Перекодування української історії: помаранчі замість брому

Сьогодні вона відзначає 90-річчя. Улюблений, воістину народний поет, чиї рядки розібрані на цитати. Ліна Василівна і зараз продовжує роботу – як кажуть, закінчує історичні повісті. Але хтозна, може, й поетичної збірки дочекаємось...

Однак зараз хотілося б поговорити про історіософські погляди Костенко, її праці в царині політичної, соціальної філософії. Адже колись юна Ліна мріяла піти на філфак – але не філологічний, а філософський! Та її, золоту медалістку, туди не взяли – через репресованого батька. Політологічний, соціологічний, історіософський аналізи Костенко – незмінно системні та глибокі. А її прогнози – на диво точні, так, що не снилося ніяким Фукуямі чи Бжезинському.

Дякуємо харківському видавництву «Фоліо» за дозвіл опублікувати цей уривок з моєї книги «Ліна Костенко», яка нещодавно вийшла в серії «Знамениті українці».

ПОЕТИЧНО-ПОЛІТИЧНІ АНАЛІЗИ ТА ДІАГНОЗ

Перші роки української незалежності. Становлення державності. Тут би, здавалося, Ліні Костенко і радіти. Однак вона була занадто чутливою, прозірливою і чесною, не здатною закривати очі на те, що відбувається. Бачила, як «перевзуваються» на льоту комуністи і комсомольці; як, наблизившись до влади, деякі ще недавно чудові люди змінюються на очах. У підсумку — повсюдна імітаційність.

Ще (або вже?) в жовтні 1993 року в «Літературній Україні» було надруковано добірку її віршів «Коротко — як діагноз. Цикл, уривки». Чотири рядки, один рядок, вісім рядків, три, п’ять, знову чотири. Що за вірші? Чи то поетична кардіограма важко хворої людини, чи то кров’ю написані або в кров роздерті уламки, недоноски, шматки поезії. Незачесані, непригладжені, ніби корчаться від болю. А в них — жорстокий діагноз того, що відбувається в країні. І нині у соцмережах, у суперечках, у публіцистиці часто з’являються рядки саме звідти, з тієї гіркої добірки 1993 року.

Перегорюєм ще раз — і вперед.
В апофеоз витійства і крутійства.
Допасувавши слово до потреб
горілкою налитого суспільства.

І все про волю будем гомоніть.
Будити мисль затуркану і кволу.
А вже ж нема попереду століть,
щоб триста років знов іти по колу.

Костенко попереджає: «Не хочу грати жодної з ролей / у цьому сатанинському спектаклі». І тут же пояснює, чому не буде, просто фізично не може бути присутньою в цей час у суспільстві: «І знов сидять при владі одесную. / Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую».

На вербах золотих вродили дикі груші.
Зникає мій народ, як в розчині кристал.
Той шолудивий чорт купує вбогі душі.
Новим вождям вже мостить п’єдестал.

Купуй, купуй, купуй! — чого ті душі варті?
Мости, мости, мости! — впаде і ця мана.
Все людство вже збулось. Лиш ми іще на старті.
А на шляху — то прірва, то стіна.

Але і ми, ми самі без усяких прірв і стін теж гарні: «Така до слави приналежність! / Така свобода і пісні! / Декоративна незалежність / Ворушить вусами вві сні». Нещадні, убивчо точні рядки. І біль за рідну мову: «Нації вмирають не від інфаркту. / Спочатку їм відбирає мову». І гірка констатація в п’яти словах, що випливає з цього: «В мені щодня вбивають Україну». Далі — схоже, але доповнене чорнобильським досвідом: «Ми — сталкери на власній Батьківщині».

А ось продовження імперської теми — після «трьохсот років ходіння по колу». Поетеса тут звертається до античної, біблійної образності, порівняно з якою це трьохсотріччя здається чимось недавнім, свіжим, актуальним: «Доповнення до античних джерел: / нашого Прометея клював двоглавий орел». «Імперія — гріховність і верховність. / Іови націй в череві кита. / Проникливі балачки про духовність. / І шовінізму чорна блекота».

І, мабуть, найгіркіший вірш, лише рядок: «Покотило Україну до прірви». І це 1993 року, коли становлення держави тільки починалось. Але тоді вже було так тривожно за її майбутнє через розуміння неправильності робленого поточного...

Але ось останні рядки добірки. У них просто впиваєшся очима: що ж скаже наостанок наш поет, Прометей, пророк: «Моє життя — в скарбницю горя внесок. / Заплачено сповна — за все, за все, за все. / Душа — як храм з очима древніх фресок. / Все бачить. Все мовчить. Все далі понесе».

