Вона може бути властолюбною Амандою зі «Скляного звіринця» Вільямса і хитромудрою Марселіною у «Весіллі Фігаро» Бомарше. Її голосом говорять герої «Сексу у великому місті» та мультяшних «Сімпсонів». У її фільмографії – стрічка «Вальдшнепи» за Хвильовим і популярні серіали «Кріпосна», «Повернення Мухтара», «Клан ювелірів»…

Вона так любить акторство, що не втомлюється від нього ніколи, постійно експериментує і прагне нових якісних змін у драматичному мистецтві.

Вона так про все розповідає, що за цим треба спостерігати. В ідеалі з нею треба писати відеоінтерв’ю, з настроєм, жестами, емоціями, інтонаціями, сміхом, таким заразливим, що неможливо не сміятися самому... І все ж цілком серйозно про дещо із понад сорока років на сцені 100-річного театру Франка, про доленосні постановки зі світовими метрами та незабутніми партнерами – в інтерв’ю Укрінформу народної артистки України Ірини Дорошенко.

- Театр Франка нині відзначає фантастичний ювілей – 100 років! Яке у вас – актриси, яка все своє творче життя присвятила його сцені, – відчуття цієї дати?

- Знаєте, коли ми були молодими, то не думали, якими будемо, коли театру буде сто років. (Сміється). Ми були настільки завантажені роботою!.. Але от зараз я задала собі запитання: це багато чи мало? Сто років для людини – це вік. А от для театру, мені здається, це зовсім небагато. Адже театр доходить до якогось неймовірного градуса, потім знову починає щось нове… Театр – це ж вічне мистецтво, це вічне життя. І тому сто років – це знову початок якоїсь великої-великої подорожі. Сподіваюся, і моєї також – в тому театрі, яке я визначила колись для себе місцем мого служіння перед людьми, перед Богом, місцем, де я можу розмовляти з глядачем, відчувати його дихання, його присутність…

- Ви ж прийшли в колектив 1978 року, одразу після закінчення інституту Карпенка-Карого, і в цей час театр очолив Сергій Данченко.

- Так, і почалася ця неймовірна театральна епопея. І для театру, і для мене.

- Ми знаємо, що Ірина Дорошенко – одна з улюблених акторок Данченка. Він залучав вас у всі свої вистави… 

- Мені це приємно чути. Тому що Данченко був митцем, який створював театр із висококласної драматургії, брав до постановок Франка, Чехова, Достоєвського, напівзаборонених тоді Куліша, Хвильового. І майже в усіх цих виставах була залучена й я.

В «Украденому щасті», яке він ставив у 1979 році, мені випала роль першої дівчини. І, звичайно, ми, молоді, були на репетиціях, бачили, як Сергій Володимирович працює. Він був надзвичайно толерантною людиною, на репетиціях – спокійний, дозволяв акторам імпровізувати. Але не всім... І так умів все непомітно повернути, начебто ми самі знаходили рішення. І страшенно тішився від того! Але якщо йому щось не подобалося, ніколи в житті не сварив акторів, підходив, тихесенько щось казав, і таким от чином спілкувався – не ображаючи гідності.

- Мабуть, тільки великі режисери так можуть… Послухайте, але потім же була й Анна в тому ж «Украденому щасті». З усіх можливих кандидаток Данченко вибрав саме вас. Нещодавно глядачі мали нагоду подивитися виставу в запису на екрані Камерної сцени. Ваша Анна – така гарна, витончена!.. І виконання – таке пронизливе, таке трагічне... І там же була цікава історія із вводом вас у цю виставу.

- Це було 1989 року на Далекому Сході, у Хабаровську, куди ми літали на гастролі. Сергій Володимирович поновив цю виставу, ввівши молодих акторів – на роль Анни – мене, на роль Михайла – Володимира Нечепоренка.

- А що сталося тоді в Хабаровську, потрібна була термінова заміна?

- Ні, просто Сергій Володимирович вирішив не втрачати часу, бо у нас завжди тривала повноцінна робота. І от у Хабаровську мене ввели в «Украдене щастя», і там у мене була прем’єра.

