Із кандидатом історичних наук, співробітником кафедри археології та музеєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка Євгеном Синицею ми не так давно зустрічалися і почали цікаву розмову на теми “безпосередніх предків слов’ян”.

Почали із розповсюджених міфів, які шкодять інформаційній безпеці держави Україна, швидко з’ясували, що в національному сегменті Мережі майже відсутні загальнодоступні інтернет-ресурси, яку грамотно висвітлюють ранню історію слов’ян, відчули гордість за наших пращурів, бо ті стали відомі візантійцям, насамперед, як військові супротивники.

Година розмови пролетіла непомітно, але… З-поміж важливих запитань залишилися не менш цікаві теми.

ТЕ, ЩО ЇХ ПО ІМЕНАХ ЗНАЛИ ВІЗАНТІЙЦІ, – СВІДЧИТЬ ПРО РІВЕНЬ АВТОРИТЕТУ, ЯКИЙ СЛОВ’ЯНСЬКІ ВОЖДІ МАЛИ В ІМПЕРІЇ

- Починаючи із середини VI до початку IX століття, чи відомі історії очільників слов’ян – типу архонтів чи конунґів?

- Звичайно. Із таких знакових особистостей слід, насамперед, назвати царя дунайських слов’ян Ардаґаста. Ні, у VI столітті вожді точно були! Були вони, може, й раніше, але імена їхні нам не відомі. Візантійці називали їх “архонтами” – у значенні “ватажок”, “очільник”. Про вождів у слов’ян повідомляють вже найраніші джерела, зокрема “Історія війн” (550-554) візантійського історика Прокопія Кесарійського. Одначе, конкретні імена починають з’являтися лише наприкінці VI - початку VII століть, коли сторони почали елементарне спілкування. Відтоді конкретна історична постать, певне ім’я слов’янського вождя набуває значення.

- Їх візантійці мусили знати?

- Авжеж, адже Ардаґаст вважався злобним ворогом Імперії; у 593 р. підвладні йому склавіни (загальна назва всіх слов'янських племен у ранньосередньовічних і ранньовізантійських авторів. – О.Р.) напали на візантійську Фракію. Суть історії про нього у творі візантійського історика початку VII століття Феофілакта Симмокати – в тому, що врешті-решт небезпечного супостата Константинополя загнали в пастку, з якої він спромігся вирватися, однак після цього в джерелах жодного разу не згадується (ймовірно, чи-то втратив авторитет та владу, чи-то мусив "емігрувати" подалі від імперського кордону). Ура!

- Хто ще відомий як праслов’янський архонт?

- Мезамір, він же – Межамир, Межемір. Він був представником можновладців східнослов’янського союзу антів. Як уповноважений посол, згаданий візантійським істориком і правником Менандром Протектором (524-606) у зв’язку з подіями аварсько-антського протистояння в 560-580-х рр., – уславився Мезамір тим, що поводився зверхньо зі своїми ворогами. Рада племен антів відправила його до аварського хана Баяна I, аби облаштувати викуп полонених. Поясню: головна ставка аварського каґанату у другій половини VI століття знаходилася в Панонії, тобто на території сучасної Угорщини, а тюркський кочовий народ вважався тоді основним політичним гегемоном цілого Придунайського регіону. Так ось… Коли Мезамір почав суперечити, перемовника мовчки вбили – всупереч дипломатичним звичаям і традиційній недоторканності посла. У той час у підкоренні аварів перебувало багато праслов’янських племен.

- Тобто, у ту добу про героїчні особистості, збирачів земель, гетьманів пусте говорити?

- Про державних діячів чи державників, звісно, не йдеться. Хоча те, що їх по іменах вже знали візантійці, свідчить про рівень авторитету, який слов’янські вожді мали в Імперії: Добрета, або Даврит, Ідарізій, він же – Ідар чи Ідарій, Мусокій, Пірагаст (також Пірогаст, Перогост, Пірегаст), Хільбудій.

