“Мої думки тихі”, “Захар Беркут” і “Вулкан”: підсумки Четвертої “Золотої Дзиги"
До того ж, саме після цьогорічної церемонії у нас з’явилися четверо дворазових лауреатів.
Напевно все було відомо хіба що у головній номінації. “Мої думки тихі”, незважаючи на цілком серйозного конкурента — фільм “Додому”, який випереджав стрічку Лукіча на дві номінації і загалом мав їх рекордну кількість (11), могли оголошувати переможцем задовго до 3 травня. За цю стрічку проголосував глядач — присутністю у кінотеатрах і гривнею. До картини Нарімана Алієва важко висунути якісь претензії, вона порушує і нагадує про низку дуже гострих проблем, але зосереджена головним чином на одній — окупації Криму і трагедії кримських татар. Це болить Україні ось уже понад шість років, але будемо відверті: не кожен із нас прокидається щоранку з думкою про Крим.
Натомість у “Моїх думках...” виписане реальне українське сьогодення з його драматичним, сумним та смішним, а в усіх без винятку героях, їхніх історіях багато українців легко упізнають себе та власні обставини. Помножимо це на простий, але продуманий сюжет, такі ж самі діалоги, де немає жодного зайвого слова, та відмінну акторську гру - й у підсумку отримаємо таки мабуть справді найкращий фільм року. Драма, сум і сміх у картині невіддільні одні від одних, як і у нашому житті. Ірма Вітовська й Андрій Лідаговський склали чудовий екранний дует, їх герої справді чіпляють, за них переживаєш і хочеш, аби з ними все було добре, як у казці. Чарівна Ірма Вітовська знову зуміла вразити всіх, тому варіантів у категорії “Найкраща жіноча роль” теж практично не було. Рік тому Вітовська блискуче зіграла бабу Прісю у постапокаліптично-чорнобильській драмі “Брама”, справивши надзвичайно сильне враження завдяки своїй грі та непевершеній роботі художниці з гриму Катерини Струкової, за що обидві отримали по “Золотій Дзизі”. Таким чином, цьогоріч Вітовська стала однією з вищезгаданих чотирьох дворазових переможців та однією з двох, котрі здобули нагороду вдруге поспіль.
Ахтем Сеітаблаєв заслужено отримав статуетку за фільм “Додому”, де він у звичній для його героїв небагатослівній манері зіграв кримського татарина Мустафу, який прагне дотримуватися звичаїв і традицій свого народу попри будь-які, навіть трагічні обставини. Як і у багатьох своїх попередніх фільмах, Сеітаблаєв набагато більше висловлює мімікою, поглядом, виразом очей, рухами тощо, а говорить за ситуацією рівно стільки, скільки треба і коли треба. Проте це зовсім не заважає нам розуміти і співчувати цьому персонажу, котрий, як і решта, надовго закарбовуються у пам’яті. Тепер буде дуже цікаво подивитися і наступні кінопроєкти, в яких він братиме участь, зокрема стрічку “Номери”, де він задіяний як співрежисер разом з Олегом Сенцовим. Наразі нагорода за роботу в “Додому” теж стала для Сеітаблаєва другою - першу він отримав як один із творців “Кіборгів”, що їх позаторік визнали найкращим фільмом.
Водночас у номінації “Найкраща жіноча роль другого плану” все було вже не так однозначно. Приблизно рівні шанси на перемогу мали троє — Ірина Веренич-Островська (“Мої думки тихі”), Лариса Яценко (“Додому”) та Наталя Сумська (“Чорний ворон”), які змогли запам’ятатися на тлі головних. Вирішальну роль тут могло зіграти те, що ворожка Явдоха у виконанні Сумської — з дуже небагатьох, на кого цікаво дивитися у фільмі Тараса Ткаченка, хоча і її історію могли б деталізувати та й екранного часу трохи докинути. І питання тут, власне, не до акторів, а до сценарію, та й загалом канонів, за якими знімають українське історичне кіно вже майже тридцять років, і які конче потребують змін. Камерні історичні стрічки (зокрема Олеся Янчука) на початку, коли глядацькому загалу важливіше було просто донести інформацію про невідомі та перебріхані сторінки української історії, були потрібні та прийнятні. Але реалії змінилися, і підходи до історичного кіно треба переглядати. Як це треба робити, нам натякнули “Захар Беркут” та певною мірою “Ціна правди”. Проте це вже тема окремої розмови.
