Олег Слєпцов, заслужений архітектор України
В Україні без реконструкції житлового фонду та мереж – біда може бути
13.11.2019 17:19

Українська сакральна архітектура має вікову історію, і попри пережиті заборони та гоніння – активно розвивається нині. Будівництво церкви вимагає від архітектора врахування багатьох деталей, слідування як архітектурним правилам, так і релігійним канонам, а найбільш складним є створення не окремих церков, а цілих храмових комплексів. Про розвиток сакральної архітектури та секрети такого будівництва, про ергономіку сучасних міст Укрінформу розповів заслужений архітектор України, лауреат Державної премії України в галузі архітектури, художник та музикант Олег Слєпцов, якого власний кореспондент Укрінформу зустріла в Анкарі, куди архітектор приїхав у рамках реалізації одного зі своїх проєктів.

ДЗВІНИЦЮ ПЕРЕД СОФІЙСЬКИМ СОБОРОМ ЗВЕЛИ ЗА КАНОНАМИ САКРАЛЬНОЇ АРХІТЕКТУРИ

- Пане Олеже, ви досліджуєте досить унікальний напрям архітектури – сакральне мистецтво, проєктуєте храми та храмові комплекси. Ви очолюєте кафедру, де викладаєте предмети за цим напрямом, у Київському національному університеті будівництва i архітектури (КНУБА). Виходить, не кожен архітектор може спроєктувати храм, це особлива царина в архітектурі?

- Звичайно, як і в будь-якій професії, в архітектурі обирають спеціалізацію. Реконструкція, реставрація, сакральна архітектура та інноваційна архітектура – це окремі спеціалізації. КНУБА – це єдиний виш в Україні, який спеціалізується на сакральній архітектурі. Я з дитинства мріяв будувати. Це сімейне, напевно, бо стати архітектором мріяла ще моя бабуся. Вже коли вчився, зрозумів, що напрям сакральної архітектури мені дуже цікавий. Не знаю, як так сталося, але ще за радянських часів було видано мій підручник по проєктуванню сакральних будівель, зокрема, православних церков. Він так і лишається єдиним в Україні й на теренах колишнього СРСР. Сам предмет викладаю майже 15 років. Також вже видав велику монографію, вона вийшла в Туреччині англійською мовою, де йдеться про створення православного храмового комплексу як культурно-духовного центру.

- Ви кажете “храмовий комплекс” й відділяєте це поняття від просто храму. Розкажіть, у чому відмінність?

- Храмові комплекси – це такі сакральні містечка, де є трапезні, майстерні, рекреаційні зони, дитячі майданчики. Мої студенти пишуть на цю тему курсові роботи. А вдалі приклади храмових комплексів – це наші лаври, то місця духовно-культурного збагачення, відпочинку. Місця, де приємно перебувати, де, здебільшого, розміщення будівель, їхня форма, розміри відповідають архітектурним канонам, гармонійному використанню простору. Сакральна архітектура містить багато таких правил. Їх порушення шкодить як візуальній, архітектурній цілісності, так і функціональній. Окрім того, існують православні канони щодо будівництва храмів.

У Туреччині постійно помічаю чимало спільного з Україною – і не лише в архітектурі

- Можете навести приклад?

- Наприклад, Володимирський собор. Він стоїть неправильно з точки зору православних канонів. Він за архітектурним задумом мав «дивиться» на бульвар Бібікова, тепер Шевченка. А за правилами, вхід мав би бути із заходу на схід, а не там де він є. А от, наприклад, Михайлівський та Софійський собори правильно стоять. Саме з причини дотримання правил будівництва сакральних будівель у Софіївському головним акцентом є дзвіниця, – заходимо під неї, а потім уже в собор.

Загалом сакральна архітектура – це дуже цікавий предмет, вивчення якого може захопити на все життя. Як це сталося зі мною (посміхається). Моя робота для мене – то Божа благодать, я не працюю – я цим живу.

- Ви зараз приїхали до Туреччини, не вперше тут. Як оцінюєте місцеву сакральну архітектуру?

