Просто слухай: уривок із книги «Скок у гречку. Переосмислення подружніх зрад»

Просто слухай: уривок із книги «Скок у гречку. Переосмислення подружніх зрад»

Подкаст
Укрінформ
Любовна інтрижка - явище, притаманне людям з часів появи людства. Естер Перель нестандартно подає новий погляд на подружню зраду. Бестселер за версією New York Times.

Що ж нам із цим робити - скрізь заборонено, проте, скрізь практикується? Чому люди зраджують - навіть у щасливі шлюбі? Чому любовні інтрижки так ранять нас? Коли ми кажемо зрада, що саме ми маємо на увазі? Чи налаштовують на зраду наші романтичні очікування шлюбу? Чи існує така річ, як шлюб, що припускає любов на стороні? Чи можливо кохати більше, ніж одну особу, водночас? Чи допомогла колись зрада у шлюбі? В цій аргументованій і динамічній книжці Естер Перель переплітає випадки з реального життя з критичним психологічним і культурним аналізом, вона торкнулася найболючіших питань та спровокувала провокаційну дискусію.

ПРОСТО СЛУХАЙ: 

ПРОСТО ЧИТАЙ:

У цю мить у різних куточках світу хтось зраджує або когось зраджують, хтось задумується над тим, чи не пуститися в любовну авантюру на стороні, а хтось дає пораду комусь, хто болісно страждає, будучи зрадженим, або ж, навпаки, тому, хто став таємним коханцем у любовному трикутнику.

Жоден аспект подружнього життя не зумовлює більше остраху, пліток і захоплення, ніж перелюб. Відтоді, як було винайдено шлюб, існує адюльтер і, відповідно, табу на нього. Упродовж історії людства його легітимізували, обговорювали, політизували і демонізували. І все ж, незважаючи на суспільний осуд, невірності притаманні такі сталість і міцність, яким шлюб може лише позаздрити. Це єдиний гріх, що фігурує в Біблії у двох заповідях: перша – «Не чини перелюбу» і друга – «Не жадай жони ближнього свого». Тобто закони Божі накладають табу як на зраду, так і на саму думку про неї.

У кожному суспільстві, на кожному континенті, в кожну епоху, попри всі покарання й залякування, чоловіки та жінки розривали пута Гіменея та кидалися в любовні авантюри. Майже скрізь, де люди одружуються, моногамія вважається офіційною нормою співжиття, а подружня невірність ретельно приховується. То як нам належить ставитися до цього освяченого віками людської історії табу? Як уживатися з явищем, яке повсюди заборонене, але повсюди ж і практикується?

Протягом останніх шести років я багато розмовляла на цю тему з різними людьми – не лише за зачиненими дверима свого терапевтичного кабінету, але й у літаках, на званих обідах, на конференціях, в салоні краси під час манікюру, з колегами, з робітниками-кабельниками і, звісно ж, в соціальних мережах. Від Піттсбурга до Буенос-Айреса, від Делі до Парижа я проводила нескінченні соціологічні опитування про адюльтер у сучасному світі.

Відповіді на запитання із ключовим словом «невірність», які я отримувала в різних куточках планети, варіювалася від запеклого засудження до упокореного прийняття, від обережного співчуття до неприхованого ентузіазму. У Болгарії група жінок, схоже, сприймала інтрижки своїх чоловіків на стороні як неминуче лихо, з яким нічого не вдієш. Завівши розмову на цю тему в Парижі на званому обіді, спізнала миттєву реакцію присутніх: обличчями прокотилася хвиля нервового трепету. По закінченні дискусії відзначила для себе, як багато людей перебували по різні боки барикад. У Мехіко жінки гордовито констатували, що нині значно почастішали жіночі зради, вбачаючи в цьому своєрідну форму соціального спротиву шовіністичній культурі, яка віками толерувала те, що чоловік мав «дві домівки» - la casa grande y la casa chica – одну для сім’ї і другу для коханки. Безперечно, невірність завжди існувала й досі існує повсюдно. Але спосіб, у який ми її сприймаємо – як визначаємо, страждаємо і піклуємося, - нерозривно прив’язаний до конкретного часу й місця, в яких розгортається драма.