Звичайно, це була дуже хвилююча для мене подія! Богдан Ступка грав Миколу, а Михайла тоді – Степан Олексенко. У нас була вікова різниця десь у десять чи п’ятнадцять років. Пам’ятаю, Богдан Сильвестрович каже: «Ми думали, може, нам зробити якийсь рум’янчик чи що, щоб молодшими виглядати». (Сміється). Але це було зайве, тому що у них така душа, така майстерність, така віддача! Працювати з ними на сцені – це була така насолода! Можливо, тоді я цього ще так гостро не відчувала, тому що сама була переповнена своєю роллю, тим, як повинна її виконати відповідно до вимог Данченка. Але потім, з часом, зрозуміла, наскільки вони по-батьківськи до мене ставилися, як прагнули, щоб ми були одним ансамблем. І це, мені здається, в результаті й вийшло.

- Отож ви обкатали виставу в Хабаровську, а потім провели прем’єру в Києві.

- Так. Ми дуже багато сезонів відкривалися «Украденим щастям». Проходить якийсь час, і, звичайно, приємно чути, що наша вистава мала великий успіх. Вона ж пройшла більше трьохсот разів, починаючи з 1979 року. Ми з виставою «Украдене щастя» об’їздили всю Україну, на той час ми мали дуже багато гастролей.

Тоді ми всі на них чекали, тому що хотілося багато побачити, поспілкуватися з колегами, чимось обмінятися. Не тільки ми їздили, а й до нас приїжджали гастролери. Пам’ятаю, в тому ж 1979-му сцену театру Франка орендував такий театр «Дружба», який привозив до нас найкращі європейські прем’єри сезону. І це було просто диво, тому що ми бачили, чим живе Європа, що там нового. Тоді я для себе відкрила таких режисерів, як Еймунтас Някрошюс, Роберт Стуруа, Красимир Спасов, який привозив «Політ над гніздом зозулі». Це була неймовірна вистава!

- Ви згадали, що Данченко ставив Куліша, Хвильового, і це були знакові вистави.

- Після скасування заборони на цих авторів Данченко перший в Україні поставив «Патетичну сонату» Куліша і «Санаторійну зону» Хвильового. Він відкривав українському глядачеві наших надзвичайних письменників. Вистави мали успіх. А згодом я ще знімалася у фільмі Олександра Муратова за Хвильовим – «Вальдшнепи». Це продовження «Санаторійної зони». Так що я пройшла через драматургію Хвильового, надзвичайно цікаву, глибоку і дуже трагічну.

- Як вам працювалося з Данченком? Ви сказали, що він був делікатною людиною. І зовсім під час роботи не виникало конфліктів?

- Ні, з Сергієм Володимировичем у мене конфліктів не було ні-ко-ли. Я вам скажу, що всі актори театру хотіли працювати в його виставах, всі хотіли з ним спілкуватися. Він якось дуже спокійно опікувався всім театром, хотів, напевно, як і всі режисери, щоб усі працювали. Але ж потрібно ще й так спланувати роботу, щоб усі працювали, і Данченко це вмів робити. У нас майже вся трупа була задіяна, до вистав були залучені актори всіх вікових категорій.

А ми ж були зовсім молоді після інституту, я в 20 років прийшла, і він прагнув, щоб ми були у формі. Запросив молодого режисера Валентина Козьменка-Делінде, і ми робили дещо абсолютно не схоже на те, що в театрі було. Експериментували.

- О так, ми знаємо, що ви не боїтесь експериментів! Ви не з тих артисток, які замикаються в межах одного амплуа.

- Так, у нас була надзвичайна «Кар’єра Артура Уї» за Брехтом, була вистава «Сон літньої ночі» Шекспіра, де ми стрибали на батуті – режисер запропонував великий батут на сцені, й більше нічого на ній не було. Це вистава про кохання і про відчуття польоту, в якому знаходиться людина, коли кохає. І це все передавалося через дії на батуті – ми літали, стрибали, робили сальто, що ми тільки не робили!..

- Ви, мабуть же, мали якісь спеціальні тренінги, щоб так вправно стрибати?

- Данченко для всіх акторів театру – і старших, хто хотів, і обов’язково для всіх молодих – організовував тренінги. І голос, і сценічна мова, і вокал, і екзерсис, і танок – ми всі цим займалися. А для вистави «Сон літньої ночі» у нас були спеціальні тренування, ми запрошували тренера і ходили у зал займатися на батуті й акробатикою. Я навіть одного разу зламала там собі ногу. Одне слово, повністю віддавалася мистецтву. (Сміється).

