У Нью-Йорку знову дощить. Кіно дня

У Нью-Йорку знову дощить. Кіно дня

Укрінформ
В український прокат вийшов новий фільм Вуді Аллена «Дощовий день в Нью-Йорку»

Кінострічка була знята ще в 2017 році, проте у прокат виходить тільки зараз через низку незалежних від творців цього фільму обставин. Ці обставини не мають стосунку до творчості режисера, йдеться радше про політику, зокрема, про рух MeToo, який виніс на поверхню стару (1992 року) історію про звинувачення Вуді Аллена у неналежній поведінці сексуального характеру. 

Тоді Аллен був виправданий, оскільки слідство та суд не знайшли доказів такої його поведінки, проте обвинувачі на цьому не заспокоїлися  і, скориставшись новими обставинами,  намагаються якщо не притягти режисера до відповідальності, то нашкодити йому якомога сильніше. Почасти їм це вдалося, оскільки замовник фільму відмовився його демонструвати і розірвав раніше укладений контракт на чотири картини.

Деякі з акторів «Дощового дня у Нью-Йорку» пожалкували про свою участь у стрічці і перерахували власні гонорари у розмаїті доброчинні організації. Пошкодував навіть дехто із акторів попередніх фільмів Вуді Аллена, зокрема, Міра Сорвіно, яка за роль у картині Аллена «Могутня Афродита»  (1995) отримала «Оскара».

Разом з тим жоден із акторів чи акторок, які фільмувалися в Аллена, не заявили про сексуальні домагання з його боку. Ба більше, цей режисер відомий своїм умінням працювати з акторами, які завше з ентузіазмом фільмувалися у його стрічках і отримували за своїх ролі вагомі нагороди.

Ситуація, однак, гостра не тільки через ймовірну поведінку Вуді Аллена, про яку йдеться в усіх тих звинуваченнях. Причина й у самих картинах кінорежисера, окремі теми та сюжети яких виглядають з позиції сьогоднішнього дня вкрай суперечливо, а подекуди і виклично. Зараз Аллену найбільше згадують його картину 1979 року «Мангеттен», у якій він зіграв 42-річного коміка, який зустрічається із сімнадцятирічною школяркою. Майстерно написана та зафільмована, визнана класикою, сьогодні ця стрічка знецінюється через «невідповідні» стосунки двох героїв.

Річ ще й у тому, що Вуді Аллен відверто милується своїми героїнями, як би сказали  сьогодні, «об’єктивує» їх, підкреслюючи їхню молодість та сексуальну привабливість. Так було і з Даяною Кітон у низці картин, так було і з Мією Ферроу, а згодом і з Мірою Сорвіно,  Скарлетт Йохансон, Ребеккою Голл, ось тепер подібне можна сказати і про 21-річну Ель Фенніг, яка фактично є головною героїнею картини «Дощовий день у Нью-Йорку».

Фільм розповідає про молоду закохану пару студентів,  Ґетсбі та Ешлі, які прибувають до Нью-Йорка, аби разом провести вихідний. Візит має ще одну мету – Ешлі домовилася про інтерв’ю для університетської газети з відомим кінорежисером Роландом Поллардом і  дуже  рада через це, бо є давньою шанувальницею фільмів цього кінематографіста. Інтерв’ю має зайняти годину, а увесь інший час  молоді люди планують присвятити самим собі, оскільки вони перебувають у цьому романтичному місті разом вперше. Проте якоїсь миті плани починають кардинально змінюватися і, зрештою, все йде шкереберть. Ешлі затягують нові знайомства та нові спокуси, а Ґетсбі опиняється заручником власної вимогливої матері, окрім того, на його горизонті з’являється інша жінка з минулого.

Перед нами романтична комедія, дія якої відбувається восени  (фільм знімався від середини вересня до кінця жовтня), і у ній можна знайти безліч класичних алленівських мотивів, пов’язаних із мистецтвом, Мангеттеном, невротичністю героїв, їхньою дивакуватістю і всім тим, що ми називаємо фірмовим стилем Вуді Аллена, який мало змінився за останні сорок років.

Молода репортерка, які розпитує кінорежисера, вже була у «Сенсації», режисер у депресії вже був у «Спогадах про зоряний пил», любовні трикутники та зміна партнерів з’являлися чи не у кожному фільмі Вуді Аллена.

З нового тут хіба викличність, з якою режисер знову повертається до теми «невідповідних» стосунків, коли ставить у центр власної оповіді дуже молоду жінку, яка стає об’єктом спокуси кількох чоловіків старшого віку. З одним у неї виникає духовний зв'язок, із іншим - душевний, а третій прагне її тіла. Аллен відверто глумиться з власних критиків і навіть обіграє вік героїні – коли її називають п’ятнадцятирічною, вона пред’являє документ і засвідчує, що їй уже 21 рік. Аллен не боїться дражнити гусей, і в цьому виявляється і його особиста сміливість, і творча свобода, і, зрештою, вірність самому собі, своєму стилю та власній індивідуальності.

І все ж, чи стане «Дощовий день у Нью-Йорку» видатним досягненням Вуді Аллена? Навряд чи. Це дуже милий, місцями смішний для втаємничених фільм, який веде мову про старомодні і багатьма не дуже зрозумілі речі. Оповідаючи про сучасних молодих людей, режисер переносить на екран радше власні фантазії, ніж розповідає про теперішніх студентів, які живуть у сучасному світі.

Він творить власний світ, у якому почувається цілком вільно, і основою цього світу залишається одвічний алленівський скептицизм та навіть нігілізм, який завше супроводжував його стрічки. Цей скептицизм та нігілізм завжди стосувався певних суспільних цінностей на кшталт мистецтва, культури і навіть віри. Аллен цим речам завше протиставляв саме життя у його безпосередньому вияві, часто надзвичайно невибагливому і навіть вульгарному.

З цього приводу у картині є цілий епізод з матір’ю молодого чоловіка, який змушує того змінити власне життя. Цей епізод ключовий не тільки для стрічки, але й для розуміння творчості Аллена загалом. Ніщо у цьому світі не варте зусиль, окрім, власне, самого життя. У цьому сенсі фільм цілком виправдовує покладені на нього надії.  

Щодо іншого, то навряд чи варто чекати нових одкровень від кінематографіста, який давно вже тільки міксує старі свої теми у нових картинах. Після «Енні Голл» , «Мангеттена», «Пурпурної троянди Каїра», «Злочинів та проступків» та його європейських картин йому залишається  тільки усе це повторити, проте з іншими акторами.  Тому новими в фільмах Аллена є саме актори – або маловідомі, або зірки, які відкриваються у його стрічках по-новому.  

Щодо зірок, то тут грати їм нічого, і вони з’являються фактично в епізодах – і Лев Шрайбер, і Джуд Лоу, і Дієго Луна – всі вони зображають отих самих старших чоловіків, які прагнуть молоду героїню. Є ще Ребекка Голл, проте її знято у профіль, так що акторку важко впізнати. Всі вони тільки тло для Ель Феннінг та її парнера Тімоті Шалеме, від чийого імені ведеться оповідь.  Ще одним своєрідним відкриттям є співачка Селена Гомес, яка утворює третю грань любовного трикутника.

Проте, якщо глянути прискіпливо, то тільки Ель Феннінг може претендувати на якусь акторську відзнаку. І вона не зовсім своя у звичному світі алленівських героїв, здебільшого невротиків-євреїв з великого міста. Її героїня є представницею півдня Америки, вона утілює собою «християн, які розбагатіли, проте не республіканців»; вона не просто молода та гарна, вона правдивий об’єкт спокуси для отих самих містян, які заблукали у власному внутрішньому світі.

Підсумовуючи, варто сказати, що новий фільм Вуді Аллена - у першу чергу для його шанувальників, які дивляться усі його стрічки, тримають у пам’яті попередні роботи, знають теми його творчості, не зважають на чутки довкола нього і вдячні за кожен наступний його фільм. Усім іншим – не варто турбуватися.

Ігор Грабович. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-