Руслан Кириленко, вокаліст рок-гурту «Андерсон»
Карантин – це велике перезавантаження – люди нарешті зазирнули в самих себе
Аудіо 09.05.2020 09:30

У квітні – в самий розпал карантину – український рок-гурт «Андерсон» випустив кліп на свою нову пісню «Щем». Це досить серйозна документальна історія про силу людського духу та переосмислення звичайних речей.

«Зараз, коли все завмерло і метушня навколо нас зникла – ми роззираємося навколо і відчуваємо, як усередині прокидається щось внутрішнє, те, чого ми раніше не помічали, біжучи у натовпі разом з усіма», – говорить вокаліст гурту Руслан Кириленко.

Чому він жартома називає себе прес-солдатом, у яких двох президентів він працював спічрайтером, та як, на його думку, привчити українських підлітків слухати сучасну вітчизняну музику – я розпитала співака у довгій і цікавій телефонній розмові.

КАРАНТИН – ЦЕ ВЕЛИКЕ ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ, ЛЮДИ НАРЕШТІ ЗАЗИРНУЛИ В САМИХ СЕБЕ

- Доброго дня, Руслане, як настрій на карантині?

- Та місцями навіть почала подобатися ця безлюдність на вулицях та зачинені великі торговельні центри (сміється). Зараз ти розумієш, що весь навколишній хаос пішов у нікуди – люди почали роззиратися навколо, розуміти потрібні їм речі, шукати потрібний їм настрій, відпочинок.

Я вважаю, що карантин – це велике перезавантаження – люди нарешті зазирнули в самих себе.

- То думаєш, вихід з карантину декого може навіть увігнати в легку депресію – тим, що знову все повернеться на круги своя?

- Думаю, що так – декому це не сподобається, а хтось захоче залишитися в такому ж режимі й переосмислить своє життя.

- Переосмислення, як таке, має велике значення для вашого гурту, адже вся його творчість, власне, побудована на цьому? Зокрема, й остання пісня, презентована кілька тижнів тому, має назву «Щем» і чіпляє дуже серйозні теми.

- Так, «Щем» – це справді серйозна пісня. Їй вже 2 роки, рік ми її створювали, писали, монтували у вигляді музики. Далі ще пів року я шукав героя для зйомки кліпу – знайшли Єгора Коновалова.

У нас із самого початку була ідея показати історію людини з інвалідністю, як вона після поранення стає на ноги у буквальному сенсі. Як вона знову повертається до життя, бо багато з них просто не хочуть жити.

- Герой вашого кліпу – бойовий медик, який втратив ногу на війні. Це абсолютно правдива історія реальної людини?

- Цілковито документальна історія. Я взяв у нашого героя велике інтерв’ю і перевернув його «догори дригом» – від сьогодення до народження, а потім зробив текст «біжучим рядком» у реверсивному русі.

Єгор розповідає про себе, про своє життя. Як виявилося, він з окупованої частини України, жив там певний час під окупацією, але все ж перейшов сюди. Воював за нас, втратив ногу, зараз переїхав до Львова, вивчив і вже дуже класно говорить українською. Хлопець вчиться на медика і планує пов’язати своє життя з незалежною Україною.

І ось ця сила людського духу, яку він продемонстрував, сподіваюся, багатьох надихне.

- Ти сказав, що спочатку народилася пісня, а потім ви шукали героя. Це як?

- Пісня народилася у мене ще в армії, коли я був мобілізований до Збройних сил України у 2015-у році. Тоді певний час зі мною була моя акустична гітара, я написав пісню та вислав хлопцям з «Андерсона». Їм сподобався матеріал, і коли мене було демобілізовано, ми таки записали її, зробили концепт кліпу й видали на-гора.

Я ЖАРТОМА НАЗИВАВ СЕБЕ ПРЕС-СОЛДАТОМ, ТОМУ ЩО ОФІЦЕРОМ Я НЕ БУВ

- Ти бував на передовій?

- Ні, командування вирішило залишити мене у навчальному центрі, оскільки я не мав до цього досвіду служби та військових навичок. Тому вирішили, щоб я займався за своїм профілем – це була робота з інформацією в будь-якому вигляді, боротьба з дезінформацією, аналітика.

