Террі Савчук. “Диявол” носить НХЛ

Із запльованого бару на Лонґ-Айленді, Нью-Йорк, п’яного мов чіп товариша вірний сусід, злагідний та дотепний Рон Стюарт витягнув… подихати свіжим повітрям. Відверто кажучи, двох п’яниць 29 травня 1970 р. бармен попросив забиратися під три чорти, бо ті сваркою розлякували малочисельних відвідувачів. Дорогою додому Рон укотре спробував навчити відлюдькуватого мовчуна уму-розуму. Але коли вони опинилися на подвір’ї свого найманого будинку, занадто швидко моралізаторство перетворилося на фатальну бійку. Під час з’ясування стосунків Террі Савчук, якого за численні шрами називали “Диявол”, а за вірність своїй національності, корінню та родині – “Юкі” (Ukey), скорочено від “Ukrainianі”, – впав на зігнуте коліно Рона Стюарта (за іншою версією – на перевернений гриль-барбекю, що стояв на ґанку). Він зазнав важких травм внутрішніх органів, просто не сумісних із життям.

У Меморіальній лікарні Лонґ-Біч (Long Beach Memorial Hospital) на Манхеттені пацієнту видалили залишки жовчного міхура, що від удару луснув подібно до мильної бульбашки. Не зарадила летальному результатові й друга операція – на ушкоджену печінку найкращого воротаря Національної хокейної ліги 1952, 1953, 1955, 1965 рр. – орган спливав кров’ю. Преса описував інцидент як “брутальні розваги” (“horseplay”). Добра і порядна людина, хоч і п’яничка, Рон Стюарт не знаходив собі місця і практично жив у Террі, в лікарняній палаті. У свою чергу, Юкі щиро вибачив Стюарта, називаючи пригоду виключно власною помилкою.

Слідчому потерпілий заявив, що саме він приймає на себе повну відповідальність за події, що сталися. На жаль, “воротар №1 світового хокею” того разу не одужав і 31 травня 1970 р. у віці 40 років помер від тромбоемболії, раптової закупорки тромбом легеневої артерії. Велике журі округу Нассо, штат Нью-Йорк звільнило Рональда Джорджа Стюарта від підозри у вбивстві та ухвалило: смерть Людини 600 шрамів слід вважати випадковою, хоча і трагічною безглуздістю.

*   *   *

Майбутній “воротар №1 світового хокею” Террі Савчук (власне: Terrance Gordon Sawchuk) народився 28 грудня 1929 р. у канадському Вінніпеґу, провінція Манітоба, і став третім із чотирьох синів у подружжя українських емігрантів. У Східному Кілдонані (East Kildonan), робітничому передмісті, де скупчено мешкали українці, – цю родину добре знали. Не всі наші земляки приймали комуністичну ідеологію, деякі через Атлантику прямували до Волі, – настільки далеко, аби радянщина у погонах їх ніколи не наздогнала. Ефект відчувається й досі: тільки в Неньці та Росії мешкає більше українців, аніж в Канаді. Проте нашим велося скрізь не солодко.

Батько Террі, Луї Савчук (Louis Sawchuk; 1898-1971) трудився на місцевій фабриці простим бляхарем; ще хлопчиком з батьками він емігрував із Галичини, Австро-Угорщина, до Канади. І досі у Східному Кілдонані сусіди згадують того “міцного шкарбуна” (“a tough old goat”), котрий під час суперечки одним ударом відправив на підлогу місцевого бару колишнього чемпіона з боксу Канади.

Мати, Анна з дому Маслак (1904-1966), була господинею, адже родина тримала невеличку сільськогосподарську ферму. Саме вона недолугим синам-шибайголовам давала раду та навчала хазяйнувати пасербицю, яку прихистила бідна родина.

Третього, наймолодшого в сім’ї сина вихрестили Тарасом, але дурепа із місцевого органу реєстрації (Office Оf Тhe Registrar General) свавільно записала немовля… по-канадійськи Терренс – мовляв, так зручніше для вимови місцевих жителів.

Так, не перший тайм злидні грали проти команди Савчуків. У дитячому віці другий у родині син – Роджер, помер від скарлатини, тим часом найстарший – Микола (Майк), щосили прагнув допомогти батькам вирватися із безгрошів’я, тому став хокейним воротарем й успішно виступав за місцеву команду. У батьківському будинку умови, взагалі-то, були спартанськими: тіснява, прохідна кімната синів, звідки не вивітрювалися запахи квашеної капусти та диму від печі. Щоб узимку зберегти тепло та зекономити простір, Террі та Майк спали в одному ліжку. У середовищі українських емігрантів Західної Канади то були звичайні умови.

*   *   *

У класичний хокей Террі Савчук почав грати у чотири роки: коробка, вигороджена просто на річці, замість захисної амуніції – газети, напхані в благенькі штанці, а за шайбу – заморожене кінське яблуко. Авторитетний воротар шкільної команди Майк Савчук насолоджувався тим, що тренував зграйку ровесників молодшого брата, наставляючи пацанву:

- Ви маєте тримали на кризі ідеальну рівновагу, не втрачайте з поля зору шайбу.

Старшого брата Террі обожнював, в усьому наслідував, бо також хотів стати зіркою спорту. Родичі описували Майка як “приємного підлітка” та “кремезного, дужого бугая”. Одне слово, брати часто вешталися вулицями Вінніпеґа, і молодший узявся прогулював уроки. Коли зі школи про таке повідомили батьків, Луї Савчук добряче відшмагав ременем хлопчаків. Татові подумалося, що бешкетники пристали до поганої компанії, що крала по сусідах дрова. Даремне, два юних юкі – так корінне населення називало вихідців із України – пропадали у хокейній коробці, де, окрім ефектного захисту воріт, вродливий Майкл успішно клеїв однокласниць.

Подальшу спортивну кар’єру Террі Савчука ледь не перекреслив випадок.

Граючи якось у неділю в бейсбол, 12-річний підліток добряче ушкодив руку, коли впав на правий лікоть: ліктьовий суглоб буквально розсипався на 60 кісткових уламків. Аби не отримати від тата добрячої прочуханки, Террі приховав травму, але майже добу лікарі складали відламок до відламка, щоб не ампутувати кінцівку. Довелося робити три операції… Травма заживала рік – при запаленнях Савчук не спав від пекельного болю, але повернувся в спорт.

*   *   *

Це мало сумні наслідки – належним чином вивих та перелом не минули.

Більше того, в результаті правиця стала на вісім сантиметрів коротшою за лівицю, здобула обмежену рухливість та упродовж подальшої спортивної кар’єри турбувала Юкі, зате вдачу укрила залізна криця. Ото й кажу вам:

- Характер і є людська доля.

Коли 12-річний Террі Савчук записався до хокейного клубу та приніс на тренування воротарські обладунки… старшого брата Майка, – це на тренера справило двоїсте враження. Той збагнув: наскільки бідує родина талановитих хлопців, коли у них на двох одні обладунки, та яке сильне бажання молодшого брата грати в хокей. Випереджаючи події скажу: у тій простенькій Майковій амуніції Террі Савчук захищав ворота, починаючи із 14 років, а як безцінну реліквію – беріг майже все життя.

Ставлення суворого батька до легковажного захоплення хлопців змінив випадок. Одного разу малоговіркий бляхар Луї Савчук проходив повз спортивний майданчик, за що слугувало замерзле озеро поблизу Вінніпеґа, та закляк. У хокейній коробці, в обладунках, але без захисної маски, він пізнав молодшого сина. До кінця періоду батько стежив і вперше побачив синів талант. Наступного дня Луї Савчук зняв із банківського рахунку більшу частину родинних заощаджень, аби придбати нове спорядження для майбутньої зірки НХЛ. Відколи Террі надів власні щитки та іншу амуніцію, його не полишала гордість.

У хокей він закохався назавжди: шайба вам – не якесь зрадливе жіноче серце.

*   *   *

В одній команді двом братам-воротарям не було затісно. Та невдовзі Майка Савчука запросили на перегляд до професійної хокейної команди Вінніпеґа. Попереду стелилася шикарна кар’єра, проте сталося страшне. Зупинитись у тренуваннях юнаки не могли. На задньому дворі по черзі вони приймали кидки. Ні льоду, ні хокейної коробки, навіть шайби не мали: шліфували майстерність тим, що потрапляло під руки. Спересердя Террі пошпурив камінь сильніше звичайного і, на жаль, поцілив просто в груди 17-річному Майку Савчуку. Той впав і почав… задихатися, то стався серцевий напад. До лікарні постраждалого “швидка” не довезла – все коротке життя він приховував від рідних вроджений порок серця.

Щиро каявся молодший брат ціле життя:

- Повірити в те, що трапилося, я не міг. Кілька місяців я глибоко сумував. Не знаю навіть, чим би все це закінчилося, якби не хокей. Щитки Майка висіли в моїй кімнаті на видноті, постійно нагадуючи про брата. Зрештою, я твердо вирішив стати, як і він, голкіпером. Коли я подорослішав, щитки виявилися мого розміру. Вперше я одягнув їх не так, як зазвичай, для примірки, а одразу на справжню гру – і всі три періоди провів на висоті. Стало зрозумілим, хокей – ось моє життя.

Разом зі спортом у канадського українця почалося і доросле життя. Адже для значної більшості підлітків з емігрантських родин Вінніпеґа в епоху Великої депресії досягти віку 14 років означало здобути повну свободу дій. То було магічне число років, коли батьки мовчки дозволяли пошпурити підручники, отримати дозвіл на роботу і реально сприяти добробуту сім’ї. Террі залишив школу в Східному Кілдонані та влаштувався працювати на місцевий листопрокатний завод.

*   *   *

Успадкувавши голкіперські обладунки старшого брата, у вільний від роботи час Террі грав у місцевій хокейній лізі, міняючи команди: “Pee Wees”, “Bantams”, “Midgets”. Але з ранку до вечора у поті чола доводилося працювати в компанії з виготовлення бляшаних виробів, що встановлювала вентиляційне обладнання у пекарнях; про більш престижне місце роботи подбав батько Луї.

