Володимир Дахно. Як козаки в тридев’яте царство не дійшли

Перш ніж знайти власне покликання, не один рік він шукав себе: збирався лікувати людей, прикрашав їхні міста, прагнув чужих дітей зродити щасливими і лише потім зрозумів, що покликання його значно ширше – гуртувати, звеселяти, а головне, окрилювати народ. За кілька десятиліть активного розвитку національної анімації Володимир Дахно збагнув просту річ: у чому полягає дар режисера-аніматора?

В одному інтерв’ю майстер так визначився:

- У вмінні створити образ і побачити його в думці. Це так само, як архітектор, коли креслить план будинку, повинен чітко уявляти всю споруду. Можна бути талановитою людиною, але без особливого бачення мультфільму не створиш. Думка, передусім, повинна унаочнитися в уяві режисера, і тоді, якщо пощастить, вона оживе на екрані, стане зрозумілою глядачеві.

Як великий митець, Володимир Дахно мислив персонажами, які не просто оживають, а оживають і створюють навколо себе власну реальність. Звісно, траплялися винятки, ось візьміть фільм на “козацьку” тему – “Як козак щастя шукав” (1969):

- Це казка, яку ми написали разом з Михайлом Семеновичем Татарським (український автор, майстер інтермедій для цирку, реприз для клоунів – Олега Попова, Юрія Нікуліна, “Карандаша”, а також сценаріїв мультфільмів для Творчого об'єднання художньої мультиплікації; 1920-1998. – О.Р.). Тоді я збагнув, як важко писати казки. Справжня казка повинна бути цікавою, доброю і не без моралі. Цей фільм чомусь увесь час намагалися долучити до “козацької” серії – мабуть, через назву. А може, через те, що я люблю знімати серії: кілька фільмів про Парасольку, “У світі пернатих” і “З життя пернатих”, “Справа доручається детективу Тедді”. Якось так у моєму житті складається, що один знятий фільм започатковував серію.

Вимикайте світло, вішайте простирадло, будемо сьогодні мультики крутити.

*   *   *

Український художник-мультиплікатор, режисер і сценарист, автор всенародно улюбленої мультсаги “Як козаки…” Володимир Авксентійович Дахно народився 7 березня 1932 р. у Запоріжжі. На визначення його подальшої долі чи мало якесь значення місце народження?

- По-перше, я народився і виріс у Запоріжжі, можливо, звідси – почуття гумору й любов до різноманітних жартів і хохм. По-друге, я завжди цікавився історією Запорозької Січі. Читав Михайла Грушевського, Миколу Костомарова, все, що вдавалося знайти, попри те, що в ті часи тема козацтва належала до заборонених.

Хлопчина ріс дитиною книжною… Батько, полковник – Авксентій Федорович Дахно, визнавав дисципліну та порядок, мати, бібліотекарка, дбала, аби змалку молодший син читав переважно “правильні” книжки. У подібних ситуаціях вибір у життя знаходиться многотрудно…

Що найбільше він любив у школі? Малювати карикатури і шаржі на друзів. Із дитинства… Дивлячись на мундир та виправку тата, про вступ до Суворівського училища підліток мріяв із десяти років, але тато не дозволив. Строгим Авксентій Федорович був, із принципами. Тож по закінченні десятирічки син мав учитися на лікаря. Знехотя, але Володимир освіту продовжив:

- Ну, гаразд, у медичний так у медичний.

*   *   *

У медвузі юнак лише почався вчитися, але майже одразу забрав документи:

- Тоді в Київському будівельному інституті, на архітектурному факультеті, навчався мій брат (Володимир Петрович Дахно; 1928. – О.Р.). Якось я провідав його, завітавши на лекції. Бачу: сидять хлопці перед кульманами і на ватманах щось креслять, лінійками крутять. Я зрозумів: це – моє, а я, дурень такий, пішов у медики!

Рішуче Володимир Дахно перевівся до Київського інженерно-будівельного інституту, де навчався у того самого педагога, що й двоюрідний брат – у майстерні видатного містобудівничого та педагога Йосипа Юлійовича Каракіса (1902-1988). Як пригадував одногрупник В.Дахна, видатний майстер архітектурного пейзажу, класик українського образотворчого мистецтва ХХ століття Юрій Хімич (1928-2003), на парах вони часто розважалися, малюючи козаків у кумедних ситуаціях, і непомітно підкладали опуси в проєктор, коли викладач демонстрував… світові архітектурні шедеври.

Чи ти насмілишся суперечити власній природі, коли карикатури, що народжуються з-під твого олівця, – дотепні, а шаржі – кумедні?

