Учитель інформатики із Запоріжжя Олександр Жук увійшов до топ-50 найпрестижнішої світової премії для вчителів Global Teacher Prize. Олександру 30 років, і вже 10 він працює у Запорізькій спеціалізованій школі-інтернаті «Джерело» з дітьми з порушеннями слуху. Він ніколи не бере вчительську роботу додому, та й взагалі – він вчитель інформатики, який не має вдома комп’ютера.

Олександр володіє жестовою мовою, а в 2018 році став найкращим вчителем за українською версією згаданої премії – виграв 250 000 гривень. 

Про те, що запорізький учитель увійшов до топ-50 Global Teacher Prize, стало відомо наприкінці минулого тижня, в той час у країні, й зокрема в Запоріжжі вже був оголошений карантин. В обласному центрі було закрито всі кафе, а подорожі з одного району міста в інший здавалися справжнім випробуванням.

Тож вирішили зустрітися з Олександром у вихідний, в одному з районних парків Запоріжжя.

- Вітаю, ви стали одним із 50 найкращих учителів планети. Як вдалося потрапити до світової “п’ятдесятки”, адже було близько 36000 претендентів?

- Дякую. Насправді, я дуже загорівся Global Teacher Prize ще у 2018 році. Тоді, у межах премії Global Teacher Prize Ukraine, коли став переможцем, мав можливість поїхати на освітній форум Global Education & Skills Forum 2019 у Дубай. У той час там якраз вручалася ця свого роду “нобелівська” премія. Коли я потрапив туди, мене це дуже зачепило, виникло бажання бути в колі цих людей. Непереборне бажання потрапити туди. У вересні 2019 року почав заповнювати анкету. Як можна було обрати з 36 000 претендентів лише 50 – мені дуже складно уявити. Організаторам довелось неймовірно багато часу витратити. Після четвертого завдання, яке я мав виконати, вже зрозумів, що потратив до топ-50 найкращих учителів світу. 

- Чого хотілося більше: себе показати чи Україну представити? 

- Засвітити Україну. Бо за час існування премії лише одна українка (вчителька англійської мови) потрапляла до топ-50. Це було в 2017 році. Для мене це одночасно стрес і нерозуміння. Чому так мало українських вчителів беруть участь у таких конкурсах? Можливо, для когось проблема полягає у тому, що документи треба заповнювати англійською мовою?

- Ви добре володієте англійською?

- Ні, я не знаю в ідеалі.

- Хто ж вам допомагав заповнювати анкету? 

- Сам. Я розумію мову, але писати трохи складно. Google допомагав. Цього року до топ-50 найкращих вчителів планети, окрім мене, потрапила ще одна українка – Наталка Гладких. До речі, вона також англійською не володіє. Для чого я кажу це: знання мови в даному випадку не головне, головне – не боятися і йти до своєї мети.

- Яке найскладніше завдання було і яка найголовніша умова для того, аби взяти участь у конкурсі?

- Спочатку треба було заповнити анкету, вона складалася з 8 чи 10 питань. Всі вони стосувались школи. Мені дуже допоміг досвід участі в українській премії. Я розумів, на що треба орієнтуватись. Потім треба було описати коротку свою історію, розказати, як працюю з дітьми. Найголовніша умова: треба працювати на даний час у школі й мати як мінімум 10 годин. Ще необхідно було зібрати безліч довідок і документів, нотаріально завірити, перекласти.

- Хто перший привітав із виходом до топ-50?

- Для багатьох це був шок. Я нікому про це не казав. Навіть дружині. Для знайомих і колег це одночасно був і стрес, і захоплення. Ну, круто ж, що Україна увійшла до світового рейтингу! Більше того, цього разу Україну представляють аж двоє українських вчителів. Соцмережі буквально розірвало. День був витрачений на спілкування телефоном.

- Що далі? Коли і де має відбутись нагородження найкращого вчителя планети?

- До червня має бути оголошена краща десятка вчителів. І “десятку”, і “п’ятдесятку” запрошують у Лондон. Цього року освітній десант буде проводитись там. Кожного року він проходить в іншій країні світу. Вже у Лондоні топ-10 найкращих учителів мають презентувати свої уроки, майстер-класи англійською мовою або ж за допомогою перекладача. І вже потім буде обрано найкращого вчителя світу.

- Ви себе бачите у “десятці” і чи готові до того, аби стати переможцем?

- Так, я хотів цього, йшов до цього. Це одне з найголовніших бажань.

- В одному зі своїх інтерв’ю ви казали, що наважились подати документи на участь у “нобелівській премії для вчителів” в 2018 році завдяки дітям. Тож можна вважати, що завдяки їм стали й одним із найкращих учителів світу? 

- У 2018 році потрапити до переліку найкращих учителів України мені здавалося чимось нереальним. Діти мене підштовхували, колеги казали, що є така премія – і чого б мені не податися. Це було в червні, а заявки приймались до кінця липня. Тоді мені треба було поїхати у справах на досить тривалий час. Приїхав десь 10 липня і почав заповнювати анкету.