Це були золоті роки, тому що Сергій Володимирович спостерігав за ростом акторів. Нам тоді так просто ролі не давали – от прийшли й одразу головні ролі! Треба було спостерігати, шліфувати майстерність, не повторюватися. Але при цьому знайти і щось своє, ту іскорку, яка в тобі є, адже актор має якось себе аналізувати, бачити себе зсередини. І Сергій Володимирович тішився, якщо хтось умів це робити, йому дуже подобалося, коли актор працює. Він вважав, що актор повинен пройти цей простір, який дає драматургія, своєю душею, щоб якось зачепити глядача, заволодіти його увагою. Це дійсно незвичайна професія – актор! Бо вона не має якогось остаточного визначення, це щось трошки ефемерне…

І ще Данченко не терпів формалізму. Боже, як він цього не любив! «Що ти, як радіо, – просто говориш і все?! Де, де це все?!» – заводився він тоді.

- А були ще якісь встановлені ним правила підготовки вистав?

- Данченко, наприклад, не дозволяв, щоб під час роботи фотографували те, що ми робимо на сцені, тому що вважав, що потрібно роль проживати через себе. А просто піаритися або дивитися, як ти у ролі виглядаєш, він не дозволяв. Нас уже фотографували, коли була прем’єра.

Ми його слухалися і ставилися до нього з пієтетом. Ми ж зазвичай між собою часто жартуємо, обов’язково когось підколюємо, щось розповідаємо голосно в гурті. Як казав колись Богдан Ступка: «Ми ж – актори!» І тут раптом на репетицію йде Данченко… Пам’ятаю, на одній з репетицій «Енеїди», де маса людей і багато гамору, Богдан Сильвестрович раптом каже: «Шеф іде! Всьо, тихо, тихо!» І ми усі стали, наче маленькі діти: «Що? Кажіть, що нам далі робити?» (Сміється). Ми його дуже любили! Ви знаєте, оце от залишається – ця любов. Данченко колись казав: «Ви будете дуже довго мене згадувати…» Так воно і є. Тому що дуже багато всього зроблено, дуже багато з ним проговорено.

СІМДЕСЯТ СТОРІНОК ТЕКСТУ, Я, БОГДАНОВИЧ, ЗАНУССІ... І ЗА ТРИ ТИЖНІ ВИСТАВА ГОТОВА

- Ірино, у вас справді було багато таких зустрічей – з цікавими ролями, акторами, режисерами. Ви мали щастя працювати і з видатним режисером Кшиштофом Зануссі. Як це було – вистава «Два маленьких подружніх злочини»?

- Це таки неймовірне творче щастя – зустріч із такою людиною! Яка до того ж хотіла, щоб ти з нею працював, і щоб усе вийшло, і ще навчити чогось. А почалося з того, що на Благовіщення – раптом дзвінок. Богдан Сильвестрович. Каже: «Ірино, зайди до мене, у мене до тебе є одна пропозиція». Так зненацька. Він уже був художнім керівником театру і ніколи мене не кликав… А я саме була на базарі... Приїжджаю в театр. Ступка каже: «Така історія, є п’єса «Маленькі подружні злочини», але тільки французькою мовою. Режисер хоче здійснити цю постановку в нашому театрі». Я питаю: «А хто буде ставити?» Він каже: «Кшиштоф Зануссі». Я ледь не впала…

Виявляється, вони десь перетиналися, і Зануссі запропонував Ступці поставити в театрі Франка виставу. А вже Богдан Сильвестрович вирішив, хто це буде грати, і звернувся до нас з Олексієм Богдановичем.

Він каже: «Це п’єса для двох, психологічна драма. Зануссі літає по всьому світові, йому нема коли сидіти у нас в театрі, тому він запрошує до себе в маєток, щоб там жили і працювали».

Так і сталося. Ми поїхали до Польщі. П’єсу нам нашвидкуруч переклали, і ми в поїзді її адаптували. За три тижні опанували сімдесят сторінок тексту, працювали з ним зранку до ночі, перерва була тільки на обід і сон. Репетиції проходили у маєтку Зануссі під Варшавою. Але він часом виїжджав. Він – людина світу, знає багато мов, літає на якісь конференції, майстер-класи тощо. А ми були весь час у його гарному й великому маєтку.

