Стіна Пам'яті та її хранитель

Стіна Пам'яті та її хранитель

Укрінформ
«Кожен день зволікання у відновленні Стіни – прийняття незалежною Україною злочину радянського режиму»

У листопаді 2019 року в столичному Будинку кіно відбулася прем'єра документального фільму "Шелест кроків", присвяченого митцям Аді Рибачук та Володимиру Мельниченку (АРВМ, як вони підписували свої проєкти). Зал на 670 місць був заповнений, люди тіснилися біля стін. Більшість із них народилися вже після падіння Радянського Союзу — держави, яка знищила головний твір Рибачук і Мельниченка.

Для кореспондентів Укрінформу це був не перший фільм про варварський злочин проти української культури. Та все одно розповідь про знищену, залиту бетоном грандіозну роботу, в яку автори вклали 13 років свого життя, вразила. Тому ми вирішили зустрітися з Володимиром Мельниченком і детальніше розпитати про їхній з покійною дружиною твір.

НЕ ХОТІЛИ ЗАПАМ'ЯТАТИСЯ ЯК АВТОРИ КРЕМАТОРІЮ

Коли київським митцям Аді Рибачук та Володимиру Мельниченку в середині 1960-х років запропонували взятися за роботу над новим для міста проєктом – крематорієм на Байковому цвинтарі, вони відмовилися. Вони були молоді, талановиті, сповнені ідей і планів. В їхньому активі – кілька років на острові Колгуєв у Баренцевому морі, які зарядили їх враженнями і творчою енергією на багато років наперед; робота над мозаїками Центрального автовокзалу; оформлення Палацу піонерів і школярів.

А крематорій для них, як і для багатьох їхніх ровесників, асоціювався насамперед із звірствами фашистів, з печами Освенцима, з трагедією Бабиного Яру.

"Про цю пропозицію ми дізналися 7 листопада 1967 року, і вона нас відштовхнула. Нам не хотілося залишатися в пам'яті друзів і усіх киян авторами крематорію, тим більше в місті, де був Бабин Яр", – розповідає Володимир Мельниченко.

Володимир Мельниченко
Володимир Мельниченко

Однак кілька років роздумів, поїздок по селах, знайомства з народними поховальними обрядами призвели до того, що художники вирішили взятися за цю нелегку і глибоку тему.

"Ми з Адою подорожували Карпатами, щоб дізнатися, як у народі відзначаються свята пам'яті. Тому що від традицій, обрядів, пісень не залишалося жодних слідів, все було закрито. Навіть наші друзі з Інституту літератури не могли знайти нам такі тексти. І ці поїздки дали початок тому, що ми погодилися брати участь у цьому будівництві".

Зі своїх подорожей вони винесли ідею про те, що прощання з покійними має відбуватися на високому (як у переносному, так і в прямому сенсі) відкритому місці. Зали прощання повинні мати в плані коло, щоб навіть після їх зникнення було б зрозуміло, що це сакральне місце, Храм – усупереч радянській ідеології, яка не дозволяла побудувати на кладовищі справжню церкву. Поховання праху мали бути демократичними, однаковими для всіх, незалежно від рангів і матеріального достатку. А сама земля, на якій розташовувалися б могили, мала стати пам'ятником.

"Ми землю планували, як планують у передгір'ях, де виноградники, сади, коли земля доглянута. Для нас сама земля – пам'ятник. Тут раніше були пагорби, яри, навіть городи людей, які жили поруч. Там навесні росли лісові трави, які вони продавали, там полуницю, картоплю вирощували. Тому навіть торкнутися бульдозером цієї землі, яку люди плекали, було складним питанням для нас як для художників. Ми робили генеральний план, і вдивлялися в цю землю... А генеральний план – це лінії, і перепад через лінії – пів метра. І ми вдивлялися в ці лінії – і відчували об'єм землі, уявляли собі форму і малювали цей лабіринт складок, де будуть поховання".

Була, однак, ще одна проблема, пояснює Мельниченко. Майбутній крематорій і колумбарій мали розміститися на засипаних побутовим і будівельним сміттям ярах.

"Це означає, що можливі зсуви, руйнування. А на цвинтарі – навіть символічно не можна, щоб щось руйнувалося. Тому знадобилася інженерна споруда – підпірна стіна. Дуже потужна споруда. Ми брали участь і в її проєктуванні, і у створенні. Це три ряди паль, забитих на глибину 13 м під кутом 30 градусів".

