Світ в умовах пандемії змінився до невпізнаваності. Можна сміливо припустити, що наша реальність тепер більше схожа на сценарій напрочуд витонченого кінофільму з привабливим та невідомим нікому, навіть режисеру, кінцем. Багато відомих кінофестивалів були скасовані або перенесені на невизначений термін. Пощастило саме онлайн фестивалям, одним з яких є американський «Top Shorts», що вже кілька років проводиться у Лос-Анджелесі.
Цього року серед переможців фестивалю опинилася молода українська режисерка Анастасія Євченко з її дебютною короткометражною стрічкою «Якщо було завтра». У своєму першому великому інтерв’ю Анастасія розповідає про дитинство, навчання у США, зймоки та прем’єру фільму на Батьківщині, про солдата російсько-української війни, який зіграв головну роль у стрічці, про любов до театру та кіно, сюрреалізм у творчості, реакцію на хейтерів у соціальних мережах та бажання уславити Україну на весь світ.
БАТЬКИ ПІДТРИМУВАЛИ МОЄ ПРАГНЕННЯ ДО ТВОРЧОСТІ НА РІВНІ ШКІЛЬНИХ ГУРТКІВ, АЛЕ НЕ ДУМАЛИ, ЩО ЗАХОЧУ ПРИСВЯТИТИ ЦЬОМУ ЖИТТЯ
-Ти молода українська режисерка, сценаристка та актриса. Народилася в Києві, в інтелігентній родині. Розкажи, будь ласка, про своє дитинство, яким воно було?
- По-перше, хочу сказати, що з самого дитинства мене завжди підтримували батьки. Я навчалася у київському шоу-театрі «Чунга-Чанга», який знаходиться на Прорізній. Саме там зародилася моя любов до акторського мистецтва, театру та кіно. Коли я закінчувала школу, постало питання: куди все ж таки вступати? Батьки думали: мені треба обирати щось дійсно «доросле» та вступати до «бізнесового факультету», а не на акторське мистецтво. Проте мені вдалося їх запевнити і вони підтримали моє бажання вступити до акторського факультету. А десь, в середині першого курсу, я зрозуміла, що мені подобається акторське мистецтво, але безумовно душа прагне саме режисури.
- Тобто у тебе взагалі не було конфлікту поколінь? Бо ж часто-густо батьки не надто позитивно ставляться до того, що дитина хоче пов’язати своє життя з мистецтвом.
- Так, спочатку вони не ставилися до цього серйозно. Вони підтримували моє прагнення до творчості на рівні шкільних гуртків, але точно не думали, що я захочу присвятити цьому своє життя. Потім,звісно, я їх переконала, і вони мене підтримали - за що я їм неабияк вдячна.
В АМЕРИКАНСЬКІЙ СИСТЕМІ НАВЧАННЯ ДУЖЕ БАГАТО УВАГИ ПРИДІЛЯЄТЬСЯ ВМІННЮ ВІДСТОЮВАТИ ВЛАСНУ ДУМКУ
- У 18 років ти вступила до New York University, де досі вивчаєш кіномистецтво та продюсування. Думаю, що ти спілкуєшся з молодими українськими акторами і продюсерами. Що спільне та відмінне ти побачила в українському та американському підходах до творчості?
- Оскільки я не навчалась в українських вузах, мені складно сказати, але можу посилатися на досвід однолітків та, власне, на досвід навчання у середній школі в Україні.
В Америці, наприклад, дуже багато уваги приділяється дослідницькій діяльності, коли ти не обмежуєш себе пошуком статті у Вікіпедії або одним підручником. Тому що грунтовний аналіз дуже важливий для акторів, як при підготовці, так і під час виходу на сцену - бо ти маєш чітко розуміти, що саме ти граєш.
Також доволі багато уваги приділяється вмінню формувати власну думку та відстоювати її, наводити потужні аргументи. Великим плюсом є те, що викладачі - це завжди люди практики, вони як ніхто розуміють все те, що відбувається в індустрії, та постійно діляться досвідом. Американська система навчання дає можливість для пошуку себе. Наприклад, навіть якщо у тебе медична спеціальність, ти можеш паралельно брати уроки з бізнесу, або навіть з акторського мистецтва, і тобі не треба буде для цього вступати ще раз. Моя основна спеціальність - це театр, але також я паралельно вивчаю продюсування та кіно. Тому я дуже вдячна за це американській системі навчання.