Важко навіть збагнути – як у 537 році можна було збудувати такий шедевр, як Айя Софія

- Коли я в Туреччині, постійно помічаю багато спільного з Україною – і не лише в архітектурі. Це й не дивно. Це наша спільна історія. Що стосується старовинних сакральних будівель, то загалом нічого не було особливо перероблено, до колишніх православних храмів поставили мінарети. А багато колишніх православних храмів ними й залишилися, і це дуже приємно. Вражають своєю красою Церква святої Ірини, Айя Софія. Останній – то взагалі диво світу. Мені навіть важко збагнути, як у 537 році можна було збудувати такий шедевр. Ці прогони, ці висоти, розмах – вражають! Уявляю, наскільки це було складно. Окрім архітектурних форм, відчуваю багато спільного у нашій та турецькій музиці. Я ж ще й музикант. Це також результат нашого переплетеного історичного минулого. Слухаю мелодії, які тут лунають, – і вони наповнені нашими «цитатками». Архітектура, як й інші види мистецтва, створюють зв'язок між поколіннями – маємо це усвідомлювати.

ХРАМИ У ФОРМІ КОЛА ДАЮТЬ ІДЕАЛЬНУ АКУСТИКУ

- На відміну від Туреччини, де будівництво мечетей, здебільшого, фінансує держава, зараз в Україні багато храмів – на етапі будівництва, деякі десятиліттями будуються. Основна причина – відсутність коштів. Наскільки це коштовно – збудувати храм?

- На це питання майже неможливо відповісти. По-перше, тому що частина проєктів дійсно досі – у процесі реалізації. Наприклад, із моїх проєктів – новий храм у Славутичі, присвячений Чорнобильській аварії. Там минуло з часу проєктування до першої служби 25 років! На Борщагівці – проєкт із реконструкції 150-річного храму – 26 років минуло, й зараз ще роботи продовжуються. Так довго, бо робиться це за гроші людей, без участі держави. Єдиний храм знаю – це на Берковцях у Києві, біля кладовища, – побудований з міського бюджету. Ще реставрація та реконструкція всіх великих храмів у Києві фінансувалися державою. Михайлівський, Успенський, Пирогоща, Андріївська церква, Володимирський на Херсонесі. Але храми мають будуватися, тому часто просто дарую свої проєкти, але тим батюшкам, яким вірю, що збудують. Зараз в Україні реалізується багато цікавих проєктів, будуються чудові храми.

- Нині відроджується традиція будівництва дерев’яних храмів. Це данина моді чи є інші причини? Адже камінний храм усе одно простоїть довше дерев’яного.

- Найшвидше збудувати дерев’яну церкву. Чому найшвидше, тому що це ще й дешевше. Але фахівців, які будують дерев’яні церкви, у нас дуже мало. Сама традиція давно зникла. Бути родом із Закарпаття і знатися на обробці дерева – того недостатньо. Будівництво церкви вимагає врахування багатьох речей – від акустики до ергономіки, від канонів релігійних до архітектурних правил.

Поділюся таким спостереженням. Раніше храми будували у формі кола. Вже потім з’явилися інші форми. На Полтавщині дуже багато круглих храмів, є в Києві, менше на Західній Україні. Замислився – чому так. Якщо взяти храм площею 100 кв.м. і обирати з квадратної, прямокутної, хрестоподібної та круглої форм, то остання – найоптимальніша за деякими параметрами. По-перше, кругла форма в будівництві найдешевша. По-друге, геометрія дає ідеальну акустику. Третя перевага – вигляд зі всіх сторін однаковий.

АРХІТЕКТОРИ – «РЕМІСНИКИ», ЯКІ ВИКОНУЮТЬ ЗАВДАННЯ СУСПІЛЬСТВА

- Маєте приклад храму, який вважаєте ідеальним у всіх відношеннях?

Олексія Щусєва хотіли до лику святих зарахувати за його архітектурні сакральні проєкти

- Так, є у мене улюблена церква – це із храмів, спроєктованих архітектором Олексієм Щусєвим. На Харківщині вона. Маленька така, мальована церква, дуже гарна. Загалом Щусєва хотіли до лику святих зарахувати за його архітектурні сакральні проєкти. Але часи змінилися й згодом він проєктував мавзолей Леніна, спочатку дерев’яний, а потім мармуровий. І зробив його з точки зору архітектури ідеальним. Ось така доля. Я з цього приводу іноді кажу, що ми, архітектори – фактично, не стільки митці, як «ремісники», бо виконуємо завдання суспільства. Нам замовляє роботу саме те суспільство, частиною якого ми є.

Архітектори – наступні після Бога у створенні світу

Візьмемо до прикладу хрущівки – це також була потреба суспільства. І завдання це було виконане фахово. Закрило чимало проблем після війни, але минув час – і потрібно інакше все робити. Ми створюємо штучний простір для існування. Господь створив світ і ми всі – його наступники, оскільки постійно створюємо для себе середовище, в якому живемо. І місце архітекторів тут особливе. «Архітектори – наступні після Бога у створенні світу», – так кажу своїм студентам, аби вони усвідомлювали свою відповідальність.

- Коли працюєте над такими проєктами, як храми, сакральні місця, – відчуваєте особливе натхнення? Чи це вже рутина для вас?

Патріарх Варфоломій написав вступ до моєї книжки про православну архітектуру

- Для мене кожен проєкт – чи то архітектурний, чи будь-який інший, – особливий, ставлюся відповідно – і це має свій результат.

Як приклад, розкажу таку історію. У 2015 році я зустрічався зі Вселенським Патріархом і подарував йому свою книжку про православну архітектуру. На зустріч було відведено хвилин 10, а спілкувалися ми набагато довше. Патріарх дуже зацікавився моєю роботою. Ще я привіз роздруківку шести своїх проєктів храмових комплексів, які зараз будую, і ті, які мені дуже подобаються. Він їх благословив і підписав. Цікаво, що після цього три з них дуже стрімко почали будуватися.

А ще набрався сміливості й запитав – чи міг би Вселенський Патріарх написати вступ до моєї книжки, яку видаю англійською мовою. І можете уявити моє безмежне здивування, коли отримав не просто коротенький вступ, а справжнє наукове есе – короткий аналіз моєї роботи, та ще й його фото. Книгу мені згодом допомогло видати наше посольство в Анкарі, завдяки йому також мав нагоду 6 січня у Стамбулі, в час вручення Томоса, передати свою книгу Його Всесвятості Вселенському Патріарху Варфоломію. Він був приємно здивований, коли відкрив книгу і побачив там своє фото. Всі наші зусилля й старання рано чи пізно приносять свої плоди.

АРХІТЕКТУРА МІЖЛЮДСЬКИХ ВІДНОСИН МАЛА Б СТАТИ ВАЖЛИВИМ НАВЧАЛЬНИМ ПРЕДМЕТОМ

- Ви – архітектор, викладач, знаю, що робите гобелени, картини пишете, книги. Виявляється, ще й музикант. Універсальний митець…

- Так, архітектура на першому місці, бо це «матір» усіх мистецтв. Сюди додається і скульптура, і музика. Колись був у мене концерт у Жовтневому палаці в Києві. То в фойє обов’язково виставляли мої архітектурні проєкти та гобелени, так само на сцені – я і оркестр, а за мною на екрані – картини і гобелени. Виходячи з цього, читаю лекції в комплексі: разом зі своїми гобеленами і музикою. От наприклад, коли викладаю в Китаї, починаю лекцію зі свого кліпу на пісню про рідне місто «Києве мій». На відео я гуляю по Києву зі своєю донькою й розповідаю їй про місто. Три хвилини, а скільки інформації! Всім зрозуміло – приїхав професор з України.

- Господь щедро обдарував вас талантами. А де час на їх реалізацію берете?