Я жартома називав себе прес-солдатом, тому що офіцером я не був. А потім я ще допомагав у Академії сухопутних військ, проводив лекції про інформаційну гігієну, про побудову прес-служби. 

- Стоп. А як музика пов’язана з інформаційною гігієною? Наскільки я знаю, гурт «Андерсон» створений ще у 2001-у році, й ти з самого початку в ньому.

- Так, але тим не менш, я багато років працював у журналістиці та перебував на держслужбі.

- І як це поєднувалося? Адже держслужба, нібито, не так творчість, як суха аналітика…

- У тім-то й проблема, що на держслужбі – часом люди абсолютно не творчі, а мало б бути навпаки! Тому й держава на сьогоднішньому етапі переживає всі ці проблеми…

- Так зараз же навпаки, творчі прийшли у владу!

- Ну, це та творчість, що не всім подобається, як виявилося.

Я вже давно не на держслужбі, а раніше працював у Секретаріаті президента, в Адміністрації президента. Був спічрайтером й очолював інформаційно-аналітичний відділ в складі пресслужби за президенства Ющенка і Януковича – вибудовував комунікацію, як всередині адміністрації й секретаріату, так і з аудиторією, з журналістами.

- Чи плануєш ще повернутися до такої діяльності?

- Держслужба – це важкий емоційний і фізичний досвід. Працювати на держслужбі – це де в чому самопокара для людини, якщо вона не прийшла туди просто брати хабарі.

Там багато професіоналів, які хочуть змінити Україну й усю цю державну машину, але їх меншість. Я з огидою згадую цю систему принижень: систему перепусток, систему документообігу, коли тебе викликають через одну кому в документі на 15 сторінок.

- Якщо говорити про комунікацію: раніше писалися якісь тексти, узгоджувалася кожна кома, як ти сам згадав, то зараз все простіше – чиновник (будь-якого рангу) за потреби записав відеозвернення, виклав у себе на сторінці в соцмережі – й усе. От тобі й вся комунікація.

- Так і є. Зараз навіть топ-політикум замінив якість комунікації кількістю. Людина не справляється з цією кількістю інформації й уже нічого не розуміє, їй головне, щоб голос влади їй щось нашіптував у вухо постійно, а про що – вже не важливо.

Сучасна людина отримує зараз інформації в кілька разів більше, ніж 20 років тому. І ця інформація – аудіальна, візуальна, текстуальна – ми постійно перебуваємо в морі інформації. Раніше це була річка – телевізор, до якого людина періодично підходила, а коли відходила – інформація зникала. Тепер це інформаційне море скрізь: в телефоні у кишені, на вулиці у вигляді реклами, по радіо в машині, в телевізорі вдома. Інформація поступово перетворилася на «білий шум».

А щодо комунікації влади з народом, то складається враження, що там, де раніше знімався повнометражний кінофільм, тепер знімається серіал на кілька сезонів. І ця «серіальність» влади в комунікаціях просто губить як споживача цієї інформації, так і саму владу, тому що вона втрачає розуміння свого слухача.

НАШ ТРЕТІЙ АЛЬБОМ «СЕРЦЕБИТТЯ» ВИЙШОВ НАВЕСНІ 2014-ГО РОКУ Й БУВ ЯК ПРОГОЛОШЕННЯ РОЗУМІННЯ, ЩО БУДЕ ВІЙНА

- То повернімося до діяльності, яка, я так розумію, приносить тобі більше задоволення. До речі, чому така назва – «Андерсон»?

- Це перекладається як «син людини». Ми вирішили своєю музикою і текстами через призму свого життєвого досвіду, через події, які відбуваються навколо нас, розказувати про життя сина людського в сучасному світі.

Зараз нас у гурті троє – я і два Міші – Плахов та Савенков, гітарист і барабанщик. Але ми сподіваємося, що нас буде скоро четверо.

