Просто слухай:

Просто слухай: "Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем"

Подкаст
Укрінформ
Книга американського письменника і блогера Марка Менсона дуже відрізняється від звичних мотиваційних опусів, чим і підкорює читача.

«Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем» (The Subtle Art of Not Giving a F*ck: A Counterintuitive Approach to Living a Good Life) навчає забивати на те, чого пропонують прагнути більшість коучів: бути особливим, надуспішним і першим у всьому. 

Головний посил автора: ти – абсолютно нормальна звичайна людина, яка живе в сучасному світі. І тут не буде «жили вони довго і щасливо», поні-єдинорогів і позитивного мислення. Тільки реальний світ з такими самими реальними проблемами і пріоритетами.

«Мистецтво забивати» містить безліч важливих життєвих порад, які допоможуть залишитися собою в нашому одержимому успіхом світі.

Тиранія винятковості

Майже всі ми — звичайні посередності, коли йдеться про більшість справ, які ми робимо. Навіть якщо ви робите щось одне краще за всіх людей, найімовірніше, з іншими справами вам ведеться так, як і решті смертних. Така природа життя. Аби досягти в чомусь неймовірних успіхів, вам треба вкласти в цю справу купу часу й сил. А оскільки всі ми маємо обмежені запаси часу й енергії, мало хто з нас досягає неймовірних успіхів у більш ніж одній справі, а часто й в одній не щастить.

Очевидно, що навіть із погляду статистики неможливо, щоб одна людина досягала найбільших висот в усіх царинах життя, чи навіть у кількох. Суперуспішні бізнесмени — найчастіше відверті покидьки у сімейному житті. Суперсильні атлети — найчастіше тупі як пробки й порожні як барабани. Багато хто з глянцевих знаменитостей так само нічого не тямить у цьому житті, як і натовпи їхніх шанувальників, які з роззявленими ротами стежать за кожним їхнім порухом.

Усі ми здебільшого звичайні собі середнячки. Але публічного розголосу набувають крайнощі. Усі ми про це наче й знаємо, але рідко думаємо й говоримо про таке і вже точно не дискутуємо, чому це може бути проблемою.

Мати інтернет, гугл, фейсбук, ютьюб і доступ до п’ятисот телеканалів — це чудово. Але ми здатні приділити увагу лише обмеженій кілько сті речей. Охопити цілі прибої інформації, які постійно омивають нас з усіх боків, ми не здатні. Тому єдині одинички-нулики, які привертають нашу увагу, — це виняткові уривки інформації, які прорвалися й залишили за бортом решту 99,999 %.

Цілий день, кожен день нас заливає винятково неймовірною інформацією. Найкращим із найкращого. Найгіршим із найгіршого. Найвеличнішими проявами природи. Найсмішнішими жартами. Найжахливішими новинами. Найстрашнішими загрозами. Без упину.

Наше життя наповнене інформацією про винятковості людського існування, бо в медіа-бізнесі саме таке притягує погляди, а погляди тягнуть за собою гроші. Але це тільки верхівка айсберга. А більшість людського життя минає в банальній підводній середині. Переважна більшість із нас — невиняткова посередність.

Потік інформації про виняткове промиває нам мізки, і ми вже починаємо думати, що винятковість — це нова норма. А оскільки ми самі переважно доволі посередні, то під зливою цієї виняткової інформації почуваємося жалюгідними й невпевненими, бо ж ясно: ми не дотягуємо. Тому дедалі більше відчуваємо потребу компенсувати власну неспроможність за допомогою залежностей і відчуття власної «особливості». Ми даємо всьому раду так, як уміємо:

возвеличуючи або себе, або інших.

Дехто шукає способи швидкого збагачення. Дехто їде в Африку рятувати голодних дітей. Іще дехто пнеться зі шкури, аби добре вчитися і здобувати всі можливі нагороди. Хтось розстрілює школярів. А хтось намагається переспати з усіма, хто здатен рухатися й дихати.

Це все пов’язано з тим, що «особливих» людей стає дедалі більше. Вони навіть створюють окрему культуру. Часто в цьому культурному зсуві звинувачують «двотисячників», але, мабуть, вони просто найбільш «технологічно грамотні» й найбільш помітні. Насправді схильність до називання себе «особливими» виявляють люди з усіх прошарків суспільства. Я вважаю, що в цьому винні медіа, які пропагують виняткове.

Проблема в тому, що технології й мас-маркетинг, які проникають у найменші шпарини нашого життя, змушують людей забагато від себе очікувати. Під тиском інформації про виняткове люди починають відчувати власну неповноцінність і думати, що їм треба бути більш екстремальними, більш радикальними, більш зухвалими, аби їх помітили й навіть оцінили.