КОЛИ БАГАТО ГРАМОТНИХ ЛЮДЕЙ, ЗНАЙДЕТЬСЯ ПАДЛЮКА, КОТРА НЕХАЙ НА ПАРКАНІ, АЛЕ НАШКРЯБАЄ СЛОВО З ТРЬОХ ЛІТЕР

- Про цікавий аспект прадавньої дипломатії оце подумалося… До появи глаголиці та кирилиці ранньослов’янські племена, кажуть, володіли рунічним письмом. До цього змушували політичні контакти з германцями і тюрками, адже ті… використовували руніку.

- Існує така гіпотеза. Є згадка про це і в нашому літописі – “Повісті минулих літ”. Справді, германці й тюрки говорили та писали рунікою, хоча ця знакова система – не повноцінне письмо, а скорше, сакральне.

- Рунічне письмо ранньослов’янські племена знали?

- Це виглядає дивно, але бодай якісь рунічні пам’ятки відсутні! Будь-які… Основна проблема полягає в тому, що взагалі нема епіграфіки (допоміжна наука, що вивчає зміст і форми написів на твердих матеріалах і класифікує їх відповідно до часового і культурного контексту. – О.Р.). Це – по-перше. По-друге, досі не знайдено жодного слов’янського артефакту з рунічним письмом.

- У праслов’ян та ранніх слов'ян навіть із орнаментикою було погано, не те що з письмом.

- Апологети широкого поширення руніки стверджують: – “Усе попалили церковники, коли хрестили Київську Русь, вороги все знищили, тому нічого не залишилось”. Якщо руніка була поширена, так чи інакше графіка десь би збереглася. Якщо її немає, то й пам’яток нема… Але ж існує згадка в нашому Літописі, що були “черти” та “рези”, що вирізьблювалися на дереві, а пізніше і стародавній слов'янський алфавіт – глаголиця. Що це значить? Знаки “безпосередні предки слов’ян” використовували.

- У вас є цьому пояснення?

- Схоже, руніка мала у нас локальне розповсюдження. Нею володіла дуже обмежена кількість людей, можливо, виключно вищий клан… Коли багато грамотних людей, знайдеться падлюка, котра нехай на паркані, але нашкрябає слово з трьох літер. Поки жодного напису нема, а це свідчить: у праслов’ян руніка не мала поширення.

- Чому не одночасно розвивалися слов’янські племена? Зокрема, ті, які жили на території сучасних Німеччини та Польщі, залишаючись язичниками аж до XII століття.

- Якщо брати найупертіших слов’ян-язичників, тобто полабські й поморські племена, справді виникає запитання – чому так довго вони ходили в язичниках? Запекле язицтво стало однією з ідеологем їхньої боротьби з германцями! Адже чужинці приходили до них як хрестителі під гаслами порятунку бідолашних язичників від геєни вогненної. У свою чергу, полабськими і поморськими племенами слов’ян це сприймалося як зазіхання не тільки на віру батьків, а й на рідну землю. Саме як опір християнству, в деяких місцях язицтво законсервувалося на кілька століть. Цікаво, що хрестові походи проти слов’ян здійснювалися аж до ХІІ століття.

- Який несподіваний поворот: християнство поділило язичників у часі!

- Тут треба визначати історичний бекграунд: або ми говоримо про державну релігію, або – про наявність християн у тому чи тому племені… Перші поодинокі християни у праслов’янських племенах з’явилися, напевне, до офіційних хрещень. Але приклад на приклад не схожий. Одна річ – північна частина західних слов’ян (полабські та поморські племена), інші – богемські та великоморавські слов’яни. Перші прагнули вижити під потужним місіонерським пресом, коли проповідників, у першу чергу, не віра Христова цікавила, а розширення території.

- Часом церковні справи бувають ефективнішими за використання зброї.

