Максиміліан Волошин. 2. Багатоликий Макс

Максиміліан Волошин. 2. Багатоликий Макс

Укрінформ
Завершуємо, в рамках проєкту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ", розповідь про поета, художника, представника символізму й акмеїзму

І справді, наче у воду дивилася віщунка – сліпа, навіжена і натхненна послідовниця теософії Анна Рудольфівна Мінцлова (1865-1910), загадкова фея російського символізму. Планетарно самотній Максиміліан Волошин потребував Супутника – співрозмовника, однодумця, споріднену душу. І всесвіт відповів на той запит. Ще навесні 1903 р. в гостях у відомого московського колекціонера С.І.Щукіна 26-річний поет познайомився з 19-річною художницею Маргаритою Сабашниковою (1882-1973), небогою дружини Костянтина Бальмонта та здібною студенткою Іллі Рєпіна.

Враження на “худорляву, бліду та якусь безтілесну” Маргорю, як пізніше він ніжно називатиме кохану, кавалер справив, і та у щоденнику занотувала:

- Макс був радісною людиною, для Росії незвично радісною. Йому виповнилося 29 років, але дитячість, сяюча дитячість залишалася суттю, підґрунтям його особистості. Він говорив, що не страждав ніколи і не знає, що це таке. Мандрівник... “Близький усім, усьому чужий” – це з його вірша, це – він сам.

Попри вище сказане, пара зблизилася. Вінчання відбулося 12 квітня 1906 р.

Із Маргорею вони у Санкт-Петербурзі оселилися в квартині №24 будинку на розі вулиць Таврійської, 25, та Тверської, 1. Тобто у тій самій кам’яниці, де на шостому поверсі мешкав ідеолог символізму та дослідник діонісійства В’ячеслав Іванов (1866-1949). Молоде подружжя брало активну участь у його знаменитих “середах” на “вежі”. Там вони познайомилися зі столичною елітою: Миколою Бердяєвим, Федором Сологубом, Сергієм Городецьким, Олексієм Ремізовим, Миколою Рябушинським. Отже, не були ці роки позначені “блуканнями духу”, як пишуть деякі літературознавці. Трохи розширилися інтереси молодого поета – це: так.

Саме під впливом дружини із “тихим голосом та світлими русалчиними очима” Максиміліан Волошин захопився буддизмом, окультизмом, католицтвом та, зрештою, антропософією Рудольфа Штейнера (Rudolf Steiner, 1861-1925). Їхні з Маргорею складні стосунки згодом відбились у багатьох авторських віршах.

*   *   *

У кожну людину Господь вкладає здібності. Якщо такі відкрити й розвинути, кожен власними талантами здатен благословляти людей. І конкретне ремесло у таких ділах не так уже й важливе: наука, мистецтво, педагогіка, ботаніка чи прикладна математика. Та успіху можна досягти лише в тому, що робиш регулярно і пристрасно. Якщо хистом користуєшся щодня, поки досконало не оволодіваєш позиченою тобі Божою іскрою.

Ось пишу, а досі слабко розумію, хоча інтуїтивно відчуваю, як Максиміліану Волошину вдалося кинути променисто фосфоруючий погляд на світ з висоти тисячолітніх культур різних народів? Як у період творчого дозрівання пощастило вибрати саме цей вектор? Адже ні багато ні мало, а доля народів Землі, самої Землі в колі світил – ось що, в першу чергу, цікавить будь-якого непересічного поета.

Читайте також: Максиміліан Волошин. 1. Дхарма поета

Вірш “Чверть століття” (1927) автор зачинає сповідально. Одразу відчувається, поету є про що сказати, і він знає, як потрібно говорити з читачем:

- Каждый рождается дважды. Не я ли / В духе родился на стыке веков? / В год изначальный двадцатого века / Начал головокружительный бег. / Мудрой судьбой закинутый в сердце / Азии, я ли не испытал / В двадцать три года всю гордость изгнанья / В рыжих песках туркестанских пустынь? / В жизни на этой магической грани / Каждый впервые себя сознает / Завоевателем древних империй / И заклинателем будущих царств. / Я проходил по тропам Тамерлана, / Отягощенный добычей веков, / В жизнь унося миллионы сокровищ / В памяти, в сердце, в ушах и глазах.

Mаксіміліан Волошин. Париж, алоща Згоди вночі, 1914 р., папір, темпера
Mаксіміліан Волошин. Париж, палоща Згоди вночі, 1914 р.

*   *   *

Інший поетичний оракул Срібного століття, Марина Цвєтаєва (1892-1941), пізнаючи багатоликого Макса, глибоко зазирнула:

Марина Цветаева в зимнем кабинете. Фото 1911 г.
Марина Цвєтаєва

- …в його білі, без усмішки, очі, завжди без усмішки – при незмінній усмішці губ. Очі точнісінько як у Врублевського Пана: дві крапки, що світяться... Світлі, майже білого кольору, гострі до болю – так сльози виступають, коли дивишся на сліпуче світло, хоча тут світло дивиться на тебе. У нього не око, а свердло, око насправді – прозорливе... Ні, це не дві краплі морської води, а дві іскри морського живого фосфору, дві краплі живої води.