- Навчаючись на архітектурному факультеті Київського інженерно-будівельного інституту разом з товаришами я випускав гумористичну стінгазету “Метла”. Подивитися на неї й посміятися приходили студенти всіх факультетів, рахуючи мого майбутнього колеґу Давида Черкаського, який тоді вчився на будівельному. Кажуть, спеціально приїздили навіть юнаки та дівчата з інших вузів.

*   *   *

Соціалістична дійсність на карикатурах і шаржах слабко розумілася.

Після закінчення вузу в 1955 р. Володимир Дахно почав працювати у Києві архітектором. Спливло ще кілька років, і знову повернулося стійке відчуття: – “Ну, не моє це…” Адже недавній випускник мислив нестандартно, намагаючись творчо поставитися до, здавалося б, бездушного креслення.

Фарб додадуть спогади режисера-мультиплікатора, художника і сценариста Давида Черкаського (1931-2018):

- Свого часу ми з Володею навчалися в одному вузі. Спочатку зустрічалися у спортзалі: він займався фехтуванням, я – гімнастикою. Потім я випадково потрапив на кіностудію, вона тоді знаходилась у зародковому стані – усього працювало чотири людини, та й ті пішли, один я залишився. Ну, і кого запрошувати на роботу? Я запросив Володю і Марика (Марк Драйцун; 1930. – О.Р.)... які чудово малювали. Женя Сивокінь випадково до нас затесався, бо в основному мультиплікаторами були… архітектори.

Є часи, коли кожному із нас потрібен чарівний пендель… Про те, що Володимир розтринькує власний хист, йому у вічі сказали інші творчі особистості. Побачивши незвичайний архітектурний проєкт, чим була дисертація Володимира Дахна, уже на той час відомі українські мультиплікатори: Марк “Марик” Драйцун і Давид “Додик” Черкаський – запропонували архітектору будувати… вітчизняну анімацію. Золотих гір не обіцяли, тільки роботу в новому Творчому об’єднанні мультиплікаційних фільмів, що лише-но виникало на студії “Київнаукфільм” (нині – “Укранімафільм”).

*   *   *

Насправді ніякого спонтанного рішення змінити шлях у житті не було: усі велетенські зміни крокують до нас дрібними кроками.

- Під час архітектурної практики в Москві я багато спілкувався зі студентами ВДІКу, що вчилися на художників кіно. Вони і запросили мене на студію “Союзмультфільм”, де я вперше побачив, як робляться мультики. Ось коли я прийшов у захват. Тоді хлопці й кажуть: “Володю, давай до нас працювати!” Я відповідаю: “Та я ж у Києві мешкаю. Коли в нас така студія з’явиться, одразу піду”. Так і вийшло.

Як на творчу “зраду” аспіранта, котрий в один день полишив дисертацію та розрахувався, відреагували колеги по колишньому цеху? З огляду на те, що останнім проєктом В.А.Дахна як зодчого було шкільне містечко біля ринку “Юність” (сміливий проєкт, де між двома корпусами мав лежати… стадіон), Київську міську середню школу №204 збудували за оригінальними кресленнями. Проте навіть із робочих кальок прізвище зодчого прибрали, бо в архітектурній академії “зрадникові” не подарували, що той пішов працювати на “Київнаукфільм”.

Не знаю, як ви, а я вважаю, що жарт, дотеп, гостре слово часто-густо більш вдало і чітко окреслюють важливі речі, аніж серйозне та глибоке їх вивчення. Не дарма ж, Платон наставляв своїх учнів:

- Без кумедного важко зрозуміти серйозне, і, взагалі, протилежне пізнається за допомогою протилежного.

*   *   *

Хоч як здавалося б, що архітектура та анімація – два континенти, між якими котить хвили океан реальності, життя усе розставило по місцях. 29 лютого 1960 р. Володимир Дахно прийшов на “Київнаукфільм” і того ж року дебютував як художник у фільмі “Пригоди Перця”, створеному режисерами-постановниками Іриною Гурвич та Іполитом Лазарчуком за мотивами сюжетів… сатиричного журналу “Перець”. 20-хвилинну стрічку, зняту за сценарієм Миколи Білкуна, Павла Глазового та Федора Маківчука, вилизували два роки. Адже це був, взагалі, перший (!!!) анімаційний фільм Творчого об’єднання мультиплікаційних фільмів.

