Майк Йогансен. Пригода Гулівера у слобожанській Швейцарії

Майк Йогансен. Пригода Гулівера у слобожанській Швейцарії

Укрінформ
Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ"

Бог послав випробовування Україні у вигляді інтелігенції, наче хотів Всевишній пересвідчитися: чи вартий такий народ окремої країни, чи слабкість на слово заведе його на манівці... Тим часом енкавеесівцям було байдуже, що заарештований, як випускник класичної гімназії, знав старогрецьку, латину, німецьку і французьку, самотужки оволодів англійською, спілкувався скандинавськими та слов’янськими мовами, а в його перекладах українці прочитали класичні твори Фрідріха Шиллера, Уїльяма Шекспіра, Едґара Аллана По. Для них він, у першу чергу, був “ворогом народу”. Тим часом майбутній тюряжник над ними кепкував, бо не розумів, як народ визначає своїх “ворогів”.

Живим мерцям у шкірянках і кашкетах Майк Йогансен давно все виклав як на духу. Ще вісім років тому, наче у воду дивився, літератор та письмово підготував останнє слово в “Автобіографії” (1929). Проте у Країні Рад з її плановою економікою ніколи і ніщо не йшло за планом. Навіть це йому було байдуже, і дотепник навіть наполягав:

- Отже, я, Майк Йогансен, умру в 1942-му році і, оселившись у царстві тіней, вестиму розумну бесіду з Ґесіодом, Ґейне і Міґелем Сааведро де Сервантесом. Але я з ними говоритиму українською мовою, бо вірю, що наша квітчаста Батьківщина є діамант у гроні вільних народів світу. І ще я скажу там, у царстві тіней, що я, Майк Йогансен, був при житті і залишаюся по смерті одним із кращих поетів української оновленої землі, що я, вовік невтомний, словом і ділом ніс призначений мені прапор гордо і високо….

- І скажу там також, у тому царстві тіней, що я, бувши поетом, сценаристом, романістом, лінгвістом, новелістом, автором граматик, поетик, словників, численних перекладів із мов усіх народів світу, в середині життя свого написав також і великі коментарі до коментарів великого філософа Авероеса (Ібн Рушд; 1126-1198. - О.Р.) і тим ще раз убезсмертив своє ім'я.

- “Неможливо збагнути час поза рухом”, - наставляв згадуваний андалуський філософ Авероес. Саме так ми і вчинимо, розпочинаючи оповідь. Щосили ми намагатимемося зрозуміти Епоху.

****

Український поет, самобутній прозаїк доби “Розстріляного відродження”,  перекладач, літературний критик, сценарист, мовознавець Майк Йогансен (власне: Михайло Гервасійович Йогансен) народився 16 (28) жовтня 1895 р. Чи: в 1886-му - різні джерела наводять різні дати; таким незапланованим був той Майк. Сталося це у Харкові - в сім'ї вчителя німецької мови та географії, вихідця з Курляндіії. Жила велика родина на вулиці Лермонтівській, що вела від вулиці Пушкінської аж до Журавлівських схилів, де розлягалися тоді незвідані пустирі.

У містифікованій “Автобіографії” літератор представляв себе нащадком… автора “Дон Кіхота”, що, генеалогічно не мало ніяких підтверджень. Але то була чиста правда, якщо зважити на духовну єдність Поета з європейськими культурами. Тим часом в реальному житті Майк Йогансен, в чиїх жилах і справді намішано було різної крові, із вітряками не бився, а свідомо вибрав українську ідентичність. Та нехай усе мовиться по черзі.

Його батько - Гервасій (Гервазіус-Еміль Наполеон) Андрійович (Гайнріхович) Йоганнсен, власне прізвище писав із подвоєним  “н”, бо походив із остзейських німців. По закінченні історичного факультету Московського університету він опинився у Харкова. Аби уникнути військової служби, юнак влаштувався викладачем німецької мови у 3-ю Харківську чоловічу гімназію. Кажуть, навіть шлюб Гервасій узяв за розрахунком, бо ні за які медалі не бажав іти до війська, отож спішно одружився та завів купу дітей.

На всі запитання допитливого Михася щодо родоводу vater сухо розповідав про славний шведський рід, котрий у силу обставин докотився до Курляндської губернії, про діда - волосного писаря із села Гросс-Екау (тепер - Ієцава), що лежало за 30 км від губернського міста Мітави (нині - Єлґава). І - анічичирк про Дон Кіхота й вікінґів.

