Антоній Печерський. Благословенний Афоном

Антоній Печерський. Благословенний Афоном

Укрінформ
Проєкт «Калиновий к@тяг» продовжуємо розповіддю про засновника Києво-Печерського монастиря Антипу з Любеча

Сьогодні, 10 липня (23 липня) – День пам’яті преподобного Антонія Печерського, першозачинателя вітчизняного чернецтва, засновника Києво-Печерського монастиря. Цей святий посідає особливе місце в сонмі наших національних героїв і шанується православними як “начальник усіх давньоруських ченців”, оскільки заснована старцем на київських пагорбах Печерська обитель багато століть залишається духовним центром, школою чернецтва та просвітництва.

Величезного значення для усвідомлення української ідентичності набуває преподобний Антоній у наш час – із ним, при його заступництві більш легкими здаються навернення у віру, самоідентифікація, будівництво державності та перемога у справедливій війні. Благословенний Святим Афоном, цей ченець сучасним українцям видається не стільки земляком, скільки непохитним стовпом Віри.

За нами правда хоча б тому, що з нами такі святі.

*   *   *

Преподобний Антоній (в миру – Антипа) народився 983 р. в містечку Любечі, неподалік від Чернігова, та завжди жадав стати ченцем.

Змалку Антипа палав бажанням побачити місця земного життя Ісуса Христа, тому юнак дістав Господню ласку і таки відвідав Палестину. На зворотному шляху до Київської Русі пілігрим відвідав Афон – і до глибини душі полонила полянина краса й облаштування того святого місця.

Полонила так, що мандрівник там і залишився. Простим трудником.

Через два роки у невеликому стародавньому монастирі Есфігмен, заснованому в V столітті святою Пульхерією та її братом, візантійським імператором Феодосієм II (401-450), послушник прийняв чернечий постриг. Тоді ж він отримав християнське ім’я Антоній – на честь ранньохристиянського подвижника та єгипетського пустельника Антонія Великого (251-356), визнаного першозачинателя всього відлюдницького чернецтва. 

Монастырь Есфигмен
Монастир Есфігмен

Як самітник, Антоній з Чернігівського князівства тримав чернечий послух у печері серед стрімких скель, що громадилися над морем, під наставництвом старця, ігумена Феоктиста. Знаходячи благодать, у Есфігменській обителі чернець-зайда прожив кілька років.

Так, принаймні, оповідає канонічний життєпис. Але...

Навіть головне питання: де саме на Афоні ступив на шлях трудництва преподобний Антоній Печерський, досі залишається відкритим, – якщо викладати події звичною мовою фактів і точних цифр. Ряд дослідників ставлять під сумнів поширену зі середини XIX ст. версію про існування особистої печери преподобного Антонія Печерського, як біля Великої Лаври святого Афанасія на південно-східній стороні біля підніжжя Афонської гори, так і... в Есфігменському монастирі.

На Афоні серед російських ченців, до речі, існує давній переказ, мовляв, майбутній першозачинатель чернецтва Київської Русі віддавався на Святій Горі аскезі навіть не в грецькому, а в... російському монастирі Успіння Богородиці (“Панагія Ксилургу”, або “Древоділ”).

Уявляєте, що у вати в голові?

Світанок XI століття, а на Святому Афоні – російський монастир, це тоді, коли ще самої Москви немає. А на її місці жаби квакають!

Залишмо – навіть коментарі – на совісті РПЦ московського патріархату. Як казав лютий атеїст Марк Твен (Samuel Langhorne Clemens; 1835-1910):

- Спочатку Бог створив ідіотів, щоб потренуватися. Але потім, втомившись, – Батько все-таки відкрив недільні школи.

преподобный Антоний Печерский на Афоне 1
Преподобний Антоній Печерський на Афоні

*   *   *

Зрештою, минули роки учнівства і зміцнення у подвигові віри.

Збагачуючись в лагідності, у всьому прагнув догодити Богові молодий чернець. Коли в особистих подвигах Антоній набув духовної досвідченості, ігумен Феоктист, за одкровенням Божим, дав ченцеві наступний послух, щоб той вирушив до Київської Русі та поширив чернецтво в новопросвіченій християнській країні.