Наскільки глибоко Марина Іванівна зазирнула в суть? Що на споді побачила? Раптом їй виясніло, Максиміліану Волошину, захопленому то чи поезією, то чи теософією:

- ...було багато тисяч років. У його майстерні (мається на увазі Будинок поета в Коктебелі – О.Р.) стояла величезна голова єгипетської цариці Таїах (копію скульптури М.О.Волошин побачив у паризькому музеї східного мистецтва Ґіме у червні 1904 р., зауваживши схожість із Маргаритою Сабашниковою. – О.Р.)... Його власне походження – Німеччина, устремління веде на Схід, тоді як голова повернута у бік Парижа.

Дивне видовище, зачаровує? Тоді ласкаво просимо у Таємницю.

Mаксиміліан Волошин, портрет роботи Дієго Рівера. Париж, 1916 р. 1

Mаксиміліан Волошин, портрет роботи

Дієго Рівера. Париж, 1916 р.

*   *   *

За роки духовних шукань (1898-1905), коли Великому Пану Коктебеля закортіло оселитися за кордоном, щоб “піти на Захід і пройти крізь латинську дисципліну форми”, Максиміліан Волошин багато усвідомив, але головним було наступне: немає і не може бути єдиного джерела пізнання світу, який би повністю вдовольнив Мандрівника Всесвітом. Який би повністю відповідав особистим запитам і вимогам Бога, котрий забув Себе.

- Шляхи ведуть мене на захід – до Парижа, на багато років – вчитися: художньої форми – у Франції, відчуттю фарб – у Парижа, логіці – у готичних соборів, середньовічної латини – у Ґастона Паріса, логіці думки – у Анрі Берґсона, скептицизму – в Анатоля Франса, прозі – у Ґюстава Флобера, віршам – у Ґотьє та Ередіа.

Так почалися нескінченні мандри у пошуках справжніх витоків. Зокрема, наприкінці серпня 1902 р., перебуваючи в Римі, Максиміліан Волошин настільки “близько стикнувся з католицьким світом”, що усвідомив християнство як “спинний хребет всієї європейської культури”. Проте у жовтні 1902 р. буддистка Олександра Василівна Гольштейн (1850-1937), котра чверть століття жила в еміграції у Франції, познайомила його з хамбо-ламою Тібету; маю на увазі Авана Лобсана Доржиєва (власне: Доржиїн Аґбан; 1854-1938). Забайкальський бурят, сміливий реформатор ламаїзму, інкоґніто відвідував у справах Париж. У такий спосіб до Дхарми (Закон у буддизмі. – О.Р.) Максиміліан Волошин доторкнувся із першоджерел.

Зроблю важливе уточнення. 19-річним юнаком Аван Доржиєв залишив рідну Бурятію та вирушив до Тибету – осягати буддійську мудрість. Завдяки здібностям він досяг найвищого вченого ступеня в буддійській філософії – цанід-хамбо-лхарамба, тому згодом став одним із наставників із диспуту (ценшаб-хамбо) Далай-лами XIII – вищого ієрарха тибетського буддизму. Пізніше Авана Доржиєва було призначено повноважним дипломатичним представником Тибету в контактах з Росією. У 1937 р. 85-річного хамбо-ламу Тибету заарештували в СРСР, висунули звинувачення в… зраді Батьківщини, підготовці повстання, терористичних актів та диверсій. Через два місяці після арешту Аван Доржиєв помер у в’язниці.

автопортрет, 1919 р.
Автопортрет, 1919 р.

*   *   *

Зустріч із цанід-хамбо-лхарамбою справила на Великого Пана Коктебеля глибоке враження. Щиро зацікавившись вченням Будди, в грудні 1902 р. Макс Волошин намірився їхати на Байкал, а звідти – до Японії. Мета? Глибше опанувати мистецтво живопису. Чи помічаєте, як у поета все було спресовано?

Не мало значення, із чим він глибоко знайомився: магія, франкомасонство, окультизм, теософія, навіть – австрійський езотерик Рудольф Штейнер, особистість, якій Максиміліан Волошин багато чим зобов’язаний у пізнанні самого себе. Як повчав послідовників філософ з Веймара:

- Виявлення ідеї в реальній дійсності є справжнім причастям людини.

Надихало М.О.Волошина і вело по життю, здається, дещо інше. З нових ідей, вражень та особистостей, з випадковий зустрічей і світових релігій поет, подібно золотошукачеві, вишукував дорогоцінні крупиці Істини. Як Бог, котрий забув Себе, він знаходив будівельний матеріал, необхідний для закладення підґрунтя художнього світогляду. Разом із тим, Макс неухильно наполягав:

- Будь-яка пропаганда ідеї вважається злочином, як насильство над особистістю.

*   *   *

На перший погляд, чимало речей у нашому житті зникають і зринають випадково. Як я оповідав, ні в дитинстві, ні в підлітковому віці спеціальної художньої освіти М.О.Волошин не отримав, а малярство не студіював. Що вдавалося на авторських акварелях, те вдавалося, попри те, що “Цар моря” Іван Айвазовський школярика з Феодосійської чоловічої гімназії нахвалював. Отже, ні традиції, ні наставника, ні манери Мандрівник Всесвітом не мав. Лише у повносправному віці юнак усвідомив: у живописі він назавжди залишиться неуком, якщо сам не стане маляром, сам не пізнає таїнство розведення фарб, умочування пензля, не здолає шлях внутрішніх протиріч, без яких немислима подальша зухвалість у мистецтві.

Борис Кустодієв, портрет Максиміліана Волошина, 1924 р. 1

Борис Кустодієв, портрет

Максиміліана Волошина, 1924 р.