У новім ремеслі фаху довелося набиратися не один рік. Повною мірою талант Володимира Дахна розкрився в 1967 р., коли за сценарієм М.Братеніна на екрани вийшла перша десятихвилинка – “Як козаки куліш варили”, що започаткувала славетну мультсагу “Як козаки…” Геніальні речі народжуються легко. Цікаво, що до пілотного проєкту були залучені значні творчі сили. Наприклад, аніматорами на “козаках” працювали: Давид Черкаський, Володимир Дахно, Марк Драйцун, Євген Сивокінь, Анатолій Вадов, Борис Храневич, Адольф Педан, Анатолій Солін, В.Баєв. Оператор – Анатолій Гаврилов, композитор (!!!) – Мирослав Скорик.

Як пригадував художник та режисер Євген Сивокінь (1937), атмосфера на студії була вельми творчою:

- Так вийшло, що спочатку я працював у Володі асистентом, він робив мультиплікат, а я був підмайстром. Потім, коли кожен з нас самостійно почав знімати фільми, ми іноді мінялись місцями – Володя працював у мене аніматором, я працював у нього. То були золоті часи, чудова пора, про яку Юрій Норштейн, – маючи на увазі, звісно, “Союзмультфільм”, – зауважив: “Ми тоді всі прикурювали один від одного”, – тобто ми обмінювались ідеями, запалювалися, щось створювали. Це не просто ностальгія літньої людини за тими прекрасними часами, адже вони справді були чудовими, і це можуть підтвердити мої колеги.

*   *   *

Як переказував режисер-мультиплікатор Володимир Дахно:

- Із козаками я не дуже довго мудрував. Взяв та й намалював трьох запорожців на кшталт трьох мушкетерів. Один вийшов опецькуватий, маленький, інший – худорлявий та довготелесий, третій – молодець, який пашів здоров’ям. Потім мені говорили, що дуже точно у цих персонажах я відтворив український характер.

Головними героями української мультсаги “Як козаки…” стали троє харизматичних запорозьких козаків: бурмило, коротун і силач, за сценарієм – Грай, Око і Тур. Були вони різними за вдачею. Грай виявився хитрим і розважливим, Тур – сором’язливим і сентиментальним, а Око – бадьорим і войовничим; останній тягав за собою величезну мортиру.

Потрапляючи в неймовірні пригоди, зустрічаючись з людьми різних країн та епох, часом – навіть із богами та інопланетянами, – герої мультсеріалу “Як козаки…” стали найупізнаванішими персонажами в українській анімації, справжніми народними улюбленцями, своєрідним національним символом, заживши величезної популярності.

*   *   *

Це було доволі патріотично – зняти для вітчизняного кіноринку мультфільм “Як козаки куліш варили” (1967), де наші лицарі хоробро билися із бусурманами-работорговцями, потім із пригодами проникали в цитадель ворога – ханське місто Кафу – і звільняли друзів. Те, що історичні події в різних країнах коментуються по-різному, стало зрозумілим трохи згодом і… за кордоном.

Маємо свідчення режисера-постановника стрічки Євгена Сивоконя:

- Коли ми приїхали на міжнародний кінофестиваль у Румунії – адже стрічка “Як козаки куліш варили” брала участь у конкурсній програмі, – майже одразу побачили величезного турка-режисера, теж учасника фестивалю. Володю ми негайно попередили: – “Ну, начувайся, він перегляне фільм – і тобі кранти”. Дякувати Богові, все минулося: чи то турок лівим оком стрічку дивився, чи не зрозумів, чи в нього було все гаразд із почуттям гумору, тепер ніхто не скаже.

Чому так гарно міжнародна аудиторія сприйняла дебютну роботу українського мультиплікатора, пояснив сам Володимир Дахно:

- Фільм “Як козаки куліш варили” був дуже темповий. Він і досі сучасний – за 10 хвилин показана велика пригода. На фестивалі в Румунії його приймали “на ура", зал начебто прокинувся. Таких динамічних стрічок у програмі було заявлено тільки дві американські та моя. Я сам темпова, динамічна людина, і на фільми це впливає.

*   *   *

Історія із політкоректністю мала продовження восени 1967-го року.

40-річного режисера-постановника Євгена Сивоконя попросили вести авторську телепередачу “Мультипанорама”. Нагадаю, на той час кольорове телебачення лише-но виникало, тому деякі програми в кольорі транслювалися не тільки на Україну, а й із Києва на цілий СРСР. За відсутності технічної можливості запису, передачі виходили в ефір уживу. Ясна річ, що в першу програму Євген Якович запропонував фільм “Як козаки куліш варили”, над яким сам працював у якості художника-мультиплікатора.

Далі все розвивалося за совковою схемою: з Москви на УТ приїхала редакторка ЦТ, переглянула стрічку, схвалила і поїхала собі з Богом. Невдовзі передача стала в ефір. Що потім трапилося, Євгену Сивоконю розповіли через два місяці, щоб не хвилювати телеведучого.