- Зануссі був задоволений, що Ступка обрав саме вас на ці ролі?

- Він був задоволений нашою роботою і потім любив про це говорити на своїх майстер-класах. Про це писали у пресі. Він сам нам розказував, що коли його питали, як багато часу треба, щоб поставити фільм, то відповідав, що по-різному. «А от виставу можна зробити за три тижні!» – хвалився Зануссі. Він нам сказав: «Якщо Кшиштоф Зануссі може для вас зробити щось корисне в цьому житті, він буде щасливий». І ми йому за це надзвичайно вдячні.

- Такий у нього був експеримент чи, може, у нього взагалі такі темпи роботи?

- Я думаю, що це був експеримент для всіх, і для нього також. Пізніше драматург Ерік-Емманюель Шмітт, вони друзі з Зануссі, на зустрічі в Молодіжному театрі розповідав, що знає про цю постановку і що Зануссі говорив дуже гарні слова про наш театр. Це приємно було чути.

- Що у нас була абсолютна свобода! Він нам дозволив проявити свою ментальність і спостерігав, які ми, українці, в цьому матеріалі. Тому що Зануссі його вже ставив і йому було цікаво, як ми його розкриваємо, щоб порівняти з іншими постановками. Коментуючи нашу гру, він розповідав, що у Німеччині абсолютно інші люди, в Японії – теж, бо актори там по-своєму зміщують акценти, переносять їх на інші моменти драматургії. А у нас він спостеріг надмірне переживання і водночас якусь брехливість. Казав, що в Японії, скажімо, брехні ніколи б у житті людина не пробачила, а в Німеччині просто вбили би за це. Ну от так…

А перше знайомство з творчістю Зануссі у мене відбулося ще в інституті. Нам на кіноакторський факультет з Держкінофонду, що під Москвою, повсякчас привозили для перегляду фільми. І мій викладач з майстерності актора Віктор Борисович Кісін, педагог-геній, який для мене відкрив цей світ театрального мистецтва, розказував, що може бути цікавим саме мені, радив подивитися щось конкретне. І серед всього – фільми Кшиштофа Зануссі. Це було абсолютно нове кіно, якого я ще не бачила. Мені було всього 16 років… І от я працюю із Зануссі!

- …Й у вас такі різнопланові ролі. «Весілля Фігаро», «Тев’є-Тевель», «Маркіза де Сад», «Украдене щастя», «Брати Карамазови», «Король Лір», «Одруження»… Ви не замикаєтеся на чомусь одному.

- Взагалі я граю те, що дають. Акторам цікаво перевтілюватися. Мені подобається, що режисери бачать мене в різних амплуа, це завжди цікаво актрисі. Я багато сліз пролила на цій сцені – в драмах і трагедіях. (Сміється).

От я, наприклад, ніколи в житті не знала, що мені може випасти роль Монтрей в «Маркізі де Сад». Це блискуча роль! І це була неймовірна постановка режисера Андрія Приходька.

Якось після вистави до нас у гримерку прийшов чоловік – українець, який викладає в Лондоні. Сказав: «Я все-таки дожив до того часу, що на українській сцені побачив таку велику постановку»...

- А «Ідіот» – одна з останніх ваших вистав у постановці Юрія Одинокого. Багато відгуків у пресі. Там грають молоді актори.

- Достоєвський – це окрема сторінка в моєму житті. Не кожному актору випадає доторкнутися до творчості Достоєвського. А я двічі мала цю честь. В «Братах Карамазових» я грала Катерину Іванівну. Це незабутні були репетиції. А зараз «Ідіот». Я граю генеральшу Єпанчину. Пробую якийсь новий характер матері. Я багато граю матусь і в театрі, й у кіно. І хочеться зробити їх не схожими одна на одну, весь час шукаєш новий образ. А Достоєвський надзвичайно тонко виписує характери.

Юрій Одинокий – специфічний режисер, він бере великі твори, робить інсценівку і за нею ставить виставу. Навіть п’єсу «Весілля Фігаро» він осучаснив, ввів туди свій мотив... Взагалі всі режисери у нас цікаві й дуже різні.

ЖОДНОЇ ВИСТАВИ БЕЗ КАЗУСІВ: ЗАБУТІ МОНОЛОГИ Й ЗАГУБЛЕНІ КОШТОВНОСТІ 

- У вас такі чудові партнери. Ви грали разом зі Ступкою, Олексенком, багато граєте в парі з Богдановичем.

