Микола Куліш. 2. Симеоном Стовпником стану отут

Микола Куліш. 2. Симеоном Стовпником стану отут

Укрінформ
Завершуємо, в рамках проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ", розповідь про українського драматурга, представника Розстріляного Відродження

Опинившись у 1925 р. у Харкові, 33-річний апостол нової української драми швидко познайомився із провідними діячами національної літератури. З-посеред товаришів та колег з’явилися Микола Хвильовий, Остап Вишня, Олександр Довженко, Лесь Курбас, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Юрій Яновський, Юрій Смолич, Григорій Епік, Олесь Досвітній, Михайло Яловий, Аркадій Любченко, Майк Йогансен, Іван Сенченко, Олекса Слісаренко та інші.

Микола Куліш у 1920-ті рр.
Микола Куліш у 1920-ті рр.

Буквально за кілька місяців Микола Куліш перетворився на одну з центральних постатей культурно-мистецького життя, а невдовзі став незаперечним провідником тодішньої української драми. Це мовчки визнали його колеги: Іван Кочерга, Іван Микитенко, Іван Дніпровський, Мирослав Ірчан, котрі вже мали досвід написання оригінальних п’єс. Не знаю, чи то просто збіг обставин, але наступна, друга авторська п’єса Миколи Куліша – “Комуна в степах” (1925), відтворила спроби сільської бідноти крокувати по життю новими шляхами. Її прем’єра у харківському театрі “Березіль” відбулася 17 жовтня 1925 р. До постановки режисер Павло Береза-Кудрицький залучив провідних акторів, як-то: Степан Шагайда, Амвросій Бучма, Валентина Чистякова, Рита Нещадименко, Петро Масоха, Мар’ян Крушельницький.

Не випадково, у листопаді 1926 р. Миколу Куліша обрали другим – після Миколи Хвильового – президентом літературного об’єднання “ВАПЛІТЕ” (Вільна академія пролетарської літератури), що через засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури закладала підмурівок нової української літератури. Керівну посаду Микола Гурович обіймав до 28 січня 1928 р.

*  *  *

Він ще не скидався на навіженого реформатора із ціпочком, колишнього листоношу Малахія Миновича Стаканчика з авторської п’єси “Народний Малахій” (1927), котрий уголос, за панування більшовиків, ставив риторичні запитання, варті 15 років розстрілу з конфіскацією майна. Йому миналося: що взяти з навіженого?

сцена з вистави «Народний Малахій», театр «Березіль», 1928 р.
Сцена з вистави «Народний Малахій», театр «Березіль», 1928 р.

- Як ти можеш за соціалізм, тим паче за кооперацію стати, коли вся вона до останнього ґудзика фальшива?

- Бо головне ж тепер – реформа Людини, і саме про це проекти я склав.

- Проблеми – це пломби, що ними запечатано двері в майбутнє. 1) Про негайну реформу Людини і, в першу чергу, українського роду, бо в стані дядьків та перекладачів на тім світі зайців будемо пасти; 2) про реформу української мови з погляду повного соціалізму, а не так, як на телеграфі, що за слово удень правлять, як за два слова – уночі; 3) додаток: схема перебудови України з центром у Києві, бо Харків здається мені на контору.

Афіша до вистави Народний Малахій, 1928 р
Афіша вистави Народний Малахій, 1928 р

У харківському театрі “Березіль” прем’єра п’єси “Народний Малахій” відбулася 31 березня 1928 р. Вистава мала шалений успіх, її жваво обговорювали в мистецьких колах та в середовищі інтелігенції. А листоноша Малахій Стаканчик розперезувався:

- Дайте мені посаду стояти, коли всі сидять! Інакше Симеоном Стовпником стану отут і стоятиму, аж поки РНК (Рада Народних Комісарів УСРР. – О.Р.) не розгляне моїх проектів.

Не дрімала офіційна критика: відчувши натяк на крамолу, цензура твір під корінь зрубала. Невдовзі через різку партійну критику і ВАПЛІТЕ наказало довго жити, оголосивши про свою самоліквідацію. Виясніло: колись модна “українізація” силоміць згортається, за радянської дійсності національна мова і культура – небажані для пролетаріату дамочки.

Лесь Курбас
Лесь Курбас

*  *  *

Кожен із них до особистої зустрічі був явищем в сучасній українській культурі, а після знайомства вони склали європейський феномен. Так стали зорі, до Харкова з Києва за рішенням уряду перебралася його трупа, а в травні 1926 р. змінила химерну й конструктивістську назву “Кийдрамте” (Київський драматичний театр) на… “Березіль”. Давно шукав нове ім’я режисер, актор, драматург та реформатор національного театру Лесь Курбас (1887-1937), поки не натрапив на вірш Нобелівського лауреата (1903) в галузі літератури, норвезького поета Б’єрнстьєрне Б’єрнсона (Bjørnstjerne Martinus Bjørnson; 1832-1910):

- Я вибираю березіль – / Він ламає все старе, / Пробива новому місце, / Він зчиняє силу шуму, / Він стремить. / Я обираю березіль, / Тому, що він – буря, / Тому, що він – сміх, / Тому, що в ньому – сила, / Тому, що він – переворот, / з якого літо родиться.

Познайомившись у 1925 р. і заприязнівши, одне в одному вони не просто знайшли однодумця, досить швидко у кожного з них почало увиразнюватися друге “Я”: у власних експериментах постановник знайшов бажане світовідчуття, драматург – авторське світобачення. Наступного року один із персонажів оспівуватиме святе право митця на внутрішні пошуки:

- Ой, як ми не втямимо, навіть ще не бачимо, – яких прав, яких прав надала Революція людині! Істинно потрібні оновлені очі, щоб бачити Їх... Хотів заборонити мені йти у подорож... А ще начраймил (начальник районного відділку міліції, – О.Р.). Він, як і ти, куме, не втямить, що право на велику подорож дала мені Революція...

Шукаючи нові форми театральної подачі, відновлюючи старі, несправедливо забуті засоби візуалізації літературного слова, особливу увага Лесь Курбас надавав мові тіла: рух у сценічному просторі, виразність жесту, нюансування характеру. У театральне дійство повернувся спорт, часом – акробатика, відродилася техніка перевтілення, рахуючи й концепцію “розумного арлекіна”. Недарма ж про новатора Курбаса пліткували, мовляв, він може поставити навіть таблицю множення.

Прикметно, що двох великих митців звело не Ego, а нагальна потреба, не жага слави, а нова дійсність. У спогадах письменниця та перекладачка Надія Суровцова (1896-1985), багаторічний в’язень “сталінських ґулаґів” пригадала такий епізод:

- Леся Курбаса цікавив новий європейський репертуар, його молода драматургія. Він довідався, що я маю деякі зв’язки з англійськими письменниками (тоді він поставив п’єсу-притчу “Седі”, написану британським драматургом Джоном Колтоном за новелою “Злива” Сомерсета Моема, де центральну роль, лоретки Седі Томпсон виконала Наталя Ужвій. – О.Р.), і він запропонував мені видобути що-небудь з Англії. Незабаром через молодого, маловідомого письменника, Ланселота Уайта, мені надіслали деякі модерні твори. Отож ми зібрались у мене на вулиці Раковського 19, щоб ознайомитися з п’єсами. Прийшли кілька осіб: Лесь Курбас, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Олесь Досвітній та академік Дмитро Багалій. Ці англійці щось не прийшлися нам до вподоби, і я так і не перекладала надісланого.

*  *  *

Не лише модерновий український театр, а й сучасну українську драматургію належало створити. Під тим кутом зору для Миколи Куліша красне письмо стало священнодійством, літературною літургією. Сідати писати драматург міг лише тоді, коли кімнату ідеально прибрали, підлогу до блиску вимили. До письменницького столу, взагалі, всім рідним підходити заборонялося, бо там найдрібніші речі опинялися – раз і назавжди – на чітко визначеному місці. Тут ніякої тобі чужої сценографії Микола Гурович ніколи нікому не дарував!

Із цього приводу український режисер театру і кіно, професор Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого Лесь Танюк (1938-2016) висловився більш узагальнено:

- Зустріч із Лесем Курбасом та “Березолем” круто змінила не лише біографію, а й творчий метод драматурга. Відбулося взаємопроникнення, взаємозапліднення режисерських, акторських і драматургічних задумів, без єдності яких нема й не може бути істинного театру... Це була єдина й цільна лабораторія української культури, і Куліш нарівні з іншими був не тільки співтворцем цієї лабораторії, а й дітищем їхнього спільного пошуку, духовного змужніння, мистецького поступу.

Сцена з вистави Маклена Граса, 1928 р
Сцена з вистави Маклена Граса, 1928 р

Насправді, саме в творчому тандемі вони створили чотири шедеври: комедію “Так загинув Гуска”, яку, на жаль, не випустила цензура, трагікомедію “Народний Малахій”, сатиричну комедію “Мина Мазайло” (1929) і соціально-психологічну драму “Маклена Ґраса” (1933), що для обох митців стали вершинами творчої майстерності.

Із “мозолями у серці од любові й досади” вони іронічно вітали суворих гегемонів, що дорвалися до влади.

*  *  *

Споконвіку літературні читання будь-якому авторові слугували наочним опитуванням громадської думки. Але, в першу чергу, не розуміння, а підтримки шукав у перші роки харківського періоду життя український драматург. З-поміж колег він вирізняв й особливо цінував дружбу з Остапом Вишнею, Павлом Тичиною, Юрієм Яновським. Часто вони заходили на гостини до Миколи Куліша – на рибу або на пироги, які божественно пекла шановна теща, "бабуня-Божий цвіточок", як називав Поліну Василівну Невелль сам зять.

Члени ВАПЛІТЕ, сидять - Павло Тичина, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Олекса Слісаренко, Майк Йогансен, Гордій Коцюба, Петро Панч, Аркадій Любченко, 1926 р.
Члени ВАПЛІТЕ, сидять - Павло Тичина, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Олекса Слісаренко, Майк Йогансен, Гордій Коцюба, Петро Панч, Аркадій Любченко, 1926 р.

Скажу більше: із духовним лідером об’єднання “ВАПЛІТЕ” Миколою Хвильовим та геніальним сміхотворцем Остапом Вишнею вони часто їздили полювати на качок. Щиро кажучи, на відміну від товаришів, Микола Куліш не був затятим мисливцем, а вирушав на лови… вражень, думок, діалогів. У кожного своє стрілецтво: одні полюють пернатих, інші – сценки з життя. Аби не повертатися додому з порожніми руками і не засмучувати дружину, впольовану пташатину він… купував у крамниці. Одного разу дружина викрила таємницю чоловіка, коли на гусячій лапці знайшла папірчик зі скромним написом “Укрптахпром – Харків”.

