Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

«Несокрушимой и легендарной» совковій армії присвячується

«Несокрушимой и легендарной» совковій армії присвячується

Блоги
Укрінформ
На Донбасі триває протистояння двох армій, одна з яких має повне право називати себе гордою абревіатурою СА. Себто – Совкова армія

Війну Московії проти України, можна, звичайно, називати «гібридною. Можна піти ще далі. Такий собі Путін, наприклад, впарює світовій громадськості тему «внутрішнього конфлікту на сході України». Уявляю собі регіт Ігорька Гіркина при цих словах! Адже цьому «реконструктору» з московською пропискою достеменно відомо, що в Донбасі триває протистояння двох армій, одна з яких має повне право називати себе гордою абревіатурою СА. Себто Совкова армія. Прямий нащадок Совєцької Армії, а якщо точніше, то це вона і є – на сучасному етапі її деградації.

ШЛЯХ ВОЇНА

Автор цих рядків вступив до лав СА сорок п’ять років тому, але це – формально. Насправді, дана організація зацікавилася мною ще за п’ять років до строкової служби, у 8 класі. Полягала ця зацікавленість у регулярному направленні на проходження медкомісій і заняттях з військової підготовки в навчальних закладах, які мені довелося тоді проходити. І якщо інтимне спілкування – до найдрібніших деталей – з автоматом Калашникова обійшлося без серйозних наслідків, то медики таки попсували мені здоров’я. Причому не тільки в плані моральному…

Мушу зазначити, що СА РФ в цьому плані зробила величезний крок уперед. Судячи з репортажів ЗМІ, вона починає чатувати на майбутніх призовників уже не порозі пологових будинків з дитячими колясками a-ля танкетки, а в однострої часів Другої Світової там одягають вихованців молодших груп дитсадків.

Для мене ж медичні знущання, пов’язані з армією, закінчились у травні 1975-го, і більше Міністерство оборони моє здоров’я не цікавило, аж поки за кілька років не настала пора відвідувати військову кафедру у виші. Але то вже інша епопея. А поки що повернусь у травень 75-го.

Відправлення нашої команди (як зараз пам’ятаю: 133, школа сержантів авіації) було призначене на 6.00 ранку 16 травня. Але просто так розлучитися з нами рідний військкомат не міг, і наказав за день до часу X зібратися з речами у міському ДК Добропілля. По-перше, для останніх настанов, а по-друге – аби перевірити наші речі на предмет усяких заборон і легкозаймистих речовин. Перевірені наплічники закрили під ключ і опечатали в одній з кімнат ДК і відпустили призовників, щоб вони як слід провели останні години цивільного життя.

Не буду розповідати, як у наш час вміли проводжати до армії. Зазначу тільки, що всі, кому належало, з’явилися вчасно, забрали наплічники і пройшли до автобуса коридором, який утворили співробітники військкомату та міліціонери. За моїми спостереженнями, ніхто нічого забороненого не зміг передати хлопцям. Але коли ми від’їхали достатньо далеко від території, на яку розповсюджувалась юрисдикція нашого військкомату, прапорщики, що нас супроводжували, зупинили автобус і, оглядаючи принишклих пацанів недобрими очима, раптом скомандували:

– Так… Усім виймати, в кого що є!
Пацани, очікуючи чергового шмону, посмутніли.
– Ви що, не в армію їдете?! – голос прапора раптом потеплішав.
– А-а-а-а! – вирвався із трьох десятків горлянок подих полегшення.

НА ОДЕСУ!

Я отетерів, коли з мішків, які ніч пролежали в ув’язненні, почали з’являтись пляшки з горілкою, зрідка в кого – з «біоміцином», дешевим винним напоєм «Біле міцне» по рубль двадцять дві. Підкреслюю: стандартні пляшки, а не якісь там грілки чи пласкі «захалявні» фляжки. Зізнаюсь, цей фокус я й досі не розгадав. Може, якийсь добрий прапор уночі проник у ту кімнату та понапихав пляшок по наплічниках. Але в мій ніхто нічого зайвого не всунув.

У Донецьк в’їхали в доброму гуморі. У санпропускнику до прапорів підійшла делегація з проханням відлучитись на півгодини: «Ну, ви ж розумієте…» Дозвіл було дано; бенкет продовжився. Перед збірним пунктом назустріч сунула колона.

– Звідки? – «Зі Жданова» – У! Тюлька азовська!..

Відразу за воротами стояв стіл під червоною скатертиною і троє військових.

– Спортсмени є?