Однак, природний талант був настільки виразним, що у 1944 р. місцевий скаут (шукач спортивних талантів) запропонував 14-річного самородка тренерському штабу “Detroit Red Wings”. Із аматором уклали контракт, а від 1946 р. Террі Савчук захищав ворота клубу юніорів “Червоних крил Детройту”, молодшої команди – “Winnipeg Flyers” з міста Ґалт (Galt), провінція Онтаріо. Там юний хокеїст, кажуть, закінчив одинадцятий клас. Хоча, схоже, атестату про середню школу він ніколи не отримував.

Батьки від успіхів молодшого сина палали гордістю. Ні, не тому, що сім’я позбулася одного рота, а тому що знайшла справжнього годувальника. Менеджмент “Червоних крил…” погодився платити легіонеру $80 на місяць, що було чимало як для 1946 р. Проводжаючи Террі, мати Анна затиснула у правиці чек на 10 баксів, залишений сином. Це були найбільші гроші, які коли-небудь вона тримала в руках.

Опинившись у команді юніорів, Террі Савчук, звісно, викладався на всі сто. Але його тренер Боб Кіннір (Bob Kinnear), побачивши скалічену правицю, висловив сумніви щодо можливостей юного воротаря. У раму все-таки Юкі поставили. І причиною того був не лише факт, що практично всі спортсмени, котрі приходили в команду, бажали стати нападниками: хист не пропускати був виразним.

*   *   *

Навіжений Террі ніколи не ухилявся від шайб; як справжній боєць, він приймав усі удари. Якщо нападник команди противника розстрілював його впритул, голкіпер, хіба що, зневажливо кривився, мовляв, синці – то пусте у порівнянні з гіпсом. Із подачі Боба Кінніра, на безстрашність Юкі звернув увагу штаб професійної, дорослої команди. Ледь-но Террі Савчук відсвяткував повноліття, “Червоні крила Детройту” запропонували контракт, виписавши заохочувальний чек на $2 тисячі.

Про ліпші умови воротар навіть не заїкнувся – це була наче манна небесна. Та сума реально порятувала родину від голодного скніння. Адже через нещасний випадок сім’я залишилася без годувальника. Луї Савчук навернувся з риштування та зламав хребет – мати не відходила від прикутого до ліжка чоловіка. Так, переїзд Террі Савчука до американської столиці автомобілебудування рідні важко пережили, проте саме це подарувало їм шанс не померти з голоду.

Щоправда, менеджер “Червоних крил…” Джек Адамс особисто заспокоїв батьків: юнак гратиме недалеко від рідного Вінніпеґа, матиме визначені дні для відвідин рідних, до того ж – клуб опікуватиметься лікуванням тата Луї. І справді, Манітоба межує з провінцією Онтаріо на сході, тому й навідуватися додому було недалеко. Удома команда “Червоні крила Детройту” грала на критій ковзанці “Galt Arena Gardens” й мала власну хокейну історію. Опинившись в юніорській команді, Террі став її новою зіркою, замінивши в клубі “Містера Хокей”, нападника Ґорді Ґоу (Gordon “Gordie” Howe; 1928-2016), котрий роком раніше там стажувався також.

Не забули ще трюїзм: мовляв, шрами лише прикрашають чоловіків?

На згадку про початок професійної кар’єри доля позначила Юкі небезпечною травмою. Дорослі спортсмени метали шайбу не по-дитячому: в залежності від підготовки та біометричних даних нападника швидкість сягала 170-193 км/годину. Хокей – не балет, то шалена гра швидкостей лісорубів вагою за центнер. Уявіть… Аби відреагувати на кидок нападника, зроблений на відстані 18,3 м, голкіпер має 0,45 секунди. Якщо шайба влучає в шолом або маску, навіть тренованому спортсмену потрібен час, щоб оговтатися.

*   *   *

Сезон 1947-1948 рр. молодий воротар почав у команді “Віднзорські злюки” (“Windsor Spitfires”), але у листопаді 1948 р. опинився вже в клубі “Лицарі з Омахи” (“Omaha Knights”) з Американської хокейної ліги (U.S. Hockey League). Одного дня, під час чергової гри в Омасі, штат Небраска, коли із гучнім лясканням ключки шматок вулканізованої гуми вагою 150 грамів прилетів в око Террі Савчуку, довелося терміново лягати під скальпель. Що найбільше здивувало тренера, так це той факт, що як ні в чому не бувало невдовзі голкіпер прийшов на тренування, діловито встав у раму і продовжив захищати ворота “Лицарів з Омахи”. Далі були “Індіанаполіс Кепіталс” (1949-1950), “Детройт Ред Вінгз” (1950-1955), “Бостон Брюінз” (1955-1957), знову – “Детройт Ред Вінгз” (1957-1964).

