100 років тому народився мій дідусь

Його не стало, коли я був у першому класі. Але чим дорослішим я ставав, тим більше відчував із ним особливий зв`язок. Не лише з віршами, але і з ним самим, його долею. А вона була сповнена фатуму і провидіння, відчаю і надії, болю, кохання і терпіння. Сторіччя, в якому він жив, саме було таким. Такими є і його вірші.

Дідусь пройшов фронт, обороняв Київ, воював під Сталінградом. Дивом вижив. Кажуть, з покоління народжених на початку 1920-х, ледь не половина чоловіків не пережила Другу світову. Серед мільйонів доль, які обірвалися, могла бути і його. Одного разу підрозділ діда Наума попав в оточення. З цілого батальйону живими вийшли лише двоє: він і його побратим. Котел був за 150-200 кілометрів на схід від Іловайська, де за сімдесят років опинився в оточенні і дивом вижив я. Отака доля.

Дідусь був тяжко поранений осколком міни під Сталінградом. Він лежав на полі, де були вже самі трупи. Аж раптом зв`язківець, який біг цим полем мертвих, випадково перечепився об нього. Дід зойкнув. Боєць добіг до своїх окопів і сказав санітарам: там живий. Вони й витягли діда.

Один з маленьких осколків, який потрапив у дідове бедро, все життя залишався в його тілі. Час від часу рухаючись, він тиснув на судину. Моторошно. Уламок давно минулої війни завжди залишається з тобою і завжди загрожує твоєму життю.

Фронтова поезія діда мені особливо близька через власний воєнний досвід. А його філософська поезія - це сила, яка пронизує до фундаменту свідомості. Пам’ятаю як років у 20 вперше прочитав на одному диханні його головний твір життя, «Седмицю». Це збірка драматичних поем, яку він писав 20 років. Я їхав в автобусі з Одеси в Сімферополь степами Південної України. Доводилося ховати обличчя від інших пасажирів, бо з очей котилися сльози. Здавалося, кожний рядок був про те, про що думав, що відчував я. Віршована драма - це особливий жанр, у часи комерціалізації мистецтва давно забутий. А дарма.

Сюжети «Седмиці» глибокі та пронизливі. Іноді думаю про те, що з них могли би вийти блискучі екранізації.

Поема Praemonitor. У давнину, в поселенні з`являється винахідник із незвичною машиною. На її екрані людина бачить власне майбутнє рівно за 20 років. Спершу винахідник стає дуже популярним. Всі хочуть спробувати його диво-винахід. Але зрештою, багато хто пересвідчується, що власне майбутнє їм не подобається. Він намагається пояснити, що екран лише показує їхню долю за нинішнього способу життя. Але все марно. Люди не хочуть знати свого майбутнього. Винахідник знищує свою диво-машину. Вона людям теж не потрібна.

Або «Післямова». Творець ходить згарищем, яке лишилося після кінця світу. Це Він знищив світ за гріхи. Піднімає грудки попелу і вони промовляють до нього голосами людей, яких більше немає. Серед них — діти. І тут трапляється те, чого не буває і не може бути: Господь сумнівається. Не може бути такої кари, від якої загинули би безневинні.

Хотілося б, аби якомога більше людей прочитали ці рядки, відчули, прожили їх.

Карантин дещо збив плани відзначення сторіччя дідуся, але не скасував їх. Нині готується до публікації збірка його вибраних віршів, готується до запуску сайт.

А тут дещо більше інформації:

Повна «Седмиця» онлайн: https://bit.ly/36PuaxZ

Біографія Наума Тихого у Вікі: https://uk.m.wikipedia.org/wiki/Тихий_Наум_Миронович

Георгій Тихий, Fb

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства