Анатолій Базилевич. Чи є прообраз у вічності?

Анатолій Базилевич. Чи є прообраз у вічності?

Укрінформ
Проєкт «Калиновий к@тяг» продовжуємо розповіддю про народного художника України Анатолія Базилевича

У цього художника-графіка було два поширених прізвиська – “Заслужено заслужений”, яким він став у 1968 р., та “Істинно народний”, хоча офіційне звання “народний художник України” з’явилося тільки через чверть століття. То була квінтесенція правди. Адже й досі нащадки не визначили: ким, наприклад, був Мікеланджело Буонарроті – заслуженим чи народним художником Італії?

Навіть із найменшою фальшю Анатолій Базилевич не міг змиритися, до власної цілі він крокував чесно, ні через кого не переступаючи, нікому життя не ламаючи. Здавалося, сама доля поклала йому за взірець неписані правила бойового кодексу козаків запорозьких. Там, де відвага, – там і перемога. За найліпший комплімент той маляр вважав:

- Порядна людина: нікуди не пнеться.

Сам він був із таких. Але тепер, кидаючи погляд у недалеке минуле, розумієш: попри щасливу творчу кар’єру, не все українському таланту пощастило зреалізувати. Чому?

*   *   *

Анатолій Базилевич
Анатолій Базилевич

Український художник Анатолій Дмитрович Базилевич народився 7 червня 1926 р. у Жмеринці Вінницької області у родині інженера. Як і більшість дітей, малювати він почав у дитинстві – у два роки. Та ви тисячу разів бачили ті шедеври – коло, дві цятки очей і птахоподібний рот в усмішці. Проте від початку якимись недитячими видавалися його малюнки. Уважно поставився до синового захоплення батько Дмитро Іосонович Базилевич (?-1944, котрий мав репутацію знаного дотепника, та зберіг перші синові твори. Ті із сучасників, котрі добре знали Анатолія Базилевича, стверджували: все у ньому йшло від батька – від любові до творчості Михайла Зощенка та начитаності до дотепності, а часом навіть дошкульного сарказму.

Ось типова ситуація. Коли після …надцятої проби підліток старанно закінчив малювати у деталях портрет Льва Миколайовича Толстого та приніс показати татові, той своєрідним чином підхвалив упертюха:

- Доконав-таки графа.

Тим часом у країні вирувала велика індустріалізація. Тож у рік Голодомору, у 1933-му, родина здібного інженера Дмитра Іосоновича Базилевича переїхала до Маріуполя. Деякий час батько працював технологом на Маріупольському об’єднанні державних металургійних заводів імені Ілліча (нині – ПрАТ “Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча”), а потім викладав в Маріупольському металургійному інституті (нині – Приазовський державний технічний університет).

*   *   *

На новому місці Толя записався і почав відвідувати художню студію Будинку піонерів Іллічівського району, якою керував Костянтин Кузьмович Бендрик (1910-1988) – рідний брат заслуженого художника України Миколи Бендрика (1914-1993). Деякий час хлопчина вагався, ким все-таки стати: літератором чи художником? Бо ж учень молодших класів у подарованому дідом зошиті писав роман про пригоди та поневіряння одного… мексиканського (!!!) хлопчини.

Ще в середніх класах Толя скопіював картину “Запорожці пишуть листа турецькому султану” (1880-1891) Іллі Рєпіна. Педагог живопису Костянтин Кузьмович настільки вразився, що невдовзі картину школяра експонували на міській виставці. Взагалі, дитиною він ріс допитливою, самостійною, а в середній школі вважався одним із найкращих учнів. У шостому класі підліток уже добре опанував німецьку, утім, прагнув більшого, тому почав вивчати англійську і французьку мови.

Коли місто захопили нацисти, довелося виживати у порядках Третього Рейху. Але у 1943 р. разом із тисячами маріупольців родину Базилевичів: батька, матір, старшу сестру Олену і 17-річного Анатолія – примусово вивезли на роботи до Німеччини. Там трапилося горе: у травні 1944 р. під час бомбардування від отриманих поранень у віці 52 років помер батько. По закінченні ІІ Світової війни вдова Лариса Олександрівна із сином повернулися до Маріуполя, де юнак влаштувався працювати художником-оформлювачем на металургійному заводі імені Ілліча та… вступив до школи робітничої молоді. Аби далі йти вчитися на художника, належало мати атестат про середню освіту.