На прощання наставник звелів:

- Антонію! Час тобі й іншими кермувати до святого життя. Повертайся на рідну землю, і зійде нехай на тебе благословення Святої Афонської Гори. Вірю, що від тебе піде безліч ченців.

Та лишень о тій порі Київську Русь охопила... смута велика.

Тільки-но Святополк І Окаянний, який після смерті Володимира Святославовича 15 липня 1015 р. оголосив себе великим князем Київським, віроломно вбив своїх молодших братів, князів-страстотерпців Бориса та Гліба, після хрещення – Романа і Давида, – спалахнула міжусобиця. І невдовзі Місто на семи пагорбах захопили війська польського короля Болеслава Хороброго, посилені печенігами, німцями і каварами (мад’ярами).

Того разу на великому шляху Антонія Господь послав непереборні перешкоди, і вимушено самітник повернувся на Святий Афон.

*   *   *

У 1020 р. інший син Володимира, князь Новгородський Ярослав таки схопив Святополка I Окаянного, і помер душогуб під час своєї ганебної втечі до Польщі. Але з вигнанням братовбивці з Київської Русі міжусобиці не припинилися. Брат Ярослава Мстислав, що княжив у далекій Тмутаракані, прославився перемогами над косогами, а тому не підкорився Ярославу Володимировичу.

Знову спалахнула братовбивча війна. Закінчилася вона перемогою Мстислава у 1024 р. біля села Листвена (тепер – село Малий Листвен Ріпкинського району Чернігівської області), на березі річки Білоус, під час сильної грози кровно скривджений брат несподівано напав на Ярослава – прямо в бурхливу ніч, до чого досі слов’яни ніколи раніше не вдавалися.

Натішившись мечами і кров’ю, тільки у 1026 р. князі-брати помирилися на радість народу. І розділили вони велике князівство по річці Дніпру.

Мстиславу відійшли землі на схід і південь від Дніпра, а Ярославу – на захід і північ. Так в переговорах усобиці вичерпалися, а рани затягнулися.

Усміхнувся Господь Ісус Христос і знову з’явився Феоктисту, щоб наказати ігумену Есфігменського монастиря:

- Знову спрямуй Антонія до Київської Русі. Він тепер мені точно тут потрібен.

*   *   *

Удруге вирушив пілігрим у неблизьку путь, але світла зірка всю дорогу вела Антонія. У 1028 р. благополучно дістався мандрівник рідних місць. На той час княжий престол вдруге (1019-1054) обійняв Ярослав Мудрий (980-1054), а в Київській Русі запанував довгоочікуваний мир.

Коли преподобний Антоній повернувся до стольного граду, виявилося, що тут уже душі християнські рятувало кілька монастирів, заснованих за бажанням князів захожими греками.

У Київській землі кожну Божу обитель Антоній скрупульозно оглянув. Але ніде самітник не побачив правильно облаштованого, суворого чернечого життя, до порядку якого звик він на Святому Афоні.

Ось чому мандрівник зрадів, коли на одному з семи київських пагорбів, на Берестовій горі, що стала на крутому березі Дніпра і так нагадувала милий серцю Афон, він побачив... рятівну для аскета печеру!

Її свого часу у великокняжому поселенні Берестові викопав священник Іларіон на прізвисько Русин († бл. 1055). Нагадаю, через чверть століття, у 1051-му, саме він став п’ятим митрополитом Київським і першим митрополитом Київським і всієї Русі.

*   *   *

Тут Антоній перехрестився й зупинився. Ґрунтовно підступився до справи чернець, щоб затим віддатися відлюдницької подвигу. Він збільшив розміри печери, розширив вхід – і в земляній келії з’явилася можливість пустельникувати.

Саме тут, на Берестовій горі, Антоній і намірився зміцнюватися в молитві, пості, недосипанні й праці. Ось як описує ті важливі події агіографія, богословська наука про Житія святих:

- ...молячись Богу, вживаючи сухий хліб, п’ючи одну воду, і то – мірою, через день або два, іноді тижнями копаючи печеру, не даючи собі перепочинку ні вдень, ні вночі, перебуваючи завжди в праці, молитвах, бдінні.

Незабаром слава про духовного подвижника пішла по княжій столиці, а потім і по інших містах Київської Русі. За благословенням, порадою та добрим словом потекли до самітника миряни, а інші навіть просилися на постійне проживання.