***

Родина Йогансенів -стоять позаду батько Гервасій Андрійович з донькою Маргаритою, мати Ганна Федорівна, невідома, попереду - Таня, Миша і Федя

Родина Йогансенів -стоять позаду

батько Гервасій Андрійович

з донькою Маргаритою,

мати Ганна Федорівна,

невідома,

попереду - Таня, Миша і Федя

Мати, Ганна Федорівна Йоганнсен була родом із Старобільського повіту Харківської губернії та походила із старовинного козацького роду Крамаревських. Один із її прапрадідів, старобільський козак Грицько Скараний із турецької неволі тікав 12 разів. Одного разу доля завела бранця аж в Алжир, де українець познайомився з Міґелем де Сервантесом (Miguel de Cervantes Saavedra;  1547-1616), котрий у 1575 р. також потрапив у полон. І стали два раби грецького зрадника Далі Мамі побратимами, які вирішили разом готували втечу.

Тікали вони чотири рази. Міґеля засудили на дві тисячі ударів палицею, а Грицько зрештою, загинув на кривавій палі. І тоді його син, теж - Грицько, нічого не відаючи, поплив рятувати батька з турецької неволі: Алжир тоді був бусурманським. У широко розрекламованій “Автобіографії” Майк Йогансен переконував:

- І от в цей час молодий Грицько, син Грицька Скараного, запаливши в Стамбулі козацькі вогні, розбивав ґрати у гареми і в’язниці. І коли він уже летів назад на Україну, оздоблений якнайкращими квітами - гроном бранців і бранок, - в душі його запалали враз дивні вогні. А чорноока бранка, сидівши серед ночі в козацькім човні і світивши йому тоді ясним і прекрасним сонцем, сказала чужою, але прекрасною мовою: “Любий козаче, я, донна Анна Сааведро. Я люблю тебе, скільки любити може сестра великого із найбільших, сестра Мігуеля Сааведра”. І віддала вона йому руку і серце. І звідціль пішов мій, Майка Йогансена, рід по лінії моєї матері. І ось я, Майк Йогансен, стою своїми двома ногами і росту разом із трьох європейських культур, я, що дев’ятьох літ з роду написав перший твір німецькою мовою і що останній твір присвячу своїй, колись вільній, в майбутньому голубій і прекрасній Еспанії.

Казкам віри не йняла випускниця  харківської 1-ї Маріїнської жіночої гімназії. Усе життя Ганна Федорівна Йоганнсен поклала на виховання дітей; окрім Майка, в сім’ї росли Тетяна, Федір та Маргарита. Змалку за малим Михасем можна було не наглядати. Ріс він таким із дітей, котрі здатні самі собі раду дати на  Журавлівських  схилах. Разом із молодшим сусідом і тезкою Михайлом Ветуховим (1902-1959), котрий згодом став президентом  Української вільної  академії  наук (ВУАН, США), цілодобово пропадали вони на “біологічному практикумі”.

Слова Майк не промовляв, а карбував; і кожне з них мало силу, вагу.

Так діялося і з поезіями. Перший власній вірш, складений німецькою мовою - ну, знаєте, про старість і смерть, - у 1904 р. дев’ятирічний хлопчина вирізьбив ножом на дверях льоху.

***

3-я Харківська чоловіча гімназія
3-я Харківська чоловіча гімназія

Середню освіту Майк Йогансен здобув у 3-ій Харківській чоловічій гімназії, на вулиці Тихій, навпроти костьолу. Його однокласниками стали майбутні російські поети-футуристи Григорій Петніков (1894-1971) і Божидар  (справжнє ім’я: Богдан Гордєєв; 1894-1914), а також український географ та прозаїк Юрій Платонов (1894-1954).

Ватага у них була дружня. Як пригадував Григорій Петніков:

- Ми втрьох купили - на паях, економлячи на сніданках, справжній футбольний м’яч, (Мишко, я, і Юра Платонов). У ті часи шкіряний м’яч - це була новинка, щось схоже на польоти авіатора Сергія Уточкіна, які відбувалися за містом. Я згадав наш футбольний м'яч, а потім і бутци... Ми ганяли у футбол на пустирі за Лермонтовською вулицею, де стояв цегляний будиночок вчителя німецької мови Гервасія Андрійовича (Йоганнсена).