- І я всім своїм партнерам надзвичайно вдячна. Коли у тебе суперпартнери, легше грати, тому що бувають моменти, коли раптом, скажімо, забудеш текст… Пам’ятаю, я грала Людмилу в постановці Володимира Оглобліна «Васса Желєзнова» – і раптом забуваю текст. А там – монолог! Переді мною Гашинський, я на нього дивлюся, він на мене, а в мене очі квадратні – жодного слова не пам’ятаю… І Аркадій Євгенович так спокійно каже мені одне якесь слово з монологу – й у мене в голові раптом наче побігли назад написані букви: тр-р-р-р… і – бац! – перше слово. І я все згадала!.. Потім він проходить повз мене і каже тихенько: «Ну що, мала, страшно?» Ну, як можна було Гашинського не полюбити на все життя?!

А потім, пам’ятаю, ми грали «Вибір» Бондарєва, який поставив Данченко. Й у нас із Олексенком сцена, до якої я заздалегідь викладала у футлярі медальйон, що його він має мені подарувати. А хтось його забрав… І от ми стоїмо. Степан Степанович повинен його витягнути, показати, надягнути… А він мені каже: «Іро, тут нічого немає». Це все на сцені. Це миттєвості, навіть не секунди. Я кажу: «Я поклала». – «Тут нема нічого». І що робить Степан Олексенко – ну це ж геній, це ж великий актор?! Він знову футляр відкриває, дивиться – ну, що йому ще лишалося? – потім закриває, розказує щось про цю прикрасу і каже: «А потім ти подивишся!» (Сміється). Він був неймовірний!

- Боже, як цікаво все це слухати і згадувати цих чудових акторів! А що, часто такі ситуації трапляються?

- Чи під час вистав чимало казусів?! Господи, та весь час!.. Я вам кажу, що кожен день у театрі Франка – це історія. Кожен день! А сто років!!! Ви уявляєте, скільки глядачів, скільки сліз, скільки радості, скільки щастя, скільки прем’єр, квітів... Це просто якесь неймовірне життя в неймовірному місці!

- Кого ж ми ще не згадали з ваших партнерів? Ви грали з Хостікоєвим! Рок-оперу «Енеїда»! Яка мала просто шалений успіх! Весь Київ на неї ходив. І на сцені була мало не вся трупа.

- Так, тоді до нас прийшов Хостікоєв. Данченко забрав його до нас з Російської драми. Ставили «Енеїду». Це був мюзикл. Данченко був новатором! Яка сценографія, костюми, музика, навіть були мікрофони – зі шнурами. Ми їх тягали по воді – Еней-Хостікоєв ходив на баркасі, а ми з цими мікрофонами за ним усюди бігали. (Сміється). Ну, що ж, така техніка тоді була…

Ще ми були партнерами у виставі «Санаторійна зона» за Хвильовим. Толя грав Анарха, а я -Майю. А також ми разом грали у «Майстрі та Маргариті» за Булгаковим. Я грала Геллу… Толя – дуже уважний партнер.

- Чим ще запам’яталася робота в «Майстрі та Маргариті»?

- Безсонними ночами. Хотілося дуже тонко передати образ Гелли, аж до дрібниць. Пам’ятаю, мені надягали лису перуку, вії були синьо-зелені… Я пішла до нашого бутафора, кажу: «Зробіть мені щось». І він з якогось пуху зробив мені довжелезні зелені вії… Спеціальним кольором покривали тіло. Складний грим, і куди дітися у всьому тому? Так цілу добу й ходила. У нас репетиції з ранку до ночі, потім вистава. Ми тут майже ночували, бо працювали і після вистави – до ранку, до шостої. Ну, бувають такі моменти в житті. Але актори люблять працювати, їм аби ролі давали!

…Дуже багато нового тоді було, при Данченку. Тільки експериментальна сцена біля театру тоді чого вартувала! Які там цікаві були постановки! Потрапити на ці вистави було дуже важко. 

А гастролі, які нас зріднювали, тому що ми одне одному допомагали, хтось там хворів, хтось ще мав якісь проблеми… А як ми загоряли на пляжі, а Данченко казав: «Що це? Тут мені білі потрібні, а не червоні, мов раки». Потім ми гримувалися світлим гримом, щоб вийти на сцену… Нам було цікаво, ми були рідні, ми були – сім’я. При Данченку театр був – сім’я! Велика родина.

- А при Ступці вже було не так? Я пам’ятаю, приходиш у театр, і хто би не проходив повз тебе, усі з тобою вітаються. Думаєш: тут всі у себе вдома… Особлива атмосфера.

- Ну, час мінявся. Щось пішло з відходом Данченка... Але й Ступка любив експерименти… І очолив театр з великою любов’ю до нього.

 СПРАВЖНІЙ УСПІХ – ЦЕ НЕ ОПЛЕСКИ, А ТИША, ЩО ЗАВОРОЖУЄ

- Знаю, що це була ваша ідея – поставити «Скляний звіринець» Вільямса. Ступка її підтримав. І вистава має шалений успіх. Вона стала справжнім вашим бенефісом.

- Настав час, коли мені дуже захотілося поговорити з глядачем на якісь серйозні теми, висловити якісь глибокі думки. І Богдан Сильвестрович тоді питав: «Іро, що би ти хотіла зіграти?» Він дуже хотів, щоб я грала, і порадив пошукати для себе якусь п’єсу. І я знайшла – Теннессі Вільямс, надзвичайний автор. З цією п’єсою я пішла до Ступки. А він: «Це дуже важка п’єса. А хто режисер?» Кажу: «Не знаю, може, сама буду ставити». Ну, коротше кажучи, я поділилася цією думкою із приятелькою, теж акторкою, режисеркою Тетяною Аркушенко, яка працювала колись у нашому театрі. Просто розказала – що я бачу, що я хотіла би. І вона взялася допомогти. Цікаво, що коли ця постановка з’явилася, був заголовок у пресі – «Авантюра двох жінок»…

Тоді таке сталося – Богдан Сильвестрович пішов, на жаль, у високий світ… Але свій план на наступний рік він залишив. І я дуже дякую нашому директору Михайлові Захаревичу, що він цей план передав новому художньому керівникові Станіславу Мойсеєву. І дякую Мойсеєву, що він не відкинув той план, як буває, коли приходить новий режисер і з репертуару знімається абсолютно все, бо є тільки його бачення… Одне слово, ми почали працювати. Завзято, матеріал захоплював настільки, що кожен день був, як свято. Дуже важкий матеріал, дуже важко було його опанувати, там тільки я маю дві з половиною години тексту на сцені. Вистава була поставлена в шаленому ритмі. Важко, але цікаво… І компенсація – це глядачі в залі! Їхні оплески, їхні сльози. А ще – ця тиша. Ця тиша в кінці, що просто заворожує…

Ми вже знаємо, що коли у нас гарно йде вистава, буде тиша. Уже кінець вистави, але вона ще триває так довго… поки не починає набиратися світло.

- Тобто це пауза по завершенні вистави, коли вражений глядач ще залишається в ній, в атмосфері дійства, і аж доти, поки починаються оплески?

- Мені здається, що це трапляється тоді, коли у глядача залишаються якісь внутрішні питання. Щось таке, що продовжує його тримати в цій дії. І це – результат нашої роботи.

Якось один із дослідників творчості Моцарта сказав, що коли закінчується музична фраза Моцарта, то тиша після неї також належить Моцарту, бо він написав цю тишу, як і акорди...

Данченко дуже любив тишу, або так звану довгу паузу в кінці вистави. Він казав: «Щоб були оплески, вигуки «Браво» – це можуть усі. А треба так зіграти, щоб зала завмерла у повній тиші. А потім вже – оплески». Я його згадую майже весь час.

НІКОЛИ НЕ СТОМЛЮЮСЯ В РОБОТІ Й ЛЮБЛЮ ЕКСПЕРИМЕНТИ, ЯК ОТ ІЗ “СІМПСОНАМИ”

- Послухайте, Ірино, а як така класна, серйозна акторка, залучена в таких чудових виставах, встигає працювати у серіалах?

- Якщо я не зніматимусь у кіно, то забуду, як стояти перед камерою. Актор повинен завжди бути у формі. А потім кіно – це щось інше, аніж театр, і мені цікаво зніматися. Період зйомок ніколи не забувається. На роботі я не стомлююся. Мені цікаво спостерігати за всім знімальним процесом, тому що це утаємничений світ – зйомки фільму. Ніхто не знає, що буде в результаті. І яке щастя, якщо фільм виправдовує сподівання.