Першим (1032) до преподобного Антонія пристав святий Никон Печерський (†1088; пам’ять його вшановується 23 березня). Був уже у того священний сан – ієрея, тому став Никон стригти учнів, що посунули в осідок. Незабаром між іншої братії з’явився пострижений преподобний Феодосій Печерський (?-†1074; пам’ять його 3 травня), якого за смиренність і слухняність наставник особливо любив.

*   *   *

Хотілося б мені радісно написати:

- Повернувшись до Києва, преподобний Антоній заснував Печерську обитель.

Так би все й сталося б просто, немов промисел Господній, – але вийшло б дуже лінійно. Проте життя духовне – скорше, геометрія Дмитра Лобачевського.

Тим часом, – цілком ймовірно, від слова “печера” – нова свята обитель дістала назву Печерської. Любила та шанувала її князівська родина.

Але своїм безглуздим характером великий князь Київський Ізяслав Ярославович (у хрещенні Димитрій, 1024-1078) завдав духовному поселенню чимало горя.

Хоча, як написав Нестор-літописець (1056-1114):

- Ізяслав був “приємний особою і величний станом, не менш прикрашався і тихою вдачею, любив правду, ненавидів криводушність”.

*   *   *

Біда трапилася, коли у 1032 р. Антоній Печерський постриг у ченці двох його близьких бояр – святого Варлаама (пам’ять його 14 листопада) і Єфрема (пам’ять його 28 січня). Правитель так розлютився, бо ж Варлаам, до всього, виявився сином одного з найвпливовіших бояр, київського воєводи Іоанни.

Та що з того – скажете? Справжня віра в чинах і званнях не розбирається.

Утім, наступного дня після духовної бесіди зі старцем Варлаам покинув усе – рідний дім, обручену наречену, майбутню кар’єру. Вбравшись у пишні шати, у супроводі гарної спорядженої свити, на багато прибраному коні під'їхав юнак до печери преподобного Антонія. Назустріч вельможі вийшли лагідні ченці й поштиво прийняли у братерство послушника.

Зійшовши з коня і до землі вклонившись ігуменові, зняв із себе Варлаам боярське плаття і, поклавши його до ніг преподобного, смиренно мовив:

- Ось принади мирського життя, як хочеш, так і вчини з ними, а я ставлю їх за ніщо, хочу з вами жити в печері, щоб Христа приобрящити і ніколи не повернуся в батьківський стрій.

- Пам’ятай, чадо, – попередив подвижник, – кому ти обіцянку даєш і чиїм ти воїном стати бажаєш. Невидимо тут уже стали Ангели Божі й приймають твої обітниці. Дивись, а якщо батько твій, прийшовши сюди, насильно забере тебе – адже ми допомогти тобі в цьому не здатні, – і ти виявишся брехуном та відступником від Бога!

*   *   *

І того разу не помилився Антоній Печерський – із часом преподобний Варлаам став першим ігуменом Києво-Печерського монастиря.

Не довго, на жаль, перебував блаженний Варлаам на кафедрі настоятеля печерної братії. За велінням князя Ізяслава в 1057 р. його відправили “у монастир Святого мученика Димитрія і поставили ігуменом”. Обитель Cв.Димитрія великий князь Київський Ізяслав Ярославович заснував у Києві й побудував на честь Ангела свого, великомученика Димитрія.

Та лише віра християнська відстаней і перепон не знає.

Попросивши благословення у Антонія Печерського, у 1058 р. саме ініціативний Варлаам поставив над печерою першу дерев’яну церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці. І з цього часу місце перебування святих подвижників стало здалеку помітним і явним для кожного подорожнього.

Отже, прагнучи осягнути істинне чернецтво, преподобний Антоній всіх без винятку приймав із любов’ю. Дивна дивина, але саме це й викликало гнів великого князя Київського Ізяслава Ярославича.

Вдруге довелося скуштувати істинної милості правителя, коли 1069 р. у Києві почалися народні бунти, а преподобного Антонія Печерського оббрехали та звинуватили в співчутті... баламутам. Дурість то була несусвітня! На щастя, заступництво старцеві запропонував постійний покровитель ченців, князь Чернігівський Святослав Ярославич (у хрещенні – Микола; 1027-1076). Уночі таємно правитель вивів Антонія до своєї ставки.