- Разом із тим, досить успішно відбувалося оцерковлення язицьких народів. Ось, взяти для прикладу призвання великих слов’янських просвітителів Кирила та Мефодія. Коли другий князь ранньофеодальної Великоморавії Ростислав (?-870) писав візантійському імператору Михаїлу ІІІ, мовляв, “пришли мені своїх оболдуїв, бо мої обізьяни латину не розуміють, еллінську – теж. Їм би по-нашому”, – місіонери прийшли не на голе місце. До них із язичниками там вже добряче попрацював архієпископ Теотмар Зальцбурзький, адже Великоморавія була… його канонічною кафедрою. Але то вже зовсім інша тема.

МОЖЛИВО, І СВЯТИЛИЩА, Й РІЗНІ ІДОЛИ ІСНУВАЛИ, АЛЕ ВЧЕНІ ПОКИ ЩО ЇХ НЕ ЗНАЙШЛИ

- На початку І тисячоліття н.е. ранньослов’янські племена не виглядали варварами, бо мали в “гніздах” святилища з антропоморфними богами?

- Гарне запитання! На мій погляд, сталося це вже після того, як “безпосередні предки слов’ян” пішли із поліських боліт. На превеликий жаль, найдокладніша довідка про вірування слов’ян – вона і найбільш рання. Маю на увазі “Історію війн” візантійця Прокопія Кесарійського, де той занотував: у що анти й склавіни вірять, чому вони саме так моляться.

- Зображення божеств у трактаті подаються?

- На жаль, ні. Але відомо, що праслов’яни обожнювали сили природи. Ні про які предмети культу в Прокопія Кесарійського й слова нема. Можливо, щось подібне й існувало, але про них візантійський історик – або не знав, або не звернув увагу. Тим паче, що Прокопій живих слов’ян бачив… у неприродній ситуації: найманцями у візантійському війську. І середовище було для них чуже – Італія.

- Тобто слов’янські землі Прокопій Кесарійський не відвідував?

- Стовідсотково, ні… Зверну вашу увагу: за будь-якої епохи культові місця були втаємниченими. Туди чужаків не пускали. Тому, можливо, і святилища, й різні ідоли існували, але вчені поки що їх не знайшли. Вперше слов’янські ідоли згадуються у нашому Літопису (тут і далі, якось по-домашньому мій співрозмовник називає “Повість минулих літ”. – О.Р.).

- Але то десяте століття!

- У тім-то й справа, бо зустрічаються синоптичні згадки (маю на увазі, літопис – це наратив, який написаний дещо пізніше) про слов’янські капища і всяких там істуканів. Та це вже ХІ-ХІІ століття і територія, ареал розселення інша.

- У Загаях, під час розкопок багатошарового поселення, було знайдено святилище, виконане у формі тулуба людини. Виявлено також висічене з каменю-пісковика погруддя старого з довгим волоссям та густою бородою. Як це сприймати?

- У селі Загаї Горохівського району Волинської області знайдена унікальна пам’ятка, але не зовсім слов’янська. Належить вона до зубрицької (археологічна культура, що сформувалась у середині I століття н.е. у процесі взаємодії носіїв пшеворської культури і прийшлого з Прип’ятського Полісся населення зарубинецької культури. – О.Р.) чи вельбарської культури (археологічна культура залізної доби на території сходу нинішньої Польщі, заходу Білорусі та північного-заходу України, яку ідентифікують з готами. – О.Р.). Тобто це – ранньоримський час. І це, можливо, матеріальні свідчення про життя ранніх слов’ян (праслов’ян).

- А дивне погруддя що могло значити?

- То, скорше, бюст, навіть… недобюст. Тобто камінь-пісковик, що зображує чоловічу голову та рамена. Дивний антропоморфний трикутник, схожий на довгобородого старганя, виставлений у спеціальній ніші. Природу тієї пам’ятки ще слід вивчати.

- Пролийте світло: як у ранньоримський час у праслов’ян діяли сакральні договорняки? Просиш про милість язицького бога, а отримавши “божественні помочі”, виконуєш власну обіцянку – заздалегідь зумовлене жертвоприношення?