- Стрибнули в останній вагон, можна сказати?

- Так. Але так сталось, що саме моя анкета не пройшла. Дані зникли. Справа у тому, що в мене чотири вищих освіти, а у графі “освіта” були певні обмеження. Мої чотири зайняли забагато місця, і дані зникли (з усмішкою згадує Олександр – авт.). Мені подзвонили організатори 15 чи 16 липня і попросили оновити дані.

- Коли встигли отримати чотири освіти?

- У 24 роки я вже мав чотири освіти: економічну, психолога, сурдоперекладача і вчителя інформатики. У житті кожна з них знадобилась. Це той досвід, який допомагає розвиватись. Я взагалі ніколи б не подумав, що хочу працювати вчителем і в школі.

- То як же стали вчителем? 

- Випадково… Прийшов у своїх справах до цього навчального закладу, де зараз працюю. Про діток із проблемами слуху я до цього не дуже й чув. Знав, що вони є, але якось не доводилось зустрічатись. Коли був у школі, до мене підійшов хлопчик і щось почав розповідати жестовою мовою. Я посміхався йому, але нічого не розумів. Зізнаюсь, для мене було стресово потрапити в таку ситуацію: дитина щось розповідала, а що саме – не було навіть у кого запитати. Мені стало цікаво, вирішив прийти до школи працювати. Хотів попрацювати десь рік і піти далі, але спробувавши, зрозумів, що потрібно залишатись. Ще через два місяці ми з цими дітьми поїхали в табір у Крим. Це були неймовірні емоції.

- Складно вчити жестову мову?

- По-перше, навчають діти. Важко сказати, що я її знаю. Адже постійно дізнаєшся щось нове, вона доповнюється. У кожному регіоні жестова мова має свої відмінності, в ній немає закінчень, деякі жести позначають кілька слів, і потрібно вмикати мозок, аналізувати. 

- У 2018 році ви стали переможцем Global Teacher Prize Ukraine. На що витратили 250 тисяч гривень премії? 

- Хотів відкрити гурток з робототехніки. Він у мене є зараз. Правда, працює на базі школи, бо зі школи мене не захотіли відпускати. Та й, на жаль, у наш час для самостійного гуртка 250 тисяч гривень замало. Самих роботів мені подарувала влада та керівництво школи. Цим я дуже задоволений. Ми працюємо з наборами LEGO Mindstorms. Діти створюють роботів, а потім їх програмують, але це їм поки що робити складно – алгоритмічне мислення важко дається. Ми створюємо різні проєкти. Використовувати LEGO на уроках – це круто, це досвід Данії. Мені так легше працювати і простіше донести інформацію. 

Що стосується премії, то частину грошей витрачаю на подорожі. Багато подорожую, спілкуюся з учителями, ділимось досвідом одне з одним.  

- Скільки країн уже відвідали? 

- 32. У деякі хочеться вертатись знову й знову. 

- Яка країна найулюбленіша? 

- Грузія. Там відчуваєш себе по-домашньому. Є відчуття безпеки. До речі, ми з дружиною мали летіти через два тижні в Грузію, але через коронавірус квитки “згоріли”. 

- Досвід яких країн хотіли б запозичити?

- Мені подобається спілкуватись з різними педагогами всього світу, цікавитись особливостями освіти. Є що взяти, але всі методики треба трансформувати, не можна сказати, що, наприклад, фінська система в нас буде працювати. Її можна використати, але говорити, що тільки вона є ефективною – неправильно.

Європейці орієнтуються на проєктну діяльність. Тобто, протягом одного тижня вивчається нова тема. Якщо це Лондон, то пишемо тексти про Лондон, на уроках праці створюємо макет, пов’язаний із Лондоном, і так далі. Найголовніше, що вчителям там дуже легко працювати. Для них є вже готові програмні засоби. Вчитель не має щось шукати нове, все є вже у базі, на кожен урок вчитель обирає завдання, роздруковує його – і все, урок готовий. Для мене це було шоком. Учитель працює лише на роботі. Він не несе роботу додому. 

- А ви носите роботу додому? 

- Ні. Я можу прийти до школи у вихідний день і попрацювати, але вдома в мене навіть немає комп’ютера, щоб це робити. 

- У вчителя інформатики немає вдома комп’ютера? 

- Так, немає. І не буде. Це забирає багато часу: ти відволікаєшся на непотрібні речі. Працювати вдома – це забирати щастя у родини. Робота є робота, але родина – найголовніше. Вона на першому плані. Я вважаю, що для того, аби бути успішним у житті, потрібно бути успішним у всіх напрямках. Багато людей це скептично сприймають, але я не розумію, навіщо витрачати свій час на непотрібні речі, нащо розписувати похвилинно урок, який буде завтра? Ну, не буде він таким, яким ми його розпишемо. Чому? Хтось із учнів може не прийти, хтось – не підготуватись, і виходить, що ти працював даремно. 