Дозвольте поцікавитися: коли ви розмірковуєте про зраду, які слова, асоціації та образи спадають на думку? Чи змінюються вони, якщо я називаю її «любовною пригодою» чи «любовним романом»? А які думки зринають, коли я кажу «піти на таємне побачення», чи «гульнути», чи «підчепити ціпочку», чи «завести секс-приятеля»? Чи помічаєте, як вагаєтеся між несхваленням і зголошенням? Кому в цій ситуації ви схильні співчувати – спокусникові, зрадженому, коханцеві чи дітям? І чи змінилися ці реакції через певні події у вашому житті?

Погляди будь-якої людини на позашлюбні зв’язки глибоко кореняться в її культурній психології. У Сполучених Штатах Америки, де я живу й працюю, дискусія на цю тему зазвичай виходить інстинктивною, упередженою та поляризованою.

- Подружня зрада? Ну, тут дороги назад немає, - каже один співрозмовник. – Хто раз збрехав, тому вдруге не повірять. Одного разу зрадивши – зрадить знову.

- Та облиш ти! - заперечує інший. - Просто моногамія – неприродна річ.

- Повна маячня! – парирує третій. - Ми ж не кішки під час тічки, ми люди. Подорослішайте вже нарешті.

На американському ринку перелюб п(р)одається під соусом безумного привселюдного осуду з присмаком сенсаційності, аби полоскотати публіці нерви. Обкладинки журналів рясніють непристойностями, хоча на словах у редакційній політиці лукаво проповідується святенництво. Ми стали такими сексуально відкритими, що наша свобода ллється через вінця. Одначе, коли мова заходить про сексуальну невірність, навіть найліберальніші уми часто-густо залишаються невблаганними. Вважається, що наш настійний осуд начебто тримає епідемію перелюбу в шорах. Але ж замисліться: загальна огуда лише сприяє тому, щоб люди воліли не знати, наскільки адюльтер поширений. Ми не можемо заперечувати той факт, що це відбувається, проте всі без винятку погоджуємося: так бути не має. Ретельно вивчаючи скандальні подробиці приватного життя правлячої верхівки, виборці вимагають публічних вибачень. Починаючи з представників вищих ешелонів політичної й військової еліти та закінчуючи Енджі із сусіднього кварталу, невірність стає своєрідним лакмусовим папірцем нарцисизму, дволикості, аморальності й віроломства. Із цього погляду подружня зрада за жодних обставин не може бути звичайним проступком, безглуздою інтрижкою лише задля розваги чи істинним коханням.

Сучасний дискурс на тему адюльтеру можна підсумувати так: невірність доконечно мусить бути симптомом розладнаних стосунків. Якщо ви маєте все необхідне вдома, не може існувати жодних підстав іти в інше місце. Чоловіки зраджують через нудьгу і страх близькості, а жінки – через самотність і жадання близькості. Вірний партнер – зріла, віддана, реалістична людина; той, хто завів зв’язок на стороні, - егоїстична, інфантильна й розхлябана особа, не здатна загнуздати свої почуття. Подружня зрада завжди згубна, руйнує шлюб. І примиритися з нею неможливо. Єдиний спосіб відновити довіру та близькість партнерів – встановлення істини, покаяння та прощення. І остання, проте досить важлива аксіома дискурсу: розлучення забезпечує більшу самоповагу, ніж прощення.

Сьогочасна полеміка (як правило, в моралізаторському тоні) розглядає під мікроскопом «проблему» нещасливих подружніх пар або окремих особистостей, оминаючи суттєвіші питання, уваги до яких вимагають масштаби явища. Невірність яскраво свідчить про стан шлюбу – не тільки про ваш конкретний, але й про інститут шлюбу як такий. Також вона з головою занурює нас у сучасну культуру вседозволеності, завдяки якій ми сприймаємо наші моральні привілеї як належне. Чи дійсно ми вважаємо, що здатні звести епідемію обману до кількох червивих яблук? Адже не можуть бути всі ті мільйони коханців просто патологічними ренегатами.

Читайте також: Просто слухай: уривок із книги Донни Тартт «Щиголь»
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-