Тривалий час ми були у пошуках басиста, грали і писалися то з одним, то з іншим, але ось напередодні оголошення карантину провели одну репетицію – і зараз всі вчотирьох дуже чекаємо, коли буде декарантизація і ми спокійно зберемося та зіграємо.

- На сьогодні «Андерсон» випустив 3 альбоми?

- Так, уже 3 альбоми, і ще виходили маленька платівочка, одразу після моєї демобілізації – ми тоді записали 3 пісні про досвід війни. 

Наш перший альбом вийшов у 2008 році й мав назву «Словозброя», другий альбом – «Життя» – вийшов у 2010 році.

Третій альбом – «Серцебиття» вийшов навесні 2014-го року. Він був як проголошення розуміння, що буде війна: ми зробили кілька концертів, і вже було зрозуміло, що передчуття війни – у повітрі. На цьому наша музична діяльність була призупинена, тому що мене мобілізували, а наш колишній басист Андрій переїхав на роботу до Польщі, й ми залишилися всі на відстані.

- У вас була тривала перерва, але після неї ви вже випустили кілька нових пісень, до «Щему», я маю на увазі.

- Так, у нас була невелика платівочка, до якої увійшла пісня «Невійна» – назва пишеться разом, бо все, що зараз відбувається – гібридна війна: наче й не в стані війни живемо, але водночас – війна поряд з нами існує.

Також у цій збірці – пісні «Сповідь» та «Тримай мене».

Потім у 2018 році ми випустили кліп на пісню «Роботи». Наші обидва Міші мають інженерні професії, до того ж, ми всі виросли на фантастиці, в тому числі й на науковій. Тобто, розуміємо, що зараз відбувається 4-а промислова революція, і вже усвідомлюючи, до чого призводять автоматизація й роботизація в глобальному розумінні, розробили концепт і випустили таку пісню-попередження.

Але водночас, це пісня про гуманізацію роботів, бо в центр ми все ж помістили людину і спробували занурити її в розуміння того, що світ роботів потрошку наближається – і людям треба просто відкрити їм двері у цей світ. 

- Роботи наступають. Прем’єра пісні, по-моєму, саме збіглася з приїздом до Києва робота Софії?

- Десь так. Я коли робив цей кліп, просто нарізав доступні відео, які є, про розвиток роботів, наукові й військові досліди, діяльність промислових роботів. Там і робот Софія є, вона другим персонажем іде, я її синхронізував трішки з вокалом. 

- А тебе не лякає такий активний наступ роботів?

- Ні, не лякає. Але треба вже зараз шукати відповіді, яким буде наше суспільство далі, й де залишиться робота для людини.

Якщо роботи залучатимуться на якісь марудні брудні роботи, то чому б і ні? Але якщо вони відбиратимуть роботу в людей (яким натомість дадуть якусь щомісячну мінімальну виплату), а самі збиратимуть врожаї, які експортуватимуться з України, то це не наша відповідь.

Піснею я задав дискурс і поставив запитання, на які ми маємо шукати відповідь уже зараз.

Бо хоча роботизація та глобальне впровадження штучного інтелекту будуть наступати поступово, але ж подивіться, в тих же колцентрах працює все менше людей – все автоматизовано, працює штучний інтелект.

А через 5 років, за прогнозами західних експертів, у світі з’являться зони, де будуть їздити виключно цілковито автоматизовані електромобілі. У нас це буде з затримкою, ну, нехай на 5 років. Так само у нас думали, що мобільні телефони до нас не так швидко дійдуть.

Тому думаю, що через 10 років питання розподілення трудових ресурсів між роботами і людьми постане навіть в Україні. 

ПІДЛІТКАМ НЕМАЄ ДЕ СЛУХАТИ УКРАЇНСЬКУ МУЗИКУ, КАНАЛИ ІНФОРМАЦІЇ, ДО ЯКИХ ВОНИ ПІДКЛЮЧЕНІ, НЕ НЕСУТЬ УКРАЇНСЬКУ ТВОРЧІСТЬ

- Хто ваш слухач? Для кого, в першу чергу, ваші пісні?