*   *   *

У 1947 р. Анатолій Базилевич вступив до Харківського художньо-промислового інституту та жив у рідні. Адже у батька, старшого в сім’ї, було п’ятеро братів та двоє сестер. Вчителями студента стали такі українські художники, майстри книжкової графіки, як-то: професор Григорій Бондаренко (1892-1969), Йосип Дайц (1897-1954), Адольф Страхов (1896-1979), Іван Філонов (1917-1983).

5-мальований Іван Котляревський
Мальований Іван Котляревський

Найближчим товаришем по інституту виявився учасник війни, однокурсник Іван Губський (1920), котрий, щоправда, навчався на факультеті живопису. Кажуть, більшість самобутніх творчих рис молоді колеги відкрили та вдосконалили разом. Може й так. Але свого часу луганчанин Іван Губський сипав новаторськими ідеями, які на практиці зреалізував один Анатолій Базилевич. Як там у двох вихованців професора живопису Григорія Антоновича Бондаренка діялося насправді, свідків катма. У сухому залишку – перший потонув у принципах соціалістичного реалізму та перетворився, в основному, на співця шахтарського краю із тематичними картинами “Шахтар” (1974), “Пісні про коногона” (1958), “Рідні краї” (1960), “Важка дорога” (1965), “Тормозок” (1978), “Прохідники” (1979), “Гальмівник” (1980), “Старовинні шахтарські пісні” (1981), “Бригада” (1985), “Шахтарі страйкують” (1994), тоді як другий – став співавтором “Енеїди” Івана Котляревського.

Першим і єдиним компромісом у житті була для Анатолія Базилевича дипломна робота. Старшокурсник замірився взяти у роботу повість Миколи Гоголя, на якій кохався, навіть не один раз їздив у Сорочинці на замальовки. Але… Науковий керівник розрадив і запропонував випускникові обмежитися… серією ілюстрацій до “Буковинської повісті” (1952) харківського прозаїка Ігоря Муратова. Мовляв, ступай по землі, не турбуй небожителів. Цікаво, що перша книжка, оформлена молодим графіком, світ побачила ще у 1951 р. То були “Байки” українського поета, прозаїка і перекладача Геннадія Брежньова, видані у Харківському книжково-газетному видавництві.

*   *   *

Екзаменаційну комісію ілюстрації “Буковинської повісті” вразили, адже вимальовувався творчий почерк книжкового графіка – максимально наближати малюнки до творчого стилю ілюстрованого твору, психологічно розкриваючи індивідуальні риси літературних персонажів. Не випадково, зі студентської лави Анатолій Базилевич вподобав манеру письма ленінградського художника Євгена Кібрика (1906-1978), котрий у 1943-1945 рр. створив неперевершені ілюстрації до повісті “Тарас Бульба” Миколи Гоголя. Саме у того колеги багато що українець перейняв.

Утім, професіонали бачили інше: іскру Божу. Як точно зауважив народний художник України Микола Попов (1927-2010):

- Можна на “відмінно” закінчити художній вуз, стати тонким рисувальником, але те, що втілив у власній творчості Анатолій Базилевич, – цьому не навчиш. То була його природа, справжня суть. Звідси народжувалися ілюстрації, просякнуті філософією, гумором, інтелігентністю.

Ні, про небожителів випускник Харківського художньо-промислового інституту не забув, а в 1952 р. вдало проілюстрував “Байки” Івана Крилова, які друком з’явились у столичному видавництві “Молодь”.

*   *   *

По закінченні інституту молодий художник трохи попрацював у Харкові, але в 1953 р. переїхав до Києва. Він просто, як-то кажуть, зірвався з місця та приїхав до столиці. Ні місця роботи, ні знайомих… Хоч дах над головою мав, адже мати зі старшою сестрою Оленою вже перебралися до Міста на семи пагорбах. Першим Анатолій Базилевич відвідав видавництво “Молодь”, де показав власні напрацювання в книжковій графіці й отримав замовлення – проілюструвати “Угорські казки”. Небожителі стали трохи ближчими.