- У скількох класах ви викладаєте?

- Я працюю з дітьми з 2 по 11 клас. Це діти віком від 7 до 20 років. З ними усіма легко спілкуватись, я не бачу різниці.

- Діти знають, що ви увійшли до топ-50 найкращих учителів планети? 

- Мої учні мережею “Facebook” не користуються. Дехто знає, але поки що не розуміють, що це означає.

- Коли ви стали найкращим вчителем України, діти підготували для вас флешмоб – танцювали на порозі школи…

- О, то взагалі був шок. Тоді деякі з дітей повирізали з газет мої фото, поприклеювали на зошити – і досі носять їх.

- А ви яким учнем були? 

- Я взагалі не любив школи, до неї було негативне ставлення. Я думав: швидше б закінчити ту школу, не розумів, навіщо туди ходити. Переосмислення було вже після 9-го класу. В 10-11 класах мені почало подобатись навчатися. Напевно, це завдяки вчителю, яка була моїм класним керівником – Надія Сергіївна, вона викладала українську мову і літературу. Ми з нею після закінчення школи зустрічались. Приємні спогади є, але це вже у старшій школі. Середня школа, як то кажуть, “не зайшла”. 

- Інформатику взагалі любили? 

- У нас цей предмет з’явився у 10-му класі. На уроках ми малювали робочий стіл комп'ютера у зошиті. Нас було 16, а комп’ютерів 3 чи 4. Тож можна зрозуміти, наскільки я любив інформатику.

- Ви багато подорожували, з різними вчителями спілкувались, що можете сказати про українських педагогів? 

- Наші вчителі недооцінені. Інколи батьками, інколи – владою. Вони витрачають на роботу дуже багато часу. Ну дуже. А ще наші вчителі не вміють себе презентувати, їх потрібно до цього підштовхувати. Вони гадають, що роблять звичайні речі, і це не є чимось таким, що можна показати, не те що країні, а навіть своїм колегам. Вони бояться. Не знаю, чому так. Професія вчителя чомусь не вважалася престижною. Навіщо далеко ходити: навіть, коли я на зустрічі з однокласниками казав, що працюю вчителем, то вони це також не вважали престижним.

- Зараз ви не просто вчитель, а найкращий вчитель України, маєте орден «За заслуги перед Запорізьким краєм» IIІ ступеня, входите у топ-10 модераторів освіти нашої області. Що все це вам дає?

- 20% доплати до зарплати. Буде якась надбавка до пенсії.

- Вам пропонували іншу роботу?

- Так. Було чимало запрошень і натяків із різних навчальних закладів, але вже не вчителем, а пропонували піти в адміністрацію. Я поки що там себе не бачу, бо необхідно тоді віддалятися від дітей, а я цього не хочу. Та й взагалі, я не прив’язуюсь до матеріальних речей.

- Пригадайте якийсь смішний момент, пов’язаний з дітьми і вашою роботою.

- У 2010 році, коли прийшов у школу, з першої зарплати купив собі туфлі лакові запорізького виробництва. Зранку, коли ми годували дітей, я ніс какао. Одна дівчинка випадково зачепила мене і це гаряче какао вилилось на нові лакові туфлі, а я їх тільки другий день узув. Глянув на перелякані очі дівчини – і просто прийняв цю ситуацію. Туфлі досі є. Нормальні. Підкрасив лаком. Дівчинка ця навчалася в школі до 7-го класу, щоразу коли її бачив, завжди згадував цей випадок.

А ще була ситуація: в школу мали приїхати журналісти, записати інтерв’ю, за п’ять хвилин до їхнього приїзду в коридорі хлопець ніс відро з водою, у ньому мили ганчірку, якою дошку витирали. Ми якось обидва назустріч один одному йшли... відро води було на мені. Стояв мокрий. Пішов шукати речі, перевдягатись. Зі мною такі ситуації часто трапляються.

- Ваша дружина також працювала в освіті, чому змінила професію?

- Дружина працювала у дитячому садку в нашій школі, але ми вирішили, що два педагоги на одну родину – це забагато. Ми мало про що спілкувались, окрім роботи, це набридає. Дружина вирішила піти з освіти.

- Про що сьогодні мріє Олександр Жук?

- Мрію років через 5-10 відкрити свою школу. Вона має бути сучасною, такою, аби дітям хотілося там навчатися і ходити туди. Вона буде у Запоріжжі, буде доступна всім. Хочеться і батькам, і дітям дати можливість отримувати освіту європейського рівня. Якщо стану переможцем світової премії для вчителів Global Teacher Prize, то винагороду (1 млн доларів – авт.) витрачу на реалізацію цієї мрії.

- Що побажали б українським вчителям?

- Вірити в себе, йти до своїх цілей, а також не забувати, що окрім роботи є ваше життя, яким потрібно жити зараз, а не потім. А ще, хотілося б, аби вчителі могли собі дозволити подорожувати. Сьогодні дуже маленький їх відсоток мандрує.

Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото – з архіву Олександра Жука