СПОДІВАЮСЯ, ЩО ЗОВСІМ СКОРО НАШУ КАРТИНУ ЗМОЖЕ ПОБАЧИТИ УКРАЇНСЬКИЙ ГЛЯДАЧ
- У травні цього року у Лос-Анджелесі відбувся онлайн кінофестиваль, який називається «Top Shorts», де твоя дебютна стрічка «Якщо було завтра» отримала нагороду. Розкажи, будь ласка, про свої враження, коли побачила власне прізвище у списку переможців?
- Звісно, я цього не очікувала, але такого точно не відбулося б без крутої команди, яка працювала над нашим фільмом. У нас були просто неймовірно талановиті оператор-постановник Євген Кирей, художник-постановник Надя Юпітер. Дуже вдячна співпродюсерам Сергію Сушону та Патриції Кузнєцовій та й взагалі всім, хто вірив та допоміг цьому проекту відбутися. Наш фільм вже має 14 нагород, я думаю, що це доволі непоганий старт. Зараз ми чекаємо на українську прем’єру стрічки, бо дуже цікаво дізнатися, що скаже саме наш глядач.
- Через пандемію майже всі українські кінофестивалі або відкладаються, або проводяться онлайн. Тому розкажи, коли українській глядач зможе побачити твою стрічку, може, вже є приблизна дата?
- Остаточної дати ще немає, але ми відправили заявки на різні українські кінофестивалі і чекаємо на відповіді. Дуже сподіваюсь, що прем’єра в Україні буде скоро. Звісно, хотілось би, щоб прем’єра відбулася наживо, але, навіть якщо буде онлайн, то це теж непогано.
- Якщо не секрет, на які саме українські фестивалі відправляли заявку?
- Ми подалися на доволі багато фестивалів: «Молодість», «Одеса», «Wiz-Art». Це фестивалі у різних українських містах.
У НАШОМУ ФІЛЬМІ ВІЙНА ПОКАЗАНА КРІЗЬ СЮРРЕАЛІСТИЧНУ ОБОЛОНКУ, ТОМУ КАРТИНА ВИКЛИКАЛА ЗМІШАНІ ПОЧУТТЯ В УКРАЇНЦІВ В ІТАЛІЇ
- Наскільки взагалі відрізняється глядач в Америці і в Україні? Чи побачила ти якусь різницю у сприйнятті?
- Я поки ще не отримувала прямого фідбеку від українських глядачів, але у нас вже був показ у Генеральному консульстві України в Мілані, там були наші співвітчизники. На мій погляд, вони отримали від фільму доволі позитивні враження. Всім сподобалося, що показана війна не з бойовими діями, а саме через сюрреалістичну оболонку, тому картина викликала змішані почуття. Через це було цікаво подивитися на думку українців в Італії. На жаль, у нас ще не було великих показів, тому що фільм знаходиться на фестивальному етапі. Дуже скоро будуть покази по Україні, і після цього я зможу зробити більш об’ємний фідбек.
- Більшість з фестивалів, як правило, виглядають доволі елітарно, бо не кожна людина може дозволити собі придбати квиток та прийти на фестиваль. Чи плануєте ви викладати цей фільм у вільний доступ?
- Безумовно, ми плануємо викладати його у вільний доступ. Проте, спочатку треба показати його на фестивалях, можливо, потім ще зробимо спільний показ з іншими українськими короткометражними фільмами. Тільки після цього можна буде викладати його до інтернету.
У НАС БУЛО ВСЬОГО ТРИ ЗНІМАЛЬНІ ДНІ В СПЕКУ ПІД 40 ГРАДУСІВ
- Зйомка фільму проходила в Україні у липні 2019 року. Розкажи про знімальний процес та якісь курйозні та цікаві моменти, які трапилися під час зйомок?
- Взагалі у нас було три знімальні дні. Зйомка проходила доволі складно, бо майже все знімалося на вулиці, де була спека під 40 градусів.
Слід зазначити, що було вкрай нелегко з музикою. Уявляєте, для того, щоб встигнути до дедлайну, ми були змушені записати велику джазову композицію буквально за один день. Нам просто пощастило знайти студію «На Хаті Рекордз». Власник студії Олександр Садовець запросив музикантів, які впродовж дня записали мелодію. До речі, ця музична композиція просто ідеально підійшла під сцену з кулею.
МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО МИ ПЕРШИМИ В УКРАЇНІ ПІДНЯЛИ ВАННУ У НЕБО НА ПОВІТРЯНІЙ КУЛІ
- Ти казала про ванну та повітряну кулю. Тобто, ви дійсно взяли ванну та причепили до повітряної кулі, піднявши її до неба?
- Саме так ми зробили. Каскадерів не було. Звичайно, великі та середні плани акторів знімалися з хромакеєм (техніка, за допомогою якої блок певного кольору у відеозображенні може бути замінений на інший колір або зображення - ред), але кадр, де вони відлітають до неба, знімався без хромакея. Акторів ми підіймали на зовсім маленьку відстань, а от на дійсно велику висоту підіймався власник цієї повітряної кулі та вже відома вам художниця Надя Юпітер. Кулю тримали спеціальними тросами, щоб далеко не полетіла, але на монтажі ми їх прибрали. Я не знаю, чи робив це ще хтось в Україні, але мені здається, що ми були першими.
НАШ ГОЛОВНИЙ АКТОР - УЧАСНИК БОЙОВИХ ДІЙ НА СХОДІ УКРАЇНИ
- Безумовно, мистецтво - багатогранне та не обмежується виключно одним сенсом. Тим більше - сюрреалізм, де кожен має побачити щось своє. Але дуже хочеться дізнатися про основну ідею, яку ти вкладала у цей фільм.
- Фільм абсолютно відкритий для особистих інтерпретацій та пошуку своїх сенсів. В основі фільму - російсько-українська війна, але сам фільм не про війну, бо ми майже не показуємо ніяких бойових дій. Наш фільм про вибір та про коридор можливостей. Все залежить від того, які з дверей відкриє головний герой, але через війну факт існування цих дверей під загрозою.
Наш головний актор - це солдат та учасник бойових дій на сході України. Ми дуже добре спрацювалися разом, незважаючи на те, що головний актор не є актором за професією. Я дуже дякую йому за цей досвід. Переконана, що у нас вийшов доволі якісний продукт. Повертаючись до теми прихованих сенсів, хочу сказати, що я звикла не висловлювати власну думку стосовно своїх фільмів, бо це може вплинути на сприйняття глядача. У фільмі ви побачите доволі багато символів - від стихій до кольору дверей. Також фільм починається та закінчується вогнем, а сцена з ванною та повітряною кулею - це поєднання стихії вогню та повітря, створення нового життя за допомогою води. Вогонь - чоловік, повітря - жінка, вода - дитина, а земля - собака. Більше я нічого не скажу.
ШОСТОГО ЧЕРВНЯ Я ПОЧАЛА ПИСАТИ СЦЕНАРІЙ, А ВЖЕ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТОГО ЧЕРВНЯ ПОЧАЛИСЯ ЗЙОМКИ
- Скільки взагалі потрібно часу для того, щоб написати сценарій для фільму?
- Це завжди дуже по-різному. Була цікава історія, коли два роки тому, я поїхала до друзів моєї родини у Філадельфію, саме там до мене вперше прийшла ця ідея. Вже рік тому я була у Лондоні та пішла на виставку сюрреалістки Доротеї Таннінг, де побачила картину «Народження». На задньому фоні полотна зображено нескінченний потік дверей. Вона дуже сподобалась. Після цього, я намагалася змалювати у голові пазл про те, як це все взаємопов’язано у нашому світі. Потім, десь шостого червня, я почала писати сценарій, а вже 25 червня почалися зйомки.
Також доволі цікаво, що вже після того, як я написала та ми відзнялися, знову завітала до своїх знайомих у Філадельфію та пішла з ними до музею сучасного мистецтва. Прогулюючись залами, ми знову побачили цю картину - я навіть трішки злякалася, що вона мене переслідує. Після цієї «зустрічі», я загуглила і виявилося, що ця картина завжди була у Філадельфії, а до Лондона її просто привезли на виставку. Уявляєте, як цікаво, що ідея зародилася саме у тому місті, де вже давно «жила» ця картина, а вже потім, я побачила її у Лондоні!
ТЕАТР ПОДОБАЄТЬСЯ ТИМ, ЩО КОЖНА МИТЬ - НЕПОВТОРНА, А КІНО КОЖНОГО РАЗУ МОЖНА ПОБАЧИТИ ПІД РІЗНИМ КУТОМ
- Тобі всього лиш 22 роки, а ти вже займаєшся написанням сценаріїв, продюсуванням та режисурою. Мені здається, що доволі складно добре розвиватися одразу у кількох напрямках. Де саме ти себе бачиш далі?
- По-перше, я режисерка. Також дуже люблю писати та продюсувати, навіть іноді замислююся над акторством. Для мене завжди було дуже складно обрати між кіно та театром. Але я зрозуміла, що поки що не можу обрати щось одне, бо вони одночасно і схожі, і різні. Театр подобається саме тим, що ця мить вже ніколи не повториться, а глядач дихає одним повітрям з акторами. Кіно цікаве тим, що воно навіки фіксує якийсь момент, а потім ми можемо його передивлятися та постійно бачити різні деталі, на які до цього не звертали увагу.
Саме через цю унікальність я вирішила не обирати між кіно та театром, а розвиватися паралельно у двох напрямках. Наприклад, зробила один проєкт у кіно, наступний у театрі. Хочу, щоб моя кар’єра була саме такою комбінацією.
Зараз фонд «Гала-Далі» та видавництво «Пітер Оуен» надали мені театральні права на роман Сальвадора Далі «Visages cachés» («Приховані обличчя»), саме через це, я сьогодні у цій масці. Восени я планую робити імерсивний театр у Києві - зараз збираю всю необхідну інформацію та вже наприкінці місяця буду писати п’єсу.
Я ЛЮБЛЮ УКРАЇНУ І ХОЧУ, ЩОБ ВЕСЬ СВІТ ДІЗНАВСЯ ПРО НАШУ БАТЬКІВЩИНУ
- Враховуючи твій досвід у США, скажи, будь ласка, наскільки складно молодим українським режисерам або акторам реалізувати себе саме у Америці?
- Доволі складно сказати, бо свої перші творчі кроки я роблю саме в Україні, незважаючи на те, що досі навчаюся у Нью-Йорку. Треба пам’ятати, що для мистецтва взагалі немає кордонів. Я хотіла би працювати і в Україні, і в Америці, а також у Європі та Азії.
Я люблю Україну, бо це моя Батьківщина і дуже хочу, щоб весь світ знав про нашу країну. Також для мене дуже важливо не де, а з ким працювати. Тому що театр та кіно - це постійна взаємодія, де важливі не тільки професійні моменти, а ще й людське ставлення. В Україні дуже багато професіоналів, з якими приємно працювати в команді, люди вірять у те, що вони роблять. Вся команда «горіла» нашим фільмом та всі були зацікавлені у якості продукту, бо команда буквально жила картиною.
УКРАЇНА МАЄ ВСІ ШАНСИ СТАТИ ЦЕНТРОМ СВІТОВОГО ТЕАТРУ ТА КІНО
- Що тобі подобається з сучасного українського кіно або театру?
- Дуже сподобався фільм «Гуцулка Ксеня». Насправді, зараз в Україні дуже багато успішних та незалежних проєктів у кіно та театрі. Моя мета - подивитися вистави «Молодого театру» та театру «Мізантроп». Але замало вільного часу, бо дуже багато працюю. Та, як тільки з’явиться бодай одна вільна хвилинка, одразу піду на вистави до цих театрів.
Проте не все так безхмарно, бо, на мою думку, у нас катастрофічно мало молодих драматургів, більшість вистав у наших театрах написані зарубіжними класиками.
Як відомо, Лондон є своєрідною столицею театру, бо там не забувають про стару добру класику, але також ставлять п’єси молодих сучасних драматургів: Сара Кейн, Керіл Черчілл або Гарольд Пінтер, Дункан Макміллан. Повірте, така підтримка дуже важлива для молодих митців. Мені хочеться, щоб в Україні люди також хотіли писати для театру. Справа в тому, що у Лондоні так багато театрів, що навіть його найбільші ненависники приречені на те, щоб закохатися у них. Мені здається, що Україна має всі шанси стати новим центром світового театру та кіно, головне - не боятися експериментувати та підтримувати свій продукт.
МОЯ НАСТУПНА П’ЄСА БУДЕ ПОБУДОВАНА ЗА КНИГОЮ ДАЛІ
- Все ж таки, розкажи детальніше про свою маску, яка, як я розумію, вже стала невід’ємною частиною твого стилю.
-В Америці та Англії я бачила цікаві іммерсивні театральні вистави та подумала, що це було б цікаво відтворити в Україні. До речі, моїм духовним наставником та «батьком» сюрреалізму є Сальвадор Далі. У нього є єдиний роман «Visages cachés» («Приховані обличчя»), який я нещодавно прочитала. Думаю, що зараз це надзвичайно актуально, бо ми всі вимушені прикривати свої обличчя через пандемію. Моя наступна п’єса буде частково побудована за книгою Далі. Дуже хочу, щоб глядач став невід’ємною частиною моєї майбутньої вистави, а не просто сидів у залі. Приблизно у листопаді глядач вже зможе побачити виставу, яку я зараз пишу. Ще раз повторюю, що дуже люблю театр, який може і має бути різним.
- Уявімо, що розпорядження про носіння захисних масок скасовують, ти й надалі будеш її носити?
- Звісно, ні. Я не завжди ношу цю маску, просто зараз це частина мого образу. Просто ця маска на мені, так би мовити, для натхнення та повного занурення у роботу над п’єсою. Тільки вчора закінчила вивчання повної біографії Далі, паралельно читаю ще чотири книги про митця.
ВАЖЛИВО РОБИТИ АКТУАЛЬНІ ПРОЄКТИ, ЯКІ БУДУТЬ МАТИ ВІДНОШЕННЯ ДО СЬОГОДЕННЯ
- Тобто, проєкт про Сальвадора Далі наразі є основним для тебе. Але може є ще якісь проєкти, над якими ти працюєш?
- Я продовжую займатися просуванням стрічки «Якщо було завтра» та розвитком імерсивного театру за мотивами книги Далі, який планую показати восени, а далі будем дивитися. Хочеться спробувати себе ще й у повному метрі, планую робити колаборації з режисерами із інших країн. Справді, дуже багато планів. Зараз, до речі, я пишу сценарії до двох повнометражних фільмів. Для мене дуже важливо робити саме актуальні проєкти, які будуть мати відношення до сьогодення.
- Чи плануєш ти після закінчення навчання у США повертатися в Україну?
- Я хочу працювати скрізь та з усіма. Треба розширяти коло знайомств з цікавими закордонними режисерами. Я не хочу будувати для себе якісь умовні кордони, а хочу робити мистецтво - не важливо де.
БУДЬ-ЯКА РЕАКЦІЯ, НАВІТЬ НАЙНЕГАТИВНІША — ЦЕ ДОБРЕ, БО ДЛЯ НАШОЇ ПРОФЕСІЇ НАЙГІРШЕ — ЦЕ БАЙДУЖІСТЬ ГЛЯДАЧІВ
- Ти зараз тільки на початку свого творчого шляху, але тим не менш, ти вже досягнула певних успіхів. Що б ти могла побажати молодим українським режисерам, які тільки починають свій творчий шлях?
- Ти правильно сказав, що я тільки на початку свого шляху та не впевнена, що маю право комусь щось радити. Але все ж таки спробую. Коли тобі хтось каже, що ти божевільний, або все, чим ти займаєшся, не має сенсу, намагайся не слухати таких людей та рухайся далі. Будь-яка реакція, навіть найнегативніша - це добре, бо для нашої професії найгірше - це байдужість, коли твої роботи взагалі ніяк не чіпляють глядачів. Мистецтво цікаве тим, що через нього ти говориш з людьми, показуєш свої думки та порушуєш актуальні питання. Не буває чогось неправильного, головне - експериментувати та пробувати щось нове.
ЗАРАЗ НАМАГАЮСЯ ВЗАГАЛІ НЕ СПЕРЕЧАТИСЯ, БО КОЖЕН МАЄ ВЛАСНУ ДУМКУ
- Тебе взагалі не лякають негативні коментарі, наприклад, у соціальних мережах?
- Я старюся виховувати це у собі. Одного разу я намагалася посперечатися у коментарях на Фейсбуці, і це ні до чого не призвело. Треба вміти адекватно реагувати на хороші та погані коментарі.
- Якщо не секрет, у чому була суть суперечки на Фейсбуці?
- Сперечалися про переклад назви нашого фільму з англійської на українську. В оригіналі картина називається «If we had tomorrow» та ми з командою вирішили, що українською він має називатися «Якщо було завтра». Фільм сюрреалістичний, тому він просто повинен мати саме таку загадкову назву, наче хтось навмисно зробив помилку у перекладі. Дуже багато людей писали, що ваша назва неправильна, мовляв, невже ви перекладали через «Гугл Перекладач»? Я спочатку вирішила посперечатися, але потім зрозуміла, що кожен має власну думку та бачення і це нормально. Тому тепер я взагалі намагаюся не сперечатися.
- Наостанок у мене є коротенькі бліц-запитання. Можна відповідати буквально двома-трьома словами.
- Фелліні чи Параджанов?
- Фелліні.
- Рей Бредбері чи Ліна Костенко?
- Ліна Костенко.
- Океан Ельзи чи Red Hot Chili Peppers
- Ого, ну про таке не можна питати! Це дуже складно! Все ж таки Red Hot Chili Peppers.
- Вареники чи БігМак?
- Звісно, вареники!
- Сопілка чи банджо?
- Сопілка.
- Київ чи Нью-Йорк?
- Київ!
Олег Давиденко. Київ.