- Якщо знову апелювати до Прокопія Кесарійського, усе виглядало як угода із потойбіччям, так би мовити, взаємовигідний контракт. Дослівно у Прокопія ситуація описана так: “Контракт укладається лише в тому разі, якщо божество виконає свою частину”. Тобто, якщо людина одужала або повернулася з війни, то “замовник” сакральних послуг віддячував певне божество. Ймовірно, існували й інші форми спілкування із потойбіччям, інші форми офіри, але ми про це не знаємо.

- Що відомо про ранньослов’янську міфологію? Які боги точно існували? Чи знайдені тому документальні свідчення? Які боги за аналогією до античної міфології істориками “домальовані”?

- Не все домальовано, безумовно… (Сумно посміхається, складає руки в замок і, підпираючи ними голову, замислюється.). На жаль, знаємо ми надзвичайно мало. Відомо, що богів було чимало.

- Знову апелюємо до Прокопія Кесарійського?

- А більше звертатися нема до кого.

- Печалька…

- І Прокопій повідомляє читача, що в цьому питанні навіть існувала якась ієрархія. Був у слов’ян верховний бог, який блискавками шпурляв.

- Перун?

- Ім’я відсутнє.. Про Перуна перша згадка з’явилась у нашому Літописі, а це – Х століття!.. Отже, існував бог-громовержець, котрий, на думку Прокопія, вважався у пантеоні верховним божеством, подібним Зевсу. Хоча візантійський історик Зевсом його не називає. Не забуваймо, у VI столітті Прокопій – вже щирий християнин!

- Отже, до раннього Середньовіччя назви наших богів не відомі?

- Я й кажу: перші згадки – літописні. Якщо говорити про весь слов’янський пантеон богів, то імена ми дізнаємося лише у часи правління князя Київського Володимира Великого (960-1015). Що цікаво, там відсутній Велес, а ось у Літописі вже він згадується – стовбичив такий ідол на торгу на київському Подолі. Ще у нашому Літописі присутній, приміром, Сварог, згаданий також пізно. Є також згадки божеств західних слов'ян, Святовіта, зокрема. Однак це теж джерела ХІІ ст., “Слов'янська хроніка” сакського історика ХІІ століття Ґельмольда з Босау, приміром, або ж патріотична праця “Діяння данів” данського історика Саксона Грамматика, завершені, взагалі, на початку ХІІІ ст.

У МЕЖАХ ОДНІЄЇ ГРОМАДИ, ТОБТО РОДОВОГО СЕЛИЩА, ВСІ МЕШКАНЦІ У ЯКИЙСЬ СПОСІБ РОЗПОДІЛЯЛИ ОБОВ’ЯЗКИ

- Є поширена гіпотеза, мовляв, “безпосередні предки слов’ян” жили дрібними родовими селищами, так званими “гніздами”. Вони стояли на відстані кількох кілометрах одне від іншого, хоча ресурсна зона була великою – десятки, а то і сотні квадратних кілометрів. Чому так?

- Як ми бачимо під час археологічних розкопок, слов’янське поселення зазвичай – це невеликий осередок. Одночасно в родовому селищі налічувалося десяток хаток, дуже рідко – більше.

- Це рід якийсь так жив чи різні родини?

- Щодо цього, на превеликий жаль, можна лише будувати теорії. Пануюча гіпотеза стверджує, що то була родова громада, або: велика патріархальна родина.

- Чи є якісь дані про те, наскільки близько стояли “гнізда”?

- Є. Не для всіх регіонів, але свого часу певні мікрорегіони дуже добре фахівцями обстежені. Проблема – в іншому: на слов’янських пам’ятках важко вибудувати дробну хронологію. Мається на увазі ось що: часто-густо якусь пам’ятку археологи датують усім періодом побутування певного типу кераміки, а це – кілька століть.

- Справді, двісті років праслов’янське поселення не могло жити на одному місці, бо, розпушуючи підзолисті ґрунти, померло б із голоду.