Як пише у монографії “Літературні 1920-ті постаті. Нариси. Образки. Етюди” (2013) літературознавець Ростислав Мельників:

-  У гімназії Михайла приваблювала математика. Також він цікавиться сучасною літературою, випробовував власне перо - перші вірші з’явилися німецькою та російською  мовами. У старших класах зі своїм товаришем по гімназії Григорієм Петніковим він став близьким до кола Миколи Асєєва (він саме навчався на історико-філологічному факультеті Харківського університету. - О.Р.), Велемира  Хлєбникова, Володимира  Маяковського.

***

Слід зазначити, що тодішні харківські красуні зводили з розуму майбутнє російської модернової поезії. Наприклад, Микола Асєєв майже не відвідував місцевий університет, бо пропадом пропадав у будинку харківського купця Михайла Івановича Синякова, що стояв у Нікітінському провулку, 22А. У дворянському гніздечку росло п’ятеро дочок-красунь, яких згодом літературознавці назвали “музами російського футуризму”. За спогадами Лілі Брик, Борис Пастернак упадав за Надією, Давид Бурлюк - за Марією, Григорій Петников - за Вірою, Микола Асєєв - за Ксенією (пізніше вони одружилися), тоді як Велимир Хлєбников закохувався в кожну з сестер Синякова по черзі. Але то - окрема історія.

Красень і спортсмен Майк Йогансен
Красень і спортсмен Майк Йогансен

То були просто золоті роки, що промайнули у 3-ій Харківській чоловічій гімназії: Михась “не пив, не курив і не знав жінок”. Маючи у товаришах однокашників-футуристів, Майк Йогансен у провінційних поетах, таких собі “затюканих апостолах” не ходив. Чимало часу український віршар проводив у колі російськомовних модернових поетів, зокрема був прекрасно знайомий із Головою Земної кулі Велемиром Хлєбниковим (1885-1922), котрий входив у першу в Росії футуристичну групу “Будетляни”. Майк теж зажадав стати мовником, тож вступив до губернського університету.

Чому в підлітковому віці він писав німецькою? А якою мовою б ви писали, коли рідний батько з дня у день садовив усіх дітей обабіч себе і примушував уголос читати поему “Фауст” німецькою мовою. Тим часом мова харківської вулиці була іншою…

У їхній ватазі дружба міцно вирувала до самої смерті Майка, котрий, наприклад, віртуозно перекладав хитромудрі футуристські вірші Григорія Петнікова на вибір – або українською, або німецькою мовами. Лунало ще футуристичніше за оригінал. Минуло небагато часу, й аматор свідомо вибрав власний літературний шлях. Попереднім експериментам належало покласти край, назавжди. І старшокурсник історико-філологічного факультету Харківського Імператорського університету акуратно упорядкував збірку віршів німецькою та російською мовами і в 1916 р. зшиток ритуально спалив.

***

Виповнений величезних планів на майбутнє, влітку 1917 р. Майк Йогансен закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету, де спеціалізувався на вивченні латини. Захистивши дипломну роботу “Ablativus absolutus й інші самостійні відмінки в латинській та грецькій мовах” й отримавши  науковий  ступінь  магістра  філології, юнак вчителював. Аби пережити голодні часи, він вирушив до Полтави, де завідував редакцією губвидату, а потім, як написано в “Автобіографії”: “пройшов словесний  відділ (при Харківській академії теоретичних знань, так тоді називався університет. - О.Р.),  склав  за  нього  іспити  в  Харкові  (але  диплома не вибирав) і дістав доручення читати курс української мови на історико-філологічному факультеті Полтавського інституту. Після того з перервами викладав у Харківському ІНО (Інститут народної освіти. - О.Р.)”.

Паралельно до особистих життів збурилася кривава і виснажлива Українська Революція 1917-1920 рр. Стало ніяк не до запитань типу: “До якої дієвідміни належить дієслово “scribere”? Аби вижити, із батьком Майк саджав картоплю: саджав - копав - виживав. Довгі голодні роки... На горе, із шести членів родини в живих лишилося троє: батька Гервасія, брата Федора та сестричку Тетяну забрала щербата.