За кожним із сезонів – випробування та перемоги. Наприклад, на початку 1950 р. Террі Савчук раптом опинився в Американській хокейній лізі, коли його терміново покликали в “Детройт Ред Вінгз” замінити поранену “зірку”, воротаря-ветерана Ґаррі Лумлі (Harry Lumley; 1926-1998). Перший матч у складі нового клубу відбувся 8 січня 1950 р. проти “Бостон Брюінз”. Юкі опанував нервове напруження і показав стабільну гру, але невдача переслідувала дебютанта. Його захисники закинули дві шайби у… власні ворота, отож “Бостонські ведмеді” виграли 4:3. І хоча в “Червоних крилах” Террі Савчук провів лише шість ігор та пропустив тільки дві шайби, його відправили назад в Індіанаполіс, оскільки “Детройт Ред Вінгз” із відновленим Ґаррі Лумлі у рамі виграли свій Кубок Стенлі, вперше майже за десятиліття.

Юкі опинився на припоні, а тут ще до сезону 1951-1952 рр., аби підвищити реакцію 100-кілогамового голкіпера, генеральний менеджер Джек Адамс (John James “Jack” Adams; 1895-1968) наказав Террі Савчуку скинути вагу. Той схуднув майже на 20 кг, але став ще похмурішим відлюдником. Повсякчас спортсмен відчував тиск із боку керівництва клубу “Червоних крил…”. Вимушено він грав день у день, не зважаючи на незліченні травми. Адже “Детройт Ред Вінгз” не мали запасного воротаря. Стримуючи пекельний біль, Террі грав.

П’ять сезонів він надійно захищав ворота “Червоних крил…”, пропускаючи рекордно мало шайб. Виступаючи за детройтський клуб, у складі команди Террі Савчук виборов “Calder Trophy” (1951). За спортивну кар’єру він виграв чотири призи найкращому воротарю – “Vezina Trophy”. Будучи вже безперечним №1, у складі “Детройт Ред Вінгз” Террі тричі брав Кубок Стенлі (1952, 1954, 1955).

- У хокейній коробці в той період не було більш акробатичного воротаря, – зауважив спортивний коментатор із Торонто, оглядач часопису “Maclean’s Magazine” Трент Фрайн (Trent Frayne; 1918-2012). – Він не рухався щосили, ніби вибухаючи та перетворюючись на шалений викид енергії. Навпаки – грав технологічно: вниз рукавичка, натомість вгору, над ключкою, відставлений лікоть, а також вгору націлений наколінник; іноді Юкі здавався людиною-вітряком, котра шайбу зупиняла будь-чим. Усю гру він проводив у напруженні: кричав на товаришів по команді, присідаючи, випрямляючись, пірнаючи, видряпуючись. За три періоди саме його бліде обличчя завжди вимальовувалось і вкарбовувалось у пам’ять.

*   *   *

Ясна річ, до наркозу нікому з людей не звикнути, але після вдалих матчів Террі Савчук призвичаювався до регулярних відвідин хірургів. За 21 сезон, за 1024 матчі, проведені в Національній хокейній лізі (НХЛ), сотні разів він підкидав роботу травматологам. У більшості випадків, лікарям доводилося зашивати обличчя хокейного Термінатора.

Справа в тому, що маска для голкіпера стала обов’язковою у НХЛ лише у 1960 р. До того в масках грали «боягузи, дівчатка та лузери». До тієї компанії Юкі не належав. Не випадково, в одному з тодішніх інтерв’ю Террі Савчук геройствував:

- Дехто вважає, що маска сильно допомагає. Але Жак Плант (голкіпер “Монреаль Кенедієнс”; Joseph Jacques Omer Plante; 1929-1986, котрий 1 листопада 1959 р. після травми вперше вийшов на лід у захисній масці. – О.Р.) – великий воротар аж ніяк не через те, що вдягнув захист. Просто Жак і без того був талановитим до біса. Як професійний голкіпер понад десять років, я ніколи не грав у масці. І – не бачу причин, щоб тепер почати грати в ній.

Не віриться, але вперше хокеїсти стали користуватися раковиною для захисту паху в 1874 р., тоді як обов’язкові шоломи польові гравці одягнули лише через століття, в 1974 р. Підраховано, що лише обличчя Террі Савчука покарбували 400 шрамів. Йому довелося накласти, може, кілометр швів, перш ніж у 1962 р. цей відчайдух одягнув захист. Врешті-решт, за перші 13 років, проведених у командах НХЛ, у сміливого “Диявола” не залишилося вибору. Лікарі попередили: якщо Юкі не вдягатиме на матчі захисну маску, лицьова кістка може розколотися навпіл від будь-якого прямого удару.

*   *   *

Змалку Террі Савчук звик до зрадливостей долі. Ледь він перейшов у професіонали, як почала дошкуляти нова біда – артрит, набутий у хокейній коробці. Звісно, юнаком він був семижильним, але нестерпні болі в плечах і ногах мучили “воротаря №1 світового хокею”, виснажували до останніх днів життя.

