«Діти сонця» між фантазією та реальністю. Кіно дня

В українському прокаті демонструється повнометражний ігровий фільм режисера Олександра Жовни «Історія Лізи» – один із найдивніших і водночас найоригінальніших українських фільмів цього року. Оригінальність цієї картини – у першу чергу тематична: у нас ще не було кінострічки, яка розповідала б про людей із синдромом Дауна. Важливо також, що людей із цим синдромом зіграли не актори, а люди, які хворіють на нього.

Для оповіді історії цих людей Олександр Жовна вибрав доволі нетривіальну, нетрадиційну форму, яка може по-різному сприйматися, проте видається оптимальною для згаданої теми. Зрештою, є й третя обставина: фільм для показу купив американський кабельний телеканал HBO.

Усі ці обставини змушують уважніше вдивитися у стрічку «Історія Лізи».

Фільм є оповіддю про дві пари закоханих. Одну пару – Лялю (Дарія Творонович) та Андрія (Микола Перестюк) можна віднести до звичайних, «нормальних» у багатьох значеннях цього слова людей. Друга пара – Микола (Владислав Погрібний) та Ліза (Маріанна Ахрарова) – хворі на синдром Дауна. Вони живуть в інтернаті й їх незабаром мають розлучити: Миколі виповнюється 25 років і його відправлять у дім престарілих – такою є звична практика. На Лізу через якийсь час чекає така сама доля.

Ляля та Ліза – сестри, колись вони виростали разом, проте після загибелі батьків-геологів були розлучені. І ось зараз Ляля та її коханий вирішують забрати до себе Лізу й Миколу. Такою є загальна фабула, однак не сюжет цієї картини.

А сам сюжет має безліч цікавинок та образних відгалужень, які прямо не стосуються фабули, проте дивним чином її поглиблюють і навіть роблять неоднозначною.

Фільм починається зі слів Лізи, яка, представляючись, повідомляє, що не може сама розповісти власну історію, тому доручає це зробити своїй виховательці. І вихователька починає оповідь, обставини якої від самого початку є доволі незвичними. Незвичність обставин – у тому, що вони цілком вирвані з історичного часу. Ми не знаємо і не дізнаємося до фіналу, коли й де відбуваються змальовані події, яким є походження героїв фільму.

Важливо інше – історія починається у старому дивному кінотеатрі, який невідомо як з’явився у цьому неназваному місті чи місці. Така умовність оповіді одразу робить її чимось схожу на міф чи казку, яка може розвиватися так, як їй заманеться. І все ж ця умовність має суто кінематографічне походження – і формально, й по-суті: історія розпочинається, продовжується та закінчується у кінотеатрі. Одним із головних героїв цього фільму є кіномеханік, а одним зі стилістичних прийомів стрічки є проникнення героїв усередину кінокартини Чарлі Чапліна «Вогні великого міста».

У такий спосіб, поєднавши умовну (проте доволі впізнавану) соціальну реальність із кінематографічною пластичністю, Олександр Жовна досягає потрібного художнього ефекту: йому вдається увести нас у світ людей, хворих на сидром Дауна, чиє життя є для нас цілковитою таємницею.

ТРАДИЦІЇ Й НОВАТОРСТВО

Тут важливо кілька слів сказати про те, що в цьогорічному українському прокаті це не перша картина, яка веде мову про людей із синдромом Дауна, і в якій головну роль виконує актор, хворий на нього. Нещодавно ми бачили американську стрічку «Арахісовий сокіл», яка оповідає про молодого чоловіка із синдромом Дауна, який мріє стати рестлером. Він втікає з притулку й незабаром здійснює свою мрію.

Американський фільм, деякі епізоди якого перегукуються з «Історією Лізи», все ж відрізняється від українського тим, що зроблений у звичному голлівудському стилі. Цей стиль став канонічним і завше використовується при підході до подібних нетрадиційних тем та персонажів. Класичним зразком такого стилю є стрічка 1988 року «Людина дощу», яка веде мову про двох братів, один із яких – аутист, а інший – цілком здоровий молодий підприємець, який прагне фінансового успіху, задля чого готовий піти на все. Доля зводить цих двох несхожих людей, які під час мандрівки Америкою зближуються настільки, наскільки це можливо у голлівудському фільмі. Кожен із братів отримує щось позитивне від спілкування. Підприємець стає емоційнішим, добрішим, відкритішим до світу простих радостей. Відкриває для себе інший світ і його брат-аутист, який виявляється ще й математично обдарованим генієм. Він вміло рахує карти в казино Лас-Веґаса, вчиться танцювати і навіть уперше цілується з жінкою.