То були щасливі, але поодинокі випадки творчого і людського порозуміння. На превеликий жаль, столична богема скрізь, у кожній країні однакова. Коли ейфорія перших місяців перебування у Харкові минула, і романтичні сподівання на розвій власної творчості поволі вщухли, Микола Куліш вимушено познайомився зі зворотною стороною навколомистецького життя:

- Дрібниці, політиканство, заздрість, конкуренція, плітки, фальш і старість, старість, одягнена у мундир чиновний, – ось літературне поле. Є окремі гарні працівники, та вони мудро заховані у мушлі свого мислення і творчості.

*  *  *

Ніхто ніколи у світі до Миколи Хвильового та Миколи Куліша не розбудовував радянську літературу, де кожен крок, ясна річ, був у новину, а в епоху побудови соціалізму попервах ввижався вільним обміном думок вільних від визиску митців. Тим часом боротьба за масового читача між літературними об’єднаннями переросла у моральне, а згодом і фізичне винищування опонентів.

Талановито і доволі сміливо у 1927 р. драма “Народний Малахій” зірвала “пластир індульгенції комунізму”. Аби захистити автора, не випадково титульний персонаж спочатку оскаженів та, зрештою, збожеволів на жахливій невідповідності рожевої мрії всього людства та смердючих реалій соціалістичного способу життя. Як слушно зауважував український публіцист, есеїст, критик Юрій Лавріненко (1905-1987):

- Все захоплювало глядача і лякало начальство. Тричі на вимогу влади корегували Микола Куліш та Лесь Курбас п’єсу та виставу, але вони не могли переробити духово-мистецьку бомбу на московський кисіль.

Спочатку (1930) “Народного Малахія”, а потім і політичну комедію “Мину Мазайло” (1939) репертуарна комісія заборонила. А що ви хотіли, правду матку у вічі різати:

- Серцем передчуваю, що українізація – це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади.

- Їхня українізація – це спосіб виявити усіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було... Попереджаю!

- Та в “Днях Турбіних” Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це – туман, чорний туман, каже, і все минеться. І я вірю, що все оце минеться. Зостанеться єдина, неподільна... СРСР.

*  *  *

Кажуть, ідеологічним каталізатором заборон, прописаних владою Миколі Кулішу та Лесю Курбасу, став 8-11 червня 1929 р. Всеукраїнський театральний диспут у Харкові, де попри настанови партійних босів УРСР митці пішли власним курсом.

Лесь Курбас:

- Я працюю для мас, але працюю по-новому і шукаю нових шляхів, щоб не було сплячки, щоб не було стабілізації, щоб революція йшла далі і тими формами й засобами, які ми робимо. Ваше несприйняття “Березоля” – це питання смаку, смак – це є звичка сприймання… Дозвольте мені це робити, дозвольте не йти лінією найменшого опору, бо робити те, що ви хочете, мені нічого не стоїть. Це значить покласти ноги на стільця – більше нічого, і ставити п’єсу. Мертвяки, до них слово. Дозвольте мені, живому, жити!

Микола Куліш:

- І коли мені Микола Рабічев (член правління пролетарського Робмису, Всеукраїнського комітету робітників мистецтва. – О.Р.) закидав, що я прикипів до цієї проблеми, то на це дозвольте відповісти так: як член партії і громадянин, я не можу оминути проблеми і не хочу розв’язувати її в білих рукавичках. Навіть у подальших своїх п’єсах (а я їх писав і писатиму за певним тематичним планом) я однаково відбиватиму й освітлюватиму національну проблему. Рекомендую це робити і вам.

Після таких контроверсійних спуртів на радянську сцену більше не потрапила жодна п’єса Миколи Куліша. Чому? Політика Партії виявилася іншою. Майже в кожному театрі великих міст еСеРеСеРії давали… “Дні Турбіних” Михайла Булгакова. Кажуть, вдягнувши в Москві, з дозволу Горця, театральний білогвардійський мундир, колишній киянин тужив за Російською імперією, яка поволі відроджувалась у дещо іншому вбранні, червонозоряному.

*  *  *

12 лютого 1929 р. українських письменників, душ із сорок, запросили до Москви на аудієнцію зі Сталіним. Збереглася стенограма зустрічі в Кремлі, щоправда, стенографістки, не розрізняючи українських письменників, позначали їх просто як… “голос із зали”; ну, типу балакучі раби приїхали... Наскільки мені відомо, у тому діалозі дослідники встановити лише запитання Валер’яна Поліщука (1897-1937), бо вже під час допитів слідчий поцікавився у бранця:

- Что вы спрашивали у товарища Сталина на встрече с украинскими писателями?

Й український поет, прозаїк, літературний критик відповів:

- Коли до України назад приєднають українські райони Воронежчини та Кубані?

Розмова тоді крутилася, насамперед, довкола національного питання.

Тим паче напередодні українських письменників загнали у МХАТ, де ті подивилися “Дні Турбіних” М.О.Булгакова та у більшості своїй визначили побачене "антиукраїнським спектаклем”. Дехто із літературознавців вважає, що 12 лютого 1929 р. саме Микола Куліш сміливо звернув увагу вождя на суперечливість заборони для українських творів націоналістичного ухилу в той час, коли Країною Рад вільно гуляла російська шовіністична пропаганда.

