Антирадянська ботаніка. Старобільськими слідами Катинської трагедії

Дехто Путін готується ударно відзначити 75-річчя так званого «дня перемоги». Не буду сперечатися з приводу саме цієї дати; зазначу лише, що 2020-й – рік багатьох дуже сумних «ювілеїв», пов'язаних із Другою світовою війною. Одна з таких «круглих дат» безпосередньо стосується Луганщини. Днями виповнюється рівно 80 років з дня початку ліквідації Старобільського табору, в якому утримувалися тоді кілька тисяч захоплених під час «визвольного» походу РСЧА польських офіцерів. Вивозити звідти ув'язнених почали 3 квітня 1940 року. На розстріли.

ПРО ЩО ПРОМОВЧАВ МАЙБУТНІЙ МАРШАЛ

Про цю дату я міг би і не згадати (саме про дату, а все, що стосується монастиря «Всіх скорботних радість» у Старобільську, давно і намертво вкарбувалося в пам'ять), але тут натрапив на замітки старого знайомого, відомого луганського – а тепер, мабуть, вже київського історика Валерія Снєгірьова. Він давно займається цією темою, і мені вже здавалося, що нічого нового про долю в'язнів табору сказати не вийде. Тому поцікавився, що його спонукало знову повернутися до трагічних подій тієї весни.

- Ну, крім того, що наближається ще одна кругла дата, в Росії з подачі їхнього президента знову спалахнула історична... назвемо її ввічливо – полеміка, – каже Валерій Снєгірьов. – Серед іншого і про те, хто винен у Катинській трагедії. Катинь залишається правдою, яку складно прийняти. ЗМІ РФ переважно спотворюють картину подій, і багато росіян досі вірять, що у Катинському злочині винні німці. Навіть попри те, що 26 листопада 2010 року Держдума Росії ухвалила заяву «O Катынской трагедии и ee жертвах», в якій визнає, що масовий розстріл польських громадян у Катині відбувся за прямою вказівкою Сталіна та інших радянських керівників, і є злочином сталінського режиму. Однак знання більшості росіян, та й не лише їх, про цей злочин залишаються поверхневими, а тема – незручною. Багато хто тужить за часами, коли світ боявся Радянського Союзу. Навіть зараз позицію Росії як сильної держави будують не на технологічному прогресі або економічних успіхах, а на агресивних діях в Україні, Грузії, Сирії, щоб викликати страх.

- Добре, з міжнародною політикою розберемося трохи згодом. Нагадайте, чим був Старобільський табір у 1939-40 роках.

- Загалом таборів, в яких утримували інтернованих польських військовослужбовців, було створено кілька, але після того, як відпустили рядових солдат та унтер-офіцерів, їх залишилося три: у Старобільську Ворошиловградської області, у Козельську Калузької і в Осташкові Калінінської. Цікаво, що усі три розташувалися в монастирях. У Старобільську – в жіночому монастирі «Всіх скорботних радість». Крім того, декілька будинків займали генерали зі своїми ординарцами. На вулиці Леніна, 19 розмістили штаб генерала Францішека Сікорського – керівника оборони Львова. До речі, поляки досить успішно оборонялися. А коли підійшли частини РСЧА, польське командування вирішило здати місто їм. Повіривши обіцянкам, що всім офіцерам буде надана свобода і навіть можливість залишити країну (багато хто готовий був продовжувати боротьбу проти нацистів). Пізніше, вже перебуваючи у Старобільську, Сікорський направив лист командарму Семену Тимошенку, екскомандуючому Українським фронтом, який приймав польську капітуляцію: «Вы убедились, что мы до конца исполнили наш солдатский долг борьбы с германским агрессором и в свое время и в соответствующей форме — исполнили приказ Польского Верховного Командования не считать Красную Армию за воюющую сторону...».

Семен Костянтинович нічого на це не відповів.

СЕРЕД МАЗАНОК

- Скількох поляків інтернували у Старобільську?