- Коли ми їздимо з концертами й отримуємо фідбек від наших слухачів, то стає зрозумілим, що ми творимо для людей, які думають. Навіть не просто мислять, а хочуть разом із нами шукати місце цього «андерсона» в сучасному світі. 

- Ну, так, під вашу музику треба думати, під неї не потанцюєш, мені так здається...

- Ти не уявляєш собі, як люди танцюють під нашу музику! Звичайно, це не ті танці, які можна показувати широкому загалу, але люди відриваються на повну!

Це – енергетична музика, ми ніколи не виступаємо впівсили, завжди викладаємося, і вимагаємо того ж від нашого слухача (сміється).

- А якого він віку? Переважно молоді люди? Взагалі, наскільки зараз наша молодь (я зараз говорю про 15-17-річних) готові сприймати українську музику? Тому що мені здається, якось ми це все упустили.

От я знаю, що в тебе донька-підліток, скажи мені, будь ласка, що вона слухає?

- Їй 15 років і вона взагалі не дуже любить музику, вона більше візуал, ніж аудіал. Хоча… трошки слухає західну попсу.

Але я вважаю, що в неї ще не почався той бунтарський вік, коли вона сама знайде свою музику. Я нічого нав’язувати не буду, адже музичних стилів таке різноманіття, що вимагати, аби вона слухала альтернативний рок, який ми граємо в «Андерсоні», я, звісно, не буду (сміється). Я й сам різні музичні стилі слухаю, шукаючи в них задоволення.

- Та зрозуміло, що вона не має слухати альтернативний рок! Але… Чому вона (як і мої діти-підлітки) не слухає українську музику? Вони всі слухають або західний, або, Господи прости, російський музичний продукт!

Ситуацію можна змінити тільки шляхом привчання дітей до якісної української музики з самого садочка чи школи

- Якщо відповідати на це питання глобально, то скажу так: а їм немає де слухати українську музику. Канали інформації, до яких вони підключені, не несуть взагалі українську творчість. Вони сидять у російськомовному сегменті Ютубу.

І ще, не забувай, що для підлітків дуже важливо відчувати, що загал тебе підтримує й сприймає. Це – «відчуття натовпу», і воно в українцях дуже сильне. Часом аж до браку індивідуалізму, коли людина просто не в змозі відстояти своє право слухати щось «не таке».

Суцільне страждання, яке пхають у голову учнів – це не пошук відповідей, а нав’язування наших національних хвороб

Ситуацію можна змінити тільки шляхом привчання дітей до якісної української музики з самого садочка чи школи.

Але тут теж є момент, тому що, якщо щось активно нав’язується, воно набиває оскомину. Як нам свого часу набили оскомину певними радянсько-українськими поетами і письменниками. Ти ж сама бачиш, це реально просто суцільний біль і страждання, які пхають у голову учнів. Це не пошук відповідей, а нав’язування наших українських національних хвороб.

Та й сама українська школа не розвиває потягу до творчості, лише оскомину набиває. Тому коли діти дорослішають, вони навіть не мають поваги до українського продукту в будь-якому вигляді.

- Але є інші шляхи «масового» привчання тієї ж молоді до української музики. Наприклад, різноманітні музичні телевізійні шоу, той же "Х-Фактор", "Голос". Чому не спрацьовує, на твою думку?

Якщо людина прийшла в творчість, як у шоу-бізнес, й у неї немає всередині стрижня, то вона стає непотрібною

- Бо це розвага без пошуку талантів. Там немає талантів, там завжди просувають своїх, намагаючись їх розкрутити й підняти.

- Але ж з’являються нові зірки!

- Так, але якщо людина прийшла в творчість, як у шоу-бізнес, і в неї немає всередині стрижня, то всі ці «зірки» через деякий час стають непотрібними. Люди не хочуть їх слухати.

Це, знаєш, як згадувати якусь українську попсу з 1990-х років, мовляв, а пам’ятаєш пісню "Піду втоплюся у річці глибокій"? Це ж просто ознака твоєї належності до того віку і того культурного поля.