Доволі швидко молодий автор розширив коло замовників і став співпрацювати з видавництвами “Дніпро”, “Радянський письменник”, “Радянська школа”, “Мистецтво”, “Веселка” (усі – Київ), “Прапор” (Харків), з естампним цехом Комбінату монументально-декоративного мистецтва, журналом “Перець” та редакцією діафільмів “Укркінохроніки”. Потроху він почав брати участь у художніх виставках.

У 1954 р. Анатолій Базилевич, мешкаючи у Києві – просто вікно у вікно з однією дівчиною, якось запитав сусідку:

- Що ото за зелений цвіркунчик до тебе повсякчас плигає.

Із вродливою незнайомкою він невдовзі познайомився. Нею виявилася молода випускниця філологічного факультету Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка Ірина Опанасівна Федькіна. Здогадуєтеся, що Анатолій узявся робити наступного дня? Правильно, писати портрет дівчини. Це тривало дуже довго: вимогливий митець повсякчас виказував невдоволення собою і починав заново.

Так тривало доки, поки “Портрет у червоній сукні” не був ідеальним. Тільки тоді він запропонував Ірині вийти заміж, і невдовзі пара одружилася. У подружжя народилося двійко дітей – син Олексій (1956) та донька Ірина (1962-1997). Мешкали вони у будинку художників на вулиці академіка Філатова, у тій самій кам’яниці графік мав власну художню майстерню, тож на тривалі переїзди часу не гаяв.

Від 1956 р. Анатолій Базилевич брав активну участь у численних всесоюзних, республіканських і міжнародних виставках, хоча персональні експозиції художника відбулися в Києві – у 1961 р. та 1996 р. В 1956 р. Анатолія Базилевича прийняли до Спілки художників України, а в 1969 р. він став заслуженим діячем мистецтв УРСР.

Зевс наснився Енею
Зевс наснився Енею

Несподіваною виявилася творча метода художника-графіка, котрий полюбляв міські пленери очима. Як розповідав син митця, Олексій Базилевич:

- Одного дня батько зустрів просто на вулиці кремезного фактурного незнайомця. Той вусатий колоритний бородань був колишнім метробудівцем Павлом Карповичем Кардашевським. Досить швидко він став не просто близьким товаришем батька, а членом сім’ї, котрий навіть жив у татовій майстерні. Павло Карпович слугував за прототип багатьох персонажів – починаючи з батька Григорія Мелєхова, донського козака Пантелія Прокоповича Мелєхова з роману-епопеї “Тихий Дон” і закінчуючи самим Зевсом із “Енеїди”.

Зевс та Юнона
Зевс та Юнона

*   *   *

У пам’яті народній, як-то кажуть, Анатолій Базилевич вкарбувався як художник-графік, котрий неперевершено проілюстрував поему “Енеїда” (1798) Івана Котляревського. Здобутки останніх попередників, зокрема Івана Їжакевича та Федора Коновалюка, які в 1948 р. у техніці рисунка пером та аквареллю створили ілюстрації до поеми “Енеїда” Івана Котляревського, автор копіювати не став.

Ніщо і ніколи не народжується на порожньому місці, й Анатолію Базилевичу належало поглибити саму традицію візуалізації класичного твору. Адже перший ілюстративний варіант поеми “Енеїда” створив під видання 1903 р. видатний український художник Порфирій Мартинович (1856-1933), котрий був родом із села Костянтинівки Костянтиноградського повіту Полтавської губернії.

У брошурі “Мартинович: Спогади О.Сластьона” (1931) український живописець, графік, архітектор, мистецтвознавець Опанас Сластьон (1855-1933) розповідає, що П.Д.Мартинович, рисуючи “Енеїду”, не користався з натурників-професіоналів і товаришів чи знайомих, ніколи не просив позувати, а робив так:

- Вибравши якусь сцену, він перечитував її кілька разів якнайвиразніше, міняючи голоси персонажів. Після того удавав із себе кожну дійову особу по черзі, робив усілякі рухи, приймав різні пози, з відповідним виразом декламував те, що мав говорити персонаж. Таким чином на моїх очах була намальована вся серія малюнків до “Енеїди”.

*   *   *

Цікаво, що той творчий метод маляр не вигадав, а перейняв, схоже, у не менш колоритної особи. Ще за часів студентства, як слухач Імператорської Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі Порфирій Мартинович слугував моделлю для створення образу одного з козаків у картині “Запорожці пишуть листа турецькому султану” Іллі Рєпіна.

Аби не відволікатися на деталі, академік писав того персонажа з… гіпсової маски, знятої з Порфирія Мартиновича під час практичних занять в Академії. Сам Порфирій Денисович вважався вправним маляром, котрий дбайливо вивчав національні типи, а тому написав чимало самобутніх портретів українських селян і полтавських козаків. Разом із тим, його 13 ілюстрацій до “Енеїди” Івана Котляревського були в 1873-1884 рр. створені… олією та італійським олівцем.

Навіть у реальному житті художник той був схильний до травесті. У власних спогадах Опанас Сластьон наводив яскраві приклади перевтілення Порфирія Мартиновича – то у волосного писаря в 1876 р. на вечірці у Павла Чубинського у Санкт-Петербурзі, то навіть у молодицю, в чому переконалася Олена Пчілка влітку 1878 р., коли завітала до нього на гостини у Вереміївку, де побачила господаря, перевдягненого у жіночий стрій, і навіть не одразу впізнала.

*   *   *

Як слушно зауважив дослідник теми, мистецтвознавець Едуард Овчаренко:

- За минуле століття поема Івана Котляревського пережила величезну кількість мистецьких інтерпретацій: на зміну першим академічним замальовкам прийшла потужна еклектика Дмитра Нарбута (1919); бойчукізм втілився в “Енеїді” через Івана Падалку (1931), тоді як експресіоністичне бачення твору запропонував Дмитро Дерегус (1937). Свої погляди на поему мали художники Росії та Німеччини. А українці Микола Бутович (1920-ті роки) і Мирон Левицький (1936) навіть з-за океану не полишали ілюструвати “Енеїду”.

Коли у 1958 р. від видавництва “Дніпро” Анатолій Базилевич отримав пропозицію – створити ілюстрації до подарункового видання класичного твору, котрий було вирішено перевидати до 200-річного ювілею батька української літератури, для початку належало знайти власний почерк, а значить, від грайливого “малороссийского переложения” перейти до магічного творення повноцінного українського епосу.

Знесена вража голова
Знесена вража голова

Чому робота розтягнулася на десятиліття? Спочатку художник-графік почав укорінюватися в історію й звички Стародавньої Греції та Риму: горталися монографії, уважно вивчалися малюнки…

Потім настав період національної культури та побуту України ХVII-XVIII століть, коли у пригоді стала приватна колекція самого Анатолія Базилевича – старовинний одяг, побутове начиння, посуд, реманент, зброя. Знахідкою став альбом “История запорожских казаков” (1892; друге видання), опублікований у 1900 р. етнографом, фольклористом і дослідником історії козацтва Дмитром Яворницьким (1855-1940), котрий під час роботи над картиною “Запорожці пишуть листа турецькому султану” консультував Іллю Рєпіна.

Гуляння
Гуляння

Анатолію Базилевичу потрібно було – ні багато, ні мало – стати реставратором… навпаки. Тобто у старовинному стінописі шар за шаром, послідовно, використовуючи досвід, нагромаджений за століття попередниками, нарощувати силу образів і промальовувати чіткіші деталі людської вдачі відомих гомерівських персонажів, ніби джазово імпровізуючи та ускладнюючи українські теми і варіації на грецькі теми. Із неприхованою радістю майстер зізнавався:

- Подібна робота трапляється художникові, хіба що, раз на життя.

Війна як свято
Війна як свято

*   *   *

Працювати над ілюстраціями до “Енеїди” Анатолій Базилевич почав у 1958 р. Спочатку він створив режисерську розкадровку, чим для художника-графіка є макет майбутньої книжки. Попервах митець планував писати невеличкі ілюстрації, аби верстати їх безпосередньо в тексті. Виконавши кілька замальовок та розташувавши картинки у відповідних місцях, автор зрозумів: це нікуди не годиться. Надто дрібні ілюстрації губилися і не відтворювали ні колоритного гумору, ні масштабної величі поеми Івана Котляревського. Належало все поставити з голови на ноги.

