахманінова, усього досягнув сам. Тим часом газета “The New York Times” стверджувала:

- Зал не просто аплодував, він ридав, ревів, вимагав ще і ще! Рахманінов і Горовиць стояли на сцені, обійнявшись – і яка вирувала гордість за російське мистецтво!

У перший день оркестр грав під проводом диригента Філадельфійського симфонічного оркестру Леопольда Стоковського (Leopold Stokowski; 1882-1977), у другий – Сергія Кусевицького (Serge Koussevitzky; 1874-1951).

*   *   *

Успіх у США перевершив усі сподівання – й особистого імпресаріо Олександра Меровича, і піаніста Володимира Горовиця. Незмінно концерти відбувалися за аншлагів: Бостон, Чикаго, Філадельфія. Слава випереджала соліста – американська аудиторія, затамувавши подих, вслухалась у звуки творів Чайковського, Рахманінова, Ліста. Багато американців, по щирості сказати, тоді взагалі вперше відкривали цих композиторів.

Попри нечуваний як на ті часи гонорар киянина у сумі $1,5 тис., звідусюди надходили комерційні пропозиції – найбільші антрепренери Старого й Нового Світу хотіли отримати собі Горовиця. Дивлячись на гарного, яскравого, імпульсивного, блідого юнака, поціновувачі переконували одне одного:

- Ось вона, реінкарнація Шопена!

Грати доводилось багато: удень – у Лондоні, увечері – у Римі, щоб назавтра летіти в Ріо-де-Жанейро, а звідти – у Париж, Нью-Йорк чи Лос-Анджелес...

На кілька років наперед були розписані його дні. До 1935 р. піаніст давав до ста концертів за сезон.

- Я став рабом свого таланту, – скаржився Володимир Горовиць.

І це було істинною правдою. Проте раптом сталося непередбачуване, не включене до щільного графіка. Літаючи над головними сценами світу, “найвеличніший піаніст усіх часів і народів” відчув: навіть поза концертним залом він ширяє над землею.

Це було серйозно – геній... закохався.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко