Стас Жирков, театральний режисер
У нас зірками зробили політиків – і це найпаскудніше, що могло відбутися в інформаційному полі
Відео 07.12.2019 09:30

Для Стаса Жиркова 2019 рік є знаковим, як в особистому плані (він досяг віку Христа), так і в професійному – він став директором-художнім керівником Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.

До цього, з 2014 року він очолював Київський академічний театр «Золоті ворота» і мав неофіційний титул наймолодшого художнього керівника столичної театральної сцени.

Я поговорила з амбітним молодими митцем і про ті зміни, які відбулися у театрі з його приходом, та зміни, які ще мають відбутися в усій країні, щоб нашими «зірками» нарешті стали не політики, а люди мистецтва.

«Ходіть на українських артистів, тим більше, що у нас вони дуже круті», – запевняє режисер.

ЗА РІК МИ ВИПУСТИЛИ ВІСІМ ПРЕМ’ЄР І ДВІЧІ З’ЇЗДИЛИ В ЄВРОПУ, ЧОГО НЕ ВІДБУВАЛОСЯ З ТЕАТРОМ УЖЕ ДОВГИЙ ЧАС

- Стасе, вже майже рік, як ви з Тамарою Труновою (головний режисер театру – ред.) прийшли в Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. Що новенького і цікавенького зараз там відбувається?

- Зараз у нас працює італійський режисер Матео Сп’яцці, який ставить дуже незвичну для нашої України виставу «Сімейний альбом». Якщо ви мене запитаєте – що це, то мені дуже важко буде відповісти.

- То, що це?

- (Сміється) Якщо ви запитаєте: це комедія дель арте, адже її ставить італієць? Я скажу так… але ні! Тому що це сучасний різновид комедії дель арте (комедія дель арте або Комедія масок – вид італійського народного театру, вистави якого створювалися методом імпровізації, на основі сценарію, що містить коротку сюжетну схему вистави, за участю акторів, одягнених в маски – ред.). Це буде така контемпорарі-вистава, в якій не буде жодного слова. Це вистава про Київ, про велику українську родину, котра живе в 1990-х, яку ставить італієць. Це буде смішно, і водночас щемливо.

І це унікальний продукт! Тому що, коли я на фестивалі в Німеччині вперше побачив виставу Матео, я вийшов з неї, знаєте, з таким відчуттям… От, ви з великого чи з маленького міста?

- З маленького.

- І я теж. От, уявіть, це ніби в маленьке містечко приїжджає луна-парк, вони ще лише розкладаються, а ти вже т-а-а-к чекаєш його відвідання, і от, нарешті, ти йдеш туди з батьками, а там… І машинки, й атракціони, і клоуни, й солодка вата – виходиш звідти в стані повного кайфу!

От, після вистави Матео є таке відчуття! Ти ніби став дитиною, яка щойно вийшла з луна-парку. Надзвичайно! І мені хочеться цей унікальний продукт подарувати Києву, Україні, й щоб це відбулося саме в Театрі драми і комедії.

Ви скажете: о’кей, будь-яка вистава є унікальною! Але не в кожному театрі є те, що буде в нас: після Матео одразу приїжджає білоруський режисер Євген Корняк, який займається фізичним візуальним театром, і це – надзвичайно красиво.

Знову ж таки, у нашому театральному світі «красиво» – це рюші, костюми і величезні декорації. Але у нього інша краса – європейська і сучасна, де теж будуть прекрасні декорації, але це – зовсім інший формат, до якого ми хочемо привчити нашого глядача. Це буде якісний європейський сучасний театр у хорошому сенсі цього слова.

Усього, відтоді, як ми з Тамарою Труновою (головний режисер театру – ред.) прийшли у театр, було випущено вісім прем’єр. Двічі ми з’їздили в Європу, що не відбувалося з театром уже довгий час – у серпні були в Білостоку (Польща) з виставою «Погані дороги» і от у листопаді – в Мюнхені (Німеччина) з виставою «Дві панянки в бік півночі». Це обидві вистави Тамари Трунової.

- Я знаю, що з вашим приходом відбулися деякі зміни навіть у приміщенні театру, ви оновили фойє?

- Так, за цей час ми залучили близько 800 тисяч гривень інвестицій. Це спонсорські гроші, що нам прийшли від компаній, які розробили для нас новий логотип, новий бренд-бук, сайт і оснастили фойє новими моніторами.

Коли ви заходите до будівлі театру, то перше, що бачите, – це наш логотип, що світиться, і монітори з портретами акторів. Це те, чим я можу пишатися, воно коштує великих грошей, а нам просто подарували!

Ми змінили фойє, зробили зону рецепції – у нас тепер немає отого віконця адміністратора, де ти, згинаючись, щось намагаєшся дізнатися.

Ми змінили саме ставлення до глядача: у зону рецепції може потрапити будь-хто, ніхто на вході не перевіряє квиток, там є дивани, міні-бар, можна підійти щось замовити, посидіти.

Тобто, ми чекаємо наших гостей вже за годину до вистави, а дуже мало київських театрів відкривають свої двері заздалегідь. У подальшому, звісно, мені б хотілося відкриватися ще раніше.

Це лише частина тих змін, які з нами відбулися, я можу розповідати про це годинами. Знову ж таки, коли я кажу про зміни, це не означає, що до цього було погано! Я просто розповідаю про те, що ми зробили.

- Вибудовуючи систему роботи, чим ви надихалися, адже наші традиційні театри трохи не так влаштовані?

У нас тотальна позиція невігластва – ми самі все знаємо, самі все вміємо. Але – в цьому немає правди

- Це німецький і польський досвід. Я взагалі дуже надихаюся німецьким театром, тому що вважаю його на сьогодні найсильнішим у світі – й за організацією роботи, і за культурним продуктом. Польський театр також працює надзвичайно сильно.

Мені здається, що зараз нам всім треба сказати, що ми практично нічого не знаємо і нам всім треба вчитися! Тому, що спостерігається тотальна позиція невігластва – ми самі все знаємо, самі все вміємо, це наша школа і т.п. Але, в цьому немає правди! В цьому є лише комплекси, які йдуть від Радянського Союзу, коли нам постійно говорили, що треба бути трішечки тихішими чи трішечки гіршими. А якщо ти хочеш бути кращим – то їдь до Москви!

І це абсолютно правда – всіх найкращих режисерів забирали, найкращих акторів запрошували до Москви і Пітера, але час пройшов! Ми маємо розуміти, що ми тут, і повинні робити найкращий продукт, але як його робити ми, на жаль, не знаємо... Тому треба вчитися. Це моя позиція і моя філософія.

НІ Я, НІ ГОЛОВНИЙ РЕЖИСЕР ТЕАТРУ НЕ БУДЕМО ПРОСИТИ РЕЖИСЕРІВ: «НУ, ВІЗЬМІТЬ ЦЬОГО АКТОРА, НАМ ЖЕ ТРЕБА ПЛАН».

- У театрі велика акторська трупа?

- Дуже. Навіть, завелика, я б сказав, якщо відверто.

- Тобто, виходить, що не всі актори можуть бути залучені у виставах, що викликає певні проблеми у колективі?

- Ну, взагалі то, це не наша проблема, яка почалася ще багато років тому. Зараз у штаті театру 72 актори, а театр має лише дві сцени! І то, другу сцену ми, фактично, тільки зараз перезапустили, бо раніше там не було правильної звукоізоляції.

Це так звана мала сцена, вона розташована на другому поверсі й розрахована на 60 місць. Вона функціонувала й раніше, але через проблеми зі звукоізоляцією – не можна було грати вистави паралельно. А зараз можемо, тому наповнюємо її репертуар, щоб працювати на повну.

- Ви говорите, що завеликий штат – це проблема, а запуск малої сцени її якось вирішить?

У акторів має бути конкуренція, і режисери мають працювати з тими, з ким хочуть

- Чесно кажучи, це зараз найважча тема, бо по-хорошому, для того, щоб забезпечити всіх роботою, треба мати чотири сцени! Як, наприклад, у театрі російською драми.

На дві сцени має бути 40 акторів. Звісно, не хочеться нікого звільняти, чи не продовжувати з кимось контракт, але вихід з цієї ситуації ми поки що не знайшли.

А пропонувати актора запрошеним режисерам лише через те, щоб дати йому роботу, – це теж не правильно, у акторів має бути конкуренція! І режисери мають працювати з тими, з ким хочуть.

Я не буду називати імена, але у нас є актори, з якими хочуть працювати всі режисери, які приходять! То виходить, що це питання – до тих акторів, з якими не хочуть працювати! Режисери ж бачать вистави, передивляються фільми…

Ні я, ні головний режисер театру Тамара Трунова не будемо займатися тим, що просити: «Ну, візьміть цього актора, нам же ж треба план. А давайте, другим складом візьмете ось цього, або цього». Це – неправильно, і позбавляє театр конкуренції у хорошому сенсі цього слова, а актора – відповідальності. Тому, що він звикає думати так: «Я собі на ставці сиджу, якусь роль все одно дадуть», але цього не має бути.

У нас в театрі є велика кількість вікових акторів, але фішка в тому, що в мене немає з ними проблем! Вони всі багато працюють, у них багато ролей і, в принципі, з ними хочуть працювати режисери. Але є велика кількість акторів середнього віку, з якими не дуже хочуть працювати.

 І все це не виключає, що у нас, можливо, – одна з найсильніших труп у країні! У нас найкрутіші актори, а зараз ще набрали трішечки молоді, тому що, коли ми з Тамарою почали зустрічатися з акторами, то зрозуміли, що у нас дефіцит молодих акторів.

У нас сильна трупа і є просто фантастичні актори. Я щасливий, що є можливість із ними попрацювати.

- Стасе, незважаючи на те, що ви драматичний театр, у вас в репертуарі є дуже музичні вистави. Взяти «ГолохвастOFF», наприклад. Це така вимога часу, що у театрі має бути все – і спів, і гра, й танці?

Якщо режисер хоче, щоб по сцені їздила машина, ми будемо це робити

- Ми не є музично-драматичним театром, яких у нас в Україні існує багато, ми – академічний Театр драми і комедії, але – якщо у режисера є бажання зробити такий от «фінт», то ми зробимо все!

Взагалі, театр має відштовхуватися від режисерського задуму і від режисера, який приходить ставити виставу. Режисер у нас оточений величезною увагою й опікою, от зараз ми з вами спілкуємося, а у нашого італійського режисера Матіо Сп’яцці і його команди – вареники-паті. Ми нашою театральною командою будемо вчити їх робити вареники (сміється).

Тобто, якщо режисер хоче вареники-паті, ми зробимо вареники-паті, якщо режисер хоче, щоб у виставі співали, грали чи щоб машина їздила по сцені, – ми будемо це робити!

Звісно, в рамках норм, дозволених законом, тому що бажання бувають різні.

МЕНІ ДИВНО, КОЛИ В ТВОЇЙ КРАЇНІ ЙДЕ ВІЙНА І ТИ СТАВИШ ВИСТАВУ ПРО «ЧУЖУ» ВІЙНУ, АЛЕ НЕ ЧІПЛЯЄШ СВОЮ

- Якщо говорити про норми, то чи є межа епатажу, яку вже не варто переходити на сцені театру? І чи є в репертуарі вистави, які ви б назвали епатажними?

- Я не дуже люблю слово «епатаж», тому що не зовсім розумію його значення. Тобто, я розумію його класичне значення: наприклад, для багатьох епатаж – це обсценна лексика на сцені, або оголене тіло. Але, ну, вибачте, це було епатажем в 50-х роках ХХ сторіччя! Це було ще а-а-ж коли! Зараз треба думати про те, як одягти актора, а всі досі хочуть його роздягти.

Епатажем також є нетрадиційне виконання твору, різко відмінне від звичного, що може виражатися в художньому трактуванні образу твору, техніці. І за цими критеріями, напевно, я б відзначив «Погані дороги», «Сталкери» і виставу «Клас».

«Погані дороги» – це шість історій про Донбас від нашої головної режисерки Тамари Трунової. Я вважаю її однією з найсильніших вистав у репертуарі. Це вистава, яка тебе вибиває з колії, оскільки це тема, на яку в нас у театральному світі не прийнято говорити.

Режисер – це людина, яка йде в авангарді, як полководець

Є багато театрів, які ніби не помічають, що у нас відбувається. Мені дивно, коли в твоїй країні йде війна – і ти ставиш виставу про якусь «чужу» війну, але не чіпляєш свою. Це якась історія, яку я не можу зрозуміти, і яку не можуть зрозуміти європейці, котрі до нас приїжджають.

«Клас» – це вистава про булінг, вона йде на камерній сцені.

Вистава «Сталкери» – про родину, яка живе в Чорнобильській зоні, йде вже багато років, п’ять сезонів точно. Ці три вистави, які, мені здається, умовно можуть підпасти під категорію «епатажні».

- Ви сказали, що деякі режисери не чіпляються за сьогоденні теми, можливо, вони не беруться за це, оскільки те, що актуально зараз, може втратити актуальність вже через рік. А театру ж, напевно, хочеться мати в репертуарі щось «довгограюче»?

- А хто сказав, що вистава має жити 20 років?! Вистава може жити один сезон, вистава може жити два місяці, або, навіть, один день!

- То, напевно, ще з радянських часів у нас лишилося переконання, що сотий показ вистави – це справжнє визнання.

Ти маєш, як Данко, запалити простір собою і своєю ідеєю, а без того, щоб бути сміливим, це зробити неможливо

- Але ж, ви розумієте, що це вже не відповідає часу? І це, на мій погляд, таке боягузтво, коли ти думаєш: «Блін, а якщо зміниться ситуація? Краще не чіпатиму цю тему»...

Для мене не зрозумілий режисер, який не висловлює своєї позиції з тих чи інших питань. Режисер – це людина, яка йде в авангарді, як полководець. Він має бути, як Сергій Данченко, котрий, на мій погляд, був найуспішнішим керівником театру Франка за останні 30 років, і який завжди казав, що режисер – це людина, яка відкриває новий світ.

Ти маєш, як Данко, запалити цей простір собою і своєю ідеєю, а без того, щоб бути сміливим, це зробити неможливо.

МИ ЖИВЕМО В СВІТІ, ЯКІЙ ЗМІНЮЄТЬСЯ, І В ПРОФЕСІЇ, ЯКА Є КОНКУРЕНТНОЮ! КОЛИСЬ І МЕНІ СКАЖУТЬ: «ДО ПОБАЧЕННЯ!»

- Нещодавно Остап Ступка підняв делікатну тему про те, що в наших театрах не вміють прощатися з виставами – вистави закривають тихцем від акторів – то в цьому випадку це теж боягузтво? І, якщо так, то чиє?

- На мій погляд, ця історія – суто акторська. От, як ви сказали, сота вистава, двохсота вистава – ми звикли триматися за вистави. Іноді мені, як директору, дуже важко актору сказати: «Слухай, це, напевно, буде остання вистава». Мені набагато легше сказати: «Ми подумаємо», чи «поки що не робимо на цьому фінал», а потім набратися сили і сказати – так, це остання вистава.

Звісно, краще говорити про це відкрито. Проговорювати. Але, знову ж таки, ми зараз знаходимося в безкінечній істерії. Актори пишуть довжелезні пости про те, що вони пішли з театру. Ну, послухайте, ми живемо в світі, який змінюється. Ми існуємо в професії, яка є конкурентною! І колись настане час, коли мені скажуть: «Станіславе Ігоровичу, до побачення! Ви вже не підходите нам, на жаль». Я скажу: «О’кей, я ще міг би, звісно, попрацювати». Трошечки покрекчу, і все-таки піду. Сподіваюся, що колись настане цей час, прийдуть молоді й скажуть – ми хочемо це робити.

Ми вже скоро будемо собі купувати нову нирку і вставляти в найближчій клініці, але при цьому ми не можемо поєднати і зрозуміти якихось простих речей. Це розрив, у якому ми жили у «постсовку», і він зараз на піку, і мені здається – це пік абсурду.

- А раптом це ще не пік? До теми Фейсбуку, цього «задзеркалля», де кожен живе у своїй інформаційній бульбашці. Хтось бачить у цьому позитив, а хтось негатив. Ви дуже активний у ФБ, часто пишете пости – й особисті, й про життя театру. Він допомагає вам?

 – Мені – так! Мені здається, що Фейсбук зробив моєму поколінню хорошу послугу. Я візьму на себе сміливість сказати, що є покоління режисерів мого віку і ми відбулися! Це дуже добре, тому що покоління до нас, на жаль, не відбулося.

Моє покоління це: я, Максим Голенко, Тамара Трунова, Влада Білозоренко. І мені здається, що в якийсь момент ми взяли на себе сміливість сказати: «Ну, послухайте, так як було – не буде. Ми хочемо йти своїм шляхом. І дайте нам право робити ці помилки!».

Ми зараз дуже не збігаємося у поглядах з Олегом Вергелісом, здоров’я йому, але колись він сказав таку класну фразу, що покоління режисерів до нас – це «тихе покоління».

Тобто, покоління, яке, от «я знайшов своє місце, і все, мені більше нічого не треба, я нічого такого казати не буду, у нас цехова солідарність». Оця «цехова солідарність» мені подобається найбільше! Всі про всіх кажуть лише з посмішкою. Я не говорю, що всім треба знаходитися в постійному негативі, але треба говорити одне одному і про мінуси в роботі, й про якісь проблеми, треба зрозуміти, що ми не найкращі!

Приємно, що ми це змогли і вибороли собі це право, і за нами вже йдуть ще молодші й цікаві режисери. Але, знову ж таки, серед них є ті, хто повторюють помилки більш старших поколінь – промовчати, не сказати, бути тихішим, не виділятися. Це неприємно, мені хотілося б, щоб ми перебороли цю пострадянську хворобу, але напевно, що вона так глибоко в нас сидить, що ми ще не одне покоління будемо вигрібатися з цієї історії.

ВСЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ТЕ, ЩО В НАС НЕМАЄ ІНСТИТУТУ ЗІРОК, Я ПОКЛАДАЮ САМЕ НА ЖУРНАЛІСТІВ

- Якщо говорити про акторів, то чи можна сказати, що попереднє акторське покоління було більш тихіше, ніж нинішнє? І чи таке вже «буйне» покоління акторів сьогоднішніх? Адже неодноразово мої гості – фахівці зі світу театру й кіно – говорили, що у нас немає «інституту зірок».

- Так. Я не хочу, щоб ви на мене ображалися, я зараз знаходжуся в Укрінформі, але всю відповідальність за те, що в нас немає інституту зірок, я покладаю саме на журналістів.

Ви якраз одна з тих, хто іде проти течії, і хто намагається зробити іншу історію, але інституту зірок у нас немає, тому що журналісти зробили у нас зірками політиків! І це найпаскудніше, що могло відбутися з нашою країною в інформаційному полі.

В нашій країні все буде о’кей лише тоді, коли нашими зірками стануть художники, письменники, режисери, актори, науковці.

Ну, добре, не всі цікавляться театром, тоді давайте візьмемо спорт! Вася Ломаченко розповідає, що в Нью-Йорку він не може пройти вулицею, його всі впізнають і підходять, а у нас він ходить – і його ніхто не помічає! Я не розумію, як таке може бути?!

На жаль, панове журналісти, вся ця відповідальність лежить на вас: поки ви будете займатися «джинсою», нічого в нас не зміниться, тому що ви вкладаєте в мізки людей, що, вибачте, депутат (той що «скотиняка») – це «звєзда» і по всіх каналах показують його паскудну бійку, але, вибачте, у цей час відбувається купа всього крутого в нашій країні!

На телебаченні у Німеччині теж говорять і про секс-скандали, і про все подібне, але коли ти в прайм-тайм бачиш інтерв’ю з оперною співачкою, ти розумієш, чому в цій країні кількість глядачів музичних фестивалів, опер, оперет і просто концертів класичної музики – більша, ніж відвідувачів футбольних матчів!

При тому, що футбольні матчі – це надзвичайно круто в Німеччині, там повні стадіони, у «Борусії» (Дортмунд), наприклад, – близько 60 тисяч, якщо я не помиляюся, кожного матчу ходить. А кількість поціновувачів класичної музики більша, розумієте!

Я розумію, що в економіці у них краще, може це якісь пов’язані речі, але чому так? Може треба вектор трішечки змінити?

- Не знаю, як і чи треба виправдовуватись, але так відбувається, напевно, через те, що засоби масової інформації роблять заміри, дивляться – що глядача цікавить, і якщо їх цікавлять скандальні політики, то вони будуть ними «годувати» споживача. Йдучи за запитом публіки, але напевно – публіка не завжди має нами керувати.

- Абсолютно. За цією логікою, я повинен 5 або 6 разів на тиждень ставити дурнуваті комедії з коханцем під ліжком, чоловіком, який приїхав з відрядження, і всі вистави Рея Куні – але ж я цього не роблю! Я роблю свій вклад у те, щоб поговорити з різним глядачем про різне! А мене чомусь пічкають з телеекранів іншим.

Вони вже догралися до того, що телебачення фактично зникає і покоління моє та молодші – вже не будуть користуватися телебаченням у класичному сенсі цього слова.

- Вони підуть на ютуб-канали, які пропонують аналогічне, мені здається…

- Знову ж таки, от, наприклад, Роман Скрипін, це ж незалежний журналіст, і я дивлюся – до нього плюс-мінус ті самі люди приходять. І здебільшого, це політики.

Ми з вами навіть перед ефіром говорили, що поставиш інтерв’ю з політиком – купа переглядів, поставиш якогось режисера – 500 переглядів.

Нам треба виходити з цього, треба дати собі якусь раду.

У НАС ПРОХОДИТЬ АКЦІЯ «ДОСТУПНИЙ ТЕАТР», В РАМКАХ ЯКОЇ КВИТКИ НА ВИСТАВИ КОШТУЮТЬ 50 АБО 100 ГРИВЕНЬ

- Будемо разом намагатися. А зараз розкажіть мені детальніше про акцію «Доступний театр». У чому саме доступність? У ціні на квиток?

- Так, у нас є така акція, яка проходить раз на 2-3 місяці й називається «Доступний театр». У рамках неї – квитки на вистави коштують 50 або 100 гривень (партер – 100 гривень, балкон – 50). На деякі вистави нам довелося підняти вартість квитка, тому це, певним чином, зроблено для рівноваги.

Але це дуже хороші вистави, не подумайте, що це ті, які не продаються, ні! Наприклад, у грудні – «Життя попереду» Дмитра Богомазова, а в листопаді була вистава Тамари Трунової «Погані дороги». Ми робимо такий жест, щоб різний глядач міг побачити, навіть іноді – дуже радикальну виставу. Це з польського досвіду: у них є такий день, коли ти можеш купити на певні вистави квиток за 1 злотий.

Але, знову ж таки, у них театр на цьому не втрачає, бо їхнє міністерство культури замовляє вистави – й оплачує їх цьому театру повністю. Мені здається, що це крута акція, але, на жаль, нашому Міністерству культури поки що нічого не треба.

Ми втрачаємо свої гроші, але робимо це заради нашого глядача.

- А можливо, ця ініціатива до міністерства культури має від театрів іти?

- Слухайте, ми стільки вже ініціатив давали, чесно, мені простіше самому зробити! Я дуже радий, що ми підпорядковуємося Департаменту культури, тому що в нас у Києві він дуже крутий. Я зараз навіть прийшов на інтерв’ю з департаменту. Ми їдемо до Польщі, щоб робити спільні проєкти, і нам у цій поїздці допомагає Департамент культури. Мені набагато простіше з ними про щось домовитися, тому що вони молоді, активні, я їх бачу кожного вечора в якомусь театрі або на якомусь заході. Це люди, які живуть тим, з чим працюють, або працюють з тим, чим живуть, – і це важливий аспект.

Кожен має займатися своєю справою. Мені здається, що Міністерство культури має займатися театрами і нашою всією культурною спадщиною, і має з цим працювати. Не я з ними, а вони зі мною, і тоді я скажу: «О’кей, давайте зробимо це, це і це». А у нас Міністерство культури відповідає лише за національні театри. І це взагалі окрема тема! Тому, що не може бути різниця у фінансуванні національних і міських театрів у 8, 10, 12 разів.

- Вона справді така велика?

- Вона величезна, розумієте? При тому, що національні театри, фактично всі, – не роблять, нічого такого, чого не робимо ми! У нас є єдиний національний театр – це театр оперети, який відповідає своєму статусу.

Що таке національний театр? Це театр, який постійно працює за кордоном. Бо чому їм надається ця доплата і така велика різниця у зарплатні у два, три рази? Тому що вони мають постійно представляти країну за кордоном, так, як оперета працює: у них сьогодні вистава тут, завтра у Польщі, потім у Словаччині, а потім – спільний концерт у Португалії. А всі інші театри так не працюють.

Якщо ми беремо театр ім. Франка, то у них має бути розписаний план на рік уперед. Але цього не відбувається.

Ну, о’кей, зробимо знижку Молодому театру, який тільки-но отримав цей статус і лише з нового року входить у нього. Але всі інші театри… де ваша робота?! Чим ви відрізняєтеся від нас?

В цьому – найважливіше питання, і я не можу пояснити своєму акторові, чому він отримує 12 тисяч гривень, а такий самий, або навіть гірший актор – отримує в національному театрі 25-30 тисяч.

ЯКЩО ШКОЛЯР УПЕРШЕ ПОТРАПИТЬ ДО ТЕАТРУ НА ЯКУСЬ «НАТАЛКУ-ПОЛТАВКУ», НІЧОГО ХОРОШОГО З ЦЬОГО НЕ ВИЙДЕ: БУДЕ ТРАВМОВАНА ТЕАТРОМ ЛЮДИНА

- Ви згадали про театр оперети, а до речі – її керівник Богдан Струтинський має дуже цікаву ініціативу – «Урок театру». Він говорив, що свого часу вже звертався з цією ідеєю до міністра освіти і має намір «просувати» її далі.

Мені здається, це гарно – починати зі школи знайомити дітей зі сценою. Коли я вчилася в школі, нас водили на різні вистави: що ми там робили, то вже інша справа, але – що таке театр – знали. Вам ідея «Урок театру» подобається?

- Звісно. Але тут важливо правильно підійти до цього питання, тому що, от як ви самі сказали: «Що ми там робили, то інша справа…». Мене теж водили у школі на вистави. Пам’ятаю, це був Одеський оперний театр і, звісно, я нічого зараз не згадаю про ту виставу, крім того, що я залицявся до своєї однокласниці. А це була, здається «Жизель»…

Мені здається, тут важливо, щоб Міністерство культури спільно з Міністерством освіти розробили якусь «дорожню карту». Наприклад, у нас є вистава «Клас» – це крута вистава для 9-11 класів, тому що в ній порушуються важливі для цього віку проблеми. І дуже круто, що після вистави ми могли б зробити обговорення з учнями, бо це вистава, у якій використовуються особисті історії акторів, які зазнали булінгу, і пояснюється, як вони виходили з цих ситуацій. Це крута ініціатива була б!

А якщо повести дітей, вибачте, на якусь «Наталку-Полтавку», то, думаю, нічого хорошого з цього не вийде: хлопці залицятимуться до дівчат, а дівчата будуть сидіти в Інстаграмі (сміється). А важливо, щоб залишився якийсь бек-ап, або хоча б був якийсь розважальний момент, як, наприклад, в опереті «Сімейка Адамсів» театру оперети.

Що є класний розважальний контент для підлітків у театру «Золоті ворота» – вистава «Наташина мрія».

Тому, якщо підійдуть до цієї ініціативи розумно, то буде класно, а якщо розкидають по національних театрах – то нічого хорошого з цього не вийде, це будуть травмовані театром люди, які прийдуть у нього наступного разу, в найкращому випадку – на перше побачення, або якщо треба буде здивувати когось.

НЕ ВИТРАЧАЙТЕ СВОЇ ГРОШІ НА РОСІЙСЬКИЙ НЕПОТРІБ! ХОДІТЬ НА УКРАЇНСЬКИХ АРТИСТІВ, ВОНИ ДУЖЕ КРУТІ Й НА ЕСТРАДІ, Й У ТЕАТРІ

- Якщо говорити про кількість глядачів, вона зросла? Вільних місць небагато лишається? Мені здається, що зараз у театр стало популярно ходити? Принаймні, у Києві. Можливо, у регіонах не так, але столичні театри заповнені вщерть.

З Росії на гастролі до нас їздив усілякий непотріб, який у потязі ще вчив текст

- Так, і це класно! І це є наслідком того, що до нас перестали їздити дешеві антрепризи з Росії. Коли мені кажуть: «Мистецтво повинно бути відкритим, ви повинні конкурувати» – я говорю: «Вибачте! Конкурувати ми можемо лише тоді, коли ми на однакових засадах опиняємося на телебаченні, коли наші актори грають головні ролі – тоді ми можемо конкурувати; а коли до нас приїжджають люди, які не вилазять з дешевих серіалів, які крутяться по наших каналах, то з ними неможливо конкурувати, тому що вони набагато відоміші!».

А до нас же й не приїжджав якісний російський театральний продукт! Жодного талановитого російського режисера: ні Богомолов, ні Серебренніков, ні Бутусов. До нас їздив усілякий дріб’язок, непотріб, який у потязі чи в літакові ще вчив текст. Але квитки на їхні вистави коштували тисячу гривень – і ти вже не міг піти в наш театр, бо з твого бюджету вже ці гроші витягли. А на цю тисячу ти міг купити 2, 3, 4 квитки на інші київські вистави.

Зараз ситуація змінилася, глядач, який хотів отримувати цей продукт, подумав: «А давайте подивимось – що там у київських театрах». При цьому з’явився український серіальний продукт, наші актори почали зніматися у головних ролях, їх стали впізнавати, процес закрутився. На сьогодні справді є вистави, на які дуже важко купити квитки.

Але зараз до нас знову повернулися усілякі там Меладзе. І порівняйте, наприклад, кошти, витрачені на сценічний майданчик, декорації й ефекти під час виступу The Hardkiss – і той мінімум, який був витрачений на сцену під час виступу Меладзе. У цьому величезна різниця у ставленні до глядача. Ми для них ніколи не будемо чимось важливим, це завжди буде просто заробляння грошей.

Тому я хочу звернутися до всіх глядачів: не витрачайте свої кошти на таке відношення до себе! Ходіть на українських артистів, тим більше, що у нас вони дуже круті. Й на естраді, й у театрі – у нас є, чим вас здивувати і ми маємо продукт, який за якістю не те, що не поступається російському, а йде попереду!

- То на яку виставу Театру драми і комедії порадите сходити, щоб під Новий рік посмакувати найякіснішим і найсмачнішим вашим продуктом?

- Дивлячись, що ви хочете: якщо таку комедію, щоб ні про що не думати, а прийти, випити келих шампанського… (У нас, до речі, дуже класний буфет, теж оновлений. Може на зимовий період ще й глінтвейн зробимо…)

- У зал із шампанським ще не пускаєте?

- Ні, поки що ні. Але ми думаємо над цим! (сміється).

Так от, якщо хочеться чогось легкого, то це: «Глядачі на виставу не допускаються!», «Людина, яка платить», «Жіноча логіка» і «Дві панянки у бік півночі». Це вистави, на які приходиш, кайфуєш, відпочиваєш!

Якщо ви хочете подивитися хорошу класичну виставу і подумати про щось високе, то це, наприклад, «Три сестри», від Едуарда Митницького, яка йде на камерній сцені. Це його остання, дуже прекрасна вистава.

Або «Море, ніч, свічки», де у головній ролі – наша зірка кіно і прекрасний режисер Ахтем Сеітаблаєв, або «Бесприданница. Версия» від нашої головної режисерки Тамари Трунової.

Якщо говорити про щось актуальне, сучасне, драйвове – то це на великій сцені: «Сталкери» і «Погані дороги», а на малій сцені – вистави «Клас» і «Альбатроси».

Запрошуємо вас, у нас дуже класні вистави і фантастичні актори. Тому тримайтеся свого берега і приходьте в Театр драми і комедії!

Любов Базів. Київ

Фото: Геннадій Мінченко, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-