Козаки як лицарі
Козаки як лицарі

Сам підхід Анатолій Базилевич змінив – малюнки збільшилися, посіли окремий аркуш, розмістившись на правій стороні розвороту. Це вже була візуальна філософія, адже художник-графік наче ставив читача перед фактом: паралельно до поетичного тексту він вестиме в ілюстраціях власну, авторську розповідь. Робота над самим макетом книги тривала п’ять років й остаточно була закінчена лише в 1963-му. Утім, і надалі щось постійно мінялося, знімалося, додавалося. Годинник цокав, на самі майстерно створені ілюстрації лишалося чотири роки.

Еней
Еней

Зі спогадів дружини художника Ірини Опанасівни Базилевич випливає:

- Головний персонаж поеми “Енеїда” Анатолій Дмитрович шукав тривалий час. Попервах це був Віталій Кравченко. Прообраз йому подобався, але художник зізнавався: “У ньому забагато демократизму, трохи б ушляхетнити модель…” Потім настав час теслі з нашого будинку на прізвище Міщенко. Останнім до тієї трійні Енеїв долучився колега, художник-графік Володимир Юрчишин (1936-2010) виразно героїчної зовнішності… Хто здатен забути отой колоритний ніс? Анатолій Дмитрович попросив модель відпустити вуса, і хоч Володимир Іванович зроду-віку їх не носив, але на експеримент із зовнішністю погодився та три подальші роки добросовісно “відпрацював Енеєм”.

Друзяки
Друзяки

*   *   *

Пізніше у розмовах із сином Олексієм батько часто проводив аналогію між професією книжкового графіка і фахом режисера:

- У нашій справі дуже важливе значення має кастинг: треба вдало підібрати потрібних акторів на ролі.

Готуючись до оборони
Готуючись до оборони

За підсумками візуальних спроб прототипом Турна став художник, давній знайомий харків’янин Юрій Северин (1927-2002). Дідона знайшлась у керамічній майстерні, то була 19-річна повнотіла дівчина, звалася вона Людмила. Зевсом виявив себе колишній метробудівець Павло Кардашевський, котрому й справді добігало до дев’яноста років. А картина раю по суті стала по-дружньому намальованим… шаржем, що зібрав до купи, одягнув у тоги та шаровари добірне товариство: сам автор, художники – Володимир Милько, Іван Тихий, Віктор Адамкевич, Анатолій Пламеницький, скульптори – Михайло Декерменджі та Віктор Гречаник, мистецтвознавець Анатолій Шпак.

Молитва до Зевса
Молитва до Зевса

Між іншим, у пеклі Анатолій Базилевич також побував… Коли забракло чинуш, партфункціонерів, бюрократів, що у чомусь перешкоджали малярові, за традицією він особисто ліг на пекельну “амбразуру”:

- Робота затягувалася, видавці нервували, натури бракувало. От і довелося самому роздягнутися й стати перед дзеркалом у позі грішника.

Сонна ніч
Сонна ніч

*   *   *

У творчій методі прототипів мальованих героїв Анатолій Базилевич Америки не відкривав: його ретельні пошуки моделей для майбутніх мальованих героїв, власне, продовжили класичну традицію. Так працював, наприклад Ілля Рєпін, котрий з натури понад десять років вимальовував картину “Запорожці пишуть листа турецькому султану”.

І досі вражає вишукана легкість “Енеїди” Анатолія Базилевича. Здається, роботи створені на раз-два, наче японська каліграфія: стрімкий лет пензля, кілька ліній, потрібні загальні штрихи, якась легка підмальовка – й ілюстрація готова. До всього іншого, свіжий самобутній рисунок українського графіка збагачує певна кількість кольорів, прив’язаних до характеристик центральних персонажів. Не випадково, фахівці стверджували: окремі малюнки Анатолія Базилевича схожі на станкові картини. Єдність літературного матеріалу та ілюстративний ряд нагадують монолітність кращих американських коміксів. Тим часом і таланту підкреслена легкість дається солоним потом: спроби, уточнення, адже будь-якому шедевру передують численні варіанти.