По лезу ножа він ходив і раніше. У 1954 р. шаленець потрапив у жахливу автотрощу, наслідком якої стали переламані ребра й пальці, струс мозку, вивернуті плечі та ноги, а на додачу – зламане ребро прохромило легені. Коли реаніматолог побачив пацієнта, йому здалося, що в операційну замість живої людини помилково прикотили купу органів. Того разу в лікування команда “Детройт Ред Вінгз” вклала величезні кошти. Террі Савчука зібрали, поставили на ноги, і вже у 1955-му році голкіпер повернувся на лід, аби з командою утретє вибороти Кубок Стенлі.

Професійний хокей – спорт безжалісний: навіть якщо ти – талант, й у твоїй користі для клубу ніхто із колег не сумнівається. Одначе, за чималі гроші тебе власники команди продадуть будь-кому. Так сталося і з Юкі. “Паперові президенти” його перемололи вдруге…. По закінченню тріумфального сезону 1954-1955 клуб “Детройт Ред В’їнгз” придбав здібного голкіпера з АХЛ Ґленна Холла (Glenn Henry “Mr. Goalie” Hall; “Містер Воротар”; 1931). Тому в червні 1955 р. керівництво “Червоних крил…” безцінного “Диявола” просто обміняло в “The Boston Bruins”. Ймовірно, таке рішення боси прийняли через відлюдькуватість та підозрілість Террі Савчука.

- Життя може бути прекрасним, – попередні п’ять років він так і заявляв.

Насправді, закінчилася його золота година.

*   *   *

Опинившись у далеко не кращому з хокейних клубів, попервах спортсмен зніяковів – такий обмін психологічно надломив Юкі. Випалюючи по кілька пачок цигарок на день, він схуднув до 80 кг та ніяк не міг второпати: чому його запхнули в “Бостонські ведмеді”, аж в Атлантичний підрозділ Східної конференції Національної хокейної ліги? Чому? За що?

До життя повертало велике кохання і первісток, дворічний син Джеррі. Ще влітку 1953 р. Террі познайомився зі жвавою 17-річною старшокласницею Патріцією Морі (Patricia Ann Bowman Morey; 1938), яка готувалася до випускного класу середньої школи. Як і Юкі, дівчина мала сумну долю, зазнала важких втрат: мати померла під час пологів, а батько пішов у море, та не повернувся. Їй минуло 11 років, коли дівчинку із детройтського сиротинця “Будинок ангелів-охоронців” (“Guardian Angels Home”) прийняли в родину містера та місіс Морі. Потім, разом із братами й сестрами, соціальні служби підлітків-сиріт розкидали з-посеред повних сімей. Тоді її прийняв за дочку відомий у Юніон-Лейку, Мічиган, власник 27-лункового поля для гольфу “Morey’s Golf Course” Ед Морі (Ed More) і дав друге прізвище.

Роль свахи влітку 1953-го зіграв племінник Патріції, Арт, коли привів Террі Савчука до гольф-клубу. У перший день знайомства вони говорили три години. Здавалося, у складі “Детройт Ред Вінгз” 23-річна зірка спорту нещодавно продемонструвала подвиг – здобула Кубок Стенлі, але Пат “абсолютно нічого не знала про хокей, не знала, хто такий Юкі, й не особливо хвилювалася з цього приводу”. Після першої зустрічі деякий час молоді люди не бачилися. Але Пат підкорила наполегливість. Хоч коли дівчина поверталася б додому, вітчим незмінно повідомляв: “Знову телефонував Террі Савчук”.

На першому офіційному, так би мовити, побаченні вони поїхали до кінотеатру “Fox Theatre”, – це такий формат, де глядачі надягають 3D-окуляри. Їм хотілося побачити Вінсента Прайса у кіножахачці “Будинок воскових фігур”. Невдовзі Террі Савчук зробив дівчині пропозицію. Оскільки родина Еда Морі була дуже старомодних правил, спочатку Юкі мав у названого батька отримати дозвіл одружитися на падчериці, а лише потім стати на коліно, аби попросити Патріцію вийти за нього заміж. 5 серпня 1953 р. молодята зіграли весілля. У пари народилося семеро дітей: сини – Джеррі, Майкл і Террі, а також дочки – Деббі, Керол, Кетті та ДжоЕнн.

*   *   *

Якщо в юності Террі Савчук досить швидко оговтався від загибелі старшого брата, звівся на ноги, став на ковзани, заграв і домігся висот у спортивній кар’єрі, то тепер довелося їхати на схід, у якесь заслання до “Бостон Брюінз”. То був страшний удар “під дих”, що змінив долю “воротаря №1 світового хокею”. Відтоді життя наче покотилося згори вниз. Ні, ще були злети, українець сягав нових висот, але всі вони були лише сплесками на кардіограмі життя.

Легендарного воротаря не здолали ані негаразди, ані біль. На відміну від більшості колег по цеху, які стояли у воротах на повний зріст, вимушено Юкі за зросту 183 см займав стійку, нагнувши до хокейної коробки скалічений тулуб під прямим кутом і ледь підвівши голову. Тим самим, мимохіть він запустив тренд – горилове присідання (gorilla-like crouch), що дратувало будь-якого боса команди, за яку українець виступав. Імітуючи Террі Савчука, хокейні голкіпери по цілому світові й досі захищають ворота в цій стійці.

Утім, “фірмова” посадка “Диявола” була… вимушеною. Ще в дитинстві у маленького Террі виявили вроджене захворювання спини – поперековий лордоз, занадто великий вигин поперекового відділу хребта вперед. Тому випростатися на повний зріст він міг із величезними труднощами. Тільки після двох операцій на хребті, які спортсмен переніс у 1966 р., Террі Савчук зізнався, що зумів нарешті випростатися, вперше за багато років життя.

*   *   *

Після двох мало примітних сезонів, відкатаних у “Бостонських ведмедях”, українець повернувся в команду “Детройт Ред Вінгз” – хоча вже не під №1, а як №29. І мічиганські колеги з “Червоних крил…” знову сприймали Юкі… як важку в спілкуванні людину, місцями побоюючись похмурого воротаря. По секрету сказати, за роки спортивної кар’єри Юкі переніс три операції (1950-1952) на правому лікті, а також видалення апендикса (1953). Додайте ще й таку біду: спати більше двох годин, не прокидаючись, через патологічне загострення поперекового лордозу – йому було не сила.

На додачу до всього, постійні операції під загальним наркозом спричинили нове лихо: у 1957 р. діагностували гостре інфекційне захворювання крові – мононуклеоз, що зсередини виїдав “Диявола”. Його постійно лихоманило, атакував головний біль, почалося катастрофічне схуднення. За короткий час славетний воротар втратив майже 50 кілограмів. За мононуклеозу кров стає кольору бруду, а імунітет не витримує навіть нежиті чи якогось там чхання. Але все це – півбіди, другі півбіди полягали в тому, що Юкі перетворився на завсідника найближчої пивниці.

Маючи повну картину, тепер уявіть – що відчував Террі Савчук, коли котрийсь 32-зубий янкі-богатир, пихатий самовдоволений здоровань із відбіленою посмішкою, в американській манері, ляскаючи по плечу, цікавився:

- Як здоров’я, старий!?

Найчастіше українець просто поглядом спопеляв йолопа. Траплялося, посилав до ні-тобі-ні-матері, але міг і в щелепу, по-товариськи, прорізати. Так, Террі вирізнявся незлагідною вдачею, але жодного разу ніхто не засумнівався щодо доцільності його перебування в команді.

*   *   *

Увесь той букет напастей ніяк не заважав йому захищати ворота. Одного разу під час заруби “Детройт Ред Вінгз” із командою “Торонто Мейпл Ліфс” форвард суперників випадково перерізав лезом ковзана все сухожилля лівої руки Юкі. Рана була жахливою, кров цебеніла ручаєм. Тим часом Террі Савчук дограв до останнього в періоді свистка. До лави запасних його супроводжував захисник “Червоних крил…” Дуґ Барклі (Norman Douglas Barkley; 1937), котрий пригадував:

- Террі був найжорсткішим супротивником, якого ви коли-небудь зустрічали. Пам’ятаю одну гру проти “Торонто”. Зазвичай він вдягав на матч звичайну бейсбольну рукавичку як пастку: у них виріз із тильного боку, ніякого захисту! Коли Юкі накрив шайбу, якесь вайло із “Кленових листків…” проїхалося ковзаном просто по руці, порізавши сухожилля. Кров була всюди. Я допоміг Террі доїхати до лави запасних і через глибоку рану фактично бачив біле сухожилля. Знову Юкі зашивали, та на наступний рік він повернувся і грав краще, ніж будь-коли.

У 1966 р. впливовий американський тижневик “Life” провів експеримент.

Видання запросило досвідченого гримера, аби той косметичними засобами позначив усі шви і рубці на обличчі Террі Савчука. Журналістам хотілося отримати наочну демонстрацію всіх пошкоджень, які Террі отримав за багаторічну кар’єру. Після третьої години ретельної прорисовки гримерові забракло місця на обличчі хокеїста.

Коли одного разу старший син Джеррі Савчук поцікавився, чому батько не дотримується спортивного режиму, палить, частенько п’є, не сидить на дієті та ледве відбиває шайби на тренуваннях – Юкі дохідливо пояснив підлітку:

- Мені платять за гру, а не за звички.

*   *   *

Перетворившись на божевільного вовкулаку, грати Террі Савчук продовжував. Він захищав ворота “Toronto Maple Leafs” (1964-1967), “Los Angeles Kings” (1967-1968) і “New York Rangers” (1969-1970). В останній команді він познайомився з Роном Стюартом (Ronald George Stewart; 1932-2012) – першим і єдиним другом Юкі після смерті його старшого брата Майка.

Загалом, на момент смерті, у регулярних чемпіонатах НХЛ Юкі виграв 501 гру: 447 поєдинків регулярного чемпіонату і 54 матчі плей-офф; із них – рекордні 103 шатаути, тобто перемоги із “сухим” рахунком. То в регулярному чемпіонаті, але додайте ще 12 шатаутів у плей-офф. Це був лідерський результат серед усіх голкіперів Національної хокейної ліги.

Ось чому колишній тренер “Детройт Ред Вінгз” Джіммі Скіннір (James Donald “Jimmy” Skinner; 1917-2007) клявся-божився:

- Ні, я не проміняв би навіть двох Патріків Руа на одного Террі Савчука!.. Це найкращий воротар, якого я коли-небудь бачив. Але ж я бачив і Ґленна Холла – в юніорах та профі, я бачив Жака Планта і Білла Дарнена (Bill Durnan; (1916-1972). Але цей хлопець, Савчук, був кращим!

*   *   *

Попри те, що це досягнення відтоді перевершили кілька воротарів, і досі Террі Савчук залишається найкращим спортсменом за всіма досягненнями з-поміж переможців, які грали в епоху “Оригінальної шістки” (“The Original Six”) – групи команд, що складалися в НХЛ із сезону 1942-1943 рр. до сезону 1966-1967 рр., а саме: – “Бостон Брюїнз”, “Чикаґо Блекхокс”, “Детройт Ред Вінгс”, “Торонто Мейпл Ліфс”, “Нью-Йорк Рейнджерс” і “Монреаль Кенадієнс”.

Минуло півстоліття, як чвертьстоліття “Ери Оригінальної шістки” вважають золотим періодом в історії професійного північноамериканського хокею, ці клуби склали підґрунтя, спираючись на яке, від 1967 р. НХЛ почала своє стрімке розширення.

Вшановуючи Людину 600 шрамів, у 2017 р. Террі Савчука визнали одним із 100 найвеличніших гравців за всю історію НХЛ. Якщо написати портрет Юкі з уривків пафосних публікацій про нього, вийде ось що:

- Реакція, швидкість, нетерплячка, драйв – цього в ньому було вдосталь. Настільки був талановитим отой дивний сучий син. Швидкий наче кішка, у команді він був кращим із кращих. Із притаманним лише “Дияволу” чіпким лютим поглядом він впивався у чужого нападника і одним поглядом міг роздерти сердешного навпіл, якби хтось початував його ворота. Террі Савчук жив хокеєм 24 години на добу. Він брав гру на себе, він брав хокей додому. Він лягав у ліжко з хокеєм. Це згубило його. Разом із тим, для Террі хокей не був кар’єрою, просто він завжди жадав залишатися найкращим із кращих. До себе воротар ставився безжалісно. Думаю, він любив хокей, але не насолоджувався грою, якщо ви розумієте – про що я. Вболівальники могли багато що вибачити Террі Савчуку, бо коли шайба вводилась у гру – Юкі ставав на вагу золота.

*   *   *

Останній у кар’єрі, 103-й шатаут спортсмен провів 1 лютого 1970 р., зігравши матч проти “Пітсбурґ Пінґвінз” із розгромним рахунком 6:0. 14 квітня т.р. Террі Савчук востаннє вийшов на лід проти “Бостон Брюїнз”. Щоправда перші два періоди відіграв воротар Ед Джакомін (Eddie Giacomin; 1939), але коли на табло було 7:59 третього періоду, стрімкий форвард супротивника – Філ Еспозіто (Philip Anthony “Phil” Esposito; 1942) вивів свою команду в лідери. І тоді тренер Еміль Френсіс (Emile Francis; 1926) замінив голкіпера на Террі Савчука. У рамі той простояв лише одну хвилину. Того разу “Нью-Йорк Рейнджерс” програли із рахунком 3:2…

Останній рік свого життя легендарний голкіпер боровся з невиліковною депресією – домінантою, що впливала на його поведінку. Террі Савчук перетворився на справжнього відлюдька. Ніколи Юкі не розділяв із командою радість спільної перемоги, коли ті збиралися в галасливій компанії.

Він вважав за краще триматися осторонь, зневажав отой навколохокейний галас. За словами п’ятиразового володаря Кубка Стенлі, форварда клубу “Торонто Мейпл Ліфс” Марселя Проново (Joseph Rene Marcel Pronovost, 1930-2015), з яким вони часто жили в одному номері на виїзді, на його вітання вранці воротар рідко відповідав:

- Куди частіше, упродовж цілого дня Террі тримав рот на замку. Але він був генієм.

*   *   *

Із зачіскою “Фейд” у стилі канадки, із обличчям, покарбованим шрамами, як в інструктора з бойової підготовки “морських котиків”, із плином часу Террі Савчук дивним чином змінив і вдачу. Під тиском обставин і фаху, вимушений заробляти на родину із дев’яти чоловік, ще в недавньому минулому доброзичливий юнак перетворився на роздратованого забіяку.

Доволі швидко з усіма Юкі пересварився: із вболівальниками та арбітрами, із коментаторами та журналістами. Зі всіма іншими, хто потрапляв йому на очі та кого він і в очі не бачив. З-під лоба у нього сипалися іскри, наче коротило обірвану мережу електропередачі. Відтоді Террі Савчук узявся колекціонувати штрафні хвилини у НХЛ. Та гранична інтенсивність життя зіграла ва-банк із зіпсованими нервами. Після однієї гри спортивний коментатор констатував:

- Під час бійки ніколи не маєш шансу на другий постріл… Розумієш, Террі?

