Просто слухай: уривок із книги Наталі Гуменюк «Загублений острів»

Просто слухай: уривок із книги Наталі Гуменюк «Загублений острів»

Подкаст
Укрінформ
Ця книжка є справжнім голосом анексованого Криму, його багатоголоссям, в якому окремі розповіді творять єдину спільну історію, яка ще не завершилася.

Загублений острів — це збірка репортажів з окупованого Криму, куди відома журналістка Наталя Гуменюк їздила упродовж 2014–2019 рр. У книжці — справжні історії і трагедії людей, життя яких кардинально змінилося після 2014 року, бо відтоді хтось із кримчан живе в окупації, а хтось — просто в іншій країні. То ж яка їхня неприхована правда? Підприємці та пенсіонери, кримські татари, студенти й громадські активісти, правозахисники та військові, люди з різними політичними та ідеологічними поглядами відверто розповідають свої історії: одні діляться тихим, глухим болем, інші — просто втомилися мовчати й боятися.

ПРОСТО СЛУХАЙ:

Слухайте також: уривок із книги Олега Сенцова "Другу також варто придбати"

Наталя Гуменюк — українська журналістка, 2013–2020 рр. — спецкореспондентка hromadske, 2015–2019 рр. — голова ГО "Громадське телебачення". Спеціалізується на міжнародній політиці та конфліктах. Як репортерка працювала в понад 60-ти країнах світу. Авторка книги "Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції" про події "арабської весни". Від часів Революції Гідності і початку війни висвітлює події на Донбасі й у Криму.

ПРОСТО ЧИТАЙ:

Гортаю російський шкільний підручник «Навколишній світ». Зауважую, що в ньому немає Київської Русі, лише «Давня Русь». Дитячим почерком на мапі дописано «Київ», а ще заштриховано портрет Путіна.

«Головне – нічого зайвого не сказати при дітях, або ж учити, що почуте на кухні не можна переповідати чужим», – кажуть нам у звичайній кримськотатарській родині в Бахчисараї. 2014 року у цьому домі відверто говорили, що бояться репресій. Уже за рік зрозуміли, що ліпше мовчати. Після кожного допису у Facebook (хай і не під власним іменем) можна отримати догану на роботі. Вдома за кавою й чаєм з сусідками спілкуються і про українські вибори, і про окупацію. Пенсії у кожного різні – є й зовсім немалі. Та скрізь дорожнеча. Найбільше нарікають на медицину: «Раніше можна було піти до фахівця-спеціаліста, зараз обов’язково треба йти до сімейного лікаря. А ще майже все лише за гроші».

Допомагають кримські татарам і родичам затриманих українців – матері Олега Сенцова, що живе неподалік Бахчисарая, і сім’ї Володимира Балуха.

Телефон Людмили Сенцової – матері Олега – не відповідає. Я підозрюю, що після голодування сина і постійних дзвінків журналістів, вона могла змінити номер. До Скалистого, що поряд з Бахчисараєм, дістатися із Сімферополя можна трохи менш ніж за годину, тому просто їдемо. Впізнаю скромний будинок. Зачинено. В лікарні? Чи все гаразд? Щось з дітьми? Вона ж наче нікуди не виїжджає? В наш час неможливість миттєво зв’язатися викликає страх. Все ж доводиться приїхати в інший день. Жінка була на службі у церкві, і, таки дійсно, змінила номер. Цього ж тижня її розшукували і мати Сашка Кольченка — Лариса, що саме навідалася до Криму, а трохи раніше – священник тепер вже Православної церкви України отець Климент. Коли Сенцов голодував, Климент доїхав до Лабитнангі – заполярного містечка, де Олег відбуває покарання. Режисер казав, що не релігійний , тож не буде сповідатися. Але переказав Клименту, щоб той потурбувався про матір. Відтоді святий отець разом з кримською «Солідарністю» опікуються жінкою.

Людмила Георгіївна зустрічає нас, мов близьких родичів – попри те, що Олег не рекомендує зустрічатися з журналістами – страшенно боїться, що якісь непорядні люди скористаються материною відкритістю. Родичі кажуть: «Не варто ятрити рану», – але вона щиро рада спілкуванню, а ще – вдячна за увагу. «І українці, і росіяни за нього просять, а отже розуміють, що справа сфабрикована. Сподіваюся, що народ не забуде. Я боялася, що рік мине, а потім всі перестануть згадувати. І як він це витримає? І щире спасибі всім, хто не забуває. Головне — люди. Якби не люди, напевно, все б затихло. Як в болоті, все потонуло би, а людям – спасибі. У Криму дуже тихо, таке враження, що всі бояться і нічого не хочуть. Про Олега якщо і запитують, на вушко їм відповідаю. Питають ті, хто добре мене знає, я ж тут вихователем багато років пропрацювала»

Жінка не дивиться телевізор, про всі акції на підтримку сина їй розповідає онучка Аліна, яка тепер старається оберігати бабусю. Запитую, як Людмила Георгіївна пережила голодування сина. Вона хоч і не зрозуміла, проте прийняла його рішення.