Козацька флотилія
Козацька флотилія

У підсумку постала гігантська серія малюнків до поеми Івана Котляревського – на художню раду видавництва “Дніпро” була подана 131 робота. Вона уособила весь спектр ставлення до героїв – від лірики до сарказму, від доброзичливого жарту до вбивчої іронії. У подачі Анатолія Базилевича “Енеїда” в Україні перетворилася на яскраве явище в тодішній книжковій графіці. Як зізнавався митець:

- У тій поемі кожен рядок просився в малюнок. На художній раді, що приймала роботу, мені навіть дорікнули: – Це “Енеїда” Котляревського чи Базилевича?

Запалити кораблі
Запалити кораблі

*   *   *

Проте за розкішні ілюстрації до поточної позиції видавництва “Дніпро” (1968) художник отримав звання “Заслужений діяч мистецтв УРСР”. І заслужено. Книжна перетворилася на топову позицію. Ілюстрована графіком “Енеїда” перевидавалася 17 разів.

Та компетентні органи також звернули увагу на ажіотаж у торгівлі. За підказкою “доброзичливого землячка” було викрито змову! У книжці державного видавництва “Дніпро” несподівано знайшовся український буржуазний націоналіст, яким виявився… Нептун. Бо ж на тлі морської блакиті той гад тримав… золотий тризуб.

Удвох за чаркою Нептун і Венера
Удвох за чаркою Нептун і Венера

На цю тему особисто гнівався секретар ЦК КПУ Скоба (був такий), коли відвідав персональну виставку художника-графіка. Подібного ідеологічного блюзнірства митець терпіти не збирався. Коли на початку 1960-х рр. Анатолія Базилевича запросили викладати книжкову графіку в Київському художньому інституті, від пропозиції він категорично відмовився – на знак солідарності зі звільненим за “націоналізм” колегою, художником-графіком, відомим шістдесятником Григорієм Гавриленком (1927-1984).

Не беруся поєднувати ці два факти, але невдовзі у видавництві “Молодь” був рішуче відхилений від друку проілюстрований українським художником А.Базилевичем роман “Мартін Іден” Джека Лондона.

*   *   *

Із його ілюстрацій можна було б створити повноцінну експозицію деталізовано виписаних національних характерів. Помітними явищами в українській книжковій графіці ставали його роботи із візуалізації класичних повістей “Кайдашева сім’я” (1980), “Микола Джеря” (1980), “Старосвітські батюшки та матушки” (1963) Івана Нечуя-Левицького, драм “Наталка-Полтавка” (1981) і “Москаль-чарівник” (1987) Івана Котляревського, повісті “Пан Халявський” (1959) Григорія Квітки-Основ’яненка, “Записок причетника” (1954) Марка Вовчка.

Тонким майстром оформлення книги виявив себе Анатолій Базилевич. Він брався за оформлення не тільки творів українських авторів, а й книжок письменників інших країн. Зокрема були оригінально проілюстровані романи – “Піднята цілина” (1954) і “Тихий Дон” (1960) Михайла Шолохова та “Пригоди бравого вояки Швейка” (1958) Ярослава Гашека, казки “Гензель і Гретель” (1959) братів Грімм та “Казка про попа і наймита його Балду” (1979) Олександра Пушкіна, збірки “Стежками премудрих казок: народні казки” (1998) та “Українські народні казки” (1975).

І знаєте, тривалі кастинги передували народженню кожного із добре відомих мальованих персонажів. Візьміть, для прикладу, “Пригоди бравого вояки Швейка” Ярослава Гашека, що у 1958 р. колоритним перекладом українського поета Степана Масляка (1895-1960) для видавництва “Радянський письменник” запхнув за пояс російськомовну версію. Тут Анатолій Базилевич не йшов у фарватері знаного чеського графіка Йозефа Лади (Josef Lada; 1887-1957), чиї ілюстрації тушшю до роману (1924) вважаються класичними. Навпаки, український митець шукав вояка Швейка у Києві. Адже від вересня 1915 р. до червня 1916 р. полонений єфрейтор Ярослав Гашек перебував саме в нашому місті, зокрема мешкав на Володимирській вулиці, 36, поки у складі новосформованої маршевої роти не вирушив на фронт.

*   *   *

Тож годі дивуватися, що свого вояка Швейка Анатолій Базилевич зустрів у Києві, коли мешкав на вулиці Гоголівській та звернув увагу на сусіда. Кремезний опецькуватий лисий чолов’яга впав у око як колоритна особа. Деякий час із незнайомцем графік не знайомився, а потім при нагоді на вулиці заговорив. Новим знайомим виявився… кухар ресторану “Лейпциг” Станіслав Леонтійович Лупицький. Той погодився позувати. Це не були один-два сеанси: співпраця тривала рік. Майже усі потрібні для ілюстрації сцени вони спочатку моделювали, потім один приймав позу, а інший – малював.

То був випадок, коли натура не поневолювала, а підкорювала рисувальника, не диктувала, а вела за собою. Під час спільної роботи вони настільки оживляли образ літературного Швейка, що… ставали живим вояком Швейком, якого належало швидко замалювати. Готуючи графічну композицію книги, автор створив майже 200 (!) малюнків тушшю і пером. Для видавництва “Радянський письменник” це було його перше (!!!) подарункове видання, за яке художник отримав широку популярність та визнання критики, як кращого рисувальника України.

Не стану надмірно героїзувати художника-графіка, але в інтерв’ю Олексій Базилевич розповів про одну пригоду:

- Був один прикрий випадок… Свого часу московське видавництво “Детская литература” запропонувало Анатолію Дмитровичу ілюструвати книжку “Человек-невидимка” Герберта Уеллса. Тема була, м’яко кажучи, для художника-графіка несподівана: малювати візуально відсутній персонаж. Було цікаво, але митець не знав, як підійти до теми. Почалися пошуки моделей, прототипів, але ж таких катма. Батько довго працював, робив ескізи, проте московське видавництво поставило жорсткі строки, і в результаті роботу з нього зняли.

*   *   *

І досі твори Анатолія Базилевича вражають майстерним рисунком, багатою уявою, блискучою інтерпретацією образів. Отак би у всенародній любові до скону літ купатися, сміючись над дотепами товаришів, мовляв, тепер авторство поеми “Енеїда” слід визначати, як Котляревського-Базилевича… Але підкосила здоров’я біда.

В автотрощі 30 квітня 1997 р. загинула 35-річна дочка художника-графіка Ірина Базилевич. Від пережитого горя майже відмовила батькова правиця, а спроби малювати негнучкими пальцями виявилися мало переконливими…

Людиною Анатолій Базилевич завжди залишався непосидючою, непередбачуваною. То якось, повертаючись із дружиною додому, поважний митець виліз на стовп електричного ліхтаря; то на селі, побачивши воза із двома кіньми, заплигнув на одну зі шкапин та й поїхав на подив візника; то запропонував уже дорослому синові:

- А чому б нам, Олексію, не видавати удвох сімейний мистецький часопис? – Й Анатолій Дмитрович справді склеїв такий собі альбомчик, куди нотувалися події з життя їхньої родини.

*   *   *

Знаєте, яким виявився перший малюнок сина – Олексія Анатолійовича Базилевича, котрий тепер викладає малюнок і живопис у Київській академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука? На повний зріст стоїть батько, по шию завалений малюнками, але в руці тримає олівець.

Свідки розповідали, що у майстерні завжди гостинного Анатолія Базилевича на стіні висіла картина із зображенням козака Мамая – душі чесної, волелюбної, непідкупної. Як багато спільних рис було у них! Анатолій Дмитрович виріс у достойній українській родині, мав щедру, але норовливу вдачу, що горою стояла за правду і навіть у художніх творах за тоталітарного режиму боролася із будь-якою кривдою.

Попри радянщину, ніколи митець не зраджував власних переконань. Не одне десятиліття в його таланті мали потребу національні видавництва, адже у знайомі твори вмів він вдихнути незнайому душу.