Тоді художники ще не знали, як ця потужна підпірна стіна змінить їхню долю.

ЩАСЛИВІ КАТОРЖНИКИ

Стіна простяглася на 213 метрів, а висота її коливалася на різних ділянках від 4,5 до 16 метрів. І усю цю величезну площу (близько 2 тис. кв. м!) художники вирішили перетворити на ліпне панно – «об'ємний гобелен», як називали унікальну авторську технологію вони самі. На ньому в алегоричній формі оспівувалося життя людини від народження до смерті.

"Для багатьох незрозуміло, як ми могли провести на цвинтарі, будуючи Стіну, загальним ліком 13 років. Навіть наш учитель Тетяна Нилівна Яблонська казала: ну як ви можете? Ви такі гарні живописці, навіщо ви будуєте для мертвих? А ми відповідали: так ми ж не для мертвих, ми для живих це будуємо. А інші казали: навіщо ви це робите? Там же не героїв ховатимуть, а простих людей, які померли від інфарктів, інсультів... Ада заперечувала: ми будуємо не про те, від чого вони померли, а про те, як вони жили".

Рибачук і Мельниченко продовжували розмірковувати про те, як мала виглядати ця територія, яку спочатку називали похоронним парком, потім — меморіально-похоронним, і для якої нарешті народилася назва — Парк Пам'яті.

“Під час цього багаторічного перебування на кладовищі ми кожного дня були присутні хоча б на одному прощанні і слухали розповіді співпрацівників про життя людей. І ми розуміли: те, що ми знаємо про суспільство, ми маємо відтворити в алегоричній пластиці і передати новому поколінню. Що б ми знали про цивілізації, які були до нас, якби вони не створили кам'яні розписи, піраміди, храми? А вони розуміли, що прийдуть такі ж, як вони, і будуть цікавитися – як вони жили".

Від ранку до пізнього вечора художники з нечисленними помічниками, за висловом Ади, "будували рельєфи" з металу і бетону. Із цих прозаїчних матеріалів народжувалася поема про життя, смерть і безсмертя — Стіна Пам'яті.

“Підпірна стіна тягнеться від «оболон» Залів прощання до входу. А під нею — озеро, 4 тис. кв. м штучного озера, в якому мали б відбиватися ці рельєфи. І уся головна процесія проходить дорогою уздовж цієї стіни. До оболонок не можна підійти, тому що там озеро, стіна, ступінчасті тераси... І все у нас виходило. Ми розуміли, наскільки це буде красиво, наскільки серйозно. Ми ближче до завершення вже сиділи вечорами, і Ада питала: "Невже це ми зробили?"

Ми поцікавилися у Володимира Володимировича: чи дійсно вони з Адою вважали, що людина під час прощання з близькими здатна буде сприймати їхнє творіння?

“Ні, ми не думали, що людина у такому стані буде розглядати ці зображення і вони будуть на неї впливати. Але пізніше, коли буватиме на цвинтарі, має зрозуміти, що вона не залишилася сама, попрощавшись зі своїми рідними. Це пам'ять, створена для передачі її дітям, онукам, правнукам, – про те, як жили її предки, як воювали. Міфи про Ікара і Прометея переплетені з фрагментами, присвяченими війнам XX століття. Ада пише: “Якими людьми ми залишилися б, якби не придумали ці міфи?" Людина змінювалася, коли розповідала ці міфи. Народжувалося прагнення літати. Звичайна карусель, де на коника сідаєш і крутишся, – це символ швидкоплинного часу. І ми розглядали життя як плинний час, як події в часі. Зі смертю життя не закінчується, воно триває — у близьких, у дітях".

Про те, що їхня робота може викликати неприйняття, художники не замислювалися. Адже вони не збиралися когось епатувати, "робити якийсь формалізм", за висловом Мельниченка. Володимир Гусєв, який очолював міськвиконком Київської міськради у 1968-1979 рр., підтримував їх, цінував їхню роботу.

“Мер Києва Гусєв розумів, що ми робимо пам'ятну роботу, нове кладовище, яке не повинно увійти в систему як руйнівне. Він називав цю роботу "адовою". Він підтримував нас, навчав. На першому етапі і до 1975 року робота йшла на такому підйомі! Усі ескізи так подобалися, усі так підтримували, що нам здавалося, що хтось нагорі нам допомагає. У нас все було добре".

ЯК ХОВАТИ — ВИРІШУВАЛИ КОМУНАЛЬНИКИ

У 1975 році пролунав перший тривожний дзвіночок.

“У цей час при Раді міністрів організували комісію з обрядів. Раніше як ховали: в одній напівпідвальній кімнаті стіл – записи про народження, другий стіл – записи про одруження, третій – записи про смерть. Комунальникам було доручено господарювати у цьому закладі, який називався крематорієм. А що таке управління комунальним господарством? Це лазні, пральні, ремонт взуття. Мав бути створений інститут духовний, який би навчав людей, як поводитися з померлими, як допомогти тим, хто залишився! А замість цього завдання було – щоб крематорій зберіг землю. І мета комісії з обрядів була вкрай простою – ніяких будівель, ніяких монументальних споруд. Ми самі напишемо, що треба співати, що треба казати, ми залучимо ресторани, щоб давали пам'ятні обіди — та скромні, щоб не напивалися. Не більше 50 гр горілки, оселедець, і таке інше. А тут виявилося, що ми будуємо таке. Що для нас найголовніше – духовний бік пам'яті. І виникло протиріччя".

Протиріччя в Радянському Союзі вирішувалися кардинально — одна зі сторін мала поступитися, відступити, а то і зовсім зникнути. Першим залпом по Стіні, як часто бувало за тих часів, стала публікація в пресі.

“Абсолютно несподівано для нас у квітні 1975-го в газеті, органі партії з архітектури та будівництва, друкується фейлетон «Ексцентрика сумного символу». Ада сказала, що якби це був не фейлетон, це була б найкраща нагорода. Ексцентрика, рух – не смерть, не завершення, а рух, життя триває. Два дні ми нічого не робили. А в понеділок прийшли – жодного працівника. Ми зрозуміли, що це серйозно".

Захищати своє дітище АРВМ поїхали до Москви. Місяць ходили по високих інстанціях і доводили, що Стіна — не втілення ворожої ідеології чи порожньої ексцентричності, а данина пам'яті померлим. Зрештою привезли до Києва такий "фактичний папірець", що кілька років жодні чиновники, нацьковувані недоброзичливцями, не могли зупинити їхню роботу.

"ЧУЖЕ МИСТЕЦТВУ СОЦРЕАЛІЗМУ"

У грудні 1981 року художники завершили свою титанічну працю, "адову роботу". А у січні 1982-го з'явилася постанова Мінкульту УРСР про те, що "твір, за своїми ідейно-художніми принципами чужий мистецтву соціалістичного реалізму", необхідно ліквідувати.

Як каже Мельниченко, офіційних документів на знищення досі виявити так і не вдалося. Можливо, тому митців намагалися переконати, що їхнє творіння не можна показувати людям і вони мають його знищити власноруч.

"Нам казали: якщо ми закриємо рельєфи, ніяких "репресаріїв" не буде. В останній розмові я сказав: тільки фашисти примушували матерів кидати своїх дітей у колодязі! Вам це не вдасться".

За Стіну та її авторів заступилися відомі та впливові люди: знаменитий хірург Микола Амосов, академік Борис Патон, космонавт Павло Попович, художниця Тетяна Яблонська, поет Микола Бажан.

Проте їхнє втручання не допомогло. Стіну закрили дерев'яними щитами, а навесні залили барельєфи цементним розчином. Кажуть, на це пішло 500 самоскидів бетону.

“Коли знищили наші рельєфи, наш викладач східного мистецтва написав дослідження на 80 сторінок машинописного тексту і прочитав його в інституті Грабаря (Державна Центральна художньо-реставраційна майстерня, – ред.). Дві години читав у цілковитій тиші і без обговорення. Він написав, що монументальне мистецтво – найнедовговічніше мистецтво у Радянському Союзі. Починаючи з найпершого пам'ятника Свободи (Монумент радянської конституції). До революції там стояв пам'ятник генералу Скобєлєву, герою російсько-турецької війни. Його знесли, а з цієї бронзи відлили перші літери радянської конституції. У 1940 році підірвали монумент, від нього залишилася тільки голова Свободи — вона зберігається у Третьяковській галереї. А на його місці поставили пам'ятник Юрію Долгорукому.

І от від цього монумента він пройшовся по всіх радянських пам'ятниках, по всіх роках – і завершив нашою роботою".