У другоплановій чоловічій номінації нагороду отримав Віктор Жданов, зігравши цікавого і, на відміну від “Кіборгів”, - менш однозначного героя у “Вулкані”. Тут питань немає, хоча у мене б не викликала заперечень і перемога молодого Ремзі Білялова — у “Додому” він зовсім не загубився на тлі Сеітаблаєва. Що ж до самого фільму “Вулкан”, то це історія дуже камерна, що втім, аж ніяк не заперечує переваг картини, зокрема непоганих акторських робіт, окрім власне Жданова. Останній у свою чергу теж поповнив лави дворазових володарів “Золотої Дзиги”, вже маючи у своєму активі приз за “Кіборгів”.
Натомість нагорода найкращому режисеру змусила згадати про протиріччя, яке трапляється іноді і під час вручення інших престижних кінопремій, не оминаючи й “Оскар”. Йдеться про ситуацію, коли постановник стрічки, яку визнали найкращою, не отримує за неї нагороди як режисер. Проста логіка диктує: до того, що картина найкраща, доклав зусиль передусім режисер. А за великим рахунком, сюди треба зараховувати ще й сценариста, оператора та щонайменше одного актора. В іншому разі — чому ця стрічка найкраща, що у ній виокремити? Бажання кіноакадеміків, хай там з якої вони країни, відзначити якомога більше гідних фільмів (інші до шорт-листів не мають потрапляти за визначенням) зрозуміле, проте логіки та справедливості все ж таки більше у рішенні “Найкращий фільм — найкращий режисер — найкращий сценарист” (оператора викреслимо, нехай). Тут треба зауважити, що у випадку із Четвертою “Золотою Дзигою” втрутилися ще одна обставина, а саме започаткована цьогоріч номінація “Відкриття року”. Приз у ній виборов саме Антоніо Лукіч, отримавши до того ж ще й приз як співавтор сценарію разом із Валерією Кальченко. Вочевидь саме тому перемогу у категорії режисерській із легким серцем віддали Наріману Алієву за фільм “Додому”.
І коли вже згадали про трьох дворазових лауреатів, відразу скажемо і про четвертого — художника-постановника Владлена Одуденка, який здобув статуетку за “Захара Беркута”. Успіх Одуденка вирізняє, по-перше, те, що цьогоріч він змагався у своїй номінації із самим собою — Владлена висунули і за фільм “Додому” - а по-друге, він, як й Ірма Вітовська, отримав “Дзигу” вдруге поспіль: минулоріч відзначили його роботу над картиною “Дике поле”. І якщо в останній надлишку деталей немає, то у “Захарі Беркуті” через його жанрову специфіку, навпаки, - багато, і практично кожній приділено належну увагу. До кого в екранізації повісті Франка немає питань, то це до художника.
Як і до пов’язаних із цією номінацією нагород за найкращий грим та костюми, що їх також впевнено узяв цей історичний блокбастер (відповідно Алла Леонова й Антоніна Белінська). Тож усе, що стосується візуалу, у цьому фільмі відпрацювали на “відмінно”. А от щодо сценарію та окремих кастингових рішень можна сперечатися.
Нагороди за музику та пісню очікувано пішли до “Гуцулки Ксені”. Вибір на користь Тимура Полянського та Фрік-кабаре Dakh Daughters поцілив у “десятку”. У підсумку і музика загалом, і композиція “Мавка-Русалка” зокрема стали справжньою окрасою стрічки, яка залишає приємний післясмак. Подібні враження на мене раніше справили “Шляхетні волоцюги”, хай то було й інше за жанром кіно. Ну а “Гуцулка Ксеня” на сьогодні — однозначно у ТОПі найкращих українських кіномюзиклів.
А от в якій категорії було важко комусь віддати перевагу, так це операторська. Усі троє — Вадим Ільков (“Вулкан”), Юрій Король (для якого “Захар Беркут” став уже третьою номінацією після “Кіборгів” і тих-таки “Шляхетних волоцюг”) та Антон Фурса (“Додому”) відпрацювали бездоганно: вдалі ракурси, великі плани, камера ніде не запізнюється, глядач не губиться і завжди у центрі подій. Отже, нагороду можна було присуджувати кожному з них, і в жодному випадку заперечень не було б.
А от рішення ще у кількох технічних номінаціях виглядають доволі суперечливими. Йдеться передусім про нагороди для “Фокстера і Макса”. Якщо приз за монтаж ще можна так-сяк прийняти (хоча, на мою думку, у “Моїх думках...” та “Додому”, над якими працював Олександр Чорний, він принаймні не гірший), то найкращі візуальні ефекти... вибачте. Якщо це був аванс творцям за сміливість та спробу вкотре освоїти фантастичний жанр в українському кіно, то після перегляду стрічки його важко зрозуміти. Так, у компанію до невдалого “Бобота та енергії Всесвіту” “Фокстера і Макса” не зарахуєш, але і чимось надзвичайним вона не вражає. Як і спецефекти в ній. Ця жанрова царина, як і раніше згадана історична, теж потребує цікавих сценарних ідей і більших інвестицій. На статуетку ж у цій номінації швидше заслуговував “Захар Беркут”, де повторюся, питань до візуальної складової взагалі немає.
Ще одна технічна номінація, де з вибором українських кіноакадеміків можна посперечатися, хоча й не так радикально, - це найкращий звук. Цікавіше і професійніше, як на мене, з ним попрацювали у “Гуцулці Ксені”, аніж у “Вулкані”. Але тут, як і й випадку з монтажем, з остаточним рішенням усе ж таки можна погодитися.
У номінації “Найкращий документальний фільм” варто відзначити цікаву сюжетну ідею для переможця - картини “Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго”. Розповідь про хор комунальників варта уваги, а питання, чи зігріє народна пісня замість холодної батареї, створює непогану інтригу, і до того ж, на жаль, є актуальним для нас кожної зими.
На короткий метр, як і раніше, хронічно бракує часу, тож тут про вибір Української кіноакадемії мені сказати щось складно.
Отже, залишається “Премія глядацьких симпатій”, ймовірно, - найсуб’єктивніша з усіх номінацій, адже об’єднала у своєму шорт-листі фільми від “Ціни правди” до “Свінгерів”. Особисто я віддав перевагу “Захару Беркуту”. Рішення на користь “Крут 1918” можу зрозуміти, адже цей водночас трагічний і героїчний епізод української історії завжди буде чутливим для нас. І фільм Олексія Шапарєва є за що хвалити. Проте кількох добре знятих сцен й одної справді сильної акторської роботи (Віталій Салій у ролі генерала Муравйова) все ж таки замало для визнання найкращим, а надто у порівнянні з тією ж “Ціною правди”, “Захаром Беркутом” і навіть неідеальним “Забороненим”.
І на завершення — кілька слів про майбутнє, точніше наступну, П’яту “Золоту Дзигу”. Не виключено, що її формат знову зазнає змін, адже коли в Україні поновиться активний кінопроцес, наразі невідомо. А тому, і чи буде з чого вибирати кіноакадемікам у 2021-му, — велике питання. Можливо, доведеться давати зелене світло широким переглядам онлайн і, відповідно, дозволяти цим фільмам відбір на “Золоту Дзигу”, - цим шляхом уже пішла Американська кіноакадемія. Можливо, урізати кількість претендентів у номінаціях, де їх більше трьох, а то й саму кількість номінацій, хоча цього не хотілося б. Тож сподіватимемося, що вибір у наступному році буде принаймні не гіршим за цьогорічний, який подарував нам низку справді міцних, цікавих, добре знятих і зіграних картин. Із цим побажанням — до наступної “Золотої Дзиги”!
Михайло Коронкевич, Київ
Фото Української Кіноакадемії