Коли я був молодий, моя невпевненість у питаннях близько сті посилювалася різними дурнуватими уявленнями про маскулінність, які циркулювали в поп-культурі. Деякі із цих уявлень досі актуальні: аби бути крутим пацаном, треба вдягатися як рок-зірка; щоб тебе поважали, варто мати успіх у дівчат; секс — це найцінніше, що може здобути мужик, тому заради нього можна пожертвувати будь-чим (зокрема гідністю).

Цей постійний потік далекої від реальності інформації з медіа поглиблює нашу непевність, бо забиває голову неймовірними стандартами, до яких ми ніяк не дотягнемося. І ми відчуваємо, що зовсім, зовсім не справляємося зі своїми проблемами, а тут іще й гугл видає нам, що тисячі, сотні тисяч людей легко дають їм раду.

Технології вирішили наші економічні проблеми, додавши психологічних. Інтернет — це не лише бездонне джерело інформації, а ще й бездонне джерело непевності й сорому.

Але-е-е якщо я не стану кимось особливим і винятковим, що тоді?

Загальним моментом сучасної культури стало переконання, що ми всі маємо досягти чогось надзвичайного. Так кажуть знаменитості. Так кажуть акули бізнесу. Так кажуть політики. Так каже навіть Опра (а значить, це-таки правда). Будь-хто, кожен із нас може стати винятковим. Ми всі заслуговуємо бути великими.

І люди переважно не помічають, що це твердження за визначенням суперечливе. Бо якщо кожен стане винятковим, то, за визначенням, ніхто не буде винятковим. Але замість запитати, чого насправді заслуговуємо, а чого ні, ми просто ковтаємо те, що нам згодовують, та ще й добавки просимо.

«Бути посереднім» — це тепер нова форма невдачі. Найгірше, що з вами може статися, — ви опинитеся в середині списку, десь посередині шеренги. Якщо в якійсь культурі стандарт успіху — «бути винятковим», то краще вже опинитися на нижньому краю, аніж посередині, бо так

людина зможе бути «особливою» і на неї звернуть увагу. Багато хто вибирає цю стратегію: довести всім, що він — найнещасніший або найобділеніший, або став жертвою.

Люди здебільшого бояться прийняти думку про власну посередність. Вони вважають, що тоді не зможуть нічого досягнути, не зможуть удосконалюватися, їхнє життя буде нічого не вартим.

Але так думати — небезпечно. Якщо ви вважатимете, що життя стає чогось вартим тільки тоді, коли воно величне і визначне, тоді вам доведеться вважати, що більшість людства (і ви зокрема) — нічого не вартий мотлох. А така установка швидко може стати небезпечною і для вас, і для людей навколо.

Та маленька купка людей, які справді досягають виняткових успіхів у чомусь, стають успішними не тому, що вірять у власну «особливість». Навпаки, вони доходять до вершин, бо просто схибнулися на самовдосконаленні. І ця схибленість походить саме від правильного переконання, що вони насправді зовсім не круті. Це анти-«особливість». Люди, які в якихось справах стають крутими, стають крутими, бо розуміють, що зовсім не круті, а просто посередні, середнячки, але можуть бути значно крутішими.

Усі ці казки, що «кожна людина може стати винятковою і величною», — це просто погладжування вашого его. Це слова, які залишають солодкий присмак на язику, але насправді виявляються ні чим іншим, як порожні калорії, від яких ви емоційно товстієте й надуваєтеся. Це славнозвісний біґ-мак для ваших мізків і серця.

Квиток до емоційного здоров’я такий самий, як до фізичного: їсти овочі, тобто приймати легкі та прості житейські істини. «Ваші дії не надто важливі перед лицем цілої світобудови». «Ваше життя майже завжди буде нудним і нецікавим, і в цьому немає нічого страшного». Спочатку ці овочеві страви вам не смакуватимуть. Зовсім. Ви всіма правдами і неправдами будете намагатися їх не їсти.

Але раз споживши цю їжу, ви відчуєте, як ваше тіло сповнюється енергією і життям. І з часом постійні крапання на мізки — «будь надзвичайним», «стань крутим» — стікатимуть із вас як із гуски вода. Зникнуть стрес і тривога від того, що ви постійно почуваєтеся неправильним і постійно мусите щось доводити. А коли усвідомите і приймете власну посередню реальність, відчуєте себе вільними і спокійно робитимете лише те, що хочеться вам. А не будете потерпати від чийогось осуду і завищених очікувань.

Ви почнете більше цінувати прості речі у вашому житті: радіти звичайній дружбі, створювати прості речі, допомагати іншим у біді, читати гарну книжку, сміятися разом із кимось справді важливим для вас.

Звучить нудно, правда? Бо це звичайні речі. Але, можливо, вони звичайні не просто так. Це те, що справді важливе.

Фото з instagram: @ann_ostapchyk

Слухайте також: Говоримо з клінічним психологом, доктором медичних наук Олегом Чабаном
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-