Сєрьога Іванов мав звання кандидата в майстри спорту з боксу, а отже отримав направлення в так звані спортроти. Але він почав проводи себе в армію надто вже рано, і коли прийшла повістка на 14-те, його не було вдома. Повістку залишили в поштовій скриньці. Сергій дістався додому саме 14-го, страшно перелякався і помчав до військкомату. Там його «заспокоїли»: поїдеш 16-го, але про спортроту забудь. І тут такий щасливий випадок…

– Є, є спортсмени!!! – заволали друзі й випхали кандидата вперед. Той стояв, нагнувши голову в капелюсі й старанно намагаючись втримати рівновагу. Майор підійшов до нього, підняв капелюха – і миттєво натягнув назад:

– Нам таких не треба!

Так Сєрьога «пролетів» удруге. На моє щастя, але про це трохи згодом.

Навдивовижу багато пам’ятаю про свою армійську «опупею», от тільки ніяк не пригадаю, скільки ми стирчали на тій пересилці: два дні? три? п’ять? От що точно можу сказати – чотириметрові стіни цієї напівбуцегарні аж ніяк не заважали призовному контингенту отримувати ззовні спиртне й наркоту. Поміж нас постійно нишпорили якісь темні особистості. Іноді вони щось пропонували, кого могли – грабували. Спробували грабонути і нашого боксера, але той мовчки вийняв ніж. Конфлікт інтересів миттю вичерпався.

Начальство час від часу влаштовувало загальне шикування, а коли надходила команда розійтись – на плацу обов’язково зоставалось валятися кілька п’яних. Або обкурених. Аж ось знайшовся і наш… «покупець». На моє здивування, у цього старлея петлиці були чорними, а замість крилатого гвинта блищали золоті дві середньовічні гармати, хрест навхрест. «А де ж моя авіація?!» Утім, у розпач я не встиг впасти, оскільки покупець відразу повідомив, що на нас чекає не романтика Заполяр’я, а перлина біля моря – Одеса.

Настрій одразу поліпшився.

ДОНЕЦЬКИЙ ХАРАКТЕР

Як ми діставались потяга, а потім чекали на посадку – то окрема епопея. Можу лише сказати, що й тут наші умільці примудрились розжитися черговою порцією «вогняної води». Переважно це був коньяк з привокзальних буфетів. О, скільки страждання випромінювали очі мого друга Льохи Двоєглазова, якого підловив старлей і якому довелося розтрощити пляшку об залізний бік сміттєвого контейнера!

Аж ось, нарешті, підкотив потяг Ясинувата–Одеса, і ми завантажились у плацкартний вагон. Десь близько сотні чоловік. До нашої команди добропільців долучились «колеги» з Красноармійська (тепер – Покровськ). Почалася третя серія бенкету, причому саме тут, у замкненому просторі, пацани почувались максимально розкутими. Я вже не дивувався фантастичній кількості алкоголю, який брався нізвідки. Хоча, здається, тут з’явилось більше ясності. Крізь вагон весь час туди-сюди проносилися провідниці, а також «темні» особистості. На проводах у шахтарському краї грошей для майбутніх солдат не шкодували. Слід гадати, провідники та інша публіка про це знали і спішили задовольнити спраглих… Яких бозна-що там чекає попереду…

Старлей, який усвідомив, нарешті, в яку халепу встряв, геть втратив обличчя. Намагаючись утихомирити підопічних, він якось різко переходив від погроз до вмовлянь і навпаки. У якийсь момент він, побачивши, що я тверезий (нас таких було аж троє), кинувся по допомогу до мене. Я міг йому лише поспівчувати. А потім почалося…

Я чув раніше про цей звичай, а тут побачив його на власні очі. Допившись до екстазу і не знаючи, як іще можна самовиразитись, хлопці почали на собі й один на одному дерти на шмаття одяг. Старлей, очевидно, про істинно донбаські звичаї ніколи не чув – і впав у ступор. Мабуть, у його голові каруселлю прокручувались усього два варіанти: застрелитись – або, якщо не відразу віддадуть під трибунал, хутко писати рапорт на звільнення за станом здоров’я. Але все обійшлося.

До Одеси поїзд прибув зранку; добропільсько-красноармійське воїнство приходило до тями, похмеляючись рештками алкоголю. Вечірня агресія ще не вивітрилась, але на перон вийшли і сяк-так вишикувались організовано. Аби не лякати одеситів, нас повели якимись манівцями. Нечисленні перехожі сахалися від цього натовпу – під гортанні вигуки йолопів, які на певний час втратили людську мову.

А далі знову довелось спостерігати трансформацію у зворотному напрямку. Ледь за нами зачинилась механічна брама справжньої військової частини і варто було офіцеру (капітану Насонову… О, пам’ять! Досі пам’ятаю грізний блиск його окулярів) виголосити перші слова привітання (із обіцянками відправити усіх зарозумілих на губу, сиріч на гауптвахту) – як на очах грізна орда неандертальців перетворилась на стадо сумирних овечок.

Так я переконався, що СА справді вправно вміє перевиховувати молодь. Ненадовго, щоправда…

МІЖНАЦІОНАЛЬНЕ БРАТЕРСТВО

Так, до слова, спала на думку аналогія. Зараз точаться дискусії – що робити з окупованими територіями, коли їх вдасться повернути під руку Києва. Мовляв, вони оброблені московською пропагандою, і ніколи вже… Що за маячня! Викликайте капітана Насонова (або рівновелику йому фігуру) – і де ті наслідки пропаганди й подінуться! Ну, ви мою думку зрозуміли, сподіваюсь.

Традиційно розповідь про совкову армію не обходиться без живописання жахів дідівщини. Із цим явищем я таки зіткнувся – але без жахів. Гадаю, мені багато в чому пощастило. Але про все за порядком: у перші дні «салабони» потрапляють під захист т.зв. карантину. Над ними знущаються сержанти, але переважно за Статутом, а «дідів» зі сторони вони до своїх вихованців просто не підпускають. Тут слід брати до уваги ту обставину, що новобранець до прийняття ним присяги, військовослужбовцем не є, і якщо він щось таке утне, це не стане військовим злочином, а відповідати за нього доведеться сержанту.

Але тоді я про це не думав, мене набагато більше приваблювала можливість познайомитися з представниками різних народів. Донбас – край багатонаціональний; я жив у будинку на 24 квартири, і сусідами моїми були, окрім українців і росіян, бурят, татари, білоруси, вірменин і якут, який, щоправда, трохи пожив у приймах, а потім десь зник. От тільки всі вони були донбасизованими бурятами і татарами. А тут…

Ось ідуть литовці. Усі підстрижені під напівбокс. Ось – таджики (серед яких більшість виявилися узбеками), ось естонці… Одного разу ми працювали в якомусь котловані, й сержанти сильно лаялись на таджиків, які відмовлялись розуміти їхні накази. А один, на прізвище Юнусов – і російською говорив трохи краще за уродженців Івановської області, і роботу виконував. І от він підходить до мене, і тихо, наче в якомусь порушенні зізнається:

– Миша, я – татарин.

Тоді мені просто невідома була страхітлива доля цього народу. Подумав, що татари – це один із народів Середньої Азії, і хлопець хотів, аби я його не плутав з тими ж узбеками… Де б мені його знайти тепер і попросити вибачення за своє тодішнє невігластво?

Найкраще в мене виходило спілкування з литовцями, але не обійшлося й без ляпів. Якось у розмові згадав про їхнього Міндовга, як писали в російськомовних підручниках з історії – а вони мене не зрозуміли. Після нетривалого обговорення проблеми з’ясувалось, що Міндовг – це литовський князь Міндаугас, а не менш знаменитий Вітовт – то Вітаутас.

ЗІРКОВА УЧЕБКА

Не вважайте мене хвальком, але в ті роки я вмів малювати… Ну, як малювати. Міг досягти в малюнку портретної схожості з оригіналом. Хоч людини, хоч протиповітряної ракети, серед яких мені належало проходити службу (забув сказати, що ми потрапили в дивізію протиповітряної оборони). Ще в карантині політпрацівники влаштували полювання на бійців, які вміли малювати. Я спробував пройти відбір; мені це вдалося, але оскільки відповідної «корочки» в мене не було, начальство прийняло соломонове рішення: мене відправляють до двомісячної «учебки», де я отримаю спеціальність «радіомеханік» – а служитиму художником.

Як відомо, в СА на першому місці була політробота, а конкретно – вивішування на видних місцях плакатів, стінгазет і тому подібної лабуди. Тож художники там цінувалися досить високо. Відразу зазначу: художником я, дякувати провидінню, не став. Виявилось, головним у цій роботі було вміння писати плакатними перами, чого мені ніколи не доводилось робити. Моє «законне» місце посів чолов’яга з вищою освітою. Тоді випускники вишів служили всього рік, так ось він примудрився за цей рік двічі (!) з’їздити у відпустку. Більшості солдат дворічної строкової служби жодного разу не пощастило потрапити додому до самого дємбєля.

В «учебку» в місті Котовську, який після декомунізації зветься Подольськом, з частини, де я проходив карантин, відрядили 15 чоловік. Принцип відбору був такий. По-перше, восьмеро були вихідцями з Центральної Азії, включно з казахом Даулетьяровим. Вони не володіли в належних обсягах російською, тож начальство не сподівалось навчити їх чогось більш серйозного. По-друге, троє – вихідці з Центрального Нечорнозем’я, чия здатність до навчання викликала ще більші сумніви. Ще двоє мали вищу освіту, і півроку робити з них радистів не було сенсу. Ну, про себе я вже сказав, а ще одним кандидатом в “учебку” став вищезгаданий мій земляк Сєрьога Іванов.

За короткий час перебування в карантині він устиг продемонструвати свої навички. При спробі зайти в казарму попри днювального він наштовхнувся на рішучий опір руского богатиря на прізвище Шагін. Богатир, як справжній московський витязь, був вищий на голову й удвічі ширший. Я так здогадуюсь, він ще й сказав при цьому щось не те. Сєрьога якось так глибоко задихав; очі його потемніли від гніву…

Власне, удару ніхто не помітив. Тільки богатир якось надто швидко розпластався по підлозі, а з рота пішла піна. І повезли його, небораку, до шпиталю. А начальство вирішило, що тримати небезпечного хулігана в столиці цілого червонопрапорного округу недоцільно.

ЗВИЧАЙНИЙ РАШИЗМ

У котовському батальйоні службу проходило чоловік із п’ятдесят строкової служби. Життя тут здавалось суцільними канікулами: їли досхочу, на заняттях носок не тягнули по десять хвилин, та й самої стройової підготовки майже не було. Якщо комусь здалася грізною назва нашої майбутньої військової спеціальності – не переймайтеся. Власне, саме навчання — як перелаштовувати передавач з однієї частоти на іншу – зайняло п’ятнадцять хвилин. Ну, узбекам з івановцями та ярославцями, може, знадобилось хвилин по сорок п’ять. Решту часу ми або будували пункт управління, або порпались на городі просто під вікнами кухні, або… А, ну, так, геть забув – сиділи на політзаняттях.

Найкращим заняттям вважалось будівництво, оскільки розмістилося воно в мальовничому куточку кілометрів за п’ять від штабу. В сусідньому лісі росла вишня, у сусідньому селі ми іноді купували молоко, іноді нас просто пригощали. І все б нічого, якби наш «замок» (російською – замкомвзвода) сержант Ступак не переборщив із вихованням азіатів.

Спочатку весь свій педагогічний азарт сконцентрував на Даулетьярові. Маленький навіть для своєї нації, зі шкірою темно-брунатного кольору, він виявився геть беззахисним не те, що перед Ступаком, а й перед такими ж салабонами, як він сам. Російською він не володів, а тому накази виконував із недостатньою спритністю. За що його постійно піддавали покаранню. Зокрема «замок» заставляв його тримати стілець на витягнутих руках.

Ступак не робив секрету зі своєї педагогічної методи. Він заводив нас у кімнату, де казах трясся всім тілом і обливався потом, але кинути стілець не наважувався. Наскільки мені вдалось відчути настрої нашої команди, більшість дії Ступака не схвалювала, крім отих… чорноземців. От завдяки одному з них сержантові довелось завершити свою кар’єру коваля військових кадрів. Нарвався.

Не знаю, чи житомирянин Ступак щиро недолюблював азіатів, чи його дратувало їхнє постійне ухиляння від виконання не надто приємних наказів, але наступною жертвою він обрав когось із тих місць. Якось уже після відбою він підняв наш кубрик і вишикував у каре, поставивши всередину підопічного, який завинив.

– Ось, – сказав Ступак. – Я йому призначив покарання, а він відмовляється його виконувати.
Він явно розраховував на співчуття колективу.
– Що він тебе змушує робити, – спитав хтось.
– Стілець тримати.
– А ти не хочеш? – лагідно поцікавився мешканець Шуї Бердников. От не брешу: викапаний пітекантроп з музею, хіба що альбінос.
– Не хочу.

Він ще не договорив, як отримав удар у живіт. Але це йому був не Даулетьяров. Не довго думаючи, азіат (перепрошую, от його імені чи прізвища не запам’ятав) спритно викотився в коридор і заревів, як поранений бугай. Чим порушив сон чергового прапора в сусідній кімнаті. Усіх деталей справи не пам’ятаю, але вже наступного ранку нас познайомили з новим «замком»: молодший сержант Саулюс Алєкна. А ще за кілька хвилин підійшла група «дєдушек», у тому числі з сержантськими “личками”.

– Строиться! Русские – два шага вперед!..
– Я украинец, – навіщось видав я.
Сержант запнувся на секунду і тут же уточнив команду:
– Белые – два шага вперед. Напра-во. Ррразой-дись! А вы, греки…

Що він пообіцяв «грекам», як у нашій бригаді чомусь звали вихідців з Середньої Азії, я вже не розчув. Можу тільки сказати, що нічого катастрофічного з ними не сталося.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-