Залишаючись вірним Богові, і в Чернігові преподобний Антоній відмовився від палат і хоромів, знехтував сріблом і золотом та... викопав печеру на Болдиній горі! У такий спосіб на правому, високому березі Десни було покладено початок Єлецького чоловічого монастиря, який існує до наших днів.

Відповідно до викладених у літописах переказів, Єлецький Успенський монастир був заснований на місці чудесно знайденої на одній з ялин 3 лютого (3 листопада) 1060 р. ікони Пресвятої Богородиці. Від цих ялин отримали назви – й ікона, й обитель. У середині XII століття на тому місці, де знайшли живу ікону, поставили 25-метровий Успенський собор.

*   *   *

Опинившись у Чернігові, святий старець не втратив зв’язку з Києвом.

Через преподобних Феодосія і Варлаама, які постійно відвідували наставника в сусідньому князівстві й нічого без його благословення не робили, Антоній продовжував керувати своїм монастирем на Берестовій горі. Адже посланець Святого Афону володів великими духовними дарами: він керував душами людськими – коли мудрістю, коли прозорливістю, коли даром зцілення.

І тоді в чоловічу жорстокість втрутилася жіноча душа!

Велика княгиня Київська Гертруда Польська (Gertruda Mieszkówna; 1025-1108) заступалася за ченців. Чоловікові Ізяславу Ярославичу вона нагадала про кару Божу, що спіткала короля Польського Болеслава I Хороброго (967-1025).

Свого часу імператор з лисячою спритністю влаштував цькування на ченців, за що королівський титул від Папи Римського йому довелося чекати... чверть століття. Покаявся тоді великий князь Київський Ізяслав Ярославович, і між ним і печерськими ченцями запанував мир.

*   *   *

Покинули князі-брати людську кров шоломом черпати, і зрадів Господь. Помітно збільшилася вервечка паломників в обителі Київської Русі, а першозачинатель вітчизняного чернецтва повернувся до Міста на семи пагорбах.

Коли навколо преподобного Антонія на Берестовій горі у Києві оселилося 12 братів по вірі, спільними зусиллями вони викопали велику печеру, де облаштували першу підземну церкву, трапезну, окремі келії для чернців. Робили на совість – до наших днів усе це збереглося у Дальніх печерах Лаври.

Але не церковне будівництво виявилося справою життя Антонія, а подвижництво. Як тільки роботи закінчилися, пастир негайно ж пішов, а над братією ігуменом поставив: спочатку – блаженного Варлаама, а потім висвятив на сан Феодосія.

Тим часом сам Антоній Печерський викопав собі, недалеко від першої, іншу печеру й усамітнився в ній. Та тільки порятунку у нього не було, бо спокій не настав. Заради щоденного духовного наставництва дріботіли до старця і ченці, й миряни.

Хворих він зціляв травою, якою харчувався. За хворим братом, преподобним Ісаакієм († 1090; пам’ять його 14 лютого) самітник доглядав особисто, з ігуменом Феодосієм.

Незабаром біля місця духовних подвигів преподобного Антонія стали добровільно селитися ченці. Так утворилися так звані Ближні та Дальні печери Київської Лаври.

вид на Ближние и Дальние пещеры Киево-Печерской лавры. Литография с рисунка Михаила Сажина. 1850-е гг. 1
Літографія з малюнка Михайла Сажина, 1850-і рр.

Над старою печерою, у народі званою Ближньою, або Феодосієвою, – 1058 р. поставили невеликий храм в ім’я Успіння Божої Матері.

*   *   *

Перед походом на половців у 1068 р. прибули у прихилище до преподобного Антонія руські князі за благословенням. З ними з’явився і варязький князевич Шимон Африканович, племінник норвезького конунга – короля Хакона II (Sigurðr Hákonarson; 895-962), ярла Хладіра.

Тут слід пояснити. Ще 1027 р. родичі на чолі з братом Якуна Сліпого (Hakon, Hakun) – ватажка загону варягів, який очолював київську дружину в битві біля села Листвена, – вигнали його з рідного Тронхейма, Східна Норвегія. І Шимон Африканович, або Офрикович (давньонорвезькою – Сігмундр) вирушив у ризиковану подорож. Поневірявшись по світу, знайшов войовничий варязький воїн притулок у київських князів, де віддано служив Рюриковичам та відзначився безліччю благочестивих діянь.