«Я дуже боялася. Знаю його стан здоров’я, пам’ятаю, як сина ще маленьким витягали з цих хвороб. Олега навіть в армію не взяли за станом здоров’я через серцеву недостатність, поліартрит, він же на препаратах сидів, на одному тільки біциліні був. І тут таке голодування. Мені було дуже страшно, він мене довго заспокоював, казав: «Мамо, організм витримає, все буде добре». Але це були тортури. Знаєте, як воно: лягати спати і думати про це? І вставати потім, та навіть вночі прокидатися з тими ж думками. Я дуже хотіла, щоб син перестав голодувати, і Господь мене почув. А потім подзвонила внучка і сказала, що тато почав їсти. І зателефонував отець Климент. Сказав: «Я вас вітаю, наші молитви дійшли до Бога, і Олег припинив голодування». Але було найстрашніше – як він вийде».

Із сином Людмила Георгіївна спілкується близько 20 хвилин на місяць. Насамперед Олег розпитує про дітей. Говорить, що раніше він їх уві сні не бачив – хіба раз чи два. А останні пів року сняться постійно і все – маленькі. Питає: як здоров’я, як вони вчаться, чим цікавляться? Після голодування просить фотографії дітей. Каже матері, що дуже задоволений, адже вони так змінилися. Про його здоров’я в телефонних розмовах е йдеться, тому що у нього завжди «все добре». Розповідає, що займається спортом, потроху набирається сил, п’є вітаміни, стежить за собою, тому за нього хвилюватися не варто. Його ж цікавить будь-яка дрібниця про дітей: з ким зустрічаються, з ким дружать, і на це в розмовах телефоном заледве вистачає часу.

Уперше бачимо сина Олега – 13-річного Влада. Він високий і неймовірно схожий на батька. Мов фотографія, що ожила. Це трохи дивно, бо Олега Сенцова ані я, ані моя колега ніколи не зустрічали особисто, але за ці роки він став кимось близьким. Тим паче ми бачили, здається, всі світлини з ним.

Перепитуємо бабусю, наскільки Влад готовий до спілкування. Та пояснює: якщо боїться, що його щось зачепить, швидко закривається, і завжди знає, що можна запитати, а що не можна. Розказує, як Владик розкрив для себе китайський гороскоп і вирахував, що тато – дракон: «Захопили нашого дракона і не може він ніяк звільнитися».

Поки ми спілкуємося, хлопець грається в планшеті. Вирішує показати фотографії зі своїх виступів. Театральна студія, де навчається, з гастролями була в Москві. З ним їздила і мати Алла. Як і раніше, Владик живе у неї в будні дні. Колишня дружина Олега, Алла, отримує пенсію за інвалідність сина. З донькою в неї складні взаємини – Аліні навесні 2019 року минає 16,5. Вона хотіла займатися фотографією, але зараз фотоапарат лежить без діла. Хотіла бути оператором, тільки щоб з татом разом були. Вона хоче вчитися, але тільки не в Росії. Мріє виїхати на материкову частину України, але мати не дає потрібний для неповнолітньої дозвіл. Олег, що виховував дітей до арешту (на той час Аліна була у п’ятому класі, Влад – у другому), по суті ніяк з ув’язнення не може вплинути на те, щоб передати опіку замість дружини матері чи старшій сестрі.

«Аліна довго не могла змиритися, що так вийшло. Навіть на батька спочатку ображалася, поки все не зрозуміла. А зараз їй і говорити не треба нічого. У неї тато — найкращий. Хоч би що він робив — усе правильно. Найголовніше – швидше тата дочекатися. Тільки з татом поруч хоче жити».

Під час голодування Олега ніхто ані з українських, ані з російських політиків із його матір’ю не зв’язувалися. Вона ж таки наважилася написати листа про помилування. На той час була інформація, що Олега можуть обміняти (після прохання матерів російських військових Єрофєєва і Александрова, їх обміняли на Надію Савченко).

«Я написала такий лист. Може, хтось таки зглянеться, адже за що стільки часу Олег сидить? І я написала самому Путіну. Думала, знаєте, він православний, щойно повернувся зі святих місць. Дуже на милосердя сподівалася, вірила, що він відгукнеться. А мені прийшла дуже офіційна відповідь, навіть дві. І там було просто і ясно написано, [що помилування можливе], коли Олег сам звернеться до президента Росії. Тільки тоді буде розглядатися питання. І все. І я зрозуміла, що даремно це зробила. Взагалі не треба було писати. Та думала – а раптом? Якась надія була. Зараз я знаю, що це вже не допоможе».

Людмила Георгіївна сподівається лише на зміну влади. Згадує, як після арешту, від якого минуло п’ять років, всі казали: «Олега незабаром звільнять». Якось Олег написав в одному з передостанніх листів: «Мамо, я розумію, що це станеться, але буде дуже несподівано».

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-