- Ото ж бо й воно. Як правило, “гніздо” в мікрорегіоні жило 20, максимум – 30 років, а потім переїжджало далі, де була відповідна ресурсна база. Існує ще одна проблема. З точки зору сучасної археології – що таке “гніздо”, яке відкривається під час розкопок? Це один той самий рід, котрий ходить мікрорегіоном на невеликі відстані? Чи: інша родина, котра в тому ж самому часі живе по сусідству?

- Цю проблему має вирішити покоління digital…

- Так, сучасні археологи потребують новітніх інструментів; тут незаймана земля для купи стартапів. Технології змінюються шаленими темпами. Можливо, найближчим часом нам на озброєння надійдуть більш точні ґаджети такої собі хронодіагностики.

Якщо від фантазій повернутися до слов’ян, скажу: за бурхливого життя раннього Середньовіччя, позначеного міграціями народів та численними війнами, – сам побут поволі змінювався. Інша проблема полягає в тому, що доволі сталим тривалий час залишався побут “безпосередніх предків слов’ян”, тому нелегко визначати хронологічні відмінності.

- Чи існували цикли слов’янського життя? Ось вони зайшли на нову місцину, повалили та висушили дерева, потім спалили ліс, виснажили ґрунти, піднялися усім “гніздом” – і кілометрів за сто почвалали далі…

- Скоріш за все, діялося не так. Але наголошую: це ми з вами будуємо гіпотезу. Якщо йдеться про підсічне землеробство, то цю підсіку готували заздалегідь. І робиться це не за один сезон. Адже на зиму слід здерти з дерев кору. За літо понівечені таким чином дерева всохнуть. Потім ліс треба випалити, а лише затим, фактично через два роки, можна цією землею користуватися і зерно сіяти.

- Невже на нове місце “гнізда” спочатку якась вахта заходила?

- Певне, так. Попередньо цю територію, думаю, піонери освоювали. Навіть не обов’язково, щоб такий авангард залишався там надовго. Подібні роботи можна виконати швидко й рушити далі. Ясно інше: подібні піонери готували місцину і лише потім, через два-три роки, туди заходило все “гніздо”.

- Ось я й питаю, Женю, чи уявляємо ми багаторічний цикл життя слов’ян?

- Спробую міркувати вголос… Для будівництва найкращий час який? Літо. Разом із тим, будівництво що передбачає? З осені будівничі мають підготувати основні матеріали, більше того, саме зимою їх легше транспортували на місце, бо снігом та кригою це простіше зробити. Рухаємося далі…

- Будівельні роботи виконуються виключно влітку!

- Але влітку все доросле населення “гнізда” залучене до сільськогосподарських робіт. Тому, імовірно, в межах однієї громади, тобто родового селища, всі мешканці у якийсь спосіб розподіляли між собою обов’язки: хтось мав готувати нове місце для поселення, хтось збирав потрібні будівельні матеріали, хтось опікуватися транспортуванням, хтось виготовляв ліс під випалення й таке інше.

- Якась складна соціальна конструкція вимальовується.

- Ну, не знаю… Хоча житло слов’ян не вражає складністю конструкції, воно вимагало відповідних працевитрат великої кількості людей. Одна людина таке житло не збудує… Не знаю, як наші предки це вирішували: може, варіювали ступінь зайнятості на сільськогосподарських роботах, може, вивільняли якийсь спеціальний десант для підготовки нового “гнізда”.

СУБСТРАКТНЕ НАСЕЛЕННЯ МІНЯЛО СПОСІБ ЖИТТЯ НА СЛОВ’ЯНСЬКИЙ, БО ТОЙ ВИДАВАВСЯ ЇМ ВЖИТКОВІШИМ

- Мене здивував термін “венети Йордана”. Звідки пішла така назва ранньоісторичних слов’ян?