- Кількість їх не відразу встановилася. Військовополонені почали прибувати до Старобільська з кінця вересня 1939 року: 28-го числа прибуло до табору 4352 особи, 29-го – 3000, 11-го жовтня – 1707 і так далі. При цьому з перших днів жовтня почали відправляти рядових і унтер-офіцерів з табору на батьківщину. Особливо багато їх було виведено з 11 по 17 жовтня – в райони, приєднані до СРСР, а також наприкінці жовтня – початку листопада, коли почався обмін військовополоненими з Німеччиною. В результаті з табору виїхали 7355 солдатів і молодших командирів, що трохи розрядило там обстановку.

На 29 листопада у таборі утримувалися 3907 осіб, з них 8 генералів, включно із Сікорським і Костянтином Плисовським – героєм оборони Брестської фортеці від військ Гайнца Гудеріана... Ні, не тієї оборони у червні 1941-го. До неї Плисовський не дожив. Вижив тільки генерал бригади Чеслав Ярнушкевич, якого незабаром відправили до Москви на Луб'янку. Усіх інших генералів знищили у квітні 1940 р. разом з переважною більшістю «старобільців».

У Старобільському таборі утримувалися також рабин Війська Польського Барух Штейнберг, 9 капеланів, 2 поміщики, 5 чиновників, 1 полковник поліції, 1 учень, 1 швейцар.

Про прибуття до Старобільська згадує художник і літератор Юзеф Чапський, чи не єдиний з в'язнів табору, якому пощастило залишитися в живих: «Нас окружили полицейскими собаками и повели по размокшему снегу, по убогим городским улицам, среди бедных городских домов и крытых соломой мазанок. Выскочил какой-то мальчик, быстро передал нам арбуз и убежал...». Більшість тих, хто прибув, розмістили у монастирських будівлях, а частину, яку туди не вдалося втиснути, – в якійсь установі в центрі міста.

- До листопада залишилися лише офіцери?

- Так, але тут треба розрізняти кадрових офіцерів Війська Польського і тих, кого призвали під знамена з білим орлом через початок війни. Власне, переважну кількість офіцерів призвали з запасу наприкінці серпня – на початку вересня. На 15 березня 1940 р. у таборі з 3895 осіб лише 1303 були кадровими військовими. Решта – із запасу. Можна сказати, тут знаходився цвіт польської інтелігенції: більше 20 викладачів вищих навчальних закладів, 400 лікарів, кілька сотень юристів та інженерів, близько ста вчителів, 600 авіаторів, група літераторів і журналістів, співробітники НДІ по боротьбі з газами на чолі з майором Бжозовським, а також Інституту з озброєння польської армії, випускники кафедри озброєнь Варшавського політехнічного інституту та ін.

Тут також знаходився і поручик запасу 8-го полку уланів Едвард Ральский – професор Познанського університету, ботанік, фахівець з трав. Навіть дорогою до Старобільська вчений придивлявся до трав, що стирчали з-під снігу, і не лише примудрявся забувати про жахливу дійсність, але й відчував задоволення від знайомства з природою незнайомих йому степів. У таборі Ральский почав писати книгу про місцеві луки і ліси...

ПОЛЬСЬКЕ РІЗДВО У ПРАВОСЛАВНОМУ МОНАСТИРІ

- Можна не питати, яке пекло НКВС зумів влаштувати в'язням. Але як вони почувалися, як реагували на умови табірного існування?

- У той час як працівники політичного відділу табору вселяли своїм підопічним, що Польща перестала існувати і про неї варто забути, офіцери з вуст у вуста передавали звістку: у Франції створили польський уряд генерала Владислава Сікорського, формується польська армія.

