«Пам'яті Оксани Радиш, або Довга дорога з Бад-Емсу»

Можливо, це наслідки карантину: сідаєш писати колонку - а встаєш через два місяці з рукописом мало-не-книжки)). Але зупинитись було несила.

Тематично цей новонароджений "ще один концептуальний есей" належить, звісно ж, до "Планети Полин" (мені там у першому розділі якраз чогось такого для цільности бракувало!), і що з ним тепер робити, наразі ще гадки не маю - як казала Скарлет, I'll think about it tomorrow (c)). Наразі ж тримайте невеличкий уривок із свіжовикінченого, який, щоправда, уявлення про цілість не дає, бо центральна тема там інша, хоч і називається він "ПАМ'ЯТІ ОКСАНИ РАДИШ, АБО ДОВГА ДОРОГА З БАД-ЕМСУ" (клаптик про Закревських, що я раніше тут постила, теж звідтіля!), - спойлерити не буду, читайте поки що "Планету Полин")), а цей уривок я вибрала, аби нагадати, що 30 липня була річниця Валуєвського циркуляру. Правда, планованої шкоди Україні циркуляр тоді, 157 рр. тому, ще не завдав, бо наші еліти його нишком нейтралізували, підкупивши петербурзького цензора (атож, в українській історії було куди більше макіавелівщини, ніж нам здається!), і тому (після того, як історія викрилась) "Алєксандр Освободітєль" вжив до "украйнофильского движения" уже безпрецедентно рішучих заходів - і так з'явився Емський указ... І ось то вже було серйозно.

Далі буде - стежте за новинами.))

------------------------------------------------------

<....

Той милий, курортний Бад-Емс взагалі стирчить із 1870-х якимсь гиблим місцем новітньої історії: за кілька років перед вироком Україні там було підписано інший фатальний документ – так звану «Емську депешу», з якої почалася франко-пруська війна (яка запустила в рух Першу світову, а та, своєю чергою, – Другу, а та – «гібридні війни» Путіна за сталінськими мапами, і «ми зараз тут»). Емський указ так само увімкнув послідовний ланцюг катастроф, дарма що менш очевидних. На два покоління, у вирішальний для формування політичних націй час, позбавивиши Україну своєї школи й преси, він фактично й прирік нас, більше за будь-що інше, на поразку 1918-1920 рр. (що з дивовижною сліпотою іґнорується тепер у всіх дискусіях про Петлюру й Скоропадського, так, наче в цих двох були ті самі умови, що в Пілсудського й Маннергейма!), – а це, своєю чергою, надовго визначило баланс сил у Європі й світі (без України ніякого СРСР не було б, як не стало його в 1991-му, а отже, світова історія точно пішла б іншим шляхом – і навряд чи гіршим…).

На жаль, Емський указ у нас досі трактується дуже обмежено – як щось «культурницьке», а не як «пологова травма» всієї модерної української ідентичности, а отже й державности, ПТСР по якій ми не залікували й досі. Олександр ІІ мислив масштабніше: навіть у студіях Київського відділу Географічного товариства зумів розгледіти (і слушно!) спробу розбудови української Академії наук, ту необхідну ІНСТИТУЦІАЛІЗАЦІЮ ЗНАННЯ, без якої нема дорослої нації, – і власноруч «зупинив процес»… Справа була не в мові – а в тому, щоб заблокувати українцям можливість МОДЕРНІЗАЦІЇ НА ВЛАСНОМУ ЕТНІЧНОМУ ҐРУНТІ, скинути нас як націю «з поїзда історії» (при потребі й буквально – як скинули з поїзда в 1901 р. голову правління Харківського земельного банку Олексія Алчевського, коли той приїхав до Петербурга по кредит, – бо не відступати ж «украйнофілам» ключі від Донбасу!).

Два покоління, методом звичного для Росії державного терору, встановлювалась у голови ширнармасам жорстка прошивка: російська – єдина й безальтернативна мова освіти – маркує собою «прогрес»: місто, електрику, банки, залізниці, нові ідеї, модні журнали, соціальні ліфти, і т.д., аж до «хранцюзької помади» Проні Прокоповни (авжеж, любимі всіма «Зайці» якраз процес встановлення цієї прошивки на рівень простих міщан, Сєркових і Чехових, і зафіксували, і невипадково оригінальну україномовну версію «шістдесятницького» фільму, в якій цей соціальний діагноз лежить на поверхні, було на півстоліття заарештовано й замінено російським дубляжем, Олександр ІІ би схвалив!). А от українська (і все, що нею марковано) – це, хай і рідна, але «архаїка»: село, мужицтво, смішна Антошина баба Фрося, яка вірить, що двері в погребі тримав домовик (і Антоша роками цей анекдот переповідає, і купа наших чеховолюбців замиловано його цитує на доказ чеховського «українства», і знов Олександр ІІ привітно помахує їм стеком!), і пісня за чаркою, і рушник вишиваний, все домашнє, кухонне, така собі guilty pleasure культурної людини… Коли перешорські селяни запідозрили, що Чикаленко привозить їм у школу книжки їхньою-таки, «мужицькою» мовою, бо не хоче, аби їхні діти «вийшли в пани», і прийшли до пані Чикаленкової з просьбою власкавити чоловіка, вони продемонстрували ті нові, мейд-ін-Бад-Емс, «заводські налаштування» в мозку, після яких можна було вже спокійно скасовувати указ, своє діло він зробив. І навіть підйомна хвиля квазідержавного «Розстріляного Відродження» тих налаштувань не змінила (не встигла, замало часу було, 5 років – то не 40!).

Російська проти української = «прогрес» проти «архаїки», «місто» проти «села» (а після Сталіна ще й «колгоспного», ууу який же простір для демонстрації влади над безправним!), «панство» проти «мужицтва», «світова культура» проти «хуторянської» і т.д., – всі ці «емські» налаштування, старі, іржаві, іноді комічні своєю неадекватністю (як та героїня соцмереж, котра вимагала «Гаррі Поттера» «на русском, потому что читать надо в оригинале»), іноді – до сліз скорбні своєю «перешорською темнотою» (як ті провінційні дівчатка й хлопчики, які в публічному просторі переходять з рідної на російську на доказ своєї «просунутости»), досі сидять десь у підкірці в нас усіх, у цілого народу, як у фронтового ветерана – невийняті й «зарослі» в тілі осколки. Безглуздо відводити від них очі: це діагноз, і його треба усвідомити. Як усвідомити й те, що це справді була війна нон-стоп, всі ці півтораста років (навіть не рахуючи «гарячих фаз»), – що абсолютна більшість ЗДІЙСНЕНИХ-таки за цей час в Україні модернізаційних процесів, які зрештою й перетворили нас із кількох губерній відсталої імперії на хай яку недоконану, а все-таки національну державу європейського типу, здійснювалася завдяки ПЕРСОНАЛЬНИМ ініціативам – ВСУПЕРЕЧ системному молоху, який півтораста років наполягав, то словом, то ділом (а частіше і словом, і ділом разом), що нас «не было, нет и быть не может».

І ось тільки коли це сповна усвідомиш – тоді задихнешся од захвату й подиву. І захочеш і собі бути хоч трохи подібною на всіх тих людей, які ось так, в тіні Бад-Емсу, «еластично-уперто», за виразом Лесі Українки, по цеглинці будували мою країну – «щоб була». І не припиняли це робити навіть коли опинялись за океаном і втрачали надію на повернення.>

З нового есе "Пам'яті Оксани Радиш, або Довга дорога з Бад-Емсу", червень-серпень 2020 р.

Оксана Забужко

Fb

Перше фото: DW, Butyrskyi

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства