Скажене, проте безглузде. Кіно дня

Скажене, проте безглузде. Кіно дня

Укрінформ
Вийшла на екрани комедія "Скажене весілля 2" режисера Влада Дикого, яка є прямим продовженням торішньої картини з однойменною назвою

Схоже на те, що тепер щороку ми бачитимемося із родиною Середюків, які видаватимуть заміж, женитимуть, хреститимуть або навіть (чому б і ні?) хоронитимуть когось зі своїх родичів.

Перший фільм мав значний успіх у глядачів і вміло грав на певних національних стереотипах. У ньому йшлося про доньку директора подільського краєзнавчого музею Василя Середюка, який прагнув не допустити шлюбу своєї доньки Катерини із темношкірим французом Франсуа. Ксенофобію Середюка ніяк не пояснювали у фільмі, проте сам він був стилізований під певний умовний образ українського патріота, який прагне жити у сучасному світі за своїми, якимось міфічними традиціями. Хтось побачив у цьому образі окремих українських президентів, колекціонерів старожитностей, хтось угледів пародію на українство загалом, однак, фільм стосувався більше певного медійного образу України, ніж самої української реальності, яка цілком від нього відрізнялася.

У першому фільму Франсуа ставав жертвою власних фантазій, коли уявив собі сучасну Україну цілком у декораціях сімнадцятого століття з усіма супутніми того часу звичаями. Його стосунки з Василем Середюком складалися комічно — і через його уявлення про Україну, і через поведінку самого директора краєзнавчого музею, який бачив себе грізним патріархальним батьком, що прагне керувати життям своєї родини на власний розсуд.

Були у першому фільмі й інші, не дуже політично коректні образи на кшталт вірменина Ашота, одруженого з українкою, якого Василь Середюк називав "чурчхелою". Проте загалом фільм не виходив за рамки прийнятного, хоча цілком тримався на стереотипах українців, які склалися дуже давно і навряд чи могли б полестити сучасному глядачу. У стрічки був вдалий акторський склад на чолі із Назаром Задніпровським, який зіграв Василя Середюка, Лесі Самаєвої, яка виконала роль його дружини Галини. Цікавими були і Катерина у виконанні Поліни Василини, і Франсуа, якого зіграв Джиммі Воха-Воха. Варто згадати також Олександра Кобзаря, Віру Кобзар, Інну Приходько та Арама Арзуманяна. Кожен з цих акторів та їхніх персонажів був виразним і запам’ятовувався.

Продовження успішної стрічки майже завжди буває гіршим за оригінал. Причина найчастіше у тому, що автори картини не хочуть ризикувати й тому опиняються у полоні попереднього досвіду: вони лише повторюють уже апробовані сюжетні ходи, боячись вводити радикально нових персонажів, аби не злякати власного глядача. Страх оригінальності сковує авторів. Інколи подібна тактика спрацьовує, але найчастіше ні, бо глядачу не хочеться споживати уже спожите.

Про "Скажене весілля 2" можна сказати, що фільм цього разу вийшов несмішним та позбавленим оригінальності. Автори вирішили просто повторити сюжет першого фільму, ввівши до історії старшу доньку Василя Середюка Наталку, яка колись посварилася з батьком і жила у Києві життям, далеким від патріархальних уявлень.

Старшій доньці Середюка Наталці — двадцять п’ять років і вона зустрічається зі старшим за себе сорокатрирічним бізнесменом Юрієм, який одного дня пропонує дівчині вийти за нього заміж, і наполягає на тому, аби весілля відбулося у рідному райцентрі Середюків — Яблунівці. Сам бізнесмен виріс у дитячому будинку і не має родичів. Звісно, що після знайомства з потенційним зятем, Василь Середюк починає вмовляти доньку не виходити заміж за старшого чоловіка. Виходить, що директор краєзнавчого музею має (точніше, мав у першому фільмі) не тільки расистські, але ейджистські упередження. Крім того, з’ясувалося, що його музею загрожує небезпека, бо на його місці хочуть побудувати торговельний центр. Відтак невгамовний глава родини Середюків енергійно береться за вже звичну для себе справу.

Фільмів, які б розповідали про нерівний шлюб, досить багато у світі, і ці фільми дуже різні, щоправда, у голлівудському кіно останнього часу досягнуто певний консенсус, і воно подібні стосунки показує з дуже великою підозрою. Про кохання партнерів невідповідного віку (а тепер вже йдеться навіть про мінімальну різницю) у такому кіно взагалі не може бути мови: одна зі сторін таких стосунків є обов’язково якимось хижаком – або сексуальним, або просто мисливцем за грошима. На цю тему знято безліч трилерів та чорних комедій. Однак у п’ятдесятих роках минулого століття такі стосунки були сюжетами правдивих драм, як от у картині Дуґласа Сірка "Все, що дозволяють небеса"/"All That Heaven Allows" (1955), у якому йшлося про відносини старшої жінки та її молодого коханця. На той час це була скандальна історія, яка викликала незгоду у першу чергу всередині родини – дорослі діти прагнули усіма способами показати матері, що її життя уже закінчено, і їй нічого не залишається, як тільки дивитися телевізор та чекати смерті.

Згодом цей сюжет по-своєму інтерпретував німецький кінорежисер Райнер Вернер Фасбіндер, який зняв стрічку під назвою "Страх з’їдає душу" /"Angst essen Seele auf" (1974) і там роман відбувався між літньою німкенею та її арабським коханцем. Згадані фільми не просто оповідали історії стосунків, проте стосувалися ширших суспільних проблем, які або замовчувалися, або вважалися передчасними для обговорення.

З часу тих фільмів змінилася епоха, і тепер коханці цілком вільні у своєму виборі, проте він все одно залишається під підозрою і потребує додаткового обґрунтування на екрані. І якщо для американців, які у багатьох речах вбачають якщо не злочин, то гріх, подібні стосунки стають табуйованими, то у європейському кіно проблем фактично не буває. І все ж, такого типу сюжети не можуть обходитися самою різницею у віці – має бути ще щось, ще якась тема або теми, які б виразно говорили нам про світ, у якому ми живемо. Сьогодні такого типу стосунки не є чимось винятковим, тим паче скандальним. Подібний сюжет дає можливості подивитися на власне суспільство під новим кутом зору, переосмислити традиційні ролі чоловіків та жінок, розповісти про нетипові сім’ї і тому подібне.

В Україні поки що не було примітних фільмів на цю тему, тому комедія, яка веде про це мову, лягає на цілком непідготовлений ґрунт. Як наслідок - автори такого кіно обходяться самим ґеґами та беззмістовними епізодами, які зводять проблему до фарсу. "Скажене весілля 2" йде саме такою дорогою – нічого не пояснюючи, фільм одразу енергійно стартує у бік дешевого ярмаркового дійства, у якому персонажі обов’язково мають себе вести як не зовсім адекватні істоти. Чому Середюку не подобається його зять, який фактично є його ровесником зрозуміти важко – він нічого про нього не знає і знати не хоче. Чому він не цікавиться думкою доньки – також не зовсім зрозуміло, невже робота у краєзнавчому музеї відбирає розум? Вся ця історія тримається на цілком нереалістичних, ґротескних допусках, які не витримують жодної критики. І якщо у першому фільмі йшлося про певний віртуальний образ України, який поставав із суспільних медій, то теперішні упередження беруться невідомо звідки.

Ще один складник фільму залишається цілком непроясненим – нового зятя у картині зіграв польський актор Томаш Собчак, який (і тут несподіванка!) виконав роль українця. Це важко якось логічно пояснити – невже не знайшлося місцевого актора? Можна допустити, що від самого початку у сценарії йшлося саме про україно-польські стосунки, бо у фантазіях Середюка його новий зять є паном і, цілком можливо, що "польським паном", оскільки у нас дотепер ще використовують це радянське кліше, а сам Середюк там показаний упослідженим кріпаком.

Такий підхід багато що пояснює у ситуації з нерівним шлюбом, який стає нерівним не тільки за віком та матеріальним станом, а ще й через культурні, історичні та навіть політичні розбіжності, які дотепер існують між українцями та поляками. Якби автори фільму розгорнули цю тему, то міг би вийти по-справжньому цікавий та гострий фільм, який говорить вже не про придуману, проте цілком реальну ксенофобію, яка наявна по обидва боки україно-польського кордону. Але, як це часто буває в українському кіно, простіше йти шляхом найменшого спротиву, обходячись дешевими прийомами з популярними естрадними артистами, несмішними жартами та заржавілими кліше.

І все ж — і це ще одна особливість нашого багато в чому перекинутого догори дриґом світу — останнє слово має сказати глядач. Якщо йому і зараз смакуватиме такого типу кінострава, то вона продукуватиметься і далі, якщо ж ні – то кухня зачиниться, і з’явиться надія. Надія на хороше кіно, за яке не буде соромно.

Ігор Грабович. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-