Мовчки вислухав стурбованих князів Ярославичів – Ізяслава Київського, Святослава Чернігівського та Всеволода Переяславського – преподобний Антоній, а потім просто переказав волю Божу: за гріхи їхні великі уготована в майбутній битві з половцями на річці Альті поблизу Переяслава поразка страшна. Хоч як злякалися князі, але від задуму не відступилися.

І – лише глянувши на Шимона Африкановича, якого руські похресники від купелі офіційно іменували… Симоном, старець напророкував: у вересні варяг ляже у витолочену траву закривавленим, але знайдуть його співтовариші серед трупів! Бо того разу Господь Ісус Христос помилує варяга, і повернеться Князевич Шимон з усіма своїми воїтелями до Києва, житиме ще довго, а поховають його в Церкві, поставленій з волі Божої! Так, до речі, все й сталося, як говорив преподобний Антоній.

*   *   *

Повернувшись до Києва живим і здоровим, одразу після походу Шимон Африканович знову відвідав печерського святого. І уповів той старцю, що тієї самої ночі, коли він, вигнанець, мусив залишити рідний Тронхейм, і молився перед Святим Розп'яттям, явився йому Господь і заспокоїв варяга:

- Не журися, Шимоне. У тій далекій країні, яка прийме тебе, дивним чином буде поставлена ​​Церква.

А ще Господь наш Ісус Христос звелів вікінгові у рідному Тронхеймі зняти з Розп’яття золотий вінець і пояс, яким на хресті Син був підперезаний, пояснивши:

- Перекажи будівничим так. Вінець нехай вони розмістять у Моєму Храмі над жертовником, а поясом мають виміряти підмурівок Церкви – має бути вона тридцять поясів завдовжки і двадцять – завширшки.

У побожному страхові зняв тоді Шимон святі вінець і пояс, і тієї ж ночі від рідних берегів відплив у невідомість на довгому і вузькому драккарі. І не проник у серце мандрівника страх, бо вело його по воді як по сухому веління Господнє.

У відкритому морі, у непроглядній темряві вигнанець побачив, як над високим загнутим носом корабля-дракона, пофарбованого на знак миру в білий колір, струменіло велике Світло, і в сяйві тому варязький князевич вперше побачив... майбутню Церкву.

*   *   *

Удруге той самий Храм зранений Шимон Африканович побачив, коли лежав у витоптаної після побоїща траві, закривавлений, серед трупів на березі лівої притоки Дніпра, річки Альти. Тієї самої миті він і все його воїнство отримали благодатне зцілення. Згодом усі вони живими повернулися до стольного граду Рюриковичів, яким ті вікінги служили вірою і правдою, відзначившись у багатьох благочестивих діяннях. 

Хоча й були важкими рани, отримані в битві при річці Альті, Шимон Африканович повільно йшов на поправку, а преподобний Антоній своєю чудодійною молитвою і зовсім поставив хороброго воїна на ноги. На знак подяки гість розповів старцю те, про що ніколи й нікому не розповідав: про явлення Господа і наказ Сина Божого.

Потім уклінно варязький князевич передав самітнику золотий пояс і вінець, ціною не менше 50 гривень. Того дня Шимон Африканович з усіма своїми підданими і воїнами перейшли з католицтва у православ’я, а ще – стали у повсякденному житті керуватися повчаннями преподобних Антонія і Феодосія.

...Варяг Шимон Африканович, мабуть, виявився одним із тих поважних воєвод, якого першим поховали на території Києво-Печерської лаври (грец. Λαύρα – “міська вулиця”, “велелюдний монастир”), у кам’яному храмі Успіння Пресвятої Богородиці. Принаймні одним із перших варязький князевич отримав офіційну грамоту про відпущення гріхів. Більше того, Феодосій Печерський списав зцерковленому вікінгу слова “молитви ієрейської прощальної”, аби той і сам молився.

Щоб гідно прибути на зустріч зі Святим Петром, хрещений Шимон Африканович заповів поховати себе з тим сувоєм, намертво затисненим у руці.