У 1918 р. під враженням від Радянсько-української війни та кривавих різанини денікінців у Харкові молодий поет “поклав різку лінію у світогляді і пристав до марксівського” та “почав  писати  вірші  українською  мовою  і  знайшов,  що  вони  виходять  природніше”. Маємо дякувати білогвардійцям: на половину остзейського німця, на чверть - шведа, Михайла Йогансена вони перетворили на свідомого українця.  Про себе як про національного поета він заявив  у 1921 р. віршованими добірками у часописі “Шляхи мистецтва”, збірках “Жовтень” і “На сполох”, альманасі “Штабель”.

На початку творчого шляху молодому поетові був притаманний мотив мрійних “островів хмар”. Літературознавець Олександр Білецький назвав це явище “запізнілим романтизмом”. Проте бурхлива доба швидко українізувала Майка Йогансена. Сповнений сподівань на національне й соціальне оновлення поет видав збірку “Д'горі” (1921), в одному з розділів якої - “Скоро forte” - відтворив добу Української Революції 1917-1920 рр. Щоправда, була то лірично-міфологічна редакція соціальних катаклізмів. Зокрема у вірші “Революція” автор стверджував:

- Коли Прометей / Пiдвiвся руба / З чотирьох нiг на двi /I, вогонь з запаленого / блискавкою дуба / Узявши у кострубатi / руки, / Повстав проти Зевса, / То перша була / На землi / Пiсля незчисленних / ночей / Революцiя...

***

Майк Йогансен
Майк Йогансен

Один у полі не воїн, один у літературі – не стиль. На світанку 1920-х рр. Майк Йогансен (згідно українського правопису так почав писати власне прізвище) зблизився з Василем Елланом-Блакитним, Миколою Хвильовим, Павлом Тичиною, Володимиром Сосюрою, Володимиром Коряком, Костем Буревієм та іншими харківськими письменниками. Вони склались у “п’ятірну фалангу”, яка у “великому, але не величному” Харкові роздмухала  багаття по-новому революційного процесу в усій українській літературі.

Звісно, почали з маніфесту “Наш універсал до робітництва і пролетарських мистців українських”, вміщеному у першому числі альманаху “Жовтень”, що вийшов друком у листопаді 1921 р. Переднє слово підписали  Микола Хвильовий, Володимир Сосюра і Михайло Йогансен, наполягаючи:

- Мідяною сурмою скликаємо до наших лав розпорошені творчі одиниці робітництва. Формуємо загони. Організуємо регулярну армію мистців пролетаріяту. Наші лави крилаті споюватимемо залізною дисципліною робочих ритмів і пролетарських метафор. У цьому попередники наші й пророки - Шевченко і Франко

Саме вони у січні 1923 р. на чолі з партійним ідеологом, редактором газети “Вісті ВУЦВК” Василем Елланом-Блакитним (1894-1925) створили Спілку пролетарських письменників “Гарт”. Бурхливо починався “Червоний ренесанс”. Майк Йогансен палахкотів життям і міг в одне велике серце вмістити всіх численних друзів і товаришів. Ось вчитайтесь у вірш “Метемемфiсис” (1925):

- А нас, тих, що знали заранi пiсню, / Заспiвають у трави квiти й корiння, / Вiтерець хвильовий пролетить i свисне, / Тичину блакитний елан оповине. / Закиває лiсними очима сосюра, / I знайдеться десь перекручений корiнь, / Такий незґрабний, такий чудернацький i бурий, / Що для нього назвищ не стане тих, / Ще раз полiзуть в iсторiю / I наречуть йому химерне наймення: / Йогансен.  

***

Молодий автор не лише теоретизував, але й переконливо практикував красне слово. Одна за одною з’явилися віршовані збірки: “Революція” та “Кроковеє коло” (обидві: 1923), “Доробок” (“Речі 1917-1923 рр.”) і “Пролог до Комуни” (обидві: 1924). Утім, переломним у творчості став рік 1925-й, коли Поет збагнув, що в красному письменстві можна одночасно крокувати двома дорогами – віршів і прози.

Друком з’явилися книжки оповідань - “17 хвилин” і “Майборода” (обидві: 1925), а також під псевдонімом Віллі Вецеліуса перший український бестселер “Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших” (ілюстрації виконав художник-авангардист  Вадим  Меллер), десять накладів якого протягом року перевалили за 100 тисяч примірників.