ВРЯТУВАТИ "ОБОРОНУ ВІТЧИЗНИ"

Відтоді художники та їхні друзі борються за відновлення Стіни. Через 10 років після її знищення, у 1992-му, Міністерство культури вже незалежної України скасувало варварську постанову. А у 2018-му була зроблена перша спроба частково зняти бетон, який ховає від очей творіння АРВМ. Всупереч побоюванням виявилося, що це можливо — відкрили фрагмент епізоду "Оборона Вітчизни" площею 2 на 3 метри. Роботи обійшлися в 50 тис. грн, і київська влада обіцяла, що відновлення продовжать.

На жаль, досі обіцянки залишаються лише словами.

На запитання, чому вирішили почати саме з фрагмента «Оборона Вітчизни», Мельниченко каже:

“У кожній державі є такий образ — Батьківщина, яка захищає і яку треба захищати. Історія усього XX століття – це були безперервні війни. Крім того, цей фрагмент найпростіший для розчищення. Він знаходиться на центральній частині, висота цієї ділянки – 10 м. Це дві великі фігури, форми двох жінок. Я хочу саме це розчистити: починаючи від голови вниз, до самого дна. І якщо ми це розкриваємо, якщо все йде успішно, тоді ми йдемо далі до початку стіни. Площа цього фрагмента – 120 кв. м (10 на 12). І вручну потрібно зняти 120 кубометрів ворожого бетону. Зробити це правильно можна лише за мого життя. Зараз є механізми, і я знаю, що я побачу. Я знаю, яка глибина у кожному відрізку форми, скільки можна рубати швидко механізмами, не боячись щось зіпсувати, а де треба зупинитися і діяти акуратно".

Для нього це постійний біль.

“Кожен день зволікання із відновленням рельєфу – прийняття спадщини злочину. Бетону залили стільки ж, скільки в нашій конструкції. В конструкції – 1005 кубометрів бетону, а щоб її знищити, знадобилося 950 кубометрів. Ненадання мені дозволу відновити фрагмент, тим більше під назвою "Оборона Вітчизни" – це прийняття злочину попереднього режиму".

ЯК СТІНА НЕ СТАЛА ХРАМОМ

Від Володимира Мельниченка ми дізналися, що в історії зі Стіною могло бути альтернативне завершення.

У 1990-х роках американсько-норвезький скульптор Скотт Тоє запропонував міжнародний проєкт "Танки для миру". Згідно з його ідеєю, після завершення Холодної війни і підписання Америкою і Союзом угоди про скорочення озброєнь в Європі залишаться тисячі нікому не потрібних військових машин. І він вирішив зібрати їх і з'єднати у вигляді символічного "Моста миру". Той замислювався гігантським – півтора кілометра в довжину і 450 м у висоту.

Обговорити цю ідею Скотт запрошував до Норвегії політиків, учених і колег-митців. Серед запрошених були і АРВМ.

“Я виступив і сказав, що проєкт дуже цікавий. Але, по-перше, його треба узгодити з тими країнами, де планується встановити міст, адже така кількість важкої броні позначиться на екології, і до того ж у Європі всюди стародавні міста... А по-друге, на такій висоті не можна буде нічого роздивитися, не буде ніякого враження. Тому, як на мене, танки треба вогнем розрізати і прокласти крізь них автостраду, щоб можна було проїхати на автомобілі і побачити це кошмарне нутро. Машини, яка створена вбивати людину. А на якійсь висоті зробити круглий вихід, кільце, щоб крізь нього зверху можна було подивитися на цю споруду. І побудувати там екуменічний храм, щоб представники будь-якої релігії в свій день могли провести службу".

Скотт Тоє ідею підтримав. Навіть більше — запропонував скласти фасади храму з фрагментів київської Стіни Пам'яті.

“Раніше він пропонував перемістити Стіну до Норвегії. Поставити її за 18 км від Нарвіка, де під час війни був табір військовополонених. Двісті тисяч людей там утримували. А коли приїхав до Києва, побачив масштаб Стіни, подивився фільм «Стіна», вирішив, що Нарвік — це мала ситуація, і запропонував розкрити фрагменти і храм екуменічного служби створити з наших рельєфів. Він подивився, що Стіну можна розрізати і залізницею, на платформах вивезти, не розкриваючи, до Норвегії. І вже вів переговори, щоб це зробити".

Однак переговори з військовими та представниками Міністерства культури, які обіцяли своє сприяння, ні до чого не привели. Незабаром виявилося, що танки, які Москва і Київ нібито погоджувалися передати для проєкту, вже розрізали на металобрухт або продали воюючим країнам.

Та й сам Володимир Мельниченко на наше запитання, чи дійсно вони з Адою були готові погодитися на "переїзд" Стіни до Європи, помовчавши, відповів: "Ні, ми б не погодилися".

БУДИНОК, ДЕ ЖИВЕ ПАМ'ЯТЬ

Ми записуємо це інтерв'ю в будинку-майстерні АРВМ. Тут все нагадує про Аду, дихає її присутністю: фотографії, скульптури, предмети, що їй належали. П'ємо чай із величезних авторських чаш за столом, за яким сиділи президенти, посли різних країн, відомі письменники, люди мистецтва і науки.

І сьогодні у цьому будинку багато гостей. Серед них – Олександр Галинський, близький друг і помічник АРВМ, багаторічний співавтор у підготовці книг з їхнього величезного сімейного архіву. Наразі вони з Володимиром Мельниченком закінчують сьому спільну книгу, яка має вийти у видавництві «АДЕФ».

Ксенія Кравцова, Володимир Мельниченко, Олександр Галінський
Ксенія Кравцова, Володимир Мельниченко, Олександр Галинський

Усе в цьому будинку-майстерні наповнене фантазією і проявом невпинної праці. З того, чого навчився у дуету Рибачук-Мельниченко, Галинський виділяє головне:

«У них була така риса, яка ніби добувала з людей все найкраще. Якщо людина хоч трохи вміла малювати — змушували: малюй, твори! Пишеш вірші – пиши, публікуйся, твори. Агресивна жага своєї творчості і агресивне бажання змусити всіх творити».

Зустріли ми тут і оператора Едуарда Тімліна. Він познайомився з Адою і Володею близько 50 років тому, і усі ці роки фотографував і знімав на плівку своїх друзів.

Зустріли у Володимира Мельниченка і частину знімальної групи картини «Шелест кроків» на чолі з режисером Ксенією Кравцовою. Її півтора року тому до цього будинку привів Тімлін. І хоча вже існували фільми «Стіна» (реж. В. Гольдштейн, 1988), «Крик птаха» (знятий за сценарієм АРВМ, реж. В. Гольдштейн, 1990 р.), «Стенограма» (реж. А. Борсюк, 1988 р.), Кравцова взялася за цю тему.

Режисер поділилася тим, як непросто було визначитися з головною лінією фільму.

«Відомою є їхня історія зі Стіною Пам'яті. Але ви от подивіться скульптури в майстерні – вони незвичайні, і про них мало хто знає. За розмовами з'ясувалося, що історія – набагато глибша. До фільму увійшла мала частина, третина або навіть чверть усього того, що ми зняли. Довелося відмовитися багато від чого, залишити буквально одну лінію. Тому що є головне, а є другорядне. Треба було зробити цей болісний вибір і зупинитися», – говорить Ксенія.

Коли у 2018 році фрагмент Стіни Пам'яті було відновлено і стало зрозуміло, що можна спільними зусиллями продовжити цю роботу, група фільму «Шелест кроків» долучилася до підтримки проєкту.

«Нас тепер багато куди запрошують: і на фестивалі, і ще десь робити покази. І, звичайно, ми про це будемо всіляко говорити. Ми хочемо усі разом допомогти, тому що це наша культурна спадщина, спадщина, яка є актуальною сьогодні. Це мистецтво – поза часом, поза межами окремої епохи. Воно було зрозумілим тоді, зрозуміле і зараз».

...Майже 70 років тому студентка Художнього інституту Ада Рибачук, готуючись до диплому, запропонувала своєму однокурсникові Володі Мельниченку: "Поїдеш зі мною на Північ?" – і він не вагаючись відповів: "Поїду". Пізніше вона підсміювалася з нього: "Навіщо ти тоді погодився?" – "Тому що ти хотіла". – "А своєї голови що, не було?"

Майже 10 років тому Ади Рибачук не стало. Боротьба з брехнею та байдужістю позначилася на її здоров'ї, і якось вона сказала чоловіку: "Може, без мене у тебе вийде краще".

25 січня Володимиру Мельниченку виповнюється 88 років. І кожного дня він працює по 10-12 годин. Розбирає архіви і видає книги, щоб світ не забув Аду. Бореться за те, щоб знову відкрилася світу їхня Стіна. За те, щоб пам'ять виявилася сильнішою за безпам'ятство.

Ольга Опанасенко, Людмила Посник. Київ
Фото Геннадія Мінченка та з архіву АРВМ

Автори висловлюють подяку Інзі Леві та Олександру Галинському за допомогу в організації інтерв'ю та підготовці матеріалу

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-