- Привчив себе паралельно працювати. Коли гальмується в одному, беруся за інше. Наприклад, коли писав дисертацію, то мав біля себе збірки віршів, гітару. Тоді пісень 20 написав. Якщо голова працює, то вона може в різних напрямах працювати. Прислуховуюся до себе. Музику писав завжди, випустив збірку «Мелодії душі». Це поезії багатьох поетів, дуже і менш відомих, покладені на мою музику. Зараз поклав на музику близько 10 поезій українського поета Віталія Іващенка. Для мене він – український Омар Хайям.

- Реалізацію якого свого проєкту вважаєте найважчим?

- Напевно, це не стосується самої архітектури. Найважче – це стосунки між людьми, із замовниками. Поступово ми стаємо і психологами, вчимося домовлятися. Я і своїм дітям-студентам кажу, що не можна своє «его» наперед виносити, потрібно домовлятися, пояснювати. Архітектура міжлюдських відносин мала б стати важливим навчальним предметом. Думаю, його теж потрібно викладати. Поступово приходить мудрість, вміння відкласти прийняття рішення, ставитися серйозно до проєкту будь-якої складності. Наприклад, здавалось би на перший погляд, спроєктувати громадський туалет – легке і непрестижне завдання. Маю два такі проєкти і пишаюся, адже це не таке просте завдання.

Найяскравішими своїми проєктами вважаю Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна", де навчаються люди з обмеженими можливостями. Це єдиний такий заклад в Україні, спеціально спроєктований. 100 православних церков в Україні, Kempinski Hotel на Пальмі-Джумейра в Дубаї. Ще школа №177 на вулиці Курській, 12. Одна з найкращих, як на мене. Загалом – це близько 350 проєктів в Україні та за кордоном.

- А ким з учнів пишаєтеся найбільше? Такий неординарний підхід до викладання мотивує їх до навчання?

- Переконаний, що потрібно створювати умови, щоб люди розкривалися. У мене є десятки учнів, якими я пишаюся. Але зараз багато хто з них працює за кордоном. У нас, в Україні, ніби багато будується, але комерція часто перемагає здоровий глузд. Відсутнє комплексне будівництво. Тепер так: ділянку вихопив, поставив свічку, продав – і пішов далі. Так зараз знущаються над Києвом, на жаль. Ми дивимося, наприклад, на Західну Європу. Там таке неможливо.

БЕЗ РЕКОНСТРУКЦІЇ ЖИТЛОВОГО ФОНДУ ТА МЕРЕЖ УКРАЇНІ ЗАГРОЖУЄ ЛИХО

- Дійсно, деякі українські міста потроху перетворюють на кам’яні джунглі. Здається, в Києві критична маса квартир у новобудовах уже перевищила попит.

- Якщо проїхати Києвом, тими районами з новобудовами, то дві третини, половина вікон не горить. Виникає питання: для кого це збудовано? На західній Україні палаци стоять і — порожні! Це дуже складно. Катастрофічна ситуація насправді.

- Ви згадали про хрущівки та їхню застарілість нині попри колишню вдалість проєкту. Як можна вирішити питання заміни хрущівок?

- Є досвід заміни цих будинків на нові. Як у світі, так і у нас. На Нивках так зробили, наприклад. Але у нас так часто змінюється влада, що, якщо і хочеш зробити, то не встигаєш. Немає передачі проєктів, довготермінового планування. Їх будували на 30 років, вони вже і фізично, і морально застаріли. Рано чи пізно все почне сипатися. Приклад тому – трагедія в Дрогобичі. Зараз зовсім не ведуться роботи по збереженню житлового фонду. На це потрібні великі кошти, й не видно, куди вклав. В Україні без реконструкції житлового фонду та мереж – біда буде.

- Ви зауважили, що проєктували навчальний заклад для студентів з особливими потребами. Загалом, у нас задоволення таких потреб стоїть гостро саме через непристосованість простору для таких людей. Як його можна вирішити?

- Це питання давно вирішене насправді. В нормативних документах все є. Пандуси, ліфти, зупинки. Але питання – в тому, що це не виконується належним чином. У 2010 році ми виконали проєкт будівлі університету «Україна». 10% студентів цього університету – люди з особливими потребами, там все пристосовано. Але це повинно бути в кожній школі, університеті, громадському місці.

Ольга Будник, Анкара

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-