Це було розцінене як виклик, якщо не сказати – нечуване нахабство. Бо ж чорним по білому Вождь письмово пояснював 2 лютого 1929 р.:

- Что касается собственно пьесы ДНИ ТУРБИНЫХ, то она не так уж плоха, ибо она дает больше пользы, чем вреда.

Тим часом 12 лютого 1929 р. на запитання Миколи Куліша Сталін відповів:

- Чи є в п’єсі Булгакова хоч краплина корисного? Є. Так і за це спасибі.

истава Патетична соната в Камерному театрі у постановці Олександра таїрова, Москва, 1930 р
Вистава “Патетична соната” в Камерному театрі у постановці Олександра таїрова, Москва, 1930 р

Подібної великодержавної “вдячності” український драматург не прийняв, а виписав власну, гірку мікстуру. Отже, у відповідь на булгаківські “Дні Турбіних” Микола Куліш написав “Патетичну сонату”, яку негайно заборонили в Україні. І тоді російський режисер, у 1920-х рр. – один з найзнаменитіших постановників Радянського Союзу Олександр Таїров (1885-1950) поставив спектакль на сцені Камерного театру в Москві, запросивши на прем’єру членів уряду. Успіх вистави був неймовірний.

*  *  *

Мене важко переконати, що нетворча атмосфера починається десь в іншому місці, а не в голові митця. Попри літературні війни в Україні, складні подружні стосунки, відірваність від Музи, невлаштований побут, мізерні гонорари, молодечу пиятику столичних літераторів, Микола Куліш завжди знаходив час на головне: красне письменство. Глибокої ночі, коли дружина та діти поснули, до світанку над письменницьким столом тьмяно блимав каганець, а пережите й осмислене у подіях та картинах оживало на папері...

Стрімко зробивши ім’я на Батьківщині, де без вказівки згори, як це траплялося з іншими українськими авторами, кожну нову п’єсу драматурга одразу брало до постановки кілька національних театрів, на зламі 1920-1930-х рр. Микола Куліш набув популярності й у Москві. Зокрема, ось як запам’ятала гучну прем’єру “Патетичної сонати” на сцені Камерного театру, перша красуня театральної Москви, прима трупи Аліса Коонен (1889-1974), дружина режисера Олександра Таїрова:

М. Г. Куліш читає свою п'єсу Народний Малахій акторам театру Березіль, 1927 рік
М. Г. Куліш читає свою п'єсу Народний Малахій акторам театру Березіль, 1927 рік

- П’єса вразила нас буквально від першого читання. То була саме соната, музичний твір, де замість нотних знаків – слова, барви, вчинки, характери. Соната про художника й революцію, написана не просто талановитою людиною – поетом, справжнім поетом. Цей пошук сенсу життя, це жадання чистоти й світла, в полум’ї якого згорають усі герої п’єси....

І це при тім, що батько головної героїні – піаністки Марини (Аліса Коонен), котра “вірить у Петрарку і вічну любов”, – щирий і кумедний “учитель малювання та чистописання, українець запорозької крові” Іван Степанович Ступай-Ступаненко у Білокам’яній уголос переконував, що хоче бачити Україну вільною!

- Ось піду я зараз вулицями, під церкви піду, де тільки є люди, агітувати й проповідувати за вільну нашу Україну. Бо кожний тепер українець мусить, лягаючи, в голови класти клунок думок про Україну, вкриватися мусить думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну. Відбудуємо (Неньку) – тоді за Інтернаціонал. Ось як, а не так, як ви пишете, товариші більшовики! Бо хіба ж може бути Інтернаціонал без України, без бандури?!

9Б-сцена з вистави Патетична соната, Камерний театр, Москва, 1930 р.; Зінька (Фаїна Раневська), матрос (Михайло Жаров), юнкер (Олександ Сумароков)

Сцена з вистави Патетична соната,

Камерний театр, Москва, 1930 р.;

Зінька (Фаїна Раневська),

матрос (Михайло Жаров),

юнкер (Олександ Сумароков)

*  *  *

Лише прочитавши п’єсу, столичний режисер-постановник Олександр Таїров безмежно повірив у виставу. Сподівання справдилися. Прем’єрні покази пішли з шаленими аншлагами. Навіть дебютантів спектаклю – Фаїну Раневську (модистка Зінька, повія) і Михайла Жарова (Доля) – купали в бурхливих оваціях. Дійшло до того, що за тиждень після прем’єри вся Москва на вечірках та в ресторанах тільки й грала, що… “Патетичну сонату” Людвіґа ван Бетховена, яка в музичному сезоні 1929-1930 рр. стала наймоднішою в концертах, справжнім хітом.

Укотре “свинопас” із України втер Першопрестольній носа. Як писала Аліса Коонен:

- Куліш одягався дуже скромно і сором’язливий був до неможливості. На перший погляд, простакуватий, скидався на одного зі своїх героїв. А розговориш – і розумієш, це людина високої культури, тямуща у світовій літературі. Він знав музику, історію, мови...

Разом із тим, навіть не уявляю, як зі сцени московського Камерного театру Марина (Аліса Коонен) у виставі “Патетична соната” виголошувала ось таку крамолу:

- Запалюйте ж ваші люльки, щоб дим ішов через усі степи вихором до неба! Куріте, аж поки все небо закурите, аж поки не пошле до вас Бог янгола спитати, як у тій казці: “Чого ти хочеш, роде козацький, що куриш і куриш”. Своєї держави я хочу (розбіглися коси по спині) під прапором ось!.. (Винесла захованого прапора. Розгорнула в руках). Під цим!..