В якусь дивовижну африканську реальність автор вів українського читача:

- Одне ще хотів би я сказати: буває так подекуди, що впаде тобі на голову горіх; од цього буває таки боляче. Так от, ти мусиш мені кріпко обіцяти не верещать і не скавучать, а зціпити зуби, хіба сказати стиха: “Гм! Гм! Гм! Макекембе-ла-моту-ма - моту-ма!”

***

академії пролетарської літератури
Члени Вільної академії пролетарської літератури

У середовищі української мистецької інтелігенції усе кипіло, наче й справді  відбувалося велике переселення народів. Зокрема у 1925 р. разом із групою колег Майк Йогансен вийшов із літературного об’єднання “Гарт”, аби заснувати літературне об'єднання Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). Так “туманний  романтизм” перетворився на рух “м’ятежних геніїв”.

На творчих хлібах Майк Йогансен не сидів, а працював редактором державної кінематографічної організації - Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), куди для створення нового репертуару керівництво запросило письменників, а саме: Григорія Косинку, Олеся Досвітнього, Володимира Ярошенка, Ісака Бабеля, Олександра Корнійчука, Юрія Яновського та інших. Утім, із посади він мовчки звільнився, коли восени 1926 р. з Харкова ВАПЛІТЕ переїхала до Києва. Дисципліна є дисципліна.

Яким він себе бачив у “Автобіографії”?

- Тепер мені тридцять літ, я молодий і здоровий. Палю люльку, маю прозоре серце і ясні очі. Я не ношу ніяких окулярів, ні ультрамаринових, ні кольору індійського індиго. Мій фах - грати у теніс, більярд та інше. Це інше і є те все, що останеться після мене, коли я, вмерши, не буду спроможний грати ні в теніс, ні в більярд.

Для своєї епохи він був багатовимірною особистістю, якимось Гулівером-містифікатором, котрий у власних мандрах заблукав в Україну, призвичаївся та й глибоко закоренився. І не мала ніякого значення його подоба. Адже Майк Йогансен міг відпустити шевченкові вуса а ля “Україна плаче”, а за місяць начисто поголитися, вдягти накрохмалену сорочку із високим комірцем і скидатися на американського інженера, якого чорти бозна куди запхали, а він оце белькоче десятьма іноземними мовами з якимись тубільцями. Ніхто із його сучасників не міг точно сказати: звідки він такий узявся - зі шведів, норвежців, німців, латишів?

***

Ніколи Майк Йогансен не скидався на лінійного українофіла, схожого на припухлий флюс. Усе навколо мандрівника краями та епохами вирувало: ідеї, люди, знання, Істина. Йому до всього було діло, і та допитливість фонтанувала успішними проектами… Він товаришував із Юрієм Яновським, Миколою Бажаном, Юрієм Смоличем, іншими самобутніми митцями. Окремо слід розповісти про Олександра Довженка (1894-1956), з яким вони багато років ходили на полювання та азартно рибалили. Було діло, навіть спільно працювали над кінофільмом “Звенигора” (1927), першим із знаменитої довженківської трилогії.

Свого часу колишній генерал-хорунжий армії УНР Юрко Тютюнник (1891-1930) під псевдонімом “Юртик” розповів Майку Йогансену легенду про скарби, закопані гайдамаками у надрах гори на Звенигородщині. Захопившись ідеєю, друзі вирушили у творче відрядження на Черкащину, а, повернувшись до Харкова, написали сценарій “Звенигора” (1928), що обіймав історію у дві тисячі років. І скрипт прийняла художня редакція одеської кіностудії – ну, Всеукраїнське фотокіноуправління. Отже, ВУФКУ запустило картину у виробництво, режисером призначилл Олександра Довженка, а одну з ролей той навіть віддав Юрію Тютюннику.

Коли почалися зйомки, постановник узявся переписувати і переписувати сценарій. Через це давні друзі посварилися, перестали спілкуватися, а Ю.Тютюнник та М.Йогансен зникли з титрів картини. Трохи згодом у власній “Автобіографії” (1939) О.П.Довженко представив ситуацію так: “У сценарії було забагато чортівні і явно націоналістичних тенденцій. Тому я переробив його відсотків на дев’яносто, внаслідок чого автори демонстративно “зняли свої імена”, і це стало початком мого розходження з харківськими письменниками”.

Тут слід сказати і про таке. Майк Йогансен разом із Миколою Хвильовим та Остапом Вишнею став одним з авторів на рідкість популярної у глядача оперети “Мікадо” (1927-1928), яка з величезним успіхом йшла в театрі “Березіль” Леся Курбаса. Адже українська група авторів відхилилася від партитури, написаної англійськими - лібретистом Уїльямом Ґілбертом і композитором Артуром Салліваном. В осучаснену музичну комедію вони ввели кілька інтермедій та куплетів, що відгукувалися на злободенні події в столичному Харкові. Їх спеціально написали Микола Хвильовий, Майк Йогансен та Остап Вишня.

***

У своєму середовищі Майк Йогансен мав славу не тільки поліглота та інтелектуала, але й вишуканого франта та короля більярду. Одного разу він розніс в пух і прах чванькуватого Володимира Маяковського. І той, за попередньою домовленістю, бо грали “на ганьбу”, - мусив залізти під стіл і декламувати звідси вірші Олександра Пушкіна, якого не так давно російський трибун жадав “скинути із пароплава сучасності”. Ясна річ, Маяковський розприндився, бо застряв під пузатим більярдним столом і тривалий час не міг з пастки видертися, тоді як Майк бігав довкола та реготав. Як наслідок, довелося товариству трибуна цілий вечір утихомирювати…

Обкладинка журналу УЖ
Обкладинка журналу УЖ

Про Маяковського факт розтиражований, а ось у спогадах письменника і літературознавця, а також редактора часописів “Сільський театр” (1926-1929) та “УЖ” (1928-1929) Юрія Смолича (1900-1976) про невгамовного Майка Йогансена є два чаріві епізоди, що передадуть творчу натуру тлумача. Перший - такий:

-  Коли під час війни в Іспанії до Харкова прибули іспанські сироти, Йогансен осягнув їхню мову достеменно на моїх очах - у балачці з дівчинкою років десяти. Після того він зразу ж перекладав розмови з іспанськими дітьми: з іспанської на українську і з української - на іспанську... А повернувшись додому, взяв іспанську книжку і вільно став її читати. За кілька днів Майк опублікував переклади іспанської поезії.

Так, усі казали, мовляв, Йогансен – мовознавець від Бога. Юрій Смолич свідчив:

- Що ж до слов’янських мов, то тут вже близько анекдоту. Колись Майкові, пригадую, знадобилася сербська мова. Це стало йому відомо вранці - ми саме ішли грати на більярді. І от, заганяючи кулі в лузи, між іншим Майк мовив: “Після обіду полежу з годинку - треба вивчити сербську мову”. До речі, на більярд Майк казав по-старовинному “кармалюк”, на лузу - “дучка”. Ввечері він справді сів перекладати сербські думи і здав переклад другого дня до обіду. Як відомо, його переклади сербських дум - в українській літературі найкращі.

***

Носії “Червоного ренесансу” мислили не кольором, а переосмисленими величними ідеями Відродження. Національного відродження… Це демонстрували лібрето “Алло на хвилі 477: Ревю”, написане Майком Йогансеном на музику Юлія Мейтуса для театру “Березіль” та поетична збірка “Ясен. Поезій книга друга” (1930). Гарячкуватий новатор у літературі зникав, народжувався “романтик чистого слова”, який виразно бачить, тонко відчуває і переінакшує будні. У власній міфологізованій творчості Майк ставав понад реальністю. Не випадково, саме з ідеї Майка Йогансена народився також позагруповий альманах “Літературний ярмарок” (1928-1930).

У 1930 р. він безжурно писав:

- Ах, життя моє - кругле, як м'яч. / Пружне й палюче -  як любов. / Падай. Злітай. Смійся. Плач. / Цілуй дужче, знов і знов. / До вогню цілуй. До  зубів, / До холодного цілуй поту. / Так ніхто тебе не любив / Не пив слину з крепкого рота.

Обкладинка книжки подорож людини під кепом

Обкладинка книжки подорож

людини під кепом

Прорвало й лантух прози. Одна за одною з’явилися: дві книжки гуморесок - “Луб’яне решето” та “Солоні зайці” (обидві: 1929); нариси - “Подорож людини під кепом (Єврейські колонії)” (1929), “Подорож у радянську Болгарію” (1930), “Три  подорожі” (1932), “Під парусом на дубі” та “Подорож у Дагестан” (обидві: 1933); оповідання - “Життя Гая Сергійовича Шайби” та “Оповідання про Майкла Паркера” (обидві: 1931): і, нарешті, повість - “Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію” (1932).

Як виглядали літературні пригоди Гулівера у Слобожанській Швейцарії?

- Із декоративного картону він (автор - О.Р.) вирізав  людські  фігури, підклеїв під них дерев’яні цурпалки, грубо розмалював їх умовними фарбами, крізь картонні пупи протягнув їм дріт і весело засовав цими фігурами під палючим сонцем живого, справжнього степу й під вогким риззям справжніх яворів Слобожанської Швайцарії. А щоб читач, бува, не подумав, що фігури ті живі, автор у найпатетичніших місцях,  розірвавши їм картонні груди, просував крізь них свою патлату голову, а подекуди (нехай сто разів вибачить йому розумний читач і прекрасна читачка) і просто поливав  їх із театральної пожарної шланги холодною водою.

***

Що там жінкам, чоловікам він міг так голову замакітрити, що ті запросто повірили б, якби він узявся стверджувати, що є прямим нащадком конунґа Раґнара Лодброка, котрий захопив Париж, а потім усіх полеглих вікінґів особисто відвів до Вальхалли. Або: прапраправнуком шведського короля Карла XII, який разом із гетьманом Іваном Мазепою боронив Україну від армади Петра Великого.

Але серце мрійника і містифікатора затріпотіло, коли він зустрів випускницю Харківського художньо-промислового інституту Аллу Вікентіївну Гербурт (1901-1993), яка закінчила навчання в майстерні художника та педагога Івана Падалки, у свою чергу, вихованця знаменитого маляра-монументаліста Михайла Бойчука. Самостійна дівчина, кругла сирота Майкові сподобалася, адже після наглої смерті від тифу батьків, 17-річна Алла опікувалася ще й молодшою сестрою Іриною.

Народжена у родині професора Харківського технологічного інституту, статського радника Вікентія Хомича Гербурта-Гейбовича (1872-1918), котрий походив із польської шляхти, українською мовою за зрозумілих причин вона не спілкувалася. Поет, котрий саме готував другу збірку віршів - “Кроковеє коло”, вирішив виправити ситуацію. Та навчити мові - не поле перейти…

Дружина Алла Гербурт-Йогансен біля будинку Слово
Дружина Алла Гербурт-Йогансен біля будинку Слово

Усе почалося із листування молодих людей, які симпатизували одне одному. Із епістолярію виріс у Алли інтерес до літератури. З інтересу до літератури – роман; потім все у них було серйозно. Згодом друга дружина Майка Йогансена зреалізувала себе як художниця та літераторка для малечі. Вона написала та проілюструвала оповідання для дітей, як-то: “Гнатові пригоди” (1927), “Штани капітана Вілза” (1928), “Сагібова подяка” (1929), “Китайські рибки” (1929) і таке інше.

Жила пара митців за принципами: дружина хотіла мати дітей, чоловік - ні. Але 15 серпня 1929 р. у Йогансенів народився первісток, синок Гайочок. Та подальше подружнє життя змінила одна зустріч, коли 28-річна Анна зазнала вихователя… свого педагога, визнаного майстра українського монументалізму, 47-річного художника Михайла Бойчука (1882-1937). Шлюб із поетом розладнався. Алла і Майк розлучилися. У свою чергу, Михайло Львович залишив дружину, відомого графіка Софію Олександрівну Налепинську-Бойчук і сина Петруся. 25 листопада 1936 р лідера бойчукістів арештували, 13 липня 1937 р. нео-візантиста ХХ століття як “буржуазного націоналіста” розстріляли… А 10 грудня 1937 р. Алла Гербурт народила дочку, яку на честь матері покійного чоловіка назвала Ганною…

Попри те, що іронічно Юрій Смолич у спогадах написав: “Женоненависником Майк зробився геть пізніше - коли його покинула власна дружина (художниця), пішовши до одного дуже відомого художника Б”, - ще у вірші “Ясень” зразка 1927 р. видющий Майк Йогансен напівінтуїтивно прощався з Одвічним:

- І  співай  тепер, що не ця / Була остання сторінка. / Я тебе прочитав до кінця, / І зосталась одