Просто слухай: уривок із книги Марини Гримич «Юра»
Київ, 1968 рік, кінець «відлиги». Юра – студент-фізик, успішний комсомольський ватажок, перспективний науковець-початківець — потрапляє в лещата непростих обставин і в пекло власних сумнівів: йому потрібно зробити моральний вибір, а він відчуває, що не готовий до цього. Адже його життя є своєрідним буфером поміж двома світами, — з одного боку, світом «золотої молоді», дітей секретарів ЦК КПУ, ЦК ЛКСМУ, КДБ, а з іншого, — світом його мами Клавки, яка є однією з тих безіменних і негероїчних представників української інтелігенції, що тримають на своїх плечах могутній тил для шістдесятництва.
ПРОСТО СЛУХАЙ:
ПРОСТО ЧИТАЙ:
Юра вперше побачив Риту в університетській бібліотеці десь на другому тижні студентського життя. Це був великий читальний зал, тому там міг опинитися будь-хто, тобто студент з будь-якого факультету і з будь-якого курсу. Помітивши, як вона перелякано озирається навкруги, шукаючи собі вільного місця і притискаючи пошарпані томики до малиново-сизого платтячка, він упізнав у ній такого самого первачка, як і він сам, бо другокурсники і третьокурсники поводилися вже набагато впевненіше, а четвертокурсники могли й узагалі не ходити до бібліотеки. Поруч з Юрою за столом сопів над конспектом Гарик Мороз, а Рита, що знайшла місце за два столи попереду, совалась на стільці.
Судячи з її розгублених роззирань довкола і розглядання бібліотечної стелі, особливих успіхів у конспектуванні вона сьогодні не досягла. Юра вистежив, коли вона виходитиме з читальної зали, щоб розіграти маленьку сценку: зіткнутися з нею, — точнісінько, як показують у фільмах, — так, щоб її книжки попадали. Тоді вони разом почнуть їх збирати і при цьому випадково доторкнуться одне до одного. Однак у реальності сталося зовсім не так, як у кіно. Рита книг із рук не випустила, натомість розсердилася, схопившись за лікоть, куди він випадково її вдарив. Зблизька вона була інакшою, ніж здаля, — впадала у вічі південна смаглявість і пушок над губою, точнісінько як у лермонтовської княжни Мері.
У нього аж холодок по шкірі промайнув, коли він зрозумів, що не на жарт роздратував її. Спершу він навіть побоявся знайомитись, але все-таки пробурмотів: — Вибач, я ненароком. — Ненароком? — обурилась вона. Здається, вона готова була його розірвати. Погладжувала вдарений лікоть, але раптом, примруживши очі, неначе намагаючись згадати, де його бачила, полагіднішала: — Ти з якого факультету? — З фізичного. — А-а-а, — розчаровано пробурмотіла вона. — А з якого курсу? — Першого. — Все ясно. А він? — показала вона на Гарика, що терпляче чекав Юру, підпираючи стінку. — З філософського. — Теж перший курс? — Ну. — Це добре. — І вже до Мороза: — Ану, покажи свій конспект! Гарик, неначе не здивувавшись, слухняно простягнув товстий зошит в червоній дерматиновій обкладинці. Рита (тоді Юра ще не знав, як її звати) погортала зошит, де акуратним почерком, з червоними і зеленими вставками, підкресленнями прямою і хвилястою лініями, з позначками на полях, було викладено коротко і ясно курс партії, — і задоволено кивнула: — Те, що треба… Філософи вміють конспектувати… А як тебе звати? Гарик здивовано подивився на Юру, немов питаючи дозволу відповісти. — Ну, Гарик, — промимрив. — Привіт, «Ну, Гарик»! А я — «Ну, Рита»! Хочеш, покажу, де тут недалеко найкраща кава з коньячком? Юра похолов. Він не розраховував на такий емансипаційний натиск. Вони з Гариком були домашніми дітьми, а такі речі, як «кафе», «ресторан», — якщо без батьків, лякали їх. І якби не Ритина фраза «ми з татом часто там ошивалися, чекаючи маму з університету, коли вона вчилася на вечірньому», то невідомо, чи почався б у них роман узагалі. «З татом» — то була інша справа. Цілком безпечна ситуація.
Та кафешка містилася на Червоноармійській, майже на площі Толстого. Вони замовили собі каву, щоправда, без коньячку, і попивали її в підворітні біля кафе. І поки хлопці — неначе виросли не на Печерську, а в якомусь забитому селі, — прислухалися до своїх відчуттів від цієї дивної, недомашньої кави, — Рита вивчала Гариків конспект. — Я з тобою дружу! — сказала вона йому, і той, кліпнувши пухнастими віями, слухняно кивнув на знак згоди. Так і почалася в них ця «конспектна» дружба: Рита, Гарик і він, Юра. Через півроку на Гарикові конспекти став претендувати ще й Андрій: у перші півроку навчання в університеті його мама з найпрекраснішими намірами зорганізувала, щоб йому приносили «першоджерела» додому.
Але він, спробувавши тяжкий хліб конспектувальника, сказав, що має надто худий зад для цього, тому присмоктався до Мороза. Рита спершу сердилася: це ж вона придумала схему! Але конкурувати з Андрієм — Гариковим другом дитинства — було важко, тому вона відступила, наполігши на тому, щоб «усе було по-чесному», тобто щоб у неї завжди був час «перекатати» конспект.
Звідтоді минуло півтора року, і ось тепер Рита — повноправний член їхньої компанії, святкує Юрків день народження на ірпінській дачі його батьків, гріється біля розкладеного вогнища, поклавши Юркові голову на плече. В Ірпені тихо й затишно, шумлять сосни, вітаючи друзів з отриманням тимчасової свободи від університету і від мам-мамусь-тат-папашок. Друзі сиділи навколо багаття на розкладних стільчиках, а на винесеному з хати журнальному столику дві третини наїдків було вже з’їдено і порожні пляшки з-під лимонаду, ситра, шампанського й «Оксамиту України» стояли осторонь.
Перша — ейфорійна — частина свята скінчилася, тепер було щось на зразок перезмінки: Андрій бренькав на гітарі «Бітлів», Гарик читав новий детектив, Рита з Юрою прибирали зі столу брудні тарілки і заносили на кухню в дім, Зойка задиралася до свого Романа й час від часу лупила його по голові скрученим у трубочку журналом. Роман з’явився в їхній компанії дуже вчасно, коли Зоя замучила всіх своїми плачами на тему «Мене ніхто не любить! Нікому я не потрібна! Я — пожежна каланча!».
Хлопці не знали, що з цим робити, і ніхто й не намагався її заспокоїти. Вони не були великими знавцями дівочої душі і щиро дивувалися, чому вона так страждає, адже кому-кому, а їй найбільше з-поміж них пощастило: батьки ніколи не обмежували її свободу, вона завжди робила що хотіла, їй ніколи не треба було виклянчувати гроші: папаша-генерал давав їй їх, не рахуючи. І взагалі: на щó їй — студентці консерваторії, з її лірико-колоратурним сопрано, з яким вона у найближчому майбутньому точно стане знаменитістю, — на щó їй нарікати? Але вона була невтішна. Лише Рита сяк-так могла її розрадити, наводячи щоразу різні приклади успішних кар’єр «крупних» жінок. Одного разу навіть принесла журнал з фотографією Монсеррат Кабальє, де ту, повнощоку, з модною зачіскою і великою родимкою біля носа, представляли як зірку світової величини. «Бач! Вона повненька, але підкорила світ! А ти ж навіть не повненька! У тебе атлетична фігура!» І це подіяло: Зойка змінила зачіску під «Монсеррат Кабальє» із зачесаним назад волоссям та закрученими назовні його кінчиками і якийсь час не доймала друзів своїми стражданнями.
Але потім усе почалося знову. Вона ридала: «Ви чули, як я співаю? Чули? Я можу безконечно тримати піаніссімо в найвищому регістрі! Так уміють лише одиниці. Та я могла б Джульєтту співати! Але яка я Джульєтта з таким зростом? Тим більше, що всі наші тенори куці, як ті гноми!» Ну от, Зойка плакала-плакала і «виплакала» собі Романа. Три місяці тому останній курс консерваторії почав готувати випускний спектакль, колективну дипломну роботу. Це була нова опера Анатолія Кос-Анатольського «Заграва». І тут несподівано «зійшла з дистанції» одна зі студенток, виконавиця епізодичної ролі Зосі, і викладачі почали терміново шукати лірико-колоратурне сопрано на заміну. Спершу знайшли дівчинку з третього курсу, однак вона була така маленька і пухкенька, що після першої репетиції з її партнером баритоном Романом, під метр дев’яносто на зріст, пару прозвали «Штепсель і Тарапунька», і Роман уперся, що не співатиме з нею.
Професор сердився, червонів і тупав ногами, але, напевно, в душі погоджувався, бо дует чомусь не звучав. Аж тут хтось із викладачів вокалу порадив послухати «дівчину з веслом» Зою Борову, і дует вийшов шикарний, а вигляд у вокальної пари був просто пречудовий. Зойка із зарюмсаного дівчиська за два місяці перетворилася на чарівну актрису, неабияк подивувавши цією метаморфозою хлопців «блискучої четвірки», які зналися з нею ще з пелюшок. Так що на святкуванні Юркового дня народження вже були присутні не «серця чотирьох», а «серця шіс- тьох»: Юра був у парі з Ритою, Зоя — з Романом, а Гарик з Андрієм були без пари: першого дівчата поки що не цікавили, а другий зробив собі, як він казав, «канікули».