*   *   *

Роки, вони, наче змінні коні князя в поході, на місці не застоюються – летять. І печери на Берестовий горі стали затісними для примноженої братії, а вервечка прочан не уривалася. Коли число ченців перевалило за 100 насельників, батькам-засновникам Лаври довелося створити і ввести в практику чернецький статут. І тоді великий князь Київський Ізяслав Ярославович упросив старців підняти обитель, а над печерами... поставити справжній монастир.

Як свідчить Києво-Печерський патерик (збірка оповідань про ченців Києво-Печерського монастиря), сама Цариця Небесна спрямувала до берегів Дніпра мулярів. Діялося це так.

Печерська лавра, гравюра Абраґама ван Вестерфельда,  1651 р. 1
Печерська лавра, гравюра Абрагама ван Вестерфельда, 1651 р.

Оглянувши поглядом Місто на семи пагорбах, Богоматір визначила облюбоване місце для майбутньої Церкви, а потім Пресвята Богородиця разом із преподобними – Антонієм і Феодосієм, які тоді були ще обидва живі, з’явилася в Константинополі дванадцятьом будівельникам церков, насипала їм золота і послала з ними Святу ікону Свого Успіння в Київську Русь.

Образ той згодом став головною святинею Храму.

Милостиво напучала будівничих Пресвята Діва Марія:

- Хочу Церкву збудувати Собі на Русі, в Києві... Прийду, щоб побачити той Храм, і житиму в ньому. – А потім Пресвята Богородиця мовила: – Антоній тільки благословить початок нашої справи, бо він давно готовий зійти у вічний спокій, а Феодосій піде за ним – наступного року.

*   *   *

Не барилися з Божою волею зодчі й почали архітектурно оформляти Києво-Печерську лавру. На землі Печерській, вкритій намоленими в підземних келіях місцями, ступила вона до віруючих надземною святинею.

З волі Цариці Небесної та з молитовного благословення преподобного Антонія, братія поставила на Берестовий горі, над Дальньою печерою, першу дерев’яну церкву – Храм Успіння Пресвятої Богородиці. А ось кам’яну церкву Успіння Пресвятої Богородиці звели в 1073-1077 рр., а освятили – в 1089 р.

Тим часом слава про великий православний монастир у перші десятиліття його існування поширилася по всій Київській Русі. За зразком Лаври преподобного Антонія почали будуватися й інші святі обителі.

*   *   *

Підкреслю, саме Києво-Печерська лавра стала першоджерелом духовності й православ’я в Київській Русі, твердинею руської православної церкви; у болотистій Московії тамтешні попи тоді ще лише хвости голили. Але…

- У Господа понтів-то цих багато, – як стверджує старий кліросний анекдот.

Саме з Києва Святий Афон став освоювати одну шосту частину землі, хоча досі подібне твердження-душеспасіння диявол викривляє на душетерзання.

Що вам і хто не втирав би, але саме з Печерської обителі свій духовний родовід повели знамениті київські архіпастирі, християнські письменники-богослови, ревні проповідники віри у майбутній Московії.

Як тут не згадати яскраві духовні особистості, серед яких – відомі святі: Леонтій (грек з Константинополя) та Ісая (киянин), які з часом стали єпископами Ростовськими, Нифонт (киянин) – єпископ Новгородський, священномученик, преподобний Кукша Печерський (у хрещенні – Іоанн) – сміливий просвітитель в’ятичів (Брянська, Калузька, Орловська, Курська, Тульська, Тамбовська й ін. області Московії), який став по тих болотах першим проповідником Святого Євангелія тамтешнім язичникам. Годі й казати про преподобного Нестора (Симона)-літописця.

За відсутності належних історичних документів питання, звісно, маловивчене, але крім церковного будівництва святий Антоній брав активну участь й у політичному житті Київської Русі. Свого часу першозачинатель вітчизняного чернецтва підтримував князя Святослава Ярославича в його боротьбі за великокняжий престол з князем Ізяславом Ярославичем.

Але одразу після того, як у 1073 р. візантійські зодчі розпочали будівництво кам’яної церкви Печерського монастиря, що отримала назву Великої, преподобний Антоній зачинився остаточно – у новій печері, викопаній знову власноруч, його ніхто не наважувався турбувати. Замість себе старець призначив ігуменом обителі преподобного Феодосія.