Про що це? Про храми, про «дорогу до храму»? Скоріше — про внутрішній храм, який потрібно нести крізь усе, хай там що, з усвідомленням усього, що навколо відбувається. «Все бачить. Все мовчить. Все далі понесе». І мовчання — тут не просто мовчання, а символ внутрішньої зосередженості, не марнослів’я, осмислення. І ці останні три слова... «Все далі понесе». Що це? Чи тільки констатація тимчасовості буття, всього сущого, як напис на кільці царя Соломона: «І це мине»? Ні, тут у Костенко інший акцент: не час повз нас проходить, а ми рухаємося. Йдемо далі. Йдемо, несучи свій біль і своє знання про те, що відбувається. Але йдемо далі.

У цілому за настроєм, за болем, полемічним настроєм ця добірка викликає в пам’яті «Сідоглавому» Івана Франка з його навмисно жорсткими міркуваннями про Батьківщину: «Я ж гавкаю раз в раз, / Щоби вона не спала». Там та ж приблизно опозиція солодкоголосих, срібролюбивих «патріотів» і поета, який говорить жорстоку правду: «Ти любиш Русь, за те / Тобі і честь, і шана, у мене ж тая Русь — / Кривава в серці рана. // Ти, брате, любиш Русь, / Як дім, воли, корови, — / Я ж не люблю її / З надмірної любови».

А через шість років, 1999-го, Костенко випускає історичний роман у віршах «Берестечко», психологічно напружений і насичений внутрішній монолог Богдана Хмельницького після його першої поразки від польського війська. Такий вибір вузлової теми для поетичних роздумів, висловлювання Ліни Костенко за підсумком 90-х років сам по собі красномовний. Але фінал роману виходить навіть більш різким, оптимістичним, розбуркувальним — порівнянно з газетною добіркою 1993 року: «Не допускай такої мислі, / що Бог покаже нам неласку. / Життя людського строки стислі. / Немає часу на поразку».

І крапка! Так, це не винниченківська безнадійна констатація, мовляв, історію України не можна читати без брому. Тут — прямо протилежне посилання. Програв? Готуйся до бою, в якому і думки про поразку не допускай. Усього чотири рядки — але яка сильна і рішуча спроба перекодування історичного досвіду нації.

АНТИ-ФУКУЯМА – ПЕРЕДБАЧЕННЯ ЦИВІЛІЗАЦІЙНИХ РОЗЛАМІВ

Того ж 1999 року Ліна Василівна прочитала в Києво-Могилянській академії лекцію «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала». І вже в ній Костенко прямо висловилася про необхідність подолання «бромового комплексу»: «Ще один лейтмотив — рефлексії щодо брому, без якого нібито не можна читати нашу історію. Сказані колись під гарячу руку, ці слова Винниченка повторюються й тиражуються, і заганяють співвітчизників у комплекс причетності до ексклюзивних жахіть нашої історії. А яку історію можна читати без брому?»

У цій лекції чітко, системно, по пунктах, без ниття Ліна Костенко виклала витоки багатьох наших проблем у державотворенні:

«Ефективне не те, що заперечує чуже, а те, що утверджує своє.

Замість цього у нас пішли за інерцією. Прийняли добродушно дотепну формулу Л. Кравчука: “Маємо те, що маємо”, і не зробили рішучої спроби змінити ситуацію. Більш того, ще й поглибили її за останні роки. Не протиставивши дезінформації про Україну потужної гуманітарної думки, розпочали входження у Європу з оберемком анахронічних проблем. Знайшлися “будителі”, які зчинили великий шум і витворили добрячий таки мультиплікат — націю, що хропе, стоячи на колінах. Або двох українців, з яких неодмінно вегетуються три гетьмани. Стало мало не правилом доброго тону увернути щось несхвальне про менталітет цілої нації. Розгулялися некеровані стихії взаємних звинувачень, дражливі рефлексії щодо історії України та її видатних діячів. Невідь з якого нафталіну видобуто комплекс меншовартості.

Нація виявилася незахищеною. Ореол, аура — це дуже тонка матерія, це не панцир і не щит, а проте нації, які мають ауру, надбану віками, захищені надійніше. Втім, помічено, що імперії завжди страждають на манію величі, а народи поневолені схильні до самобичування.