- Ви всі помиляєтеся, – відповів легендарний голкіпер. – Є шанс кожен постріл спрямувати до своєї мети. – Пояснюючи таку дивну заяву, тренер команди намагався розтлумачити газетяреві різкі зміни настрою Юкі:

- Окрім досконалості, Террі Савчука ніщо не задовольняє. Саме тому він бере особисту провину за кожну шайбу, що проскакує під ним.

*   *   *

Після завершення сезону 1969-1970 рр., де Юкі зіграв лише у шести поєдинках, 29 квітня 1970 р. два колишні одноклубники, сусіди-товариші Террі Савчук та Рон Стюарт цілий вечір пиячили на Лонґ-Айленді, Нью-Йорк, поки не почали сперечатися, а затим – сваритися щодо спільних зобов’язань із утримання найманого будинку, який вони орендували на Лонґ-Айленді. У обох більше не було контракту з командою, обидва нещодавно розлучилися. Що буде далі – ніхто не знав.

Не склалося й щасливе сімейне життя Юкі, хоча всі шанси спортсмен мав. Травми, алкоголізм, моральне та фізичне насильство у сім’ї, а також подружня зрада, коли в 1967 р. стало відомо, що в Торонто у Террі давно є коханка, – поставили хрест на сімейному житті. За ініціативи дружини подружжя розлучилося в 1969 році. Террі ще пробував відновити відносини, але Патриція залишилася непохитною, і до кінця життя найбільше Юкі страждав, що не може бачитися з дітьми. Тим часом його кохана Пет удруге вийшла заміж, стала місіс Мілфорд та оселилась у Флориді.

Колись незламний Террі здавався іншим. Так, зовнішньо він був схожим на Людину 600 шрамів, але точно Юкі більше не вважався “воротарем №1 світового хокею”. Хіба що – його тінню. Неозброєним оком було видно, що українець більше не отримує задоволення від улюбленої гри. Тож ближче до кінця сезону за спільною згодою сторін контракт “Нью-Йорк Рейнджерс” із ним розірвали.

Колишній Володар Воріт перетворювався на купу ледь живих органів.

Брати приклад із “Диявола” більше ніхто в його рідній команді не хотів, але шану голкіперу складав кожен. Як наполягав захисник “Нью-йоркських рейнджерів” Род Сейлінґ (Rodney Albert Seiling; 1944):

- Такий гравець мусить бути в клубі, і не має значення – грає він чи ні. Його роль зводиться зовсім до іншого. Ми всі чогось у Юкі вчилися. Неможливо було не поважати його, не прислухатися до слів людини, яка стільки досягла і так багато втратила. Для кожного з нас Юкі залишався прикладом професіоналізму і мужності.

*   *   *

…Останнім репортером, який розмовляв із Террі у палаті Меморіальної лікарні Лонґ-Біч за день до його смерті, була дружина відомого історика хокею, телекоментатора, професора Стена Фішлера, Stan Fischler; 1932), перша американська жінка-оглядач у хокеї Ширлі Фішлер (Stan Fischler; 1940-2014). Вона відвідала Юкі у клініці, не представившись лікарям репортером.

Начебто Террі Савчук сказав їй, що інцидент зі Роном Стюартом “був просто випадковістю, таким собі нещасним випадком" (was just a fluke, a complete fluke accident”). Багатьох за живе зачепили слова Ширлі Фішлер, котра, описуючи власні враження від пацієнта, назвала Юкі:

- …настільки блідим і худим, що здалося: шрами майже зникли з його обличчя (so pale and thin that the scars had almost disappeared from his face”).

Поховали “Диявола” на кладовищі Маунт Хоуп (Mount Hope Cemetery) у Понтіаку, штат Мічиган. Поруч із покійними батьками. Такою була остання воля славетного українця.

*   *   *

Зал хокейної слави (Hockey Hall Оf Fame) Національної хокейної ліги в Торонто відмовився від традиційного очікування терміном у п'ять років, коли зважуються всі досягнення кандидата. Через рік після трагічного смерті – Террі Савчука із почестями ввели в Зал хокейної слави НХЛ. Його експозиція, складена із захисної амуніції, голкіперських масок, інших спортивних реліквій важкого і небезпечного ремесла, одразу стала однією з найвідвідуваніших у музеї.

У тому ж 1971-му році славетного українця вшанували останнім призом – “Лестер Патрік Трофі” (“Lester Patrick Trophy”) Національної хокейної ліги США, що присуджується за видатні заслуги та особистий внесок у розвиток хокею.

Ще минуло майже чверть століття, і в 1994 р. американський клуб “Детройт Ред Вінгс” навічно закріпив за Терренсом Ґордоном Савчуком майку №1. З-поміж усіх своїх демонів Террі Савчук був і завжди залишатиметься першим.

Олександр Рудяченко