Власне, першим свою дівчину в компанію «сердець чотирьох» привів саме Андрій. Ім’я її добре запам’яталося всім, бо вона «відкрила скриньку» його численних «кохань». Її звали Інга. Після неї «серця чотирьох» стали називати Інгами всіх його «баришень» — такі вони були однакові: зовні невиразні, з, м’яко кажучи, середніми інтелектуальними здібностями, з легкою, проте не надмірною вульгаринкою і, як казав сам Андрій, з «пролетарським походженням»: чомусь усі вони жили або на Шулявці, або на Борщагівці, або на Відрадному.
Андрій свою першу Інгу привів у їхню компанію після закінчення восьмого класу. Був червень, коли учні їздили на практику в колгоспи. Школі, де вчилися «серця чотирьох», випав якийсь великий радгосп під Києвом, що міг прийняти водночас кілька навчальних закладів. Дітей розселили у двох великих бараках, один призначався для хлопчиків, другий — для дівчаток. Як Андрій знайшов серед цієї розкоші й рясноти київських дівчат саме її, Інгу, так і лишилося загадкою. Але вона відзначилася тим, що, вперше опинившись у компанії «сердець чотирьох», обіграла всіх у «дурня» чотири рази з п’яти й відібрала в домашніх діток майже всі кишенькові гроші, навчила пити пиво з горла і скручувати язик у трубочку. У пещених цековських дітей відкрились очі на те, що за межами їхнього двору з фонтанчиком посередині вирує чарівний, повний несподіванок світ. Юра, Зоя, Гарик та Андрій збиралися компанією переважно на квартирі у Бакланових, де часто нікого не бувало вдома. «Інг» друзі проводили обережно, дотримуючись конспірації, адже у дворі завжди хтось із сусідів стояв на чатах громадського порядку — чи то номенклатурні матусі з дітьми, чи то бабці-«контррозвідниці», чи то «нянечки з партійним квитком у кишені».
«Інги» навчили цековських «козирних» палити «Приму», пити напої, значно міцніші від пива, плювати на відстань, матюкатися (взагалі Зойка від батька — генерала КДБ — чула й не таке, але для хлопчиків це була вкрай корисна інформація), розповідати вульгарні анекдоти. І все це впорскувало адреналін в нудне життя хороших діток з порядних сімей. Але підлітковий етап їхнього життя минув. Андрієві вже давно все те набридло, і тепер він вгамовував свою молодечу нудьгу переважно алкоголем, слухав модні музичні записи, бренькав на гітарі «Бітлів» і французькі пісеньки, а також безупинно розбалакував про все на світі. От і зараз він заповзявся розважати друзів оповіддю про те, як Федченків у Москві запросив до себе на вечерю один італійський комуніст, що приготував для них «неаполітанську пасту» з картоплею.
— «Паста» — це в Італії так називаються макарони. І уявляєте: нам у цього італьяшки подають макарони з картошкою! Батько навіть обурився, розцінивши це як вияв неповаги. І, якби не мама, він би звідти ушився посеред вечері. Але коли ми всі спробували ту страву, то мало язика не проковтнули! Мама назвала це жартома «Ліниві вареники з картоплею». А знаєте чому? Бо колись ми приїхали до батькових друзів, також у Москву. Я був тоді малим, а батько ще не працював у ЦК.
І от ті друзі кажуть: «Варєнікі с вішнямі будітє?» Ми: вареники з вишнями? Взимку? «Ка- нєшно, будім!» — «Только у нас оні лінівиє!» — «Які- які?» — «Ну, лінівиє!» — Ліниві так ліниві! — подума- ли ми. З сиром можна, чому не можна з вишнями? Сидимо за столом, чекаємо, і тут вони у велику миску на столі висипають з друшляка макарони, а на них — бух! — літрову банку вишневого варення. Ми такі: а що це таке? А вони нам: «Как что? Варєнікі с вішнямі! Только лінівиє!».
Подібними оповідками Андрій розважав друзів цілий день, і Юра як господар був дуже вдячний йому за це. Взагалі Федченко-молодший умів майстерно створювати відчуття свята: вогонь розпалити? Андрюха! Шашличок засмажити? Андрюха! Пісню забацати? Андрюха! На гітарі підібрати? Андрюха! Анекдот ушкварити — знову Андрюха! Все він.
Юра виніс із дому альбом з дитячими фотографіями «сердець чотирьох», які мама Клавка, продумуючи заздалегідь «сценарій» для синового дня народження, приготувала, щоб вони не нудилися.
Новенькі в компанії — Рита й Роман — із подивом дізналися, що в дитинстві Андрій був опецьком, а Гарик — навпаки, «здохлятиною», як називала його бабуся, безперервно носячи в поліклініку сірникові коробочки з аналізом калу на глисти.
В альбомі була ціла серія фотографій «сердець чотирьох» у саморобних костюмах мушкетерів. Це була улюблена сторінка їхнього дитинства.