Скажімо, та ж Росія. Вона раз і назавжди визначилася для себе в ореолі своєї величі. І хоч би яка найточніша оптика відбивала у тій державі її занепад, нужденність, деградацію, — все одно в головному дзеркалі фокусується велич. Хоча всі знають, що це зовсім і не дзеркало, а давно вже намальований свій бажаний образ. Фактично це міфологема на експорт. Але без цієї міфологеми Росія себе не мислить. Лише на фактажі своїх реалій вона почувала б великий дискомфорт. А ця міфологема компліментарна, вона легко входить у свідомість. Вона вливається в систему суспільних наук і стимулює інші міфологеми типу “старший брат” чи “колиска братніх народів”, з якої вивалилося троє близнюків, з-поміж них один чомусь дуже старший, і якраз той, що з’явився на світ не перший <...>

У своєму імперському дзеркалі Росія показувала Україну як Малоросію. Вона й досі показує там різні пики. Але не треба гатити по ньому кулаком, розбите дзеркало — це погана прикмета. Треба просто поставити своє, і воно подасть Україну зовсім в іншому світлі. Буде у неї завтра ж аура чи не буде, але принаймні тьма тараканська розсіється».

Вражаюче, але зараз, через двадцять років, ці міркування читаються також свіжо і точно…

Ліна Костенко в третьому тисячолітті. Хороша фраза — сама собою, без будь-яких пояснень, співмірністю хороша. Ліна Василівна продовжувала (і продовжує) говорити правду у вічі державі й поверх неї — народу, всьому українству. Іван Дзюба визначив цей жанр як «світоглядну публіцистику» (уточнивши, що таке формулювання належить Володимиру Шлемкевичу).

2002 року на Конгресі Міжнародної асоціації україністів (МАУ) в Чернівцях вона прочитала доповідь «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф». І в цій праці розвинула, поглибила багато з того, що було сказано в «Дефекті головного дзеркала», розповівши про Україну, світ і Україну в цьому світі, точніше — авторитетів світової політики (куди там Бжезинському і Фукуямі!). Сама назва її доповіді — це ж не прості й порожні апокаліптичні очікування, а по суті — абсолютно точний прогноз того, де саме здійсниться розлом сучасного світоладу. У 2013—2014 роках це, очевидне для неї тоді, стане великою несподіванкою для світу.

«Демократія не настає, як пора року, вона будується послідовно і системно. Тож наша позірна демократія, не убезпечена ні законами, ні політичним досвідом, чаїла в собі масу непередбачених небезпек. І нагадує часом не демократію, а потужний викид плебейства.

Так що криза свідомості фактично була неминуча. До того ж її поглиблює парадокс тоталітарного штибу: суспільство, яке ніколи не було громадянським, інтенсивно політизується. Одна річ — політизувати громадянське суспільство, його нелегко дезорієнтувати, воно й саме здатне вплинути на політику. І зовсім інша — політизація негромадянського суспільства, яке думає врізнобіч. Бо коли воно думає врізнобіч, то відповідні політичні сили можуть легко і вправно підмінити курс. Що, власне, і сталося з Україною.

Тут могла зарадити чітка державна інформаційна політика, але вона так часто була дезінформаційною, і витворила за ці роки такі механізми маніпуляції суспільною свідомістю, що втратила будь-яку довіру. До того ж значна частина інформаційного простору України опинилася у приватних руках, а ті руки різні, і деякі з них залюбки пустили б її під укіс. Усе це призвело до інформаційної катастрофи — як у самій Україні, так і в її екстраполяціях на світ.

У такій ситуації і те єдине досягнення, яке подається як мир і злагода у суспільстві, теж далеко не безсумнівне, тому що вихована віками нелюбов до української мови і до самої української нації дедалі більше дається взнаки і на перспективу не обіцяє нічого доброго. Як і не вирішені досі проблеми кримськотатарського народу, і конфронтація політичних поглядів, і детонатор соціальної нерівності, і ще немало відчутних антагонізмів. Так що повсякчасні заклики до єдності не більше, ніж риторика».

І знову — який короткий і точний аналіз українських проблем і їхніх витоків.

«ЛІНІЮ ОБОРОНИ ТРИМАЮТЬ ЖИВІ»

Але — повертаючись до теми «третього тисячоліття» та його додаткових небезпек... У «Мадонні перехресть» Костенко дала хороший образ XXI століття: «Машини, шини, стрес, експрес, / кермо, гальмо, впритул, з-за рогу! / Стоїть Мадонна Перехресть, / благословляючи дорогу. // Таксі, автобуси, авто, /і мотоцикли, і кибитки. / Всі всім на світі є ніхто — / ні хто куди, ні хто нізвідки. // Маршрути горя і безчесть. / Світ на століття постарішав. / Стоїть Мадонна Перехресть, / чи Вже Мадонна Бездоріжжя! // І мчать, і мчать, числа їм несть. / Дорога дальня й невідома. / Стоїть Мадонна Перехресть, / благословляюча Мадонна».