*   *   *

Просто вражає перелік знаних літераторів, до візуалізації творів яких доклав руку Анатолій Базилевич. Вчитайтеся у той список – майже вся національна література: Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Григорій Квітка-Основ’яненко, Євген Гребінка, Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький, Марко Вовчок, Лесь Мартович, Степан Руданський, Марко Кропивницький, Анатолій Свидницький, Остап Вишня, Олесь Гончар, Михайло Стельмах, Василь Симоненко, Юрій Збанацький, Олександр Ковінька, Володимир Голобуцький та інші. Не варто дивуватися, що класика із його авторськими ілюстраціями масово видавалася та перевидається.

Більш молодшим колегам Анатолій Дмитрович давав зрозуміти, що він – Художник, а не лакей видавництва. І завжди у будь-якій формі обстоював свободу творчості. Коли один із редакторів почав присікуватися до деталей, мовляв, чого це у вас, товаришу художник, одна рука довша, а інша коротша, митець стримано пояснив невігласу:

- Бо одна рука права, а інша – ліва.

До носіїв казенної анатомії в Анатолія Базилевича із часом сформувалося певне ставлення: на заздалегідь зумовлену зустріч у державне видавництво художник свідомо… запізнювався. Попри те, що був обов’язковою людиною та цінував пунктуальність. Одного разу він опівдні попросив Ірину Опанасівну:

- Мабуть, піду я та досплю. Збуди мене через годинки три.

- Толю, так тобі ж на тринадцяту зустріч призначена?! Ти запізнишся!

- Байдуже… Однакову лаятимуть.

*   *   *

Цікаву думку на творчий доробок колеги висловив побратим по графіці, завідувач кафедри графічних мистецтв Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, народний художник України Василь Перевальський (1938):

- В Україні художника-фізіономіста рівня Анатолія Базилевича так більше і не з’явилося. Його ранні роботи, драматичного періоду, маю на увазі ілюстрації до роману “Піднята цілина” Михайла Шолохова, на жаль, не мали логічного продовження і не дістали належного розвитку. Адже національні видавництва узялися тиражувати його як графіка, схильного створювати гумористичні ілюстрації. На жаль, оту драматичну лінію ні сам Анатолій Дмитрович не спромігся продовжити, ні замовники в ньому не розвинули. Занадто легко йому все давалося, місцями – занадто легко.

Кажуть, у житті Анатолій Дмитрович заплакав двічі.

Першого разу, коли в 1963 р. зайшла мова про книжкові ілюстрації до повісті “Тіні забутих предків” Михайла Коцюбинського, які у вигляді дереворитів готував Георгій Якутович (1930-2000), художник-постановник однойменної кінокартини Сергія Параджанова.

Удруге це сталося, коли створювалися ілюстрації до “Енеїди”. За сюжетом, двом товаришам по зброї, козакам-натурникам, рахуючи й мальованого Енея (художник Володимир Юрчишин), належало обнятися, демонструючи людську єдність та воїнську звитягу.

Трапляється таке і з небожителями: настала смертна година. Коли дружина підійшла до ліжка прощатися із чоловіком, Ірину Опанасівну вразило, яким дивно молодим було обличчя: погляд ясний, вираз спокійний. Усім виглядом Анатолій Дмитрович наче демонстрував: усі біди-негаразди минули. Відкрилася Вічність. Там свої книжки та літературні герої. Але там книжковому графіку також треба ретельно шукати колоритних прототипів.

Народний художник України (1993) Анатолій Базилевич помер 30 червня 2005 р. у Києві. Поховали покійного на Байковому кладовищі: скромна могила, простий козацький хрест, ніяких пишнот та удаваної козаччини.

*   *   *

Так і нереалізованими залишилися дві фантастичні ідеї – роман “Дванадцять стільців” Іллі Ільфа й Євгена Петрова та “Золотий ключик, або пригоди Буратіно” Олексія Толстого.

Що цікаво, до обох творів були виконані кастинги, відібрані прототипи. Уявляю, як Анатолій Дмитрович повідомляв одній дамі новину:

- А знаєте, ваш чоловік мені на роль Дуремара підходить.

Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-