Фаїна Раневська в ролі Зіньки у Патетичній сонаті, 1930 р.
Фаїна Раневська в ролі Зіньки у Патетичній сонаті, 1930 р.

*  *  *

За якихось п’ять років у красному письменстві Микола Куліш виконав колосальну творчу роботу, перетворившись на “людину театру”, яка дбає не лише про те, що говорять герої, а й про те, в якому сценічному просторі вони діють. Чому такий колосальний успіх “Патетична соната” здобула в Москві? Твір там погано зрозуміли й хибно трактували. Навіть досвідчений постановник Олександр Таїров, котрий із новітніми театральними теоріями уже півтора десятиліття експериментував в особняку на Тверському бульварі, – помилився. Будинок Пероцьких, де відбувається дія “Патетичної сонати”, що став, за задумом драматурга, образом вистави, моделлю світоустрою, режисер сплутав із… двоповерховим будинком Турбіних, спорудженим в однойменній п’єсі Михайла Булгакова. Насправді йшлося зовсім про інші речі, тож далі режисерські помилки тільки нашаровувалися одна на одну.

Як зауважив доцент кафедри літературознавства Національного університету “Києво-Могилянська академія” Сергій Іванюк (1952-2018):

- Прикметно, що взявшись ставити “Патетичну сонату”, Олександр Таїров, був переконаний: головним героєм п’єси є революційний поет Ілько Юга (актор Віктор Ганшин. – О.Р.). Коли ж репетиції перенесли на велику сцену, в декорації, постановник раптом відкрив, що насправді головною героїнею є Марина. І це була катастрофа для театру, бо виходило: на сцені – апологія українського буржуазного націоналізму. І Таїров на власний розсуд почав ліпити з Марини “негативного персонажа”. Дійшло до того, що, освідчуючись Ількові в коханні, Аліса Коонен тримала за спиною... револьвер.

Нічого путнього з того перелицювання теж не вийшло. Минуло три місяці, й виставу зняли з репертуару через… “апологію українського буржуазного націоналізму”, тоді як газета “Правда”, і взагалі – “Патетичну сонату” назвали “націоналістичною контрабандою” і запропонували зробити суворі й нещадні висновки про її автора. Уявляєте, три місяці до москаликів доходило, що їм саме прямим текстом “українець запорозької крові” Іван Ступай-Ступаненко утовкмачував:

- Ми, Ступай-Ступаненки, хочемо, щоб нація наша чужих чобіт не чистила! Пора! Вільними стати пора! Мусимо сісти на коні й мчати по наших козацьких степах разом з орлами й вітрами!.. (Йому аж почувся той тупіт в супроводі патетичного allegro molto e con brio). Цоки-цоки, цок-цок!

Марина: – Браво, таток! Браво!

Драматургові нічого не подарували. На Голгофі невідомі теслі уже цюкали сокирками. Це стало зрозумілим, коли 4 березня 1932 р. газета “Правда” вмістила статтю “О “Патетической сонате” Кулиша”. У Харкові знизали плечима – погромницький допис анонімно підписав якийсь змоскалений “Украинец”. У ті часи лише обрані знали, що то псевдонім секретаря ЦК ВКП(б) Лазаря Кагановича.

*  *  *

На Україну грізні хмари зусюдибіч сунули весь останній рік. Відчуваючи подих щербатої, на початку 1933 р. цькований з усіх боків Микола Куліш залишив Харків і подався у мандри – шукати підтримки у рідної землі. Як і Микола Хвильовий напередодні смерті, він здійснив подорож селами України: побував на малій батьківщині, в Чаплинці, сходив Дніпровський повіт, перебрався в іншу губернію.

Від побаченого узяли жахи, волосся ставало дибки. Повернувшись до столиці, Микола Куліш замкнувся і кілька місяців стогнав у кабінеті й волав, наче навіжений. Враження від побаченого перетворилися на кару. Він писав:

- По дорогах лежать пухлі й мертві люди. По селах тихо, люди не ходять, бо не мають уже сил рухатися… І ця Україна цвіте, збіжжя красується по полях? Та ж нема кому його сіяти і збирати!

Як пригадувала дружина драматурга Антоніна Іллівна Невелль-Куліш:

- Я бачила, що голод знищує мою меншу дитину (17-річна донька Ольга одночасно навчалась у школі та консерваторії. – О.Р.) і просила Миколу дістати грошей, аби купити продуктів. Чоловік тоді відповів: “Що Ольга?! Коли помирає від голоду цілий народ, вся Україна?” Здається, він не думав ні про мене, ні про дітей. Він забував і про себе, ледве пересуваючи ноги: виснажений був до краю.

Продзаготівля хліба, 1932-1933 рр.
Продзаготівля хліба, 1932-1933 рр.

23 квітня 1932 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) “Про перебудову літературно-художніх організацій”, якою ліквідовувались усі літературні угруповання і створювалась єдина Спілка письменників. П’єси Миколи Куліша більше не були на часі, їх наважувався ставити в Україні єдиний театр, “Березіль”. За Голодомором 1932-1933 рр. та символічним самогубством Миколи Хвильового, котрий у такий спосіб намагався врятувати від цькування інших членів літературного об’єднання “ВАПЛІТЕ”, ситуація у столичному Харкові ще погіршилася.

У похмурих фарбах змальовував українську столицю початку грудня 1934 р., колишній відповідальний секретар видань “ВАПЛІТЕ” – “Літературний ярмарок” і “Пролітфронт”, драматург, критик, перекладач Іван Сенченко (1901-1975):

- Котилися безконечні арешти. Наш будинок “Слово” з обох боків патрулювався філерами... Хто залишився, ходили як приречені, з валізами напоготові. Надвечір’я було важке, холодне, сіялася мряка. Подзвонили. Це зайшов Микола Гурович, у білих валянках, у теплому хутряному напівкожушку. Ввійшов стомлено. Скинув шапку, сів коло столу, збоку. Відсапався (був хворий на серце – шість років війни далися взнаки), та мовив: “Ось що, Ваню, всіх беруть, певне, візьмуть і мене. То я вам скажу, і ви це знайте: ніде й ніколи я не виступав проти радянської влади, ніколи й нічим не провинився супроти неї”. Ці слова запали мені глибоко в серце. Що я, проте, міг сказати йому, коли і в мене побачив він налаштовану валізу?

*  *  *

Як зауважив у книзі “Розстріляне відродження” (1959) український публіцист, есеїст, критик Юрій Лавріненко:

- Якщо Іван Тобілевич створив класичну українську драму для Театру корифеїв, а Леся Українка – європеїзовану українську драму, то Микола Куліш став творцем модерної драми українського Відродження.

За кожного справжнього однодумця Микола Гурович бився до останку. Літературна дискусія в Харкові стала знаковою подією. В лице партійним емісарам Москви Курбас і Куліш заявили, що справжній мистець ні перед якою силою не поступиться мистецьким суверенітетом. Куліш запекло боронив Курбаса, назвавши його геніальним режисером, а ще – осудив радянських письменників, котрі задля кар’єри страшаться чіпати національну проблему.

23 вересня 1933 р. Микола Куліш та Олесь Курбас ще встигли показати прем’єру третьої спільної п’єси “Маклена Ґраса”, якою розпочався дванадцятий сезон у “Березолі”. Вистава виявилася останньою Кулішевою художньою річчю, яку побачила публіка. Панівна верхівка збагнула підтекст, те, що твір – не про Польщу, а про Україну, що демонським грачем у ній виступає партія. Після сьомої вистави п’єсу заборонили, “Березіль” ліквідували.

За законами жанру, реальна розв’язка мала бути не менш трагічною. Після надзвичайно вдалої, але й останньої інсценізації видатного режисера “Маклени Ґраси” здійнялася хвиля критичних статей зі звинуваченнями. 5 жовтня 1933 р. було скликане термінове засідання колегії Народного комісаріату освіти УРСР, яке відкрив в.о. першого заступника Наркому Андрій Хвиля, а Іван Микитенко перетворив його на обговорення вистави. Мета була проста – засудити діяльність Олеся Курбаса. На публічну екзекуцію Микола Куліш не з’явився… Рішенням Колегії режисера зняли з посади художнього керівника й директора “Березоля”, бо “Л.Курбас збивав театр на позиції українського буржуазного націоналізму”. Не допоміг режисеру і рятівний переїзд до Москви, 26 грудня 1933 р. Олеся Курбаса оперативники НКВС заарештували. Як і не врятували Миколу Куліша ні листи спокути, ні каяття у творчих досягнень, ні партійна чистка на комісії, що тривала сім годин.

*  *  *

Логіку мишачого племені полум’яних більшовиків не складно було збагнути: не ті елементи ставали ворогами народу, хто писав про вільну Україну, а ті, хто Сталіна не тримав за Христа, а в комунізмі не бачив друге пришестя. Тим часом один із персонажів п’єси “Зона” Миколи Куліша, колишній мрійник Пуп ще вісім років тому нахабно декларував:

- Я – новий Ленін!

Минула п’ятирічка, й ідеологічний планктон справді почав патякати, але – таке:

- Сталін – це Ленін сьогодні. – Отож, невдобно якось виходило.

…Увесь 1934-й рік у пресі та на різного рівня партзборах тривало оскаженіле гоніння Миколи Куліша. Йому, другому й останньому президентові об’єднання “ВАПЛІТЕ”, одному з організаторів літературного процесу в Україні…, не видали мандат на 1-й Всесоюзний з'їзд радянських письменників, що відбувся в Москві 1 вересня 1934 р., адже у виступах публічно звинувачували у “буржуазному націоналізмі”. Невдовзі під час “чергової чистки” драматурга позбавили партквитка.

Затим трагічно покотилися події незворотної дії. 1 грудня 1934 р. у Ялті від сухот у віці 39 років помер його давній друг, співучень за Олешківською чоловічою прогімназією, український письменник Іван Дніпровський, котрий працював у Держвидаві УРСР… Труну з Криму в столицю перевезти 5 грудня 1934 р. допоміг вдові – Марії Михайлівні Пилинській, саме Микола Куліш. Звісно, що потім Кляус, як із юності Дніпровський називав Куліша, зголосився виступити розпорядником із похорон Жана, як із юності Куліш називав Дніпровського.

Невідворотне він передбачав давно. Ще перед поїздкою у Крим, Микола Гурович поклав на письменницький стіл стосик рукопису, свою останню п’єсу “Такі” (вилучена під час обшуку) й довідку, що револьвер він у міліцію здав.

*  *  *

Ховали покійного Івана Даниловича Дніпровського у Харкові 7 грудня 1934 р. Справ зібралася купа. Тож із самого ранку Микола Куліш залишив письменницький будинок “Слово” на вулиці Червоних Письменників, 5 (нині – вул.Культури, 9), де в третьому під’їзді, в чотирикімнатній квартирі №33, він поміж репродукцій улюблених імпресіоністів та книжкових шаф жив зі своєю родиною: дружина Антоніна Іллівна, двоє дітей – Ольга та Володимир, теща Поліна Василівна Невелль та англійський сеттер Джой.

Як завжди, поїв похапцем, але того дня, наче знав, – вдягнув чисте спіднє, теплі чоботи й зимовий кожушок. Дружина, його віддана “старенька”, пригадувала:

- На порозі ми обнялися. Я хотіла щось сказати, але не мала сили. Стиснуло в горлі, охопило передчуття того страшного, чого ще не було. Микола вийшов і, збігаючи вниз сходами, увесь час оглядався на мене. Я стояла в дверях нашого помешкання й махала рукою... Пішов – і більше до хати не повернувся мій Микола.

Як завжди заклопотаному, йому треба було заскочити до республіканського Будинку літераторів імені Василя Блакитного – на Червонопрапорну вулицю, 4 (тепер – вул.Мистецтв), де відбувалися зустрічі письменників. Проте Миколі Гуровичу… завадили. На вулиці Сумській біля нього намалювалися двоє оперативників НКВС. Літератора тихо заарештували, звинуватили в належності до… терористичної організації, а наступного дня етапували до Києва.

Після численних допитів із тортурами драматург визнав себе “членом націоналістичної групи ОУН” (Об’єднання українських націоналістів), тим паче, що свідчення про це під тортури написали письменники Антін Крушельницький, Михайло Яловий і Григорій Епік. Нічого подібного від двох останніх він не чекав, бо ж не один рік ті ходили в його друзях, а під час слідства заявили, буцімто саме Кулішеві М.Г. керівництво ОУН доручило замах на… Сталіна.

Слідом за героєм п’єси “Маклена Ґраса” він мав би лише розвести руками:

- Сьогодні, коли я вже виріс із своїх юнацьких фантазій і мрій, я знаю, що соціалізм буде лише друга після християнства світова ілюзія...

Дніпровський, Микола Куліш, Андрій Любченк
Іван Дніпровський, Микола Куліш, Андрій Любченко

*  *  *

У березні 1935 р. під час судового процесу у справі “українських есерів-боротьбистів” Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Микола Куліш, Валер’ян Поліщук, Василь Вражливий-Штанько, Володимир Штанге, Григорій Епік, Олександр Ковінька, Григорій Майфет, Данило Кудря, Андрій Панів, Левко Ковалів, Микола Любченко, Олександр Полоцький, Петро Ванченко, Семен Семко-Козачук, Юрій Мазуренко були звинувачені у підривній роботі проти КП(б)У, підготовці терористичного акту проти Сталіна та його найближчих соратників. Із 17-х заарештованих вистояв лише Валер’ян Підмогильний: тільки він відмовився підписати наклеп на… самого себе.

Тонкі митці: ніжні лірики, статечні прозаїки, відсторонені драматурги – ридали як діти. Одна з жахливих очних ставок викликала у Миколи Куліша тимчасове божевілля. У стані афекту, розуміючи безвихідь власного становища, драматург написав заяву із проханням... його розстріляти.

На позичені гроші, бо після арешту М.Г.Куліша його родину (!!!) ще й пограбували, Антоніна Іллівна Невелль-Куліш поїхала до Києва та домоглася побачення:

- В кінці, на прощання Микола передав привіт дітям і просив, щоб росли чесними і корисними для трудящого народу. Та ще мовив:

- Ти скажи, старенько, там, на волі, що тут нас не тортують, не мучать, це – брехня.

І… глянув мені в очі. Я зрозуміла його слова, зрозуміла, що його допитували, мучили, що кожне його слово вимучене. Про це говорив увесь вигляд чоловіка.

*  *  *

Усіх 17 осіб, які проходили за процесом, у тому числі тяжко хворого на сухоти Миколу Куліша, який, як і інші звинувачені, ніколи не належав до неіснуючої «партії боротьбистів», 28 березня 1935 р. за наказом №261 наркому внутрішніх справ УСРР Всеволода Балицького засудили до семи-десяти років позбавлення волі. У 1937 р. більшості з них після нового процесу (процес “боротьбистів-2”) вирок переглянули і змінили… на розстріл.

У такий спосіб український розумник, чий персонаж у п’єсі “Закут” проголошував:

- Я – новий Ленін! – хоча збратаний радянський народ дружно вже наполягав: –­ Сталін – це Ленін сьогодні, – отримав по повній програмі.

Миколу Куліша засудили до десяти років Соловецьких таборів із конфіскацією майна. Йому була вготована камера-одиночка, що позбавляло права працювати, гуляти на свіжому повітрі та користуватися шпиталем. Разом із тим, втрачаючи розхитане здоров’я, у листі від лютого 1935 р. із в’язниці чоловік турбувався про рідних, навіть із-за грат бажаючи їм, хоча б чимось, допомогти, пишучи дружині:

- На випадок, як обсядуть тебе, старенько, з дітьми злидні, продай мого годинника... Розхитався і, мабуть, спаде з зубів золотий місток, то я, мабуть, проситиму дозволу переслати його тобі.

*  *  *

І без особливого поспіху, бранця повезли етапом майже упродовж цілої зими. На Соловках полоняника тримали в спецізоляторі, як особливо політично небезпечного злочинця. На всі запити дружини вищі установи в Москві відповідали – “информации нет”. Останній лист до родини драматург датував 15 червня 1937 р.

Тим часом у матеріалах особистої справи Куліша М.Г. катами дбайливо зберігався інший епістолярій. Втрачаючи відчуття реальності в камері-одиночці, балансуючи на межі божевілля та шукаючи, бодай, якогось вмотивованого пояснення вироку, із Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН) Головного управління державної безпеки (ГУДБ) НКВС СРСР він писав заяви в органи й наполегливо просив розстріляти його, як “великого грішника”. У сповідях із того світу похований живцем шукав мотивацію діям душогубів, намагався виправдати інквізиторів.

Зберігся лист до наркома внутрішніх справ СРСР, генерального комісара держбезпеки Миколи Єжова, в якому засуджений сповідався в усіх “смертельних гріхах”. Правда, перед країною, якої ще не існувало.

- У вересні 1915-го ми виходили з Віленського “мішка”, серце краяли крики населення, у якого віднімалося жалюгідне харчування – картопля. На цьому ґрунті, стримуючи мародерство, я вдарив солдата – вчинок вимушений, але мерзенний.

- На початку 1917-го року в бліндажі я, штабс-капітан царської армії, стріляв із нагана по пацюках. Потім вийшов із землянки, хоча місцина кинджально прострілювалася германцями, і побачив, що неподалік лежить мертвий санітар.

(На Соловках Миколі Кулішеві марилося, що у смерті медика винен саме він.)

- Одного дня я подарував повії панталони. Щоправда, з однією умовою, що вона одягне їх при мені, – вчинок огидний і заслуговує покарання. Мав такий гріх, але самого перелюбу не сталося. Перебуваючи на фронті, упродовж багатьох років я зберігав подружню вірність. Про це варто сказати, коли я вже торкнувся морально-побутового життя. З-посеред вад побутових я схильний до горілки. Алкоголіком не був. Щоправда, на самоті до 1933-го року не пиячив, а в компанії – напивався.

*  *  *

Сльозами і кров’ю навесні 1937 р. Микола Куліш писав, здається, останню в житті п’єсу – драму власного життя. Копирсаючись у минулому, на світло денне він видобував правду про те, що колись довелося пережити. Навіть на засланні, у казематі СТОНу він шукав відповідь на риторичне запитання своєї творчості:

- Хіба може аморальна людина будувати моральний соціалізм?

Наприкінці сповідального листа в’язень просив товариша Єжова, аби той дозволив не божеволіти в камері-одиночці, а з іншими ув’язненими працювати в таборі. Прохання із Соловків до Москви та назад радянська пошта, найпоштовіша пошта у світі, доставляла… півроку. Питання було вирішено позитивно: восени 1937-го року Миколу Куліша з одиночки випустили.

Один раз. Аби розстріляти.

Козацький хрест в урочищі Сандармох, Карелія, наші дні
Козацький хрест в урочищі Сандармох, Карелія, наші дні

Відповідно до протоколу №83 засідання Особливої трійки УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 р., Миколу Куліша розстріляли в Сандармосі, лісовому урочищі в Медвеж’єгорському районі Автономної Республіки Карелія.

3 листопада 1937 р. вирок виконав начальник бригади із виконання вироків Біломорсько-балтійського комбінату (ББК), капітан держбезпеки Михайло Матвєєв (1897-1971), учасник штурму Зимового палацу з двома класами освіти у сільській школі, майбутній кавалер ордена Червоної Зірки і ордена Леніна.

Траурні сосни Сандамоху

До свого 45-річчя драматург не дожив місяць і три дні.

Замість партії “українських есерів-боротьбистів” він опинився у партії так званого “Соловецького етапу” загальною кількістю 1111 осіб. Лише тієї доби в Сандармосі кати знищили 266 “українських буржуазних націоналістів”. У розстрільному списку імена Куліша й Курбаса стояли поряд – №177 і 178. Товаришів, колег і сусідів поклали разом; у будинку “Слово” режисер жив у п’ятому під’їзді на п’ятому поверсі в останньому мешканні, кв.№68. Місце поховання двох геніїв покоління Розстріляного Відродження дослідники знайшли тільки 1997 р. Кажуть, їх скидали в ями 4x4 м, де мерців безіменно ховали в два ряди. Усі черепи, як виявили розкопки, мали кульові отвори в потилицях.

*  *  *

Обіцяний коханій – “прекрасний твір, пропахлий морем, степом, диким маком, весняним дощем, ніжний і сумний до слізної радості” – створити йому завадили. До останку дружина Антоніна Іллівна Невелль-Куліш писала в усі інстанції запити, збирала і надсилала посилки, аж поки у грудні 1939 р. адміністрація СТОНу не повідомила, що “адресат вибув”.

Військовою колегією Верховного Суду СРСР Миколу Гуровича Куліша було реабілітовано посмертно лише 4 серпня 1956 р. – “за відсутністю складу злочину”. Із майже 300 українських письменників, які працювали у 1930-х рр., живими в Країні Рад лишилося тільки 36; кожен десятий. Тільки сім із них померли своєю смертю; три відсотки.

Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-