Що тут? Поетеса не сварить цю швидкість, цей ритм, але і не зачаровується ними. А констатує, осмислює. І не тільки в поезії. У доповіді «Україна як жертва і чинник...» про це ж було сказано в самому фіналі — щоб запам’яталося:

«Третє тисячоліття — це вже не час для становлення. Це вже альтернатива: бути чи не бути. Це вже фактично епоха транснаціональна, а дехто вважає, що й постнаціональна. Україна відстає від динаміки часу. Лише реальне постання громадянського суспільства може змінити ситуацію на краще. Але насамперед — нова якість мислення, як основний чинник цієї трансформації. Щоб не минуле формувало сучасний тип українця, а щоб сучасний українець був здатен формувати майбутнє.

Я сказала речі тяжкі і прикрі, — хай мені пробачать люди, схильні до поміркованого клімату мислення в режимі приколисуючих міркувань. Сьогодні вже не можна себе втішати традиційно-обнадійливим, що якось воно буде. Мовляв, труднощі, звичайно, є, але це тимчасово, час працює на нас.

Час працює на тих, хто працює на нього. Тим більше тепер, коли найгірші прогнози справдились, і в біблійних долинах заклекотіла війна, яка ставить перед світом уже остаточні альтернативи».

Здавалося б — де ті «біблійні долини», а де Україна. Але яке ж ущільнене, згущене тут відчуття тривоги за час, коли перед світом, і найбільше — Україною, будуть поставлені «остаточні альтернативи».

А через два роки після цієї доповіді почався перший Майдан. Ліна Костенко, що залишилася відсторонено-байдужої до перебудови-гласності, «Помаранчеву революцію» прийняла. Тому що побачила там вирішення однієї з найважливіших проблем, що існували в Україні — формування громадянського суспільства. Втім, і тут з часом настало певне розчарування. Ні — точніше було б сказати: розчарувальне осмислення. Виявилося, що українське громадянське суспільство має неприємну особливість мобілізуватись і демобілізуватися за принципом припливів-відпливів. Але воно є і — залишається.

І це описується в першому прозовому творі Костенко «Записки українського самашедшого». Хоча чисто хронологічно події в ньому відбуваються між знаходженням «таращанського тіла» (касетний скандал) і перемогою «Помаранчевої революції». Але автор до 2010 року, коли видано книжку, знає багато більше і не приховує цього від читача. У творі взагалі знаходиться місце для багатьох роздумів — чи не з усіх поточних приводів українського життя. З цього він і виник — неможливості висловити все наболіле в рамках публіцистичної поезії та світоглядної публіцистики. У цьому, схоже, і полягають причини неприйняття цієї книжки багатьма — вони чекали від «Записок українського самашедшого» чогось іншого, ними ж самими надуманого (перший великий прозовий твір великого поета!). Вони виявилися не готовими судити книгу за законами, встановленими автором, а судили за очікуваннями, встановленим ними ж самими. Але це — публіцистичний, політико-полемічний текст, зрідні книжкам Свіфта, Вольтера, Чернишевського.

При цьому сказати, що в «Записках» відкритий фінал, буде не зовсім вірно. Це фінал-вектор, що задає директорію української історії, українського життя — відтепер «не з бромом, а з помаранчами». І вектор цей — немов спис, відганяє всякого, хто захоче зазіхнути на таку перезавантажену (в смислі «Reset») нашу історію.

«Мені треба, щоб вони, ставши владою, не зрадили цей Майдан. Бо це не їхня перемога, це наша.
Може, вони припишуть її собі. Може, захочуть забути. Може, чиїсь волохаті руки спробують видерти цю сторінку.
Але це вже Історія. Не з бромом, а з помаранчем.
Сторінку можна видерти. Історію — ні.
От і настав наш День Гніву.
Лінію оборони тримають живі».

Від «Немає часу на поразку» і до «Лінію оборони тримають живі». Це стратегія і тактика українського націотворення в XXI столітті. Перемагати, неодмінно у чомусь перемагати. І в разі тимчасового відступу, часткового реваншу, неминучого в маятникових умовах демократії, «тримати оборону», не поступаючись завойованим. (Як це було в ніч із 18 на 19 лютого 2014 року на Майдані).

При цьому для публіциста-пророка в принципі не важливі конкретні імена тих, хто зрадить Майдан або залишиться йому вірним. Будуть і ті, й інші. Вона каже про принцип: перемагаємо і не відступаємо. Однак

її формула позбавлена пафосу та надмірного оптимізму. «День Гніву», що звучить тут, — дуже тривожний образ. Адже це синонім Судного дня, Страшного суду, кінця світу. В есхатології Костенко в третьому тисячолітті українська «лінія оборони» не така далека від української катастрофи. Про що теж потрібно пам’ятати — не панікуючи, але і не розслабляючись.

Олег Кудрін, Рига