*   *   *

У страсних молитвах і духовнім подвигу минули останні місяці земного життя подвижника. Перед смертю явилася старцеві Пресвята Богородиця і передбачила близьку кончину. Зрадів преподобний Антоній швидкій зустрічі з Господом.

Маючи 90 років, у підземній келії 7 травня 1073 р. преподобний Антоній перейшов у Вічне життя. Перед зустріччю з Творцем старець клятвено витребував у печерської братії, щоб, як і за життя його, так і після смерті, буття його залишалося прихованим, а мощі лежали під спудом, тобто були забуті.

За одним із переказів, преподобний Антоній, передбачивши власну фізичну смерть, попрощався з братією і зачинився в особистій печері, заборонивши будь-кому слідувати за ним. Та тільки не дотримали клятви монахи і… пішли.

Але досить було старцеві зробити десяток кроків, як раптово за ним обвалилася земля. Кинулися відкопувати ченці преподобного, але з-під лопат раптом вирвалося полум’я і розігнало братію! Вирішили тоді рятувальники взяти лівіше й знову копати, але тоді зверху на них ринули води! Сліди вогню і води за іконою преподобного Антонія, що стоїть на тому місці, де обвалилася земля, – видно й нині.

*   *   *

Відтоді воля першозачинателя чернецтва на Київській Русі виконується неухильно: мощі преподобного Антонія лежать під спудом і ніколи не були знайдені.

Хоча хворі миряни досі йдуть до його келії в Ближніх печерах, де колись у пості й молитві святий творив свій чернечий подвиг і які названі його ім’ям.

Прості люди бажають і незмінно знаходять там зцілення.

Тільки є сумнів великий, що то саме його мощі спочивають в Антонієвих печерах. Нехай і місце поховання, згідно з Лаврською традицією, відзначене іконою святого; поруч виникла печерна церква в ім’я преподобного Антонія, а його келія, серед інших 63 чудес описана в “Тератургіма” (1638) соборного ченця Києво-Печерського монастиря Атанасія Кальнофойського.

*   *   *

Розповідається, перш ніж вирушити до Господа, відданій і благочестивій братії преподобний Антоній пообіцяв:

- Тільки пристрасно моліться, і ніколи я вас не залишу. Всі ті з вас, хто безвихідно перебуватиме в монастирі – у покаянні й слухняності ігумену, врятуються.

Зводити велику церкву Успіння Пресвятої Богородиці закінчили за наступника святого Феодосія – ігумена Стефана († 1094; пам’ять його 27 квітня).

На жаль, у 1240 р. храм зруйнували татари, а від оригінальної церкви до наших днів збереглася лише частина намоленої стіни.

Святиню відбудували, але в 1942 р. за розпорядженням радянської влади – висадили в повітря. Тільки ось пам'ять про Святиню незнищенна. 

*   *   *

Була така Партія, яка Бога не боялася, – пам’ятаєте?

Тож у роки радянської влади робилися деякі спроби знайти мощі засновників Києво-Печерської лаври. Оскільки археологічні експедиції були по-комуністичному таємними, то підтвердити документально результати богохульних розкопок не є можливим.

Щоправда, існує усний переказ: археологам, що наважилися копати в передбачуваному місці поховання преподобного Антонія, перешкодили... вогняні стовпи іскор, які припинили розкопки.

Хоч як там було б, але Пресвята Богородиця не відкриває довільним копирсачам святої землі мощі великих угодників – преподобних Антонія і Феодосія.

*   *   *

Що точно відомо віруючим, святого Антонія Печерського канонізували в 1133 р., й досі він шанується в ликові преподобних.

Нагадаю тим, для кого це є новиною: пам’ять преподобного Антонія вшановується 10 липня (23 липня) й 2 вересня (15 вересня) – разом з преподобним Феодосієм Печерським, і 28 вересня (11 жовтня) – у Соборі афонських преподобних, у Соборі преподобних отців Києво-Печерських, які у Ближніх печерах спочивають, на 2-гу неділю Великого посту – в Соборі всіх преподобних отців Києво-Печерських та всіх святих.

Олександр Рудяченко

Перша ілюстрація: Преподобний Антоній і Феодосій Печерські

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-