Загалом «Людина дощу» слідує схемі «Попелюшки»: подібний потенціал розкривається ще в одній картині схожої тематики – «Форесті Ґампі» (1994), де розумово відсталий хлопець стає правдивим американським героєм та об’єктом для наслідування. В обох випадках головних героїв грали професійні актори, які за свої ролі отримали «Оскарів». І основою обох сюжетів було вміння персонажа не просто долати труднощі, а й досягати зримого суспільного успіху.

Такою є голлівудська схема, яка проявилася й в «Арахісовому соколі», де його персонаж із синдромом Дауна не тільки стає рестлером, а й виконує борцівський прийом, який до нього вважався нездійсненним. Єдина різниця між цим та попередніми фільмами – у тому, що тут роль людини із синдромом Дауна зіграв актор, який страждає на цю хворобу.

«Історія Лізи» Олександра Жовни не використовує схему «Попелюшки». Тут застосовано куди рафінованішу схему «непевного оповідача», яку часто використовують у трилерах. Суть цієї схеми – у тому, що історія завше ведеться від імені людини, яка вводить глядачів в оману. Омана розкривається по ходу історії, й глядач поволі змінює своє ставлення до оповідача. В «Історії Лізи» ця схема модифікована, хоч по-суті залишилася такою самою. Довіряючи свою історію сторонній особі, Ліза ніби виводить саму себе за дужки оповіді, стаючи тут тільки одним із персонажів, чия роль може істотно змінитися у ході подій: зрештою, саме так і стається.

Неможливість Лізи розповісти власну історію – у картині не пояснюється, можна тільки будувати здогадки, одна із яких – та, що історія Лізи не може бути взагалі розказаною прямо, як це роблять в американських фільмах схожої тематики. Ця історія може подаватися тільки через певні віддзеркалення, якими у картині є й оповідь виховательки, і сам контекст життя Лізи – в інтернаті й поза ним, але не тільки вони. 

Створюючи таку конструкцію, Олександр Жовна говорить, що сюжет його картини – важливіший за фабулу, що обставини зовнішнього життя, безумовно, мають значення, проте важливішими за них є обставини життя внутрішнього: фантазії, сподівання, марення, страхи, сни, які супроводжують його героїв. Цей світ, попри усю його фантазійність та умоглядність, усе ж існує як окремий феномен, який неможливо зігнорувати.

З погляду «нормального», кінофільм «Історія Лізи» – доволі кострубатий і його сюжет викликає безліч розмаїтих запитань побутового та будь-якого іншого характеру. Його герої – диваки, люди нізвідки, які перебувають у дивному часово-просторовому вимірі. І ці запитання цілком логічні, проте вони відступають перед атмосферою картини, яка твориться візуальними засобами, монтажем та звуком.

Операторами картини були Сергій Колбінєв й Євген Сівков, які створили низку вражаючих візуальних образів, що перебувають поміж реальним та метафізичним світами. Те саме можна сказати й про роботу художника Дмитра Святкіна. Важливим, якщо не ключовим, є і музичне оформлення стрічки: у фільмі звучать твори у виконанні муніципального хору Кропивницького під керуванням Юрія Любовича. Монтував стрічку сам Олександр Жовна і саме його монтаж робить картину цілісною.

Це поетичне кіно, у якому важливою є емоція, почуття, наша налаштованість на незвичний світ, у кому живуть герої цієї картини. Важливо також, що стрічка демонструє цілковитий розрив між внутрішнім світом героїв, який є піднесеним та навіть романтичним, та соціальною реальністю, у якій їм доводиться перебувати. Це жорстока (українська) реальність, у якій людям із синдромом Дауна фактично немає місця.

Стрічка Олександра Жовни знаходить їм це місце. І воно, поки що, на жаль, перебуває у фантазійному просторі кіно, яке приймає та примиряє усіх. Будемо сподіватися, що цей стан – тимчасовий і для «людей сонця» наступлять кращі часи й у реальному світі.

Ігор Грабович. Київ

Фото: FB