*   *   *

Коли саме транслювалася програма, надзвичайний і повноважний посол Туреччини у Москві приїхав вручати довірчі грамоти. Отож, зайшов дипломат у МІД і чекав на зустріч, а гостя посадили перед великим кольоровим телевізором. Треба ж такому статися, що надзвичайний і повноважний посол натрапив саме на той момент, коли запорізькі козаки руйнували… Туреччину!

Страшенно обурився дипломат, вважаючи, що це спеціально влаштована провокація, навіть заявив, що забирає грамоти і повертається на батьківщину. Скандал ледве вдалося загасили, пояснюючи з десяток разів, мовляв, це не про ту Туреччину йшлося і таке інше.

Цікаво, що в першому і подальших восьми епізодах мультсаги “Як козаки…” були відсутні й діалоги, і будь-який текст, за винятком, хіба що, вступу “від автора”, чого іноді вимагала колізія. Другою ознакою авторського почерку Володимира Дахна стала універсальна анімаційна мова, де події викладались у вигляді інтуїтивно зрозумілих сцен. З іншого боку…

- Усі деталі мали під собою реальну історичну основу, – пригадував режисер. – Там, скажімо, є хохма, коли козаки, перебуваючи в човні під водою, оглядають берег через спеціальну трубку – телескоп. Так от, у козаків справді були своєрідні підводні човни: вони складали дві чайки, засмолювали, пірнали під воду й пропливали під ланцюгами, якими турки загачували Дніпро. Після фільму “Як козаки куліш варили” нам посипалися листи від глядачів, і геніальний Володимир Капустян придумав сценарій наступної стрічки – “Як козаки в футбол грали” (1970).

*   *   *

На хвилі колосальної популярності національного футболу продовження народжувалося… важко. Проба пера є проба пера, після прем’єри стали народжуватися стрічки цікавіші – і за змістом, і за кінематографічною формою.

Сам режисер-мультиплікатор завважив на численні недоліки:

- Мої козаки були промальовані умовно (тоді на В.А.Дахна сильний вплив мала Загребська школа анімації, яку вирізняв різкий, схематичний малюнок. – О.Р.), тож я попросив художника-мультиплікатора Едуарда Кірича, який до нас приєднався, їх пом’якшити.

Наступна стрічка зобразила історію, в якій команда українських козаків виграла кубок на турнірі. За сюжетом, Грай, Око і Тур подорожували Європою на захід, потрапляючи з епохи в епоху, але незмінно перемагали у футбол супротивників з різним стилем гри: німецьких лицарів XIV століття, французьких мушкетерів XVII століття (своїх сучасників), англійських джентльменів XIX століття.

Дехто із більш сучасних кінознавців вважає, що у фільмі мальовані козаки грали із… шведськими вікінгами, яких перемогли з рахунком 2:1. Нагадаю, такий самий результат був зафіксований у грі збірної України проти збірної Швеції на Євро-2012.

*   *   *

До речі, у 1970-му “Як козаки в футбол грали” став гарним віщуванням, адже буквально через кілька років київське “Динамо” і справді вибороло Кубок кубків. Так у славетних “синьо-білих” з’явився мальований талісман.

Навколо 18-хвилинної стрічки українського режисера-мультиплікатора у Совку зчинилася справжня буря.

- Скажімо, в Москві мені невдовзі дорікнули, що я відкрито уславлюю київське “Динамо”. Насправді так склалося, що цей фільм певним чином вплинув на гру не тільки киян, а й… московських команд. Мені розповідав покійний Віктор Банников (знаменитий динамівський ґолкіпер; 1938-2001. – О.Р.), який тоді грав воротарем московської команди, що перед матчами навіть столичні спортсмени переглядали мій фільм “Як козаки в футбол грали”, а потім виходили на поле і вигравали. Для мене це стало цілковитою несподіванкою, коли стрічка здобула всесоюзну славу. А потім наш мультфільм навіть в Ірані показували. Пам’ятаю, як знайомі режисери жартували: “Ти, Володю, тепер – національний герой Ірану! ” Виявляється, їхнє національне кіно ще не мало особливого успіху, а на мої мультфільми із задоволенням ходили і діти, й дорослі. У моїх стрічках не було слів, зате багато трюків і жартів. Іранці сміялися, тішилися й не потребували перекладу.

Була ще одна кумедна історія із тим українським мультиком.

Минуло кілька років, і, врешті-решт, вляглися страсті із надзвичайним і повноважним послом Туреччини у Москві, і… ведучий авторської телепередачі “Мультипанорама” Євген Сивокінь вирішив продовжити знайомство всесоюзної аудиторії з сучасною українською мультиплікацією.

Отож, одного дня він запропонував включити в “Мультипанораму” фільм “Як козаки у футбол грали”. Ледь помітив редактор назву, як шалено замахав руками:
- Женю, викинь негайно!
- А в чім річ?
- Розумієш, днями Леонід Ілліч Брежнєв з офіційним дружнім візитом вирушає до Франції, Німеччини та Великобританії. А кого у футбол твої козаки обігрують!? Французів, німців, англійців.

Ось так безвинні козаки ледь не стали причиною міжнародного скандалу.

*   *   *

Третім фільмом у серії “Як козаки…” стала стрічка “Як козаки наречених визволяли”, що екрани освітила в 1973 р. Створена за сценарієм Володимира Капустяна 18-хвилинна мультісторія яскраво відтворила морські пригоди запорозьких козаків, що ганялися за піратами, котрі, наволоч, викрали козачок. В уяві творчої команди і козаки, й пірати здобули здатність вільно плавати на своїх кораблях… з епохи в епоху, залишаючи за бортом Давню Грецію, Стародавній Єгипет, Індію.

Епізод “Як козаки наречених визволяли” сподобався не лише національному глядачу, а й компетентному журі VI Міжнародного кінофестивалю (Ніон, Швейцарія, 1973), що вшанувало наш мультик II премією – “Срібний сестерцій”.

Майже всі колеги підкреслювали внутрішню цілісність, творчу впевненість Володимира Дахна, котрий, здавалося, жив в епоху козаччини і мав повне моральне право диктувати власний погляд не лише на персонажів – Грай, Око й Тур, а й на самі історичні події. Режисер-мультиплікатор Євген Сивокінь залишив такі спогади:

- Ім’я Володі Дахна пов’язане насамперед з козацькою серією. І я можу пишатися тим, що, мабуть, був чи не першою людиною, з якою він поділився задумом. Надворі стояв рік 1963-1964-й. Ми поверталися з кіностудії додому, і він сказав:

- “Знаєш, Женю, я давно виношую ідею зробити фільм про запорожців, про турків, про татар. Щоб вони були смішні. Ніхто ж тепер не знає, якими вони були насправді. Які я захочу, такі й намалюю”.

Справді, у людській вдачі головного архітектора української мультиплікації дивним чином поєднувалися суворий прагматизм і безмежна уява, холодний розрахунок та ледь не дитяча наївність. Близькі друзі знали, що Володимир Дахно точно вмів усе розраховувати наперед, адже був прекрасним шахістом, грав у першій категорії, а коли на “Київнаукфільмі” влаштовували бліц-турніри, у нього виграти шансів не мав ніхто. Такими ж винятково суперечливими у світлі чарівного ліхтаря поставали його самобутні фільми: з одного боку – розрахунок, з іншого – наївна дитячість.

*   *   *

За безтурботними пригодами трьох запорозьких козаків майже ніхто не бачив, що Володимиру Дахну велося непереливки. Лише у 34 роки йому здалося, що нарешті знайшлася друга половинка, і в 1958 р. Володимир Авксентійович одружився. Обраницею стала Ірина Володимирівна, котра народила чоловікові дочку Тетяну (1960-1990). Проте через 16 років шлюб зруйнувався, і пара розлучилася.

У 1974 р. Володимир Дахно одружився вдруге. Із Людмилою Іванівною вони прожили шість років, народили спільну дочку Наталю (1978), але від 1980 р. також пішли по життю нарізно. Більше про шлюб великий режисер-мультиплікатор не говорив, але й життя холостяка не вів, бо доглядав осліплу матір та її дванадцятеро (!!!) кицьок. Кажуть, через тисняву частині мурчиків доводилося навіть спати у… вимкненому холодильнику.

Інколи на допомогу немічній жінці та безпорадному в побуті чоловікові все-таки приходила колишня дружина, адже до кінця життя із Людмилою Іванівною вони зберегли нормальні людські стосунки. Друга дружина багато про що знала, хоча з роками Володимир Авксентійович ставав дедалі категоричнішим, жорсткішим, знервованішим, а ще його з дня у день просто мордувала хронічна ішемія.

Той колообіг жінок Володимира Дахна просто і ясно пояснив колега по ремеслу Давид Черкаський:

- Володя любив жінок, і жінки його любили. Іноді вони від нього йшли, іноді поверталися, одне слово, він був нормальною, живою людиною.

*   *   *

У четвертій серії “Як козаки сіль купували” (1975), знятій за сценарієм Володимира Капустяна і Володимира Дахна, – Грай, Око і Тур допомагали чумакам довезти сіль на базар, відбиваючись від дурного пана та його слуг. Майже вся стрічка перетворилася на енергійну гонитву: козаки успішно відривалися від переслідувачів, а потім, у бою, допомогли місцевим селянам позбутися злого багатія і його посіпак.

Чи не вперше мультфільм “Як козаки сіль купували” торкнувся теми “внутрішнього” ринку, де Грай, Око і Тур не з бусурманами воювали чи європейських супротивників перемагали, а в ріднім краї лад наводили, ставши на захист співвітчизників… Були то золоті часи, коли існувала можливість мультфільми переглядати. Їх показували в кінотеатрах перед сеансами. Були недільні сеанси для дітей у більшості кінотеатрів. У свою чергу, дитяча аудиторія сприймала продукт на “ура!” і навіть домислювала те, чого навіть не демонструвалося на екрані.

Дорослі також залюбки дивилися мультсагу “Як козаки…”, адже на той час її епізоди вражали складністю виробництва. Творча команда запровадила чимало нових для СРСР варіантів анімаційного продакшну, зокрема, ярусну зйомку.

Звісно, нікуди було дітися від так званого соціального замовлення. Тож чим могли, тим, як і весь радянський народ, Грай, Око і Тур боролися за… мир у цілому світі. П’ята серія “Як козаки олімпійцями стали” (1978) відтворила сюжет, збудований на давньогрецькій міфології. Отож, забаглося Зевсу зупинити війни між греками, і заснував Вседержитель Олімпійські ігри. Та мав намір зірвати такий план Марс, але куди тому чмошнику проти запорозьких козаків… Зрештою, богу війни знехотя доведеться вступити в спортивне змагання з українцями, що прийняли бік олімпійців. Не сумнівайтеся, хто став олімпійськими чемпіонами…

*   *   *

Уявляєте, як у перше десятиліття становлення національної мультиплікації виглядав технологічний процес? Не те, що нині: продюсер приніс бюджет – і до 27-го видай продукт. На щастя, залишилося свідчення самого Володимира Дахна:

- Як правило, я виносив на засідання Худради якусь ідею. Якщо сценарій приймали, мені призначали або я сам обирав художника-постановника. Козацьку серію я робив: спочатку – з Анатолієм Вадовим, а потім з Едуардом Кіричем. Я сам продумував характери, малював персонажів і схеми, які в деталях розробляли художники-постановники. У процесі ми радилися. Скажімо, мультиплікація першого фільму була більш умовна, близька до югославської школи, в наступних серіях я попросив Кірича її пом’якшити. Буває, я сам малюю, показуючи художникові, що саме потрібно. Скажімо, у фільмі “Лис і дрізд” (1982) я приблизно показав художнику Миколі Чирилову, як малювати лиса, собак, а він зі своїм талантом усе… проробляв. Взагалі, якщо режисер-постановник неталановитий, то хоч як гарно і вміло не малює художник, фільм вийде нецікавий. Погану режисерську роботу не виправити навіть блискучій мультиплікації.

Що цікаво, семплінґи вони проводили не тільки в дитячій аудиторії, перед кожною прем’єрою ретельно тестуючи фокус-групу. Оператор мультцеху кіностудії “Київнаукфільм” Анатолій Гаврилов (1932) пригадував:

- Запам’яталася наша зустріч в університеті зі студентами-іноземцями – їх було чоловік десять. Подивившись наш фільм про козаків, вони прийшли в захват… Мене це просто вразило: переклад не потрібний, у цих фільмах все зрозуміло – без слів.

Інтернаціоналізм мультсаги “Як козаки…” закріпила шоста серія “Як козаки мушкетерам допомагали” (1979), що стала українським анімаційним переспівом пригодницького роману “Три мушкетери” Олександра Дюма-старшого. Здолавши дніпровські пороги, через моря і протоки, Грай, Око і Тур чкурнули до Парижа, аби допомогти французьким мушкетерам доправити портрет дочки… турецького султана голландському принцу, щоб той міг із нею одружитися.

“Як козаки мушкетерам допомагали” вражав як голлівудський блокбастер! Щоправда, інтрига була… лінійна: Принц (син штатґальтера) – племінник Анни Австрійської, та французький Двір переймалися долею голландця, а підступний кардинал Рішельє прагнув зірвати плани Королеви… Та все у лицарів склалося, а на згадку про ту пригоду в Голландії буяють поля тюльпанів – квітів східної принцеси.

*   *   *

Центральні персонажі мультсаги “Як козаки…” жили своїм власним анімаційним життям. Зокрема, сьомий епізод – “Як козаки на весіллі гуляли” (1984), перетворювався на містичну повість у дусі Миколи Гоголя та розповідав про одруження Тура. У пошуках черевичок для коханої козакові довелося потрапити на шабаш до лісової чортівні, яка жадала викрасти християнську душу, та вірні друзі порятували товариша.

У восьмій частині – “Як козаки інопланетян зустрічали” (1987) Грай, Око і Тур здибали братів по розуму, карикатурно схожих на них самих: бурмила, коротуна і силача. Літаючій тарілці прибульців для повернення на батьківщину знадобилося мастило, і в його пошуках козаки з інопланетянами помандрували Європою. Дорогою вони захистили Болгарію від турків, ледь не потрапили на багаття іспанської інквізиції, а принагідно для Риму винайшли водопровід.

Тим часом, як за Сов’єтів Грай, Око і Тур жили вдома, в Україні, де тривала чергова партійна кампанія боротьби з українським буржуазним націоналізмом? Коли у розпалі кипіла робота із продакшну нового епізоду, до творчої групи тихенько зайшов головний редактор, і, ніяковіючи перед Володимиром Дахном, витиснув із себе:
- Розумієш, невчасно це, козаки...
А вдіяти нічого не можна, фільм запущений, більше половини зроблено.
- ??? – очима перепитав В.А.Дахно.
- Ну, Володимире Авксентійовичу, були у нас же й червоні козаки. Давайте зробимо червоних.
- Це як?
- Ну, надінемо на них будьонівки із зіркою...
Відповідь, з огляду на літературну мову, не наводжу.

*   *   *

Яскраво постать В.А.Дахна у спогадах змалював Давид Черкаський:

- Мене часто запитували, чи легко він робив фільми? Розповідаю: Володя приходив приблизно годині о другій на кіностудію, сідав грати в шахи, три-чотири хвилини про щось говорив з мультиплікаторами і знову… грав у шахи. А картини виходили блискучі. За мультиплікатом зроблені дуже чисто, добре. І за композицією, і за монтажем – жодних недоліків, все іде точно, прямо і правильно. Ось так він їх творив, без мук і страждань.

Як художник-мультиплікатор, Володимир Дахно брав участь у створенні 11 мультиплікаційних фільмів інших режисерів. Як постановник, створив 17 стрічок, із яких дев’ять склали мультсагу “Як козаки…” Усі творчі випробування та життєві перипетії вели до чогось важливого, архіважливого. Це стало зрозумілим, коли у 1988 р. московське творче виробниче об’єднання “Союзтелефільм” замовило у “Київнаукфільму” повнометражний анімаційний телефільм “Енеїда” за мотивами однойменної поеми Івана Котляревського. Режисером великого проєкту призначили Володимира Дахна. Робота над фільмом тривала три роки.

Маючи характер, режисер-постановник не божився зробити “екранізацію”, а створив фільм саме “за мотивами” безсмертної поеми “батька української літератури”, по-своєму її переосмисливши та обігравши. Було виконано колосальний обсяг робіт. Справа навіть не в тім, що анімаційна “Енеїда” складалась із семи частин (68 хвилин), а кожна – з 14 тисяч малюнків; загалом – сто тисяч аркушів! Головне було в іншому: кожен із учасників творчої групи пишався тим, що ще у 1988 р., за три роки до відновлення незалежності України, в мультфільмі замайоріли – нехай поки що намальовані – синьо-жовті українські прапори.

Розкриваючи секрети творчої лабораторії, Володимир Дахно був до кінця щирим:

- Я не хотів робити екранізацію, подібну до російського мультфільму “Казка про царя Салтана”. Там віршований текст майже дослівно переведено в реалістичні малюнки. Красиво, але, як на мене, зовсім нецікаво. Краще вже книжку почитати. У своєму фільмі я намагався зробити зображення більш ґротесковим, ввести велику кількість суто анімаційних трюків. Адже я завжди прагну по-своєму перелицювати літературну основу. Я міг би й Тараса Шевченка, не змінюючи тексту, так обіграти, що всі б луснули зо сміху, та мало хто з цією ідеєю згодиться. Ще за радянських часів мені не дозволили на ЦТ зняти “Руслана і Людмилу” на тринадцять серій. Не дали, бо не міг у ті часи український режисер ставити Пушкіна. Тим паче, що я побачив поему абсолютно по-своєму. Все перевернув: Руслан у мене – опецькуватий, сонний, а Людмила – червонощока і дебела. Чистота пушкінського стилю – й іронічний образотворчий ряд…. І досі шкодую, такий смішний фільм міг би вийти.