Я почала зніматися в кіно з 1975 року, і запрошують мене й дотепер. Також я багато займаюся дубляжем. Зокрема, це художні фільми, серіали і мультики. Там, де є діалог, – це все моя робота! Ніколи не думала, що глядачам припаде до серця моя Мардж із «Сімпсонів», і хлопчик Мілхауз, і дівчинка Ліса. А цей мультик ми дублюємо вже близько п’ятнадцяти років.

- Я згадую інтонації Мардж – і кажу вам: браво! Ви просто універсальна акторка, справжній професіонал!

- Так, мені подобається займатися дублюванням. Я йду на дубляж мультиків із якимось піднесеним настроєм. Я стаю дитиною, коли озвучую своїх персонажів. У мультиках треба включати всю голосову палітру. І це все непросто, це велике напруження на голосові зв’язки…

- Слухайте, у вас неймовірна професія. І ви їй відповідаєте. Ви – зірка, ви затребувані, багато граєте. Чи є відчуття, що могли би більше?

- Так, є. Ну, це вам кожен актор може сказати, що він може набагато більше… Коли ми прийшли в театр, ми, напевно, щось у ньому змінювали, ми теж думали, що змінимо світ… А світ біжить швидше, ніж ми думаємо. Залишається весь час чекати і сподіватися, що нас побачать...

А щодо зірок… Важко вибрати артиста. Раніше було більше майстрів у професії. А зараз тільки почав кар’єру – і вже зірка. От ти ходиш, наче по небу, і не знаєш, як же між цими зірками пройти! (Сміється).

- Чи бувало у вас таке, що ви роками чекали якоїсь знакової ролі? Чи це не про вас?

- Ні, все приходить несподівано. А останнім часом… Гірко, коли бувають якісь несправедливі відгуки критиків. Гірко, коли довго чекаєш якоїсь достойної ролі. Але це все треба пережити… А з приводу критики, до речі, Данченко не дозволяв нам читати її. Він так і казав: «Я забороняю вам це читати». Його вражала груба, несправедлива критика щодо акторських робіт і деяких вистав.

- Ірино, а чи ходите ви в інші театри?

- Дуже рідко, тому що увечері або у нас вистава чи репетиція, або якась інша робота. Але якщо щось надзвичайне або дуже цікаве, то, звичайно, я дивлюся. Дуже багато гарних акторських робіт і постановок у багатьох київських театрах. Є на що подивитися. Театри в пошуку, експериментують. А отже, чекаємо, що прорветься щось нове. І не тільки у нас, а й у всьому театральному світі.

Колись експериментували і Някрошюс, і молодий Стуруа. Вони нам запропонували нову театральну форму, це був зовсім інший вимір. Це була «бомба», це було феєрично, коли мурашки по тілу. Вони доводили дійство до такого напруження, що коли музика вимикалася, я думала, що задихнуся від емоцій. А зараз я не відчуваю таких емоцій. У мене таке враження, що театр – у якомусь глобальному пошуку нової театральної подачі. От у європейському театрі з’являються якісь надзвичайно цікаві технічні рішення. І якщо вдасться поєднати їх, оцю машинерію, з тонкою матерією душі, чимось піднесеним і високим, щось надзвичайне може вибухнути.

Слухайте, зараз справді вражаючі закордонні постановки! Я під час карантину подивилася дуже багато вистав – Британська рада показала на великому екрані найкращі постановки англійських театрів. Це сучасна драматургія. Які там костюми! Які технічні знахідки! Але хочеться якогось дива, якоїсь неймовірності. Глядачі чекають, і ми поки що в пошуках. У нас народжується інший театр.

- Театр Франка – драматична сцена номер один в Україні. Ви маєте потужні творчі сили, ціле сузір’я яскравих акторів, дуже багато цікавого в режисурі. Вірю, що він з’явиться. Бажаю вам, Ірино, багато цікавих ролей і надзвичайних нових зустрічей.

- Так і буде. Я впевнена, що попереду у нас справді якийсь надзвичайний прорив, неймовірно яскравий – і театру Франка, і драматичного театру взагалі.

 Валентина Пащенко. Київ

Фото Володимира Тарасова та надані Національним академічним драмтеатром ім. Франка