Вважаю, до місця тут дещо кінематографічний флешбек.

Коли 1 (14) січня 1901 р. він, поки ще – не Великий Пан Коктебеля, а просто допитливий юнак ступив до майстерні графіка, майстра естампу і силуету Єлизавети Кругликової (1865-1941), що знаходилася на вулиці Буассонад, 17, на Монпарнасі, – його вели допитливість і жага знань. Про мистецьке ательє, яке давно перетворилося на модний салон, де в Парижі збиралися росіяни, як-то: Костянтин Бальмонт, Ілля Мечников, Валерій Брюсов, Георгій Плеханов, В’ячеслав Іванов, Володимир Бехтерєв, – він чув багато.

З порога гість представився:

- Я – Макс Волошин. – Гаряча руда борода, рудувата шапка волосся, пенсне із синусоїдним шнурком, що злетіло у повітря.

- Ласкаво просимо. Сідайте... – привітно відповіла господиня й урвала роботу.

- А можна мені теж помалювати? Я ніколи не пробував. – Очі вікодавно зеленуваті, уважні, майже суворі. Такі дивляться співрозмовнику в зіниці, але без уїдливості: спокійно, вдумливо... Коли М.О.Волошин усміхався, погляд залишався абсолютно серйозним, навіть більш уважним; якщо хочете, пильним.

Новачкові хитнули на мольберт, видали папір. Хекаючи, той узявся малювати. Ось як цей день запам’ятав сам поет живопису:

- Я сміливо взяв вугільчик і спробував малювати людську фігуру з натури. Малюнок був не такий і кепський, як можна було очікувати, але головними недоліками стали – бажання зробити його схожим на гарні малюнки, які мені подобалися, а ще – надто ретельно відтворені деталі. Одне слово, в ньому містилися всі недоліки школярських малюнків, без розуміння, що саме слід робити. Було схоже, я вмів малювати, тільки залишалося звільнитися від звичайних академічних помилок, які ще звично уникала моя рука.

Дом Волошиных, 1906 год, еще до перестройки.
Дім Волошиних

*   *   *

Отже, у ремеслі належало опановувати деталі… Далі була справа техніки, хоча, як і раніше, Максиміліан Волошин читав запоєм, писав вірші й сам готував собі обіди... Через кілька місяців, проведених у столиці Франції, хист привів аматора до приватної мистецької академії Колароссі (Académie Colarossi) – вона знаходилася на рю де ла Ґранд-Шомьєр у 6-му окрузі Парижа. Тут новачкові рекомендували придбати: папір Енґра – саме для акварелі, папку, вугільці, а дорогою до Академії – у знайомому ресторанчику попросити м’якуш непропеченого хліба.

Ось і все, що було потрібно, щоб стати всесвітньо відомим художником. Даруйте, ще забув... Належало щодня працювати з натурою, ходити на пленери, щогодини виховувати в собі чіпкий погляд, миттєво вихоплювати цікавий ракурс – навіть в ескізі олівцем, накиданому в дорожньому альбомчику!

Максиміліан Волошин, Поліксена Соловйова, Григорій Петров. 1910-і рр.

Максиміліан Волошин,

Поліксена Соловйова, Григорій Петров.

1910-і рр.

Одного дня Максиміліан Волошин звернув увагу і побачив: скільки в світі неймовірно цікавих фігур, унікальних індивідуумів, незабутніх рухів і людей! Скільки живої поезії на бульварах, в кафе, на публічних балах, в екіпажах, у парках і на луках. За три місяці шалено енергійний Макс умовив зрілих колег здійснити пішу подорож Іспанією, а на завершення відвідати Балеарські острови (Майорка). Разом з наставницею, Єлизаветою Кругликовою та двома іншими малярами – майстринею двомірного простору Єлизаветою Давиденко (1867-?) і передвижником Олександром Кисельовим (1855-1911) вони вирушили в подорож – через Піренеї в Андорру.

Відтоді Макс не розлучався з олівцем та заяложеним альбомом. За півтора місяця, з 24 травня (7 червня) до 9 (22) липня 1901 р., він перетворився на... закінченого морфініста живопису. Початкуючий художник збагнув насолоду вміти – вміти бачити і відтворювати. Цього аматорові здалося недостатнім. І разом із 27-річною Єлизаветою Сергіївною Кругликовою 25-річний Максиміліан Волошин поглиблено студіював живопис у відомих майстрів: спочатку – в паризькій майстерні англо-американського портретиста Джеймса Уістлера (James Whistler 1834-1903), потім – у модернового графіка Теофіля Александра Стейнлена (Théophile-Alexandre Steinlen; 1859-1923); другий наставник особливу увагу приділяв французьким імпресіоністам та... японській гравюрі, це особливо подобалося учневі.

імпровізація «Заморський гость (радісна звістка)»_ група оборотів на березі моря, Коктебель, 1911 р.
Імпровізація «Заморський гість (радісна звістка)» група оборотів на березі моря, Коктебель, 1911 р.

*   *   *

Ви ще не забули, що Максиміліан Волошин пошлюбив талановиту художницю і пересічну поетесу Маргариту Сабашникову? Насувалася непередбачувана побутова катастрофа. Навіть медовий місяць молодят обернувся жахіттям. Ні, спочатку струменіла романтична подорож Дунаєм – з австрійського Лінцу до румунської Констанци. За бортом мальовниче пропливали Бухарест і Константинополь, поки в планах не намалювався морський перехід до Криму... Тим часом у пари молодих митців закінчувалися гроші. А ще – вибухнула перша російська революція, моряки Чорноморського флоту застрайкували, і плисти в Крим виявилося ні на чому.

Вимушено подружжя Волошиних додому вирушило третім класом: ночували в монастирських притулках та найдешевших заїжджих дворах... Уявляєте, три доби пилюки до Феодосії, потім – з похмурим візником сім верст до жаданого узбережжя. Під'їжджаючи до будинку чоловіка, Маргарита Сабашникова побачила дивну безстатеву істоту в довгій полотняний сорочці, з непокритою сивою головою. Хрипким басом вона привіталася з чоловіком:

- Ну, привіт! Змужнів, змужнів! Став схожий на свій профіль на Кара-Дазі!

- Здрастуй будь, Пра! – відповів Максиміліан, і оком не змигнув.

Губилася Маргоря в здогадах: перед ними – чоловік чи жінка? Ким доводиться це створіння Максу? Виявилося, матір’ю! Утім, звернення “Пра”, дане Олені Оттобальдівні кимось із гостей, пасувало жінці надзвичайно. Далі дивацтва продовжилися. Приїхавши додому, Макс теж убрався у полотняний хітон до колін, підперезався товстим шнуром, перевзувся в чув’яки, а голову покрив вінком з полину.

Побачивши його з молодою дружиною, одна дівчинка запитала збентежену матусю:

- Чому ця царівна вийшла заміж за двірника? – Маргарита Василівна зашарілася і зніяковіла, тоді як Максиміліан Олександрович зайшовся щасливим сміхом. Приблизно так само радісно Великий Пан Коктебеля реготав, коли місцеві болгари причвалали цілою делегацією просити чоловіка надягати під хітон штани – мовляв, їхні дружини та дочки дуже соромляться.

*   *   *

У Коктебелі намалювалася ще одна проблема: молоду сім’ю належало годувати. Це попри те, що Маргоря була дочкою виборного московського Купецького зібрання, процвітаючого торговця чаєм Василя Михайловича Сабашникова (1848-1923). Тому Максиміліану Волошину належало зробити важливі кроки: знайти власний голос і надати йому можливість сяяти і співати. Захоплення живописом довелося дещо відсунути, бо в 1905-1912 рр. Максиміліан Волошин служив… кореспондентом московського науково-літературного щомісячника “Весы”; не покладаючи рук, публіцист писав статті – про сучасне мистецтво, подавав рецензії на нові книги, вміщував у виданні репортажі з виставок.

Для новітнього мистецтва Російської імперії це мало вкрай позитивні наслідки. Одним із перших російських літературознавців саме Максиміліан Волошин підтримав із Коктебеля плем’я молодих поетів Срібного віку – Марину Цвєтаєву, Михайла Кузміна, Сергія Городецького. Минуло трохи часу, і Бог, котрий забув Себе, повернувся до серйозних студій живопису. До цього його спонукала краса Криму, що просилася з пленеру одразу на акварелі.

Сповідатись у словах публічно Мандрівник Всесвітом тривалий час не наважувався. Перша авторська збірка М.О.Волошина – “Вірші”, побачила світ лише в 1910 р. Але тоді літератор досить суворо констатував:

- Тепер я мертвий, я став рядками книги...

Глибину трагізму й особисту драму поета розумієш, коли складаєш факти.

Читайте також: Максиміліан Волошин. 1. Дхарма поета

У квітні 1906 р. разом з чоловіком 24-річна Маргарита Сабашникова переїхала до Санкт-Петербурга, але із квартини №24 у будинку на розі вулиць Таврійської, 25, та Тверської, 1, де вони мешкали з Максом, перебралася на шостий поверх, у “вежу”. Із осені 1905 р. там збиралися знамениті літературні “середи” теоретика символізму В’ячеслава Іванова. Тут бачилася інтелектуальна еліта міста на Неві: незмінний голова зборів, філософ Микола Бердяєв, неокантіанець Федір Степун, анархіст Лев Шестов, марксист Борис Столпнер, літератори Дмитро Мережковський, Зінаїда Гіппіус, Валерій Брюсов, Олександр Блок, Андрій Бєлий, Анна Ахматова, Микола Гумільов, Сергій Городецький та інші.

кабінет, Будинок Поета,  сучасний вигляд
Кабінет, Будинок Поета, сучасний вигляд

*   *   *

Природно, що у 24-річної Маргорі виникли складні стосунки із 40-річною дружиною і музою господаря салону, письменницею Лідією Дмитрівною Зіновьєвою-Аннібал (1866-1907), дворянкою блакитної крові із сербських князів. Тим часом планів на майбутнє Маргарита Сабашникова не приховувала: після смерті законної дружини вона вийде заміж за дослідника діонісійства В’ячеслава Івановича Іванова.

Чи бачив Макс власне майбутнє? Безперечно. Чи розумів його? Ні. 29 листопада 1903 р. дорогою з Москви до Парижа поет написав вірш “Я чекав страждання стільки років...”, присвятивши його дружині Маргариті Сабашниковій. Самі вчитайтеся:

- Я ждал страданья столько лет / Всей цельностью несознанного счастья. / И боль пришла, как тихий синий свет, / И обвилась вкруг сердца, как запястье. / Желанный луч с собой принес / Такие жгучие, мучительные ласки. / Сквозь влажную лучистость слез / По миру разлились невиданные краски. / И сердце стало из стекла, / И в нем так тонко пела рана: / “О, боль, когда бы ни пришла, / Всегда приходит слишком рано”.

Врешті-решт, плутані томління серця закінчилися тим, що Максиміліан Волошин розірвав шлюб і повернувся в Коктебель, хоча у майбутньому це не завадило колишньому подружжю підтримувати... дружні стосунки.

*   *   *

Справді овдовівши 17 жовтня 1907 р., В’ячеслав Іванович Іванов одружився. Щоправда, не на Маргариті Василівні, а на власній... пасербиці, чіпкій білявці Вірі Костянтинівні Шварсалон (1890-1920), зовнішньо та нагадувала йому покійну дружину. Після смерті Лідії Дмитрівни, котра захворіла на скарлатину і раптово померла, удовець написав 42 сонети (стільки років було Лідії, коли вона померла) і 12 канцон (стільки років вони прожили разом). І знав честь.

У 1912 р. В'ячеславу Іванову пасербиця народила сина Дмитра (1912-2003); тому взимку 1913 р. 53-річному ідеологу символізму та 22-річній Вірі Шварсалон довелося обвінчатися. Як відомо, на “вежі” В.І.Іванова панував культ Діонісія, ширилися ідеї “нової людської громади”, “початку нової Церкви”, – читай: сім’ї з трьох осіб – оспівувався стан екстазу, що дозволяє проникати в таємниці Всесвіту, відновлювати зруйновані зв’язки людини зі світом.

Надалі Маргарита Сабашникова пішла по життю одна.

Як того і слід було очікувати.

- Все було урочисто, але все – повз життя, – не без гіркоти написала про неї мемуаристика і літературний критик Євгенія Герцик (1878-1944). У період I Світової війни М.В.Сабашникова мешкала в Швейцарії, де, як вірна послідовниця Рудольфа Штейнера, брала активну участь в будівництві першого антропософського храму, двокупольного Гетеанума (Goetheanum), поставленого на честь Гете в тихому містечку Дорнасі, що під Базелем. Після Лютневої революції Маргоря поверталася в Росію, але наприкінці 1922 р. назавжди виїхала до Німеччини.

батько антропософії Рудольф Штайнер,1916 р.
Батько антропософії Рудольф Штайнер

*   *   *

Закінчимо з особистим життям Мандрівника Всесвітом – перейдемо на особистості. Фаховий досвід плюс набута емоційна мудрість – ось основа будь-якої публіцистики. Коли пишеш не про те, що уявляєш, а те, що вмієш робити сам і маєш до тієї справи почуття. Ще в 1903 р. на березі блакитної Коктебельської бухти, названої Олександром Бенуа “місцем чарівним і шляхетним”, за власним проєктом Максиміліан Волошин збудував будинок, що став світом окремо взятої людини. Ця будова стало Максом, а Макс – цією будовою.

- Я прийняв життя і цей будинок, як дар, – зізнався він.

Як переконливо описати знайдену рівновагу? Краще через емоційну історію.

Один із гостей якось поцікавився у Максиміліана Волошина, котрий не переставав дивувати колоритною зовнішністю – “левова грива приховувала і без того коротку шию; грецька голова; ходить босоніж; вдягнений не в хітон, а в балахон; маленького зросту, широкий у раменах, дебелий”:

- Скажіть, невже все, що переказують про порядки у вашому домі, правда?

- А що переказують? – перепитав відомий містифікатор.

- Кажуть, що кожен, хто приїжджає до вас на гостини, повинен скласти обітницю: мовляв, вважаю Волошина вищим Пушкіна! Що у вас право першої ночі з будь-якою гостею. Що, мешкаючи у вашому будинку, жінки одягаються у “напівпіжами”: одна розгулює Коктебелем у нижній частині на голе тіло, інша – у верхній. Ще, що ви молитесь Зевсу. Лікуєте накладенням руки. Віщуєте майбутнє за зірками. Ходите по воді, як по суходолу. Приручили дельфіна і щодня доїте його, як корову. Правда це?

- Душа моя, – “сім пудів чоловічої краси” спокійно відповіли, – звісно, правда!

Ось чому від початку 1910-х рр. із будинку в Коктебелі його богемні друзі не вилазили. Господар навіть визначив їх як окреме плем’я: “Орден обурмотів”, бо ті постійно бурмотіли римовані рядки. Задля підтримки метафори Максиміліан Волошин написав похідний марш, що починався словами: “Шикуйтесь в роти, обурмоти!” А ще він уклав статут співжиття: “Вимоги до всіх, хто тут мешкає: любов до людей і внесок в інтелектуальне життя Будинку”.

майстерня,  Будинок Поета,  сучасний вигляд
Майстерня, Будинок Поета, сучасний вигляд

*   *   *

Багатоликого Макса краса розпирала. Вірші молодого автора почали друкувалися в альманахах “Северные цветы”, “Гриф”, “Новый путь”. Але перед собою молодий автор ставив більші завдання, аніж самовираження. Великому Пану Коктебелю конче потрібно було перекласти на російську мову твори метрів європейського символізму, зокрема бельгійського франкомовного поета Еміля Верхарна (1855-1916). Тепер Максиміліана Волошина часто приймали поети Костянтин Бальмонт і Валерій Брюсов, знаний московський колекціонер Сергій Щукін, котрий у Росію заманив самого Анрі Матісса.

Та й наступний рік почався бурхливо. На паризькому банкеті редакції мистецького часопису “La Plume” (“Перо”) 10 (23) січня 1904 р. Бог, котрий забув Себе, познайомився з європейськими інтелектуалами, як-то: поет Еміль Верхарн, романіст Октав Мірбо, белетрист-антрополог Роні (власне: Жозеф Анрі Беке), публіцист Фелікс Фенеон, художники – Огюст Роден та Ежен Кар’єр.

Кузьма Петров-Водкін, портрет Максиміліана Волошина, Коктебель, 1927 р.

Кузьма Петров-Водкін, портрет

Максиміліана Волошина,

Коктебель, 1927 р.

15 (28) січня 1904 р. у Москві в першому номері журналу “Весы” він дебютує з програмною статтею “Кістяк живопису”, де писав виключно про те, що насправді знав. Як читач, одразу розумієш, що автор розуміється на тому, про що говорить:

- Малюнком відтворюються найпростіші зорові ідеї. Малюнок найближче стоїть до слова, і тому в ньому, малюнкові, частково міститься елемент розповіді. Утім, точніше сказати, що в слові є елемент малюнка.

*   *   *

Якщо ваша ласка, проілюструю на поетичному прикладі, як Максиміліан Волошин спектрально бачить палітру і тонко відчуває відтінки. Мініатюра “Бузкові промені” з циклу “Руанський собор” (1907) сяє алітераціями та іншими нюансами:

- О, фиолетовые грозы, / Вы – тень алмазной белизны! / Две аметистовые Розы / Сияют с горней вышины. / Дымится кровь огнём багровым, / Рубины рдеют винных лоз, / Но я молюсь лучам лиловым, / Пронзившим сердце вечных Роз. / И я склоняюсь на ступени, / К лиловым пятнам тёмных плит, / Дождём фиалок и сирени / Во тьме сияющей облит. / И храма древние колонны / Горят фиалковым огнём. / Как аметист, глаза бессонны / И сожжены лиловым днём.

Зверніть увагу, справа не в точних назвах квітів або кольорів, а в грі світлотіні, грі асоціацій, в живописі словом! Ось де прихована самобутність Максиміліана ібн-Пана ібн-Волошина. Наведу приклад того, що маємо справу не з римованими рядками, тонічно або силабо-тонічно організованими строфами, а саме із живописом словом.

Ні, це було не теоретичне відкриття, не художній винахід Максиміліана Волошина. Ще в Давньому Китаї великий поет Ван Вей (王維; 699-759), різнобічний геній епохи Тан, – у трактаті “Таємниці живопису” (畫學秘訣; “Хуа сюе біцзюе”) стверджував, тому що сам вважався майстром “картин у віршах і віршів у картинах”:

- Хто дивиться на картину, той прагне бачити, перш за все, дух. Лише потім він розрізняє, де незаймане, а де туш.

*   *   *

Шануючи поезію М.О.Волошина, ніколи не варто забувати: в мистецтві він дебютував як літературний критик. Ще 1899 р. у часописі “Русская мысль” анонімно друкувалися невеликі рецензії молодого оглядача, поки в травні 1900 р. не з'явилася повноцінна стаття “На захист Ґауптмана", підписана “Макс Волошин”, що стала одним із перших у Російській імперії маніфестів естетики модернізму.

Ні багато ні мало, 22-річний оглядач наїхав на Костянтина Бальмонта за легковажний віршований переклад драми “Потоплений дзвін” (“Die versunkene Glocke”; 1896). Ці чотири сотні зайвих “рідких рядків відсебеньок у декадентському стилі” образили смак Мандрівника Всесвітом. Зі знанням справи Макс діагностував:

- Від усього цього “Потоплений дзвін” природно набряк, втратив красу обрисів, співмірність поетичних образів і, зрештою, загубив чистоту думки.

Публіцистична спадщина автора вражає. Максиміліан Волошин написав 36 статей про російську літературу, 28 статей – про французьку літературу. Він надрукував 35 театральних оглядів – російською і французькою мовами. За його підписом з’явилося 49 кореспонденцій про події в культурному житті країни Вольтера. Разом із тим, лише обрані оволодіють мистецтвом правильно і вчасно ставити потрібні питання. Це у Макса Волошина помітив поет і драматург Федір Сологуб (1863-1927):

- Є така книжка: “Співзапитальник віку цього" – старовинна книжка (мається на увазі Біблія – ​​А.Р.). Так ось, Максиміліан Олександрович і є “співзапитальник віку цього”, – його слухати треба, говорити з ним.

До речі, це дуже глибока алюзія. Адже йдеться про “Перше послання до Коринтян” апостола Павла, де (гл. 1, вірш 20) читаємо:

- Де мудрець? Де книжник? Де співзапитальник вiку цього? Чи не обернув Бог мудрiсть свiту цього на безумство?

Максиміліан Волошин у літньому кабінеті свого будинку

Максиміліан Волошин у літньому

кабінеті свого будинку

*   *   *

Неймовірно й інше: як при цьому його розуму щастило залишатися третейським суддею? Адже Максиміліан Волошин завжди розважливо вислуховував, виважено розмовляв, розсудливо подавав матеріал, і все робив інтелігентно, гідно, тактовно.

Інший колега-віршознавець Андрій Бєлий (1880-1934) щиро дякував Небо:

- Волошин був конче необхідним у ці роки Москві: без нього, закруглювача гострих кутів, не знаю, чим закінчилося б загострення думок: між “нами” і нашими глузливими злопихачами; у виявах символізму він був – наче плакат із зображенням “ангела світла”; тоді як Валерій Брюсов був, швидше, плакатом із зображенням “диявола”; Брюсов – “загострював” численні кути, а Волошин – “закруглював”; Брюсов діяв голосом, сухо горловим, ніби стерв’ятник клекотав; а Макс Волошин, рудий і рожевий, голосом вологим, наче рожевим маслом, мастив наші вуха.

Зрештою, й таке про Великого Пана Коктебеля. “Поет-співвідповідальник” з нагальних тем епохи, як висловився про нього літературознавець Василь Львов-Рогачевський (1874-1930), за всієї невлаштованості особистого життя встигав ще й організовувати літературний процес. Адже Максиміліан Волошин був не лише талановитим поетом, а й... літературним агентом, експертом, посередником, прохачем, антрепренером і консультантом видавництв “Скорпион”, “Гриф”, а також братів Сабашникових. Ой, мамо, шикідим (тур. “Рухай тілом”)...

Переважно посміхаючись, аніж гніваючись чи ображаючись, свою просвітницьку місію Бог, котрий забув Себе, визначав донезмоги просто:

- Буддизм, католицтво, магія, масонство, окультизм, теософія.

Максіміліан Волошин із другою дружиною Марією Степанівною, Коктебель 1
Максіміліан Волошин із другою дружиною Марією Степанівною

*   *   *

Що тут не незрозумілого? Все це сприймалося через призму мистецтва – особливо цінувалися “поезія ідей і пафос думки”; тому писалися “статті, схожі на вірші, та вірші, схожі на статті” (Ілля Еренбург). Вміють справжні поети точні добирати слова... Одного разу мене навіть Самуїл Маршак убив на смерть:

- Письменник без традицій – те ж саме, що секундна стрілка без годинника.

Великий Пан Коктебеля не писав про розбиті серця, а шукав зцілення, щоб потім допомогти іншим. Людина сама вибирає, які двері відкрити і які шляхи пройти. Це – дар, якщо ви розумієте, про що я.

- Що ти тут робиш? – запитали колись Макса Волошина:
- Я прийшов, щоб вшановувати життя, – відповів Співзапитальник віку цього.

Олександр Габричевський, Святкове меню (фрагмент). Коктебель, 1925 р
Олександр Габричевський, Святкове меню (фрагмент). Коктебель, 1925 р.

*   *   *

…У липні 1932 р. привітний будинок М.О.Волошина остаточно перейшов у власність Літфонду СРСР – за поетом залишили тільки другий поверх, де знаходилася улюблена Майстерня митця. Коли і як літератор занедужав, друга дружина, колишня фельдшерка з Великих Очеретів – Марія Степанівна Заболоцька (1887-1976), та численні знайомі проґавили. Схоже на те, що все почалося з повзучого запалення легенів, яке лікарі лікували щоденними уколами камфори, а люб’язний Максиміліан Олександрович за кожну ін’єкцію розсипався в подяках і полонив сором’язливих медсестер поштивою ввічливістю та вселенської покорою.

Хвороба не відступала, а перейшла у хронічну форму. Просто на очах поет спливав, відтепер за ним потрібен був постійний догляд. Лежати в ліжку любителю довгих прогулянок в Каньйони або на Кара-Даг, було несила. А ще – хворий задихався, тоді Максиміліана Олександровича влаштовували в солом’яному фотелі на дворі.

Великий Пан Коктебеля надзвичайно розтовстів, розлізся вшир, важко, зі свистом дихав, бурмотав щось невиразно. Відтепер чоловіка розуміла тільки дружина Маруся, яка збилася з ніг, страшно хвилюючись і нервово втомлюючись. Всі пожильці гостинного будинку зголосилися по черзі чергувати – хто ночами, хто вдень. Іронічний, розумний, чарівний лев втомився і хворобі опір більше не чинив.

Читайте також: Максиміліан Волошин. 1. Дхарма поета

Вірші писати він покинув давно – однаково їх ніхто в цій СРСР не друкує. Та й не читає. Останньою творчою пристрастю Мандрівника Всесвітом залишався живопис, адже нехай зрідка, але авторську роботу Максиміліану Олександровичу вдавалося продати і хоч якось вони з Марусею зводили кінці з кінцями.

*   *   *

Тільки воістину посвячені та друзі сім’ї знали творчий метод Волошина-художника. Майстер розлініював великий аркуш паперу на чотири, шість, а іноді вісім малюнків, і... створював сюжети трафаретно: спочатку – в один бік, потім – в інший. Хвороба відібрала щастя – вільно прогулюватися, розглядати все довкола, всотувати, зберігати, аби виключно по пам’яті неповторні акварелі малювати в Майстерні. Мало хто відтепер розумів маляра, який пояснював:

- Малюнки мені підказують камені.

Лева завжди тягнуло в гори, та підступна хвороба і це відняла: прогулянки, фарби, руки, пам’ять, почуття. Поетові не хотілося мучити себе, мучити інших. Коли неміч позбавляє можливості творити, життя знеструмлюється. Лежачи на тривалому смертному одрі, Бог, котрий забув Себе, подумки перебирав наріжні камені, фундаментальні поняття, базові цінності.

- Що у мені залишилося? На чому зупинити передсмертний погляд?

Останні сумні дні великого митця такими запам’ятала технік-кресляр Лідія Аполлонівна Аренс (1889-1976), мачуха письменника Вс.В.Вишневского, котра дружила із другою дружиною поета:
- Якось уночі я чергувала біля Максиміліана Олександровича, і він раптом запитав:
- Скажи, Лідо, на яку букву легше дихати?
Нам заборонялося розмовляти з хворим, але я, здивувавшись, чесно відповіла:
- Не знаю.
Минуло близько півгодини, коли поет раптом сам відповів:
- На букву І.
Одразу я не збагнула, про що йшлося. Тільки потім зрозуміла, що він передихав усю абетку і прийшов до такого фантастичного висновку. Не приведи Господь, пробувати…

Слева направо - В.Я. Эфрон, М.И. Цветаева, Е.Я. Эфрон, М.Л. Гехтман, А.И. Цветаева, С.Я. Эфрон, Б.Е. Фейнберг, Е.О. Волошина на нижней южной террасе.

*   *   *

В улюбленому Коктебелі після другого інсульту, ускладненого запаленням легенів і загостренням астми, об 11-й пополудні, 11 серпня 1932 р. Батько забрав великого поета, художника, перекладача і літературного критика Максиміліана Волошина. Небіжчика поклали на стіл в їдальні і без зволікань відправили чоловіків до Феодосії – за льодом; спека, доповім вам, стояла пекельна.

Похорон призначили на наступний день. Так померлий і пролежав добу, немов айсберг, обкладений у спеку крижинами: середнього зросту, широкоплечий, огрядний, з великою головою, красиво сивіючим пишним волоссям. Наче втомлений лев, який із цікавістю розглядав свій прайд. Ось коли до місця виявилася фраза, яку сказав Гете, а все життя Волошин повторював:

- Поезія є зріла природа.

Природа Таланту пожила своє і померла. Дружина покійного, маленька, енергійна і ладненька Маруся була від горя у нестямі. Вона падала на підлогу, розкинувши руки хрестом, – схоже, так виявлялися її материнські гени, була ж бо вона з латґальських (литовських) старовірів. Схлипуючи і заїкаючись, голосила Марія Степанівна, наче проста кримська баба:

- Ой, та на кого ж ти мене залишив? Ой, навіщо ти мене покинув?

45-річну вдову оточували якісь люди, вони чекали чітких розпоряджень, а вдова впадала в крайнощі: годинами мовчала та виганяла всіх з їдальні... Більше опорою їй бути чоловік не міг.

могила Максиміліана  Волошиниа, на пагорбі Кучук-Янишар, Коктебель
Могила Максиміліана Волошиниа, на пагорбі Кучук-Янишар, Коктебель

*   *   *

За заповітом Максиміліан Олександрович хотів вічно височіти над морем – на високому пагорбі Кучук-Янишар, звідки відкривався захопливий вид на всю Коктебельську долину. До підніжжя було чвалати кілометрів зо три, до того ж траурній процесії довелося зробити великий гак: зі зворотного боку підйом виявився більш пологим. Звичайно ж, кобила з гарбою не змогла піднятися на вершину, і тоді п’ятеро чоловіків – а більше їх на тризну і не зійшлося! – підхопили майже квадратну домовину на плечі й метрів двісті вгору, до виритої могили, несли труну на руках.

Сонце сідало, рівним сяйвом воно вгортало Максиміліана Олександровича, Марусю, всіх, хто став колом біля ями, наче відтіняючи смертю акварельний вид на Чорне море. Чи розуміли вони, що востаннє дивляться на широкий, стрімкий лоб, висунутий уперед, на улюбленого, спочиваючого лева, який доброзичливо заплющив великі, сіро-карі очі, щоб не поколювати трохи гострим, але завжди грайливо-проникливим поглядом?

Деякі дами з прайду не дочекалися, поки копачі закидають яму сухою світло-рудою глиною. Горе, сльози і всесвітня печаль навалились на жінок, і похоронна процесія, зрідка схлипуючи, гірською річечкою побігла вниз... У долину, у власних справах.

Нарешті, нарешті Максиміліан Волошин залишився один як Бог, котрий забув Себе, залишився сам на сам із собою. На жаль, Мандрівник Всесвітом більше не бачив фіалково-блакитні гори, різьблені миси, відретушовані припливами, не милувався дельфінами, що грались у найближчій бухті, не обіймав поглядом простору западину Коктебельської долини, не вбирав дзвінку в гірськім повітрі порожнечу, навіть почав забувати свій далекий маленький будиночок на 22 невеличкі кімнати зі старою дерев’яною башточкою нагорі, що танув і танув удалечині.

Він пішов, але осанна природі українського півдня з його вуст і досі лине:

- Коктебель багатьма рисами нагадує пейзаж Греції. Він дуже пустельний і, разом з тим, різноманітний. Ніде, в жодній країні, я не бачив такого розмаїття типів природи. Такого поєднання морського і гірського пейзажу, з усім розмаїттям широких передгір’їв та степових далечіней. Його розташування на кордоні морських заток, степу і гір робить Коктебель, в сенсі місцини, рідкісним і неповторним. Йому (за) положенням може відповідати розташування хіба що Неаполітанської затоки.

Олександр Рудяченко. Київ

Початок: Максиміліан Волошин. 1. Дхарма поета

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-