Приводом підняти настрій і патріотичні почуття людей стало святкування 11 листопада – Дня незалежності Польщі. Воно допомогло офіцерам опанувати себе і організуватися. Ксьондз Олександрович, який пройшов усю вересневу кампанію як військовий капелан, відслужив молебень. Як і у Козельську, в таборі урочисто відзначали Різдво. До цього часу деякі офіцери встигли відправити листа додому і отримати відповідь і святкові привітання. В результаті дещо послабла безвихідна самотність, відчуття відірваності від дому. Роздобули ялинки, зробили облатки з тонкого шару тесту з видавленим на ньому зображенням Святого Сімейства...

Капітан Мечислав Еверт, майор Людвік Домонь, поручик Станіслав Кволек, майор Адам Солтан та інші почали відкрито, а після заборони адміністрації – таємно організовувати гуртки за професіями, з вивчення іноземних мов, читацькі тощо. Влаштовували лекції з санітарної гігієни, психології, ботаніки, біології, геології, військової справи, медицини, літератури, мистецтва... Солтан у розмовах з офіцерами аналізував хід вересневої кампанії, зазначав поряд з помилками і прорахунками керівництва про героїзм людей, проявлений у нерівній боротьбі на два фронти.

Лекції з геології читав Зигмунд Мітера, колишній рокфеллерівський стипендіат, який захистив у США докторську дисертацію і був призначений доцентом Краківської гірничої академії. У Старобільську ж його називали «гондольером» – протягом всього дня він повинен був помішувати дерев'яною лопатою суп у котлі на табірній кухні.

Взагалі, старобільський «контингент» відрізнявся великою організованістю та згуртованістю. В'язні навіть створили касу взаємодопомоги, з якої тим, хто потребував, видавалося по 100 злотих із зобов'язанням повернути кошти після повернення з полону. За відомостями Особливого відділу табору, позиками скористалися більше ста осіб.

- І що, адміністрація табору дивилася на це неподобство крізь пальці?

- Та ні, звичайно. Будь-яка діяльність піднаглядних, просвітницька або політична, патріотична, релігійна або будь-якого іншого характеру, не санкціонована «політруками» або Особливим відділом, суворо переслідувалася. Ті ж Еверт і Кволек були заарештовані і «вилучені» з табору. У звіті про стан режиму у Старобільському таборі від 16 лютого повідомлялося, що інструктор Політичного відділу Михайленко викрив контрреволюційну групу «Каса взаємодопомоги», матеріали на яку передано Особливому відділу. Адміністрація розглядала як підривну діяльність і лекції про психологію полону, про бджільництво, зоологію, ботаніку, розмови і багато іншого.

ПЕРШИЙ ДЗВІНОЧОК...

- А тепер – про міжнародний аспект Катині. У збірному значенні цього слова.

- Про це багато вже сказано; можна не сумніватися, буде сказано ще більше. Я ж от на що хочу звернути увагу. Всі чули, з яким благородним гнівом президент однієї сусідньої держави обрушився на поляків-антисемітів. Але якщо підійти до цього питання конкретно-історично, то Голокост почався саме з Катині. Саме з катинських розстрілів почалося масове знищення євреїв. На всяк випадок нагадаю: у рамках знищення військовополонених Війська Польського розстріли проводилися не лише в Катині, але і в Харкові, і в Осташкові (нині Тверська обл. РФ).

Згідно з рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року, розстрілу підлягали польські громадяни з територій Західної України і Білорусії в кількості 11 тисяч осіб, які були заарештовані та перебували у в'язницях. Їх теж вважають жертвами Катині, бо вони проходили разом із військовослужбовцями польської армії за однією постановою Політбюро. Загалом це були офіцери запасу, підприємці, чиновники, представники інтелігенції. Не менш 1000 осіб з них – євреї. З 26 тисяч осіб, зазначених у постанові Політбюро, євреїв було не менше 2 тисяч. Констатуємо факт, що перше масове знищення євреїв на території СРСР відбулося у квітні 1940 року – руками НКВС. Це теж жертви Голокосту!

- Але, можливо, Політбюро відправило на забій всіх разом, не розбираючись, хто тут поляк, хто єврей, хто українець?

