Ми, українці, часто сміємося і за тих історичних катавасій, коли мали би плакати

Ми, українці, часто сміємося і за тих історичних катавасій, коли мали би плакати

Блоги
Укрінформ
З приводу виходу у світ першої книги Антології сатири і гумору української діаспори

Усім небайдужим добре відомо, українці – найдревніша, а отже, й найсміхотливіша нація в нашій Галактиці. Вони завзято і невтомно сміються ще з часів царя Гороха (коли Землі було трохи) і царя Панька (коли Земля була тонка). Сміються переважно із самих себе (голений із стриженого, шолудивий із голомозого, бородатий із пелехатого, босий з узутого, дука з голоти, щирий із поміркованого, радикал із реаліста, москвофіл із русофоба, виборець із нардепа, слуги народу з самого народу, – і навпаки). А із входженням у світове життя й модернізацією горизонти сміху розширилися, і сам він зробився барвистішим і експансивнішим. Українське сміхацтво оформилося як сміхова культура, чи, інакше, як карнавальність, ще задовго до сакралізації М. Бахтіним цього веселого терміна.

Однією з особливих прикмет нескінченного українського сміху є те, що ми, українці, часто сміємося і за тих історичних катавасій, коли мали би плакати. Ну що ж, мовляв, так історично склалося...

А воно не раз складалося. От, для прикладу, промовистий історичний казус (чи не з перших!), котрий описав Іван Петрович Котляревський: коли греки «спалили Трою» і «зробили з неї скирту гною», то наші троянці не задумалися над своєю планидою, а засміялися на щасливо вцілілі кутні, чим добре збадьорилися, і під проводом «парубка моторного», славного козака Енея, таким собі реготливим гуртом гультіпак-волелюбців подалися звеселяти понурий середземноморський цивілізаційний ареал – дорогою до провіщаного майбутнього Риму.

Так і почалося оте славнозвісне розсіювання нашого цвіту по всьому світу, або: «Де наше не пропадало», – яке триває й досі. Хоч і не так утішно, як колись. Бо Трою палили не раз і не тільки греки – дурне діло нехитре. Навіть уже й не саму Трою, а її Руїни розворушували. А на Олімпі не було вже тих, хто колись підігравав Енеєві. В Європі нас, кажуть, не ждали. Тож коли в пізнішу добу вигнанська доля спіткала зовсім інших історичних персонажів – величного гетьмана Мазепу, а з ним і молодого гетьмана, високоосвіченого, на відміну від самоука Енея, латиніста і європеїста Пилипа Орлика, то навряд чи їм було до сміху – не той історичний контекст. Хоча саме з Пилипа Орлика годилося б починати нашу Антологію, – бо ж був Пилип Орлик не лише гетьманом-вигнанцем, автором першої української конституції та численних маніфестів до козацтва й до традиційно глухуватих європейських достойників, а й літератором, поетом, можна сказати, публіцистом і полемістом – не без вигнанського сатиричного хисту.

Два наступні покоління українських троянців мали вже сучасний статус – політичні емігранти. Це, перше, ті, хто залишив Україну після поразки УНР. А потім ті, хто опинився в Європі під час та після Другої світової війни. Між цими двома хвилями еміграції чверть століття, але скільки спільного – ідеологічна мотивація, масовість, і ворог-насильник той самий. Але є і суттєво відмінне. Після поразки УНР рідну землю змушені були залишити українські вояки, що деякий час ще продовжували боротьбу, та частина інтелігенції, що пов’язала свою долю з УНР. Ця інтелігенція знайшла притулок у сусідніх з Україною державах – Чехословаччині, Польщі (до складу якої тоді входила частина українських земель), сподіваючись продовжувати політичну і культурну роботу.

І таки продовжувала її. Українська політична еміграція з Великої України, солідарно з українцями Західної України, створила в Празі й Варшаві свої громадські й наукові осередки, змогла розгорнути видавничу діяльність (говоримо тут саме про нову еміграцію, а не про відомі здобутки галицького суспільства). Тепер її зброєю залишалося вільне слово, воно супроводжувало і надихало її. А де вільне слово, там і вільний сміх – як форма самоконтролю і спосіб досягнення рівноваги.

Проте сміх цей, сміх утікачів, був гіркий. Славетний на Батьківщині лірик Олександр Олесь у вигнанні стає і скорботним сатириком, звинувачуючи своє покоління у бракові сил – у провинах не лише власних, а й тих, яким було чи не триста літ. Біль утрати Батьківщини обертається спазмами національної самокритики, в якій панують наші вічні, ще Мазепині мотиви: «Десять об’єднань і безліч роз’єднань. – / Як не радіти дурним ворогам?» – і:

Не вороги в боях нас розбивали,

Палили збіжжя і хати.

Не вороги серця нам виривали,

Не вороги вели нас на хрести.

Не вороги нас вигнали із краю,

Щоб ми блукали по світах…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Не вороги… Самі ми зруйнували

В своїй пустелі інший храм.

Стократ самі ми відчиняли

Ворота нашим ворогам.

