Сновиди, танці й стіна. Театральна прем’єра

Сновиди, танці й стіна. Театральна прем’єра

Укрінформ
Дивлячись виставу, хочеться то плакати, то розлютитися, але фінал дарує позитив

На камерній сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка відбулася прем’єра унікальної вистави «Стіна» за п'єсою української сценаристки Любові Якимчук та швейцарського режисера Томаса Меттлера.

НАМ ХОТІЛОСЯ ЗРОБИТИ ЩАСЛИВИЙ КІНЕЦЬ ІСТОРІЇ, ЩОБ ПОКАЗАТИ, ЩО ВИХІД ВСЕ Ж Є

Білі сновиди то синхронно, то хаотично рухаються по сцені. Вони схожі на безликі запилюжені тіні, які видають майже тваринні звуки, і від яких ледь не фізично відчувається запах страху… Вони трощать стіну, але бояться відійти від уламків, вони з любов’ю цитують Симоненка, але в своїй ненависті стають схожими на зграю осатанілих собак, вони хочуть прокинутися від оманливого сну, але воліють бачити примарні сновидіння…

Коли я прочитала, що у виставі «Стіна» події відбуваються на сході України, то розуміла – на що я йду дивитися по суті, але форма мене вразила – автори не просто подали своє власне розуміння й відчуття трагедії нашої країни, вони відтворили це сучасними європейськими художніми засобами виразності – жестами, звуками, пластикою, танцем, музикою.

До того ж, я готувалася до драми чи трагедії, а довелося ще й посміятися – спочатку стримувала себе, думала – у мене неадекватна нервова реакція, але потім все ж зрозуміла – саме таким був задум авторів.

«Вам справді було смішно?», – перепитала мене після вистави драматургиня Любов Якимчук і пояснила, що їй хотілося створити виставу про людей, які мають надію, мають можливість сміятися, відчувати любов, бути веселими чи радісними.

«Нам хотілося зробити щасливий кінець історії, щоб показати, що вихід все ж є. Дуже часто історії, пов’язані з війною (не лише п’єси, а й літературні твори чи кіно), закінчуються погано. До цього ніби підштовхує драматургія життя – герої в українській культурі не сприймаються живими, героями можуть стати лише мертві, тоді їхніми іменами називають вулиці й бережуть пам’ять по них. І люди, які приходять з війни живими, страждають посттравматичним синдромом, оскільки не знаходять собі місця у мирному суспільстві», – розповіла сценаристка.

Швейцарець Томас Метлер є режисером фізичного театру, і якщо в звичайному театрі – історія на сцені вибудовується, головним чином, через слова і дію, то у фізичному – це, передусім, фізичні рухи, танець, композиція і фізичні метафори.

Оці білі сновиди, котрі снували по сцені й вражали мене, власне, і є – основним елементом (такого популярного у Європі) фізичного театру, який Томас привніс в Україну.

Здається, досі у нас ніхто подібних п’єс не робив, хіба що на «Гоголь-фесті» можна було побачити такі поодинокі перформанси.

Я ВРАЖЕНИЙ УКРАЇНСЬКИМИ АКТОРАМИ, ВОНИ ЗНАЮТЬ НАПАМ’ЯТЬ 10 ВИСТАВ! ЦЕ НАДЗВИЧАЙНО КРУТО!

Запитую у режисера: - Як вам працювалося з українськими акторами, які є новачками у цьому різновиді театрального мистецтва?

Відповідає: - Насамперед, треба їм сказати великий комплімент, бо вони взагалі дуже багато грають! Щодня – різні перформанси, вистави з різних жанрів – від українських казок до Шекспіра, і кожного разу вони змінюються. Уявляєте, вони знають напам’ять 10 вистав! Це надзвичайно круто!

Але, спостерігаючи, як українські актори працюють, я помітив, що під час репетицій вони іноді говорять між собою, виходять покурити або дивляться у телефони. І перше, що я їм сказав: «Моя робота та мій світ – зовсім інші! Ви не можете мати ні сигарети, ні телефону на репетиції! Ви маєте цілковито бути на сцені кожну секунду й віддати театру своє серце, душу і тіло на 100 відсотків».

Для них це було незвично, але вони гарно переключилися. Я їм сказав: «Вам треба пірнути в новий цей світ фізичного театру. Це буде важко, до прикладу, ці всі 4-5 годин репетиції телефони взагалі заборонені. Ви можете вийти і там написати, якщо це щось важливе, але у приміщенні, де йде репетиція – ніколи».

Вони дуже втомлюються, одне одному роблять масаж. Ми надзвичайно багато фізично працюємо – і це нелегко для них, але й нелегко для мене, тому що я відчуваю, що мені ще треба повторювати й повторювати. Але вони фантастичні, коли працюють!

Я можу пишатися, що побачив кожного в той момент, коли він був у своїй особистій правді – емоційній і глибокій. Це те, що я шукаю.

Ловлю після вистави актора Івана Шарана, який викладався на сцені реально до сьомого поту, власне, так як і всі його колеги. Грим у них справді розтікався по обличчях, але, здається, то не лише від поту, а й від сліз…

Запитую тепер у нього: - Іване, як працювалося зі швейцарським постановником?

- Для мене це був свого роду аскетизм. Тому що актори у нас в Україні не звикли і не вміють працювати в такому режимі. Ми розуміли, що це інший театр – і поступово почали «одягати» його на себе.

Бажаю, щоб кожен актор із нашого театру зміг попрацювати з Томасом, тому що він ставить якісь колосально сильні речі, не лише в плані пластики й фізики, а й суто для акторської майстерності. 

Я не володію англійською аж так досконало, але за два тижні розумів усе, що він говорив, оскільки більшість речей він пояснював на емоційному рівні. У нього прекрасний слух. От він не знає української мови, але він знає, як має йти партитура тексту – і на слух чує, де ми лажаємо чи просідаємо.

Шаран розповів, що коли дізнався, що вистава буде на тему війни, Майдану і революцій, то зразу трохи знітився, але, коли вони почали розбирати тексти, читати, то все стало на свої місця – й актори з неймовірним «фріковим» задоволенням взялися за роботу.

«На жаль, війни у світі відбуваються постійно. І не ми продюсери цього. Ми прості люди, нас загнали в такі обставини – ми пішаки на шаховій дошці. Тому, мені здається, нам залишається жити далі, сміятися і зрозуміти, що це всього лише фарс. Інакшого виходу немає, тому що систему продюсування війн і революцій закладено багато років тому і її нереально зламати. Це така усталена річ, від якої вже неможливо ні плакати, ні сміятися, ми ніби в якомусь емоційному вакуумі перебуваємо.

То, можливо, цей сміх, який викликає наша вистава, – це сміх над самими собою і над цим абсурдом, що відбувається», – сказав він.

НЕ МОЖНА ГРАТИСЯ З ШЕКСПІРОМ І НЕ ПОГРАТИСЯ З ПОДЕРВ’ЯНСЬКИМ, БО ВІН ЙОГО ВЖЕ ВСЬОГО ПЕРЕГРАВ!

Справді, крім руху, у виставі «Стіна» багато тексту, а місцями – досить смішного. І за цю складову дійства відповідала пані Любов. Вона зізнається, що Томас їй у цьому цілковито довіряв, особливо у моментах, що стосувалися нашої культури.

«Я йому говорила, що не можна гратися з Шекспіром і не погратися з Подерв’янським, бо він вже його всього переграв! Тому в нас у виставі виникла фраза «вмиватися, чи не вмиватися», яка відсилає до вислову Подерв’янського «купатися, чи не купатися».

Так само, коли ми працювали з ідіомами, я кажу Томасу: «Це наш фразеологізм і він означає те то, а я хочу з ним погратися, це спрацює». От, «що посієш, те й пожреш», або – «ми по вуха у війні, по капелюха у лайні». Він це приймав, йому це подобалося», – розповіла сценаристка.

Натомість швейцарець ставив акторам звуки – ту тваринно-людську мову безликого стада, незрозуміло – овець, собак чи людей.

«Саме завдяки цим звукам передається психологія натовпу – в натовпі люди поводяться геть інакше, аніж поодинці. Вони вже не діють як персона, яка відповідає тільки за себе, – це колективна відповідальність або безвідповідальність», – пояснила Якимчук.

Дивлячись цю одноактну виставу я, принаймні, тричі готова була поставити крапку. І кожного разу вона мала б абсолютно інше емоційне забарвлення – хотілося то плакати, то розлютитися, але, врешті-решт, мене вивели на позитивний настрій.

Історія на сцені відбувається циклічно, вона повторюється: їх знов і знов розстрілюють, а вони знов і знов продовжують розповідати свою історію. На останньому колі нам відкривається їхня історія про театр, який знаходиться в облозі, й у якому вони продовжують грати.  

ЯКИМ МАЄ БУТИ ТЕАТР, КОЛИ ДІЙСНІСТЬ ЖОРСТОКІША, КРИВАВІША І ВРАЖАЄ БІЛЬШЕ, НІЖ МИСТЕЦТВО?

У першій частині ми бачимо безликих осіб, і лише моментами вгадуємо, що між ними є актори: болюча сцена ґвалтування жінки, яка потім встає і говорить, що вона це зіграла, або монолог Івана Шарана про його роботу в театрі знищеного міста.

У другій частині стає зрозуміло, що перед нами – справді актори. Тобто, лінія театру проходить через усю виставу – актори намагаються з’ясувати, яким має бути театр під час війни? Яким має бути мистецтво, коли дійсність конкурує з ним? Коли вона жорстокіша, кривавіша і вражає більше, ніж воно? Як театр має допомагати людям це все пережити?

«Це п’єса з подвійним дном, вона складається з двох частин, які мають між собою місточок – цю стіну, крізь яку проходять інші люди, котрі спроможні побачити вихід із цих обставин», – розповіла Якимчук.

Іван Шаран додав, що друга частина вистави складна для нього, як актора, тим, що для глядача й інші виконавці мають існувати в двох площинах: «Я, як актор Іван, і я – як актор, який виконує роль».

Тому дозволялась імпровізація, звичайно, в рамках драматургії, але Любов їм багато дозволяла. «Розумієте, ми мали то бути в масках, то знімати їх. Але ж ми звикли, що беремо текст – і починаємо грати, розставляти інтонації, сенси, а тут має бути текст суто від тебе. І він повинен «вистрілювати», щоб глядачеві навіть трошки дивно ставало – це зараз актор говорить, чи це говорить ця людина?

Друга частина вистави побудована на простих документальних текстах і на імпровізаціях від себе. Я думаю, що ми це ще розвинемо. Коли десятеро людей імпровізують на сцені, то це завжди неочікувано», – говорить актор.

Мені особисто сподобалася і задумка авторів, й імпровізація акторів. І хоча такі вистави – завжди ризик і завжди експеримент, – вийшла цілісна довершена трагікомедія, впродовж якої раптово виникає й помалу проходить комок у горлі. Бо вихід завжди є, якщо його шукати, звісно.

«Стіну розбити не можна залишити» – кожен ставить кому в цьому реченні на свій розсуд.

Любов Базів. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-