- Навіть якби це було й так – виправдання... ніяке. Але в тому-то і річ, що в Москві знали все. У жовтні 1939 року у зведенні прo національний склад військовополонених рядового і молодшого начальницького складу, які підлягають обміну з німцями, євреїв було 320 з понад 16 тисяч осіб. Їх депортували на початку 1940 року. У лютневому зведенні 1940 року прo національний склад військовополонених колишньої польської армії, які утримуються у Старобільському та Козельському таборах, повідомляється, що всього євреїв тоді там було 160 осіб. У промислових таборах і на будівництві, куди відправили велику частину рядового складу, євреїв було 641. Додавши усі ці цифри, отримуємо загальну кількість євреїв-військовослужбовців, які перебували у катинській системі таборів: 1121 осіб.

Євреї-військовополонені розуміли, що у разі передачі нацистам їх так чи інакше знищать. Цілком природно, що в такій ситуації ці люди прагнули залишитися в СРСР і подавали заяви про це радянській владі. Як приклад наведемо лист солдата М. Лейбовича, жителя Люблінського воєводства. Поранений у боях з нацистами, він знаходився у госпіталі. Писав в Управління НКВС таке: «Вoлей Великoгo сoветскoгo нaрoдa и егo Крaснoй Aрмии нaвсегдa oсвoбoждены нaрoды Зaпaднoй Укрaины и Зaпaднoй Белoруссии oт пoрaбoщения пaнскoй Пoльши. Я счaстлив, чтo нaхoжусь в Сoветскoм Сoюзе, где кaждый трудящийся живёт пoд светлым стaлинским сoлнцем. Нo меня oчень беспoкoит мысль, чтo пo выздoрoвлении я мoгу oкaзaться вoзврaщённым нa «рoдину», где влaствует кaпитaлистическaя Гермaния. Пoэтoму oбрaщaюсь с величaйшей прoсьбoй oстaвить меня в Сoветскoм Сoюзе – oтечестве трудящихся».

Начальник Управління у справах військовополонених НКВС майор Сопруненко і начальник політвідділу полковий комісар Нехорошев, зважаючи на безліч таких листів, звернулися особисто до наркома НКВС Берії з наступним посланням. «Пo сooбщениям нaчaльникoв лaгерей и приёмных пунктoв, имеются случaи oткaзa вoеннoпленных следoвaть нa территoрию, oтoшедшую к Гермaнии. Среди oткaзaвшихся мнoгo евреев…»

Відповідь послідувала швидка і недвозначна: усім відмовити і передати німцям. Відповідно до цих вимог і за розпорядженням того ж Сопруненка, рядового Лейбовича та інших євреїв, які зверталися з подібними проханнями, 15 листопада 1940 року відправили «пoд усиленным кoнвoем нa передaтoчный пункт Брест-Литoвскa для передaчи гермaнским властям».

Таким чином, усі або майже всі євреї, які утримувалися у таборах з поляками, загинули в результаті злочинної акції, здійсненої органами НКВС за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б). Звичайно, загинули й ті, кого передали німцям в результаті обміну. Тому Катинська трагедія цілком виправдано може вважатися складовою частиною Голокосту. На превеликий жаль, до сьогодні ще не встановлені прізвища всіх євреїв – жертв Катині. Поляки в цьому відношенні виконали значну роботу.

* * *

Поляки не тільки виконали значну роботу – вони не забувають її результатів. У 1994 році під час будівельних робіт було знайдено поховання 48 в'язнів, які померли у монастирі. Стараннями польської влади усіх їх перепоховали на військовому кладовищі – в сосновому бору під Старобільськом. Відтоді щороку 1 листопада, у День всіх святих, на цвинтарі відбувається молебень, на який часто приїжджає генеральний консул Республіки Польща і біскуп (єпископ).

І це за півтори тисячі кілометрів від польського кордону.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк