Тарас Ткаченко, кінорежисер
Шкляр нас не прокляв. Дух книги у фільмі «Чорний ворон» збережено і він це прекрасно усвідомлює
Відео 19.12.2019 19:08

А ви вже встигли подивитися фільм «Чорний ворон» – повнометражну кінострічку за однойменним бестселером Василя Шкляра?

Нове велике кіно стартувало у вітчизняному прокаті 5 грудня і вже за перший вікенд його переглянуло понад 22 тисячі відвідувачів українських кінотеатрів (це досить непоганий результат!). До того ж, за відгуками поціновувачів сучасного кінематографу, це – крутий вітчизняний історичний екшн.

Я озброїлася реакцією звичайних глядачів та професійних критиків – і прискіпливо розпитала про цей фільм його режисера Тараса Ткаченка, для якого «Чорний ворон» став другою великою кінороботою (перша стрічка «Гніздо горлиці» вийшла у 2016 році).

Читайте про українське кіно і ходіть його дивитися до кінотеатрів!

ВЖЕ СФОРМУВАЛОСЯ ЯДРО ПУБЛІКИ, ЯКА ЗВИКЛА ХОДИТИ НА УКРАЇНСЬКЕ КІНО, АЛЕ ПОКИ ЩО ВОНО НЕ ЧИСЕЛЬНЕ

- Пане Тарасе, «Чорний ворон» – це бестселер Василя Шкляра, екранізації якого чекали вже буквально відтоді, як він вийшов друком у 2009 році. Ще до виходу фільму його вже назвали найбільш очікуваною стрічкою року. Не страшно було братися ось за таку потужну і за обсягом, і за змістом річ? Відчуваєте тягар відповідальності?

- Звичайно, було страшно. Тим більше, це моя друга повнометражна картина. Першу – «Гніздо горлиці» обласкали і критика, й публіка, вона отримала багато нагород, а після цього треба було зважитися на другий великий крок у своєму житті. Це завжди небезпечно, але нічого (посміхається). Я б зробив це саме, якби мені знову запропонували.

- Після першого вікенду, вже можна зробити прогнози, що кіно матиме успіх, не менший від «Гнізда горлиці»? Чи ще ранувато забігати наперед?

- Якщо говорити про касові збори, то першим вікендом ми перекрили загальні збори фільму «Гніздо горлиці». Тому що він свого часу зібрав 1,4 мільйона усього, а тут за перший вікенд – 2 мільйони гривень. Так що ми вже у виграші.

А взагалі, ми зараз – у середньому діапазоні касових зборів українських фільмів останнього року – йдемо ніздря в ніздрю.

Глядацький потенціал для вітчизняного кіно є, але він реалізований не в прокатах, а на «піратських» сайтах

Це пов’язано з тим, що є певне ядро активної публіки, яка вже звикла ходити на українське кіно – воно поки що не дуже чисельне, але забезпечує такі показники каси.

Парадокс – у тому, що завжди виникає дивна ситуація – коли фільми в прокаті збирають 2-3 мільйони гривень, а потім, опинившись у вільному доступі, (і, як правило, крадені – на якихось піратських відео-сервісах), набирають мільйони переглядів.

- Тобто, люди не йдуть у кінотеатри на українське кіно, а масово чекають, допоки їм його безкоштовно покажуть?

- Так, в основній масі люди не йдуть у кінотеатри. І я не думаю, що це пов’язано з фінансами, я думаю, що це пов’язано з інертністю. На жаль, більшість людей (навіть моїх знайомих), кажуть: «Ну… я почекаю, поки в Інтернеті з’явиться». А це й призводить до того, що глядацький потенціал є, але він реалізований не в прокатах, і не відбивається на бокс-офісах.

- Який може бути шлях подолання цієї ситуації? Як людей виманити з диванів і запросити все ж сходити до кінотеатру?

- Тут єдиний спосіб – продовжувати знімати, продовжувати показувати, сперечатися довкола фільмів і чекати реакції – людина сходить сама, потім покличе знайомого, а той покличе ще знайомого.

На жаль, в Україні поки що промокомпанія працює не дуже ефективно. Більше спрацьовує те, що називається «сарафанне радіо», також гарно працює Фейсбук, пости в соцмережах – вони дають більший результат із залучення потенційного глядача, ніж будь-які офіційні засоби чи зовнішня реклама.

- Ще я чула таке поняття, як волонтерство – коли автори фільму, вже після його виходу на широкі екрани, їздять по містах України і самотужки презентують своє кіно.

- Це вже не має стосунку до касових зборів. Це – наша некомерційна діяльність, коли ми їздимо і показуємо фільми, наприклад, у військових частинах чи на сході.

НА ТЕЛЕЕКРАНАХ ПРАКТИЧНО НЕМА НАЦІОНАЛЬНОГО УКРАЇНСЬКОГО ТЕЛЕКІНО. ГЛЯДАЧ НЕ ЗВИК ДО ВЛАСНОГО ПРОДУКТУ

- До ефіру ми з вами говорили, що Польща, наприклад, привчала свого глядача до свого вітчизняного кінематографу через телефільми. Чи можливо застосувати таку практику у нашій країні?

- Так, і Польща, й багато інших країн, які мали кризу в кіно, спочатку привчали глядача до власного продукту через телебачення. Але для цього було замовлення від потужного національного каналу, який, як правило, виступав основним гравцем у галузі й замовляв національно орієнтовані фільми.

Це були фільми про Польщу, польською мовою і на польські теми, які поступово привчили глядача, що крім американського світу є ще їхній рідний польський, і він ставав їм цікавим! А потім, коли подібні фільми почали з’являтися в кінотеатрах – вони на них активно пішли.

На жаль, на наших телеекранах на сьогодні практично немає національного українського телекіно. Можливо ще з’явиться, але, констатуючи на тепер, ми маємо дуже незначний його відсоток... Тому, глядач не звик до власного, от і все.

- Ну, добре хоч, що активно з’являється велике українське кіно.

- Це відбувається завдяки тому, що останні роки Держкіно, і Катерина Копилова, й Пилип Іллєнко, послідовно розвивали цю галузь – і вона почала підніматися. І це більше залежало не від ситуації в цілому, а від їхніх персональних переконань і зусиль.

Дуже шкода, що в Україні немає потужного національного телеканалу, тому немає й потужного гравця на цьому ринку.

- Існує ще й така проблема (про яку говорять кіновиробники), що прокатники ставлять сеанси українських фільмів на незручний для людей час, і ніби через це менше глядачів на них ідуть. Ви з такою ситуацією стикалися?

- Цю ситуацію вже долають, і дуже суттєво. Можна це побачити навіть по зборах, якщо, скажімо, ще 2-3 роки тому середній збір українського кіно був мільйон-півтора (що вважалося рекордом), то сьогодні – збір в 5 мільйонів (а «Захар Беркут» – 35 мільйонів) – це вже, в принципі, досяжні цифри.

Це відбувається саме завдяки прокатникам, які ставлять сеанси на зручний час. У людей ще є інерція: «Ой, мені не зручно на дев’яту годину. Ой, мені не зручно на сьому годину». Іноді читаєш коментарі й здається, що йому, на коли не постав, – завжди не зручно! Ну, не буде так, що тобі додому занесуть екран і долбі систему!

Але, в цілому, розклади зараз хороші. «Чорний ворон» взагалі мав дуже гарний розклад, навіть дуже конкурентний порівняно з західними фільмами. І в хороший час, й у хороший день, і хороша кількість екранів. Мені гріх навіть поскаржитися.

- Хороша кількість екранів – це скільки?

- Не знаю точно, але було понад 100 екранів.

У КНИЗІ Й У ФІЛЬМІ «ЧОРНИЙ ВОРОН» – КАРДИНАЛЬНО РІЗНІ СТРУКТУРИ

- «Чорний ворон. Залишенець» – це велика за обсягом книга, яку вам довелося вкласти в достатньо стислий хронометраж фільму. Чимось довелося пожертвувати сюжетно, від чогось позбутися?

- У книзі й у фільмі – кардинально різні структури. В книзі герой, по-суті, статичний – немає єдиної лінії – це мозаїка з його спогадів, з різних періодів його життя. Причому він у спогадах вільно переміщається на п’ять років вперед або на десять років назад. Він постійно мандрує в часі й просторі, і він вільний абсолютно.

У книзі є дуже багато побічних ліній, які дають нам можливість охопити епоху: більше розказано про операцію «Заповіт», або про підставних отаманів. Сьогодні говорять про таке явище, як «істрибки», коли на Західній Україні енкаведешні загони переодягалися в УПА. Насправді, це зовсім не нова практика, тому що той же Завірюха, який зрадив отаманів і привів їх під арешт, потім створив фальшивий гайдамацький загін. Тобто загін «істрибків» існував ще за часів Холодного Яру!

А в кіно ви маєте зосередитися на герої, на його внутрішній пружині, його зростанні, його зміні, його дилемі. Це кардинально змінює, перш за все, структуру, оскільки, щоб вибудувати такого логічного героя, довелося відмовитися від багатьох речей, і при цьому зберігати дух книги.

Це найголовніший момент – зберегти дух книги – і цей дух непримиренності в боротьбі, затятості, який є в книзі, перейшов на екран.

Навіть дозволю собі похвалитися, сестра сходила на фільм у кінотеатр, на Харківському масиві, подзвонила мені й каже: «Ти знаєш, я була здивована, тому що зал встав і аплодував».

Це ж не я їх примушував вставати, але – чомусь це відбувається, чомусь люди аплодують.

- Про таку ж реакцію на «Чорного ворона», до речі, вже з’явилося багато коментарів у Фейсбуці. Вітаю, це дуже приємно, значить, ви донесли до людей те, що хотіли.

- Значить, принаймні, ми зробили такий фільм, який емоційно людей виводить на цей емоційний вибух. Я думаю, що це, певною мірою, і є досягненням цього фільму.

ШКЛЯР БУВ НА ПРЕЗЕНТАЦІЇ ФІЛЬМУ І НАС НЕ ПРОКЛЯВ

- Реакцію Василя Шкляра на фільм ви вже знаєте?

- Так, ми постійно спілкуємося. Він був на презентації. Не прокляв (сміється).

Він спостерігав, як робився фільм і для чого відбувалися ці зміни. Ми були в постійному діалозі. Дух книги збережено – і він це прекрасно усвідомлює. За якимись речами, він, як автор, шкодує і досі мені про це згадує в приватних розмовах, але ми – в дуже хороших стосунках і я йому за це дуже вдячний.

- Прискіпливі критики помітили, що у фільмі не було певних гострих висловів, які були у книзі. Що начебто й добре для фільму, але ніби втратився певний колорит. Ви не погоджуєтеся з таким зауваженням?

- Розумієте, в книзі це авторські характеристики – «кривоногі москалі» чи щось подібне. Як і хто буде це говорити у фільмі? Деякі вислови ми не використали у фільмі не тому, що намагалися пристосувати фільм до молодшої аудиторії, а через те, що уникали пафосу. Ну, чого б люди в звичайному житті між собою так говорили?

- У фільму все ж є вікові обмеження.

- Так, 12+. Все таки, ми кров’ю добре поляпали, тому довелося.

- Вважаєте, варто цей фільм централізовано показувати старшим школярам із просвітницькою метою, зацікавлювати їх до вивчення нашої історії?

- Це вже не зовсім до мене питання, але я погоджуюся, що треба такі фільми старшокласникам показувати. І це – питання навіть не до міністерства освіти, а конкретно до тих же вчителів історії, чи людей, які працюють з дітьми.

- Вашому повнометражному фільму вже встигли дорікнути красивою, але «телевізійною» картинкою – ніби костюми героїв занадто новими виглядають...

- Так, я десь серед відгуків читав, що на червоноармійцях були нові костюми. Ну, чекайте, вчіть історію! Це 203-й полк ГПУ, а війська ГПУ були засновані за місяць до цих подій.

Це був свіжий, щойно організований полк, який кинули в Холодний Яр! Ясно, що їх одягли зі складів, вони ж не завшивленими туди приїхали.

І це – не бойові дії, це – вже тилова операція. Коли люди місяцями сидять в окопах, я згоден, там немає де митись, але це – тилова операція, і є статут Червоної армії про гігієну в армії.

Тому є речі, які ми самі можемо критикам розказати, бо ми вивчали ці моменти. Розумієте, склався якийсь дивний стандарт, що якщо це 1920-ті роки, якщо це село чи війна, то всі повинні ходити брудні й зачучверені.

Наші консультанти отакими сльозами плакали, кричали – навіщо ви з селян наших робите бомжів? Вони в той період нормально жили: у них були викошені подвір’я, вибілені хати, люди ходили у випраному одязі. Це не був ще голод, коли люди втратили людську подобу, це була нормальна ситуація – це початок періоду НЕПу, коли всі жили порівняно заможно.

А якщо в цілому прокоментувати такий закид, як телевізійність, то ми намагалися свідомо йти на це, бо робили кіно для широкої глядацької аудиторії. Це – не артхаусний фільм, як скажімо, «Гніздо горлиці».

Це – глядацьке кіно, яке повинно працювати впряму, простими словами і бути максимально зрозумілим.

Колізія – в тому, що всі повторюють: «Глядацького кіно не вистачає, не вистачає, не вистачає», а потім, коли таке кіно раптом починає з’являтися, його починають міряти зовсім інакшою міркою. Це досить дивно.

Я ЧЕКАВ БІЛЬШЕ КРИТИКИ ВІД РЕКОНСТРУКТОРІВ ХОЛОДНОЯРСЬКИХ ПОДІЙ, АЛЕ ВІД НИХ ВОНА БУЛА ДУЖЕ ТЕПЛА

- А чому ви взялися саме за історичний фільм? Можна ж було зняти, наприклад, комедію? Ви ж розуміли, що буде складно і буде певна критика?

- Я чекав більше критики, насправді, від дослідників холодноярських подій, від реконструкторів. Але, дивна річ, від них вона була, але така дуже поблажлива, сприятлива і тепла.

Ми були у Вінниці з прем’єрою, і там хлопці-реконструктори розповіли, що наш фільм перший, про який вони можуть сказати: «Нормально». І пояснили, що, якщо вже вони – реконструктори сказали «нормально», то вважай, ми чемпіони, тому що це ледве не перший фільм в українському кіно, якому вони дали таку оцінку: «Нормально, ладно, може бути».

- Нагадайте, де саме відбувалися зйомки?

- Це Київщина, Васильківський район, це Переяславщина, Уманщина, Тальне і Поташ. Ми були в Холодному Яру, але зняли там лише кілька видових планів Матронинського монастиря. По-перше, сам монастир уже абсолютно втратив історичну достовірність, там, крім головної церкви (і ту пофарбовано у якийсь рожевий колір), нічого не лишилося. Прикрість – ще й в тому, що це – туристичний край, а туди доїхати проблематично! Ладно, що там готелів нема, є якийсь один ресторан біля дуба Залізняка, але там навіть дороги пристойної нема, ґрунтовкою їдеш! Туди групу просто неможливо завезти. Мені здається, що це такий екстремальний туризм поки що.

Якщо повернутися до питання про критику, то для мене відбулася якась асиметрична реакція на фільм.

Те, що стрічку будуть лаяти і вона не буде сприйнята м’якенько, ми всі знали, коли починали над нею працювати. Продюсери прекрасно розуміли, що ми працюємо в дуже жорсткій ситуації – кіно будуть або сильно хвалити, або сильно лаяти, середини не буде. В принципі, ми готувалися до такої гострої реакції, о’кей, ми її отримали.

У фільму ж, насправді, довга дорога і довге життя, воно тільки зараз почалося, це ще, можна сказати, немовлятко. Життя кінострічки не закінчується у прокаті, воно лише починається, тому що у фільмів (особливо українських), крім суто фінансових, є маса інших функцій і одна з основних – це громадянська – змінювати суспільство або ставати культурним надбанням, це теж дуже важливо. Це все і є частиною життя українського кіно.

- Ви плануєте возити «Чорного ворона» по фестивалях?

- Зараз основне – зосередитись, закінчити прокатні тижні, а потім будемо дивитися. Це теж велика робота, треба сісти за комп’ютер, починати досліджувати. Я думаю, що його швидше за все побачать на Днях українського кіно за кордоном. Дехто вже запрошує за кордон цей фільм, але ми зараз от видихнемо з прокатом, а тоді – займемося.

ФІЛЬМ НЕ БУВ ОРІЄНТОВАНИЙ НА ЗІРКОВИЙ СКЛАД, ПРОСТО СУМСЬКА БУЛА БЛИСКУЧА У СВОЇЙ РОЛІ, ТАК САМО, ЯК І БАБКІН У СВОЇЙ

- Наявність медійних облич у фільмі є запорукою успіху в прокаті?

- Звичайно, це буде гарним аргументом для широкого глядача піти у кіно, але навряд чи буде впливати на оцінювання фільму.

- У «Чорному вороні» є зірки – Наталя Сумська, Сергій Бабкін, Олексій Тритенко.

- Я сподіваюся, що тепер медійнішим стане і Тарас Цимбалюк, який зіграв Чорного ворона.

Але насправді цей фільм не був орієнтований на зірковий склад, це не було родзинкою промо-кампанії й на цьому особливо не робилися акценти. Просто Сумська була блискучою у своїй ролі, так само, як Бабкін у своїй.

Ми зробили упор на іншому – ви дивитеся на постер і бачите обличчя Тараса Цимбалюка (не відомого поки що широкому загалові актора, тим більше, що він сам на себе не схожий у цьому гримі), але ви бачите персонаж, героя, ви бачите Чорного Ворона, а не конкретну зірку. Дуже часто на ролі беруть зірок, але потім на кожному перехресті говорять: «От у нас така зірка, така зірка!».

- Театральні актори гарно приживаються у кіно? Іноді говорять що театральна манера дуже впадає у вічі на великому екрані.

- У акторів завжди є манера, завжди є звичка, завжди є специфіка, але для цього і є режисер, щоб із цим працювати і добиватися того, чого він хоче! З іншого боку, шкідливо акторові й не працювати в театрі, бо тоді він не має постійної щоденної практики і тонусу. Це теж не добре.

Тому в нас поки що немає чистих кіноакторів, хіба що одиниці. Ви просто не проживете на одному великому кіно, ви муситимете або зніматися в серіалах (а це теж накладає свою специфіку на людину), або служити у театрі.

- До речі, чи не «псуються», на вашу думку, актори від зйомок у серіалах, де все поставлено на конвеєр? Я нещодавно говорила з театральним режисером, то він сказав – навпаки, це класно, якщо актор ще й серіальний, бо він швидко включається в процес. Він переваги в цьому бачить навіть.

- Розумієте, будь-яка діяльність накладає на людину певні сліди. І ти потім із цими слідами мусиш балансувати. Робота в кіно – дуже індивідуальна, ювелірна, філігранна, і ти мусиш все одно людину витягувати з якоїсь її специфіки. А з якої ти її специфіки вже будеш тягнути, це не має особливого значення.

- Ви, як режисер, дуже вимогливий? Карабас-Барабас, чи навпаки?

- Мене всі люблять, наскільки я бачу на майданчику, принаймні – в очі. Позаочі не знаю (сміється). Ніби у нас дуже дружні стосунки завжди складаються зі знімальною групою і з усіма акторами. Інакше ти просто не витягнеш проект.

Цього разу в нас були дуже напружені зйомки, в стислі терміни, в тяжких погодних умовах – було холодно, іноді аж нестерпно. І якби актор працював просто тому, що він працює, а не тому, що він живе цим фільмом, – це було б видно! Він би не втримався у такому ритмі. А тому, що вони не за гроші приїжджали, а відчували себе єдиною сім’єю, ніхто не рахувався зі своїм часом і здоров’ям. Тому вийшло те, що ви бачите на екрані.

ПІСЛЯ «ГНІЗДА ГОРЛИЦІ» КАЗАЛИ, ЩО ТКАЧЕНКО – МЕЛОДРАМАТИЧНИЙ РЕЖИСЕР, І Я НА СЛАБО ВЗЯВСЯ ЗА БОЙОВИК

- Напевно, у кожного режисера є улюблені актори, яких він хотів би постійно знімати. У вас вже є така своя команда?

- У мене є дружні стосунки з багатьма артистами (і навіть були образи певні на цій підставі), але все одно – коли ти бачиш персонаж, ти повинен забути про дружні стосунки – і перебирати, перебирати, перебирати акторів, які можуть його зіграти.

В «Чорному Вороні» немає жодного актора з «Гнізда горлиці» (до яких я, безумовно, прикипів), у ньому – абсолютно весь акторський склад новий.

Я також прикипів і до людей з «Чорного Ворона», і може пізніше вони ще з’являться в моїх фільмах, але вибір актора у мене ніколи не диктується дружніми стосунками.

Можливо, коли складатиметься моя 4-5 картина, з’являться якісь акторські ансамблі, як було у відомих режисерів. Але наразі мені цікаво шукати і дивитися. Тим більше, акторський склад «Чорного Ворона» повністю молодий – це молоді хлопці до 30-ти, вони сильні, незвичні, це зовсім інше покоління акторів, психологічно це зовсім інше покоління людей – і це цікаво.

- То ви прогнозуєте, що відкриєте нових зірок своїм кіно?

- Не те, що відкрию, просто може це для них буде сходинка в майбутнє. Якщо фільм піде, то для них це буде пробудженням у професії.

Я дуже сподіваюся на хорошу акторську кар’єру Тараса Цимбалюка, Павла Москаля, вони абсолютно того заслуговують, і я думаю, що чекатимемо їх далі у хороших серйозних ролях.

- Ще, звичайно, рано говорити про наступну картину, але якщо ви будете братися за наступне велике кіно, то це буде щось на кшталт історичного, чи можете змінити жанр?

Треба постійно виламувати себе зі стереотипу, ставити великі задачі й не давати себе загнати в певні рамки

- Не факт. От ви кажете, що мене тепер вважають телевізійним режисером, а після «Гнізда горлиці» мені всі казали: «Та, Ткаченко – це ж мелодраматичний режисер, він же ж тільки про любов, про соплі й вміє знімати. Який від Ткаченко, бойовик?!». Я вже просто, чесно, на слабо взявся за бойовик, хотів зробити маскулінну картину, таке чоловіче кіно. Тепер от, будуть казати, що я телевізійний. Не знаю, може я тепер візьмуся за щось артхаусне…

Треба постійно виламувати себе зі стереотипу, треба постійно собі самому ставити великі задачі й не давати себе загнати в певні рамки – от і все.

Любов Базів. Київ
Фото Володимира Тарасова та Геннадія Мінченка

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-