Прем’єра вистави «Украдене щастя» у постановці Дмитра Богомазова мала відбутися на сцені Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка 7 квітня цього року. Вже були готові декорації та костюми, і актори з хвилюванням чекали на свій грандіозний вихід, але… карантин завадив відбутися їхній зустрічі з глядачами.

Зараз на великій сцені театру поновився репетиційний процес і новий «післякарантинний» театральний сезон відкриється саме цією знаковою для франківців виставою.

В 40-их роках двадцятого сторіччя в ній блискуче грали Амвросій Бучма та Наталя Ужвій – і тоді вистава мала величезний успіх. Потім був її другий резонансний період, коли художній керівник театру Сергій Данченко знову поставив «Украдене щастя» в 1978 році. Майже 40 років вона йшла на суцільних аншлагах.

І ось, у свій ювілейний сотий сезон, вистава патрона театру Івана Франка знову з’явиться на національній сцені.

Я трошки зазирнула за куліси, підглянула за репетицією та й розпитала у режисера Дмитра Богомазова, чого чекати від нової постановки.

ГЕРОЇ ВИСТАВИ «УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ» ДЖИНСИ НЕ НОСЯТЬ, АЛЕ ТЕЛЕВІЗОР У НИХ Є!

- Пане Дмитре, рада бачити вас у доброму здоров`ї на живій репетиції грандіозної прем`єри вистави, яку ми всі чекаємо!

- Я теж дуже радий, що нарешті почалося реальне життя і ми повернулися до реальних справ, окрім покращення своєї англійської мови (сміється).

Жодна моя вистава не мала такої долі, як ця! Ми готували її вихід на квітень, вона була вже готова, і тоді вона була трошки іншою. Прем’єра фіксує виставу у певному вигляді, але вона не відбулася, і зараз, коли ми знову зустрілися, поновили репетиції, то почали дещо переробляти. Таке у мене вперше. Це такий дивний стан, але цікавий.

- П’єса «Украдене щастя» – це драма життя трьох людей – українських селян 19-го сторіччя. На франківській сцені вона вже ставилася, йшла понад 30 років і вважається  візитівкою театру.

Ваша постановка – це нове прочитання класичного твору чи осучаснення традиційної драматичної п’єси?

- Це скоріш нове прочитання. П’єса та сама, але вистава зовсім інша.

- Відповідність епосі та костюми того часу будуть?

- Ні-ні, це про нас із вами, хоча ми й не зловживаємо сучасними прикметами – герої джинси не носять, але телевізор у них є! Це про нас із вами, про наше життя.

- Я подивилася уривок репетиції – і знаєте, що мене зацікавило? Геометрія сцени! У вас актори ніби якось під нахилом по ній пересуваються?

- Там справді складна геометрія. Декорація – це важлива частина вистави, у нас вона надзвичайно складна, і підлога справді під нахилом (сміється). Це налаштовує актора на певний рух, дає йому певні незвичні відчуття себе у просторі, а він уже передає це глядачеві.

ЖИТТЯ БЕЗ КАФЕ, КІНОТЕАТРІВ, ТЕАТРІВ, КОНЦЕРТІВ, ЗУСТРІЧЕЙ – ЯКЕСЬ ДУЖЕ ДИВНЕ І ТРОХИ БІОЛОГІЧНЕ...

- Не так давно у вашому театрі з’явився новий, але вже дуже добре знайомий публіці актор – Олександр Ярема. І роль Миколи Задорожного стане його першим великим виходом на національній сцені?

- Ні, він вже грає у «Поминальній молитві». Була екстремальна ситуація: захворів актор, який грав Степана, – і Яремі довелося терміново увійти у виставу.

Також він зіграв роль Джека у виставі «Лунаса» Андрія Приходька на камерній сцені. Тобто, це вже буде його третя роль в нашому театрі.

Хоча Олександр Ярема запрошувався саме на роль у виставі «Украдене щастя», але, бачите, поки вона репетирувалася, встиг уже двічі з’явитися на сцені – й на камерній, і на великій.

- Коли тепер плануєте прем’єру?

- Знаєте, це не від нас залежить, ми законослухняні люди, тому чекаємо, коли буде дозвіл на те, щоб грати вистави.

Ви ж бачили, що зараз ми репетируємо в масках. Це дуже незручно – не видно облич акторів, або у когось вона спадає, коли багато міміки, але – це умова нашої роботи.

Я чув інформацію, що театри можуть запрацювати для глядачів вже з липня. Маємо надію, що це нарешті станеться, бо життя без кафе, кінотеатрів, театрів, концертів, зустрічей – воно якесь дуже дивне, якесь трохи біологічне...

- А чим ви займалися на карантині, крім вивчення іноземних мов, як я вже зрозуміла?

- (Сміється) Мені справді треба було довчити іноземну мову, але я цього не робив, я шукав тексти для нових постановок і знайшов біля чотирьох текстів. Це дуже складно, бо сцена театру Івана Франка – зовсім інша, ніж ті, на яких я працював – у театрі на Лівому березі, в Одеському театрі Василька, у російській драмі. Сцена театру Франка – дуже особлива, і потребує особливого підходу до себе.

- Ця особливість полягає в чомусь конкретному?

- Ні, її не можна описати словами, але ти читаєш текст – і розумієш, чи він тут зможе бути, чи не зможе. Так сталося, що всі мої заготовки і напрацювання, зроблені раніше, тут не потрібні. Але мене це радує, бо я ж змінююся з цим теж, а людина має змінюватися постійно: навчатися, зустрічатися, чимось провокувати себе. Це для мене життєдайне відчуття, щось зовсім нове, новий етап, і тому я дуже радий зустрічі з цим театром, і тому, що я тут працюю.

ТЕАТР – ЦЕ КОЛЕКТИВНА РОБОТА, ПРО ЯКЕ НАСИЛЛЯ ТУТ МОЖНА ГОВОРИТИ?

- Зараз поставлю незручне запитання. Мова йде про рух активістів проти насилля в українському театрі, який розпочався після оприлюднення в мережі скріншотів особистого листування керівника театру «Актор», де він пропонував актрисам (за гроші) зіграти «пікантні» речі перед камерою у межах кастингу нової онлайн-вистави «Містер Баттерфляй»

Цікава ваша думка щодо існування або не існування «театрального насилля».

- Знаєте, я був дуже здивований цією хвилею! Не знаю, звідки вона взялася, це дуже дивно для мене, бо я працюю вже майже 30 років у різних театрах – і жодного разу з цією проблемою не стикався. Тому, я думаю, що ця проблема дещо штучна, надумана. У цьому контексті, в якому вона виникла, це якийсь приватний поодинокий випадок, з якого хочуть зробити загальну ситуацію. Немає ніякої загальної ситуації!

Я вважаю, що взагалі насилля – це погано. Воно буває різним, це – один із видів зла в житті, яке, на жаль, відбувається будь-де: у дитячому садку, на військовому кораблі, в зоопарку, будь-де! Це погано. І якщо людина так сприймає цю ситуацію, я здивований, це інсинуація, і я чесно кажу, що жодного разу за 30 років постійної роботи в театрі я з цим ніколи не стикався і не чув навіть.

Театр – це колективна робота, про яке насилля тут можна говорити? Може бути непорозуміння, бо режисер – це людина, яка відповідає за ціле. І коли він каже: «Ні, так не можна», то це аж ніяк не насилля по відношенню до когось! Просто він бачить ціле, а актор – свою роль, шматок цілого, яке глядач потім бачить із зали.

Режисер і є, умовно кажучи, отими 800 глядачами, і він відповідає за зв’язок між актором і залом. І для того, щоб усе склалося, йому іноді доводиться казати: «Ні-ні, цього не може бути, а це зробіть». Це просто його обов’язок і ніякого стосунку до способу роботи чи до відносин зовсім немає. Я не розумію взагалі – про що йде мова! Може, така доля у мене щаслива, але я з подібним не стикався.

- Не треба, щоб хтось узагалі з цим стикався!

- Театр і вистава – це дуже крихка річ. Це не кіно, де ти зняв, змонтував – і воно потім грає незалежно від погоди, здоров’я й від усього на світі.

 Тут кожного разу всі мають скласти знову цю виставу, це величезна робота уваги кожного, і вона має бути надзвичайно точною, тому ні про які насилля навіть мови не може бути. Воно ламає одразу все. 

- Значить, має бути лише любов – і глядачі це відчують. 

- Так, бо ми разом робимо щось одне. Я переконаний, що театр є тим місцем, де можна скласти щось лише разом, і в цьому – якраз щаслива ситуація театру.

Я ЗА ТЕ, ЩОБ У НАС БУЛО 10 ПРЕМІЙ! Я ВВАЖАЮ, ЩО НАША КРАЇНА ДУЖЕ МАЛО ЗНАЄ СВОЇХ ГЕРОЇВ

- Пане Дмитре, ви входите до складу комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. До карантину не встигла з вами поговорити, тому ще таке трошки запізніле питання (вже можна): за кого особисто вболівали у категорії «театральне мистецтво»?

- Якщо говорити про особисті вболівання, то я вболівав за нашу «Вербу» і «Три товариші», але ж я не вважаю, що Влад Троїцький гірше!

Там була кумедна ситуація в тому, що дуже багато театрів і режисерів, які подавалися на премію, не так давно отримали інші державні звання чи нагороди. А державна нагорода, до якої відноситься і Шевченківська премія, не може отримуватися частіше, аніж раз на три роки. Тому «Верба» не розглядалася, бо Сергій Маслобойщиков нещодавно отримав звання, з вистави «Три товариші» теж хтось отримав державну відзнаку, з тих же причин не пройшли опера та оперета.

У фіналі лишилося не дуже багато вистав. Тому вболівати, як ви кажете, вже не було сенсу. Все вирішилося по-іншому – суто технічно. 

Взагалі, я за те, щоб у нас було 10 премій – це було б ще краще! Я вважаю, що наша країна дуже мало знає своїх героїв. Ті, хто щось творить, – це одиниці з мільйонів, це рідкісний дар – створювати щось нове.

Тому й Троїцький, і Одинокий, і Маслобойщиков – гідні цієї премії. Треба зробити так, щоб вони всі були і відомі, й відзначені.

Творчість – це складна і ризикована штука, це як у спортсменів: щойно йшов дистанцію, а потім – зламав ногу. Все, його кар’єра скінчилася, і хто він далі? Він же не має іншої спеціальності, і на це все життя поклав.

Так само й у творчості: ти можеш працювати-працювати, а потім – «бац», і провал… або – раз, і не запросили. І ти ніде. Це настільки крихкі речі, що треба цінувати всіх, хто працює в галузі.

Тому я дуже хочу побажати всім, хто говорить про якесь насилля, щоб вони з ним ніколи не стикалися, і більше цінували місце, де вони працюють, бо це дуже цінна штука – мистецьке місце. Бажаю, щоб у всіх були удача й успіх, це дуже тонкі речі. 

- Дякую вам за розмову і бажаю, щоб ми вже скоріше зустрілись у глядацькому залі – бажано без масок, у гарному настрої й доброму здоров’ї!

- Я так само бажаю цього і нам, і глядачам! Бо театр без глядачів – це взагалі нонсенс. Ми дуже сумуємо без них. Спроби грати вистави онлайн – це все одно трошечки не те, це більш такі піар-речі. Хоча добре, що вони були, бо в карантинному просторі мало бути ще щось, окрім гастрономічних відкриттів у себе на кухні (сміється).

У житті людини постійно повинно щось відбуватися, бо нащо це життя тоді потрібне?

Я розумію, що комусь може і не подобається дивитися театральні вистави по телевізору, хтось скаже, що це взагалі не театр. Може бути, але це – намагання людей щось одне одному подарувати, щось одне одному дати. Це була теж дуже тепла ситуація. Але все ж, хочеться очної зустрічі. 

Любов Базів. Київ

Фото: Павло Багмут, Дмитро Стаховський