*   *   *

У 1991 р., за участю його мальованих героїв – Грая, Ока і Тура, на екрани вийшов перший повнометражний національний анімаційний фільм “Енеїда”, створений під орудою головного архітектора української мультиплікації. Як значно пізніше, з висоти досвіду та можливостей сучасності стверджував режисер Давид Черкаський:

- На мою думку, “Енеїда” – це просто вершина: і за рисунком, і за монтажем, і за звучанням, і за музикою (автор – Ігор Поклад. – О.Р.). Її в кінотеатрах можна показувати, лише слід перевести в “Долбі”.

Заплатили всій творчій команді за три роки каторжної роботи щедро.

Як пригадував художник-постановник Едуард Кірич:

- Я заробив непогані гроші… сорок сім тисяч рублів. Губа аж почала закручуватися. Та коли ці гроші видали, я пішов у магазин і зміг на них купити, хіба що… чотири пляшки горілки. Все. Стався шалений обвал рубля...

На останні півтора десятиліття життя Володимира Дахна – запала творча тиша. Не лише патріарх, згасала українська анімація: економічна криза, період первісного нагромадження капіталу, перемога валютного матеріалізму над світлим ідеалізмом, національну культуру злидні викинули з порядку денного. Та, попри фінансові проблеми, до кінця своїх днів майстер продовжував будувати творчі плани, подавав заявки, передавав фахові знання молодим мультиплікаторам і щиро мріяв, що його ідеї будь-що втіляться в життя.

- Задумів у мене було безліч. Але втілити їх не вдалося через брак коштів. Зокрема, спільно з Міністерством освіти України я мріяв зробити серію мультиплікаційних підручників – з математики, біології, фізики... Адже будь-яку теорему для дітей можна розжувати в малюнках. Це не “вистрілило”. Зрештою, я запустився з десятою серією “Козаків”, але гроші закінчились – і усе заглохло.

….Ідеї ширяють у повітрі. Можу присягнутися: на двох DVD французького анімаційного серіалу “Пригоди Адібу. Неймовірні пригоди в тілі людини” (“Adiboo Adventure: Inside The Human Body”; 2004) режисера Еріка Бастьє виросли обидва мої онуки. Я особисто бачив, як протягом кожного трихвилинного епізоду чарівний хлопчина Адібу зі своїм вірним другом Робітоком подорожували тілом людини, досліджуючи системи й органи і відповідаючи на прості запитання: чому людина чхає, нащо нам дихати, чому кров червона тощо.

*   *   *

За сім місяців до смерті журналіст запитав Володимира Дахна, про що сьогодні той мріє:

- Мрію видати книжкову серію про своїх козаків. Кілька років тому вийшла перша – “Як козаки куліш варили”. Розійшлася швидко. Тепер власним коштом готую “Як козаки на весіллі гуляли”. Бракує лишень тексту. Тож шукаю, хто міг би його написати, – мультфільми же були без слів. Грошей бракує: пенсії замало.

Зібравши останні сили, буквально за два місяці до смерті художник-мультиплікатор Володимир Дахно та його учень, український аніматор, режисер і сценарист Олександр “Алік” Вікен (1947) жваво взялися за десятий мультфільм, що мав називатися – “Як козаки в тридев’яте царство ходили”. Потім ентузіасти знову ходили-ходили, ходили-ходили, ходили-ходили – але спонсорів не знайшлося.

В останньому інтерв’ю славетний мультиплікатор сумно зізнався:

- Цілими днями сиджу і дивлюсь телевізор. Чекаю появи кіно… Української мультиплікації як індустрії не існує. Анімацію можуть підняти лише меценати. Але й меценатів теж немає. Є кілька студій, які перебиваються рекламою… Не приховую, мені наразі дуже важко.

У віці 74 роки український режисер і сценарист Володимир Авксентійович Дахно помер, уві сні, близько п’ятої години вечора 28 липня 2006 р. Сталося це на вулиці Братиславській, 38. Так у панельному дев’ятиповерховому будинку – в однокімнатній квартирі з крихітною кухонькою, в компанії з двома кицьками Красею та Мусею – на мізерну пенсію у 340 гривень (за тодішнім курсом – $68) та невелику стипендію за Державну премію УРСР імені Т.Г.Шевченка (1988) самотньо віку дожив народний артист України (1996).

Всі турботи про поховання взяла на себе колишня дружина Людмила Іванівна. Поховали патріарха української анімації на Байковому кладовищі.

*   *   *

Останнім часом, знаєте, над чим Володимир Дахно найбільше сумував?

- Чому справжні особистості, люди з потенціалом надовго не затримуються в українській анімації, а йдуть. Тим часом, один за одним, великі майстри ідуть із життя. Я постійно думаю: на чому мої внуки будуть виховувати власних дітей? І якими вони виростуть, якщо виховувати нема на чому?

Олександр Рудяченко