Мізки не обдуриш! Вони тягнуться до гармонійності, бо організм хоче отримати дофамін

Зараз у кожного з нас є можливість слухати саме те, що надихає, навертає до якихось дій, дає інструментарій для розуміння того, що відбувається навколо.

Звичайно, якщо у когось є потреба у розвагах та порожній яскравості, вони можуть передивлятися їхні профілі в інстаграм. Не дарма ж у якоїсь там порожньої «зірочки» – півтора мільйона підписників.

ШКОДА, ЩО КУЛЬТУРА, ЯКА Б МАЛА ТЯГНУТИ ЛЮДИНУ ВГОРУ, ТЯГНЕ НАС ДО МАГАЗИНУ

- Знаєш, ми нещодавно з дітьми передивлялися радянські музичні фільми. І мій син раптом задумливо сказав: «Раніше люди так гарно співали». Розумієш, він підсвідомо відчув різницю, його вразила якість і відмінність від того сучасного і модного, що він зараз слухає.

Єдине, що отримуєш від попси – це неправильно зациклена мелодія, і ти просто радієш від того, що її згадуєш

- Тому, що мізки не обдуриш! Вони тягнуться до гармонійності, вишуканості, бо організм хоче отримати дофамін, а він з’являється лише від того, якщо мозок отримує правильні сигнали.

Якщо ти слухаєш яскраву музику, яку тобі увіпхали в очі через рекламу на ютубі, чи фейсбуку, мозок не отримує задоволення. Єдине, що він отримує від попси – це неправильно зациклена мелодія, і ти просто радієш від того, що її згадуєш. Все. А якихось більш глибоких ендорфінів ти не отримуєш.

У людини є вибір: або залізти в інстаграм і стати пальцем, який ставить «лайки», або почати слухати хорошу музику

Інший бік попси – це те, що тобі завжди щось продають! Це або формат одягу, в який вдягнуті виконавці, або візажу, макіяжу, кольору нігтів чи ще чогось. Тобто, це просто «впарювання» новому поколінню якогось чергового шаблону.

Шкода, що культура, яка мала б тягнути людину вгору, тягне нас до магазину.

Але вибір є, і ми саме про це й співаємо. У людини завжди є вибір: або залізти в інстаграм і стати великим пальцем, який масово ставить «лайки» комусь, з яким навіть особисто не знайомий, або почати слухати хорошу музику.

Це може бути будь-який напрямок: чи сучасний джаз, чи сучасний реп, який вже співпрацює і з джазом, і з класичною музикою, і з авангардом.

- Після "Щему" вже щось напланували записати?

Людство отримало коронавірусний рестарт, і питання, які треба ставити перед собою, – це вже інші питання, ніж були рік тому

- Так, ми записали нову пісню «Ґлей». Ґлей – це в’язкий сік із дерев, мені здається, це таке трохи застаріле слово, але наше покоління його пам’ятає. У нас там є слова: «Між нами теплий ґлей», ми ніби включаємо старі спогади, а коли ти згадуєш щось приємне, ти отримуєш дофамін.

Зараз ми її домонтовуємо і думаємо відзняти на неї відеоматеріал.

А в подальших планах – вибрати серед близько 30 чи 40 пісень і написати новий альбом. Побачимо, навколо якої концепції будемо його вибудовувати, яку відповідь, або яке питання будемо давати нашим слухачам.

Якщо вам погано, подивіться не небо: природа нікуди не ділася, і ми українці нікуди не ділися!

Зрозуміло, що людство отримало коронавірусний рестарт, і питання, які треба ставити перед собою, – це вже інші питання, ніж були рік тому.

Головне, ми хочемо завжди бути у своїх піснях чесними й відвертими.

Я хотів би сказати всім, що якщо нам зараз погано, якщо у нас поганий настрій чи ми відчуваємо хвилювання за своє майбутнє – треба просто визирнути у вікно і подивитися на небо. Природа нікуди не ділася. Ми – українці нікуди не ділися. У нас гарні, розумні, чесні люди, у нас родюча земля, унікальні кліматичні умови, і ми всі разом спроможні побудувати класну, щасливу державу.

Любов Базів. Київ

Фото з архіву гурту «Андерсон»

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-