Це вірш 1921 року. І це вже перегук не так із Мазепою, як із Винниченком, який приблизно в той самий час, полемізуючи з обвинуваченнями на свою адресу і дещо спрощуючи, писав, що українську владу вигнали не більшовики, а українські селяни, яким

вона не дала землі, через супротив поміщицтва і правих партій. В Олеся, від природи «співця краси», цього соціального аспекту немає, в нього національна трагедія постає в ліричному чи морально-риторичному вимірі, а провина за поразку лягає на неспроможність українства як такого одностайно протистояти ворогам – отож і нарікання на внутрішні чвари та незгоди. Ці нарікання є і в Євгена Маланюка, але як частина політично наснаженіших і пристрасніших мотивів, близьких до патосу Дмитра Донцова.

І вже молодше покоління цієї еміграції — Юрій Липа, Олена Теліга, Олег Ольжич (син Олександра Олеся) – ближчі до Маланюка, але йдуть далі за нього. Юрій Липа

у своїх працях запропонував нову геополітичну концепцію, що мала враховувати реальне становище України в Європі ХХ ст., Олег Ольжич у пристрасному засудженні вічних українських усобиць дав глибокий аналіз їхніх причин і наслідків. Олена Теліга густими сатиричними барвами змалювала український (і вселюдський!) тип «партачів життя», які не здатні підпорядкувати себе великій справі, – і унаочнила зразок особистої жертовності в боротьбі за свободу свого народу. За трагічних історичних обставин, коли гітлерівські «визволителі» від більшовизму несли Україні свій терор, – вона, як і Олег Ольжич, показала можливість стояти проти обох ворогів – у підпільних націоналістичних структурах.

З цього погляду цивільні втікачі від радянської влади (1943 р. та ін.) були у складнішій політично-психологічній ситуації. Адже ця величезна маса людей мовби відступала разом з німецькою армією перед наступом радянської. Радянська пропаганда називала їх колаборантами, які прагнуть уникнути відповідальності. Західний обиватель схильний був прийняти таку версію, а уряди західних держав у ряді випадків погоджувалися на вимоги СРСР повертати біженців назад, що призводило до численних трагедій і жахливих самогубств приречених людей. Над цим не можна було не задуматися. Західну громадськість вразив памфлет Івана

Багряного «Чому я не хочу повертатися до СССР» (1944), перекладений багатьма мовами. Наче пелена впала з очей тим, хто не знав про реалії життя і політичний терор у «Країні Рад».

Тут треба зауважити, що в потік біженців з Радянської України вливається потужна хвиля втікачів з Галичини, із Західної України взагалі — вони лише кілька років побули «під совітами», але встигли відчути «принади визволення» і як могли рятувалися. Лави української еміграції поповнилися новими силами європейськи освіченої і відповідно орієнтованої інтелігенції, діячів культури і мистецтва (а їх було чимало!), і це ще більше підвищило її інтелектуальний потенціал, що невдовзі далопро себе знати.

Тим часом на зміну ілюзіям західних політиків про наміри Сталінаприходить «холодна війна», і ставлення до біженців із СРСР узахідних зонах окупації Німеччини та Австрії стає прихильнішим.

Вони використовують свої можливості самоорганізації, при цьому, під впливом атмосфери західної політичної свободи, відбувається і певне розшарування за ідеологічними і культурними ознаками. Дістає розвитку емігрантська преса, починають з’являтися гумористичні й сатиричні видання, що уяскравлюють інтелектуальну привабливість українського слова. Очевидного розквіту вони досягнуть тоді, коли емігранти хвиля за хвилею переселяться за океани — в Північну й Південну Америку, Австралію. Скрізь вони покажуть неабияку здатність до адаптації, засвоєння нового житейського і політичного досвіду, з еміграції стануть діаспорою, тобто стабільною національною групою на чужині. А свої проблеми обговорюватимуть у вільній пресі, використовуючи і «право на сміх». Сміючись, як завжди, і з самих себе, і з прикрощів життя, і зі своїх ворогів та недоброзичливців, близьких і далеких, і з негараздів світового устрою та курйозів людської моралі й мислення. Як це у них виходило чи не виходило, — побачимо і з Антології, першу книгу якої презентуємо нині. Маємо намір і надію продовжити видання Антології  і ознайомити читача не лише з добірками з численних сатиричних журналів, що виходили українською мовою на різних континентах, але й з окремими книжками найпопулярніших у діаспорі гумористів і сатириків.

Сподіваємося, що наш читач оцінить багатство їхніх мотивів і сюжетів, житейську спостережливість, виразність вислову. А ще – унікальну життєздатність нашої політичної еміграції-діаспори, яка навіть після втрати Батьківщини, за найтяжчої історичної катастрофи і, здавалося, світового тріумфу Зла не втратила віри в ідеали Свободи, що прийде на рідну землю, не розгубила віри в свій народ, який переживе найтяжчі часи, – зберігала те, що ми втрачали, і створювала нові мистецькі й інтелектуальні цінності – цілий пласт національної культури, який ми ще мало знаємо. А він може бути повчальним для нас і сьогодні. Адже наша Троя завжди була і залишається тяжко загроженою, і мусимо розраховувати тільки на себе і свою тверезу самооцінку, бо часи не Енеєві, і на Олімпі прихильних до нас богів немає.

Іван Дзюба

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-