Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

Стихійна торгівля у Києві: страх і безвихідь переплелися

Стихійна торгівля у Києві: страх і безвихідь переплелися

Блоги
Укрінформ
Разом з тим, нікого ніщо не турбує, всі живуть звичайним життям, не думаючи ні про який вірус

Попит, як відомо, завжди створює пропозицію. Й хоч як влада старалась б, перекриваючи транспортні потоки, стихійна продуктова торгівля у Києві жила, живе і, здається, жити буде. І ніякі епідемії – не перешкода тим, хто «пригодував» свого покупця «на мікрорайоні», і тим, хто звик довіряти більше тьоті Євдокії, аніж офіційним посадовим особам.

Від мого будинку до станції метро – аж п’ять стихійних торгових точок. Я вирішила поспостерігати за ними збоку.

На годиннику сьома ранку. Моє обличчя, як і належить, під маскою… На вулиці – майже нікого.  Назустріч неспішно шкандибає лише один дідусь з візочком, уже наповненим покупками. Одразу подумалось: це уже, мабуть, від тієї продавчині, яка приторговує з лавочки, що біля сусідського будинку. Вона завжди розпочинає раніше всіх.

Та з’ясувалося, що я помилилася. Сьогодні першою дісталася столиці бабуся Дуся. Звичайна сільська жінка в фартуху та косинці розгорнула свою торгівлю прямо посеред тротуару. Біля неї – два великих пластмасових відра з молочними продуктами: сметана, кисломолочний сир, молоко та збите в домашніх умовах масло. Поряд ще банка законсервованих домашніх огірків, мішок картоплі, целофановий пакет молодого зеленого часнику…  Сьогодні – це весь її асортимент.

Як правило, я скуповуюсь в одному із супермаркетів. А цього разу зупинилась біля бабці Євдокії з двох міркувань. По-перше, вона «легка» на розмову і з нею нескладно провести бліц-інтерв’ю. А, по-друге, у неї не гріх щось і купити, адже  весь товар розфасований ще з дому: сир – по пакетах, сметана – по банках, молоко розлите у пляшки. Таким чином її продукти руками ніхто не чіпає і немає ризику, що на них  хтось із покупців начхає… Що стосується картоплі та часнику, які я купила, то їх вдома все одно потрібно ретельно вимивати..

Як з’ясувалося під час короткого діалогу з бабусею Дусею, цього разу її до міста ні світ ні зоря привіз внук Владислав. Зі свого села на Чернігівщині вони стартували о пів на п’яту, щоб оминути перевірку на в’їзді до Києва. О  6.30 «стихійниця» уже торгувала. «Треба справитись до восьмої, щоб не мати проблем з всілякими контролерами» – зауважує продавчиня. Вона свідома того, що її можуть оштрафувати як мінімум на сімнадцять тисяч гривень, але по-іншому обійтися не може. «Постійні покупці просять привезти то те, то се… Ну як ти їх покинеш у такий складний час?! За постійних споживачів – відповідаєш постійно» – віджартовується літня селянка, для якої торгівля із тротуару вже як наркотик – і людей побачиш, і копійку свіжу заробиш…

Бабуся Євдокія схильна все таки дотримуватися правил перебування у людних місцях. Вона хоч і не в одноразових, але у гумових рукавичках, дихальні канали закриті маскою... Не відомо, правда, чи ті засоби перестороги – одноразові і чи не належать вони усій її сім’ї… Проте, моя співрозмовниця дивиться у майбутнє з оптимізмом: «Торували, дитино, і торгувати мусимо й далі, бо хіба на ту пенсію сьогодні проживеш?!

 Поки ми важили і розмовляли, до бабусі Дусі підійшло ще двоє чи троє її постійних покупців. «Ваше замовлення готове, зараз подзвонимо – Влад принесе», – у відповідь на вітання відповіла вона. – А ви, дівчино, якщо бажаєте чогось смачненького із домашньої печі, чи чогось із молочного – замовляйте. Ми тут щоразу по вівторках і суботах»…

Ось так: нікого ніщо не турбує, всі живуть звичайним життям, не думаючи ні про який вірус. За 15 хвилин перебування біля жінки я побачила п’ять покупців, троє з яких були без масок, і жоден – у рукавичках. Хто кого може швидше заразити – продавець покупця, чи навпаки, наразі невідомо. І не так, зрештою,  й важливо. Значно важливіше зрозуміти: люди не винні в тому, що вони приречені шукати засоби до виживання в будь-який спосіб.

…Обійшовши ще дві точки розпродажу  домашньої селянської продукції, я змінила свою думку стосовно стихійної торгівлі. Мені враз стало жалко тих селянок, котрі упродовж тижня, не покладаючи рук, працюють, щоб було з чим приїхати на торги до Києва, а сюди їдуть, щоб хоч якось зарадити власному безгрошів’ю.

Повертаючись додому, розговорилась із літнім сусідом, як з’ясувалося – із будинку навпроти. «Я постійно купую продукти у цих жіночок. І справа навіть не в грошах, адже різниця не велика. Але домашнє завжди смачніше, і шкода було би, якби цих трударок почали справді штрафувати! Вони ж бо не найбільші грішниці у цій віросній круговерті».

На цьому ми і розійшлися…

Марія Лохматова
Фото автора
У заглавній ілюстрації використане фото Юрія Рильчука

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-