- Знову повернемося в VI століття нової ери. Історик Йордан – єдиний візантійський автор, в якого чітко написано, що ті люди, яких нині ми називаємо анти і склавіни, походять з одного кореня і називались колись… венети. Це в одному місці. В іншому місці фраза побудована таким чином, що можна зрозуміти, що є анти, склавіни, а одночасно з ними є й венети. Це одне із дискусійних питань – хто такі венети, що собою вони являють? Одна із поширених гіпотез – що для часу Йордана – це носії колочинської культури (археологічна культура середини V- середини VII століття н.е., яка існувала на території Чернігівщини, Сумщини, південної Білорусі. – О.Р.), а у більш ранній час, в ІІІ-V ст. венетами називали носіїв київської культури.

- Що тоді дізналися слов’яни, які почали мігрувати?

- Якщо відверто говорити, то спочатку нічого радикально нового. Їхній невибагливий спосіб життя не потребував складних ресурсів і таке інше. Однак на більш родючих ґрунтах Лісостепу навіть цей "технологічний мінімум" забезпечував доволі бурхливий демографічний приріст. Втім, природне демографічне зростання навряд чи вичерпно може пояснити вибухове зростання слов'янських пам'яток протягом VІ ст. Можна припускати, що цей процес визначався ще асиміляцією попереднього – субстратного – населення тих місцевостей, які опановували мігранти-слов'яни. На мій погляд, субстратне населення міняло спосіб життя на слов’янський, бо за достатньо катастрофічних умов раннього Середньовіччя той видавався їм простішим, більш функціональним.

- Коли від носіїв черняхівської культури, котрі родючі чорноземи обробляли на одному місці півтора століття, ранньоісторичні слов’яни запозичили плуг? Як і де це сталося?

- Сам плуг у “безпосередніх предків слов’ян” був і до цього. Якщо мається на увазі не соха, а саме плуг! Такий господарський реманент вважався нормою для всього І тисячоліття. Отже, первісний плуг із простим вузеньким металевим наральником в ужитку був. Революцію важкого плуга викликав не сам реманент, а його конструкція, що дозволила праслов’янам обробляти важкі ґрунти, а це, в свою чергу, підвищило врожайність. І якщо говорити про матеріальні знахідки з достеменно слов'янських пам'яток, то на території України раніше VIII століття важкого плуга не було.

- Виходить, у період VI-VIII століть слов’яни освоювали нові землі за старою технологією підзолистих ґрунтів?

- VI-VII століття вважається періодом активної колонізації нових земель. Суперновацій у той період не спостерігається. Навіть на Балканах гончарний посуд з’являється лише в VII столітті. Але… Чи виготовлений він місцевими майстрами, чи завезений звідкись – стверджувати важко. 

- На Лівобережжі відомі своєрідні печі, під які копалися ями, а стіни викладалися черепками. Тобто праслов’яни знали піч?

- “Викладені з черепків печі”, – це з іншої опери. Важливою основою печі вважався черінь (або – під; нижня горизонтальна поверхня всередині топки. – О.Р.), який вимощувався глиною. Саме в нього вмуровувалися черепки. Сама конструкція робилася з каменю або була глинобитною. Призначення будь-якої праслов’янської печі залишалося незмінним: вона топилася і тривалий час мала тримати тепло.

НЕ МАЛО ЗНАЧЕННЯ, ЯКИМ ТИП ЖИТЛА БУВ У РАННІХ СЛОВ’ЯН, ЗА ПЛОЩЕЮ ЦЕ НЕЗМІННО БУЛИ КРИХІТНІ СПОРУДИ – 10-12 КВ.М

- Збільшимо масштаб: поговорімо про слов’янське житло. Є дані, що це були напівземлянки, форма яких наближалася до квадрату із довжиною стін чотири-п’ять метрів, заглиблені на метр у землю, а в центрі, як у легко розбірній юрті булгар, стояв незмінний стовп?

- Ви змалювали… один із типів. Одразу зроблю уточнення: квадрат житла був 3,5-4 метри, максимум. У тих напівземлянках, де стояли опорні стовпи, як правило, не піч гріла мешканців, а відкрите вогнище. Така будова житла вважається характерною для колочинської культури (археологічна культура середини V - середини VII століття н.е., яка існувала на території Чернігівщини, Сумщини, південної Білорусі. – О.Р.), що має коріння в київській культурі. Це, так би мовити, один із показників генетичного зв’язку, культурного зв’язку між цими старожитностями: маю на увазі пізньоримську добу та раннє Середньовіччя.

- А другий тип праслов’янського житла?

- Напівземлянки з центральним опорним стовпом – типові для раннього горизонту пенківської культури (археологічна культура, що існувала протягом V-VIII століть від Пруту до Сіверського Донця, займаючи переважно лісостепову смугу України. – О.Р.), тобто для антів. А ось носіїв так званої празької культури (археологічна культура, що існувала в 500-700 рр. і зустрічається на Волині – О.Р.) визначав інший устрій житла. Це – заглиблений котлован, центральний стовп відсутній, а є пічка-кам’янка.

- Оце по-хазяйськи!

- Коли анти почали контактувати зі склавінами, судячи з усього, швидко цю форму житла вони собі запозичили. І для пізньої “пеньківки” (пенківської культури. – О.Р.) саме вона домінує, оскільки на практиці виявилася більш технологічною і… простою у будівництві. Ще одна важлива увага: не мало значення, яким тип житла був у слов’ян, за площею це незмінно були крихітні споруди – 10-12 квадратних метрів. Жодного палацу на 360 чи 480 м²!

- Яке місце відводилося жінці в потестарному слов’янському суспільстві?

- Про це, на превеликий жаль, можемо говорити лише гіпотетично, та й то – апелюючи до досить віддалених етнографічних паралелей. У наявних писемних джерелах жінки практично не фігурують. І це зрозуміло: воюють чоловіки. Загальна характеристика, яка їм давалася різними істориками, – слов’янки надзвичайно вірні. Та про соціальну роль – ані пари з вуст.

- У цій моделі, в період, коли діяла політія…

- …насправді у ті часи жінки, певен, були обізнані зі значною більшістю видів праці, яку виконували чоловіки. Утім, соціальні ролі регулювалися. Знаходяться свідчення, що слов’янські жінки навіть воювали! Є дуже опосередкована згадка, що під час штурму Константинополя у 626-му році в складі слов’янського флоту участь у битві брали жінки. Після бою їхні тіла також виловлювали з води…

- Це були амазонки чи якісь радники або віщунки?

- Йдеться про потестарне суспільство, де дуже обережно слід говорити про професійну верству військовиків. Такі лише зароджувалися, вважалося, що війна – чоловіча справа, що потребує універсальних воїнів. Спеціалізації у праслов’янському війську як такої не було. Хіба що, їзда верхи вирізняла окремих вправних воїнів.

- За всіх часів жінки, в принципі, володіли зброєю, але їхня участь у бойових діях не вважалася обов’язковою.

- Звісно, воювали переважно чоловіки. Погортайте візантійський військовий трактат “Стратеґікон Маврикія”, де розписана каральна операція проти слов’ян. Чорним по білому зазначається: всіх треба брати в полон, а хто пручатиметься – вбивати.

- Чому так суворо?

- Автор “Стратеґікону Маврикія” вважав: якщо слов’ян не полонити чи вчасно не карати, згодом вони чинитимуть шалений спротив, неодмінно знайдуть можливість помститися. До чого я веду? У візантійському трактаті щодо бранців відсутній поділ на статі. Адже у критичній ситуації жінка, скорше за все, у військовому відношенні ставала небезпечнішою за мужчину. Це стосувалося й підлітків. У “Стратеґіконі Маврикія” зазначено: всі, хто здатен носити зброю, – тобто не має права, а саме здатен носити зброю, – а в праслов’ян це були й підлітки, – мають бути або скарані, або полонені.

- З якого віку в праслов’ян підлітками ставали діти?

- Однозначно не скажу. У слов’ян діти дорослішали швидко. У візантійського історика Прокопія Кесарійського є історія про слов’янина-анта на ім’я Хілвудій. У ній розповідається, що в полон він потрапив ще юнаком. І бранець той на полі битви був настільки вправним, що господар дозволяв Хілвудію битися із ним пліч-о-пліч. Ось приклад, де слов’янин-ант був надзвичайно вправним, а при тому – молодим юнаком.

У СЛОВ’ЯН ПАС ШВИДКО ПЕРЕТВОРИВСЯ НА ОЗНАКУ СТАТУСУ ТА ВИКОНУВАВ СИГНАЛЬНУ ФУНКЦІЮ

- Що виділяло слов’ян із субстратного населення?

- Доволі рано, приблизно в VI столітті, вони почали удосконалювати ювелірні технології. Скоріш за все, це викликали численні військові дії, що, в свою чергу, виділило тонкий прошарок еліти у слов'ян.

- Маєте на увазі обладунки?

- Ні-ні-ні, йдеться суто про прикраси. Щоб виглядати солідно, як поважна людина, запроваджувалися певні атрибути поважності, здаля зрозумілі сусідам. Підкреслюю: насамперед, не в середовищі праслов’янського суспільства, а ззовні. Досить швидко предки запозичили варварський парадний костюм, характерний для придунайського населення, насамперед – для германців. Разом із тим, у слов’ян поволі з’явилися самобутні форми – як жіночого, так і чоловічого строю.

- Як виглядав чоловічий костюм?

- Із чоловічим усе набагато складніше, аніж із жіночим. Адже в ту добу про одяг як такий дуже мало відомо. Хіба що, елітним атрибутом чоловічого строю став пас.

- Шкіряний ремінь?

- Ні, не просто шкіряний, а з різними бляшками і металевими оздобами, він був ознакою статусу та виконував сигнальну функцію. Адже індивідуалізований набір самих бляшок, навіть структура поясу свідчили: перед вами – дуже поважна людина.

- Це був такий собі паспорт?

- Крутіше! Одночасно: уніформа, тобто знаки відмінності, погони, галуни, еполети, а також орденські планки – у яких битвах його володар брав участь.

- Все-таки кілька слів про жіночий стрій.

- Жіночий костюм тієї доби ми уявляємо в загальних рисах. Відомо, був він багатошаровий, тобто верхній і нижній одяг скріплювалися парними фібулами – довельми знаковим елементом для слов’янського костюму. Ці фібули завжди були ззовні, тому їх виготовляли витонченими. Жінки, скоріш за все, не носили пояси. Якщо й носили, то якісь скромненькі – під пряжками.

- Куценько для прекрасної половини праслов’янського людства!

- У чому полягає проблема з костюмом? Це специфіка слов’янської археології: костюм точно реконструюється тоді, коли наявні інгумаційні поховання.

- Що мається на увазі?

- Коли перед археологами лежить повний кістяк, а по ньому розкладені фібули, всі інші цяцьки, – це одна справа. Дуже добре, коли археологію доповнює ще й іконографія того часу, що дає уявлення про те, що наші пращури вдягали, як їхній одяг цими металевими деталями кріпився.

- У чому, власне, різниця?

- Значна більшість деталей слов’янського одягу та прикрас – це окремі знахідки зі скарбів або тілопальних поховань. Це значить – у купку нам хтось деталі зібрав, а ми тепер фантазуємо, як і де подібні деталі використовувалися. Навіть… за не-слов’янськими аналогіями.

* * *

- Перепрошую, Євгене, ви накидали сьогодні стільки проблем вітчизняної історії, що, здається, за одне життя і не розчистити.

- Житимемо – справимося.

- Проанонсуєте тему нашої наступної розмови?

- Ось кажуть, “Київ – мати міст руських”. По-перше, він – не мати, по-друге – зовсім не російських, нарешті, по-третє – не дуже-то й місто, якщо тверезо, академічно подивитися на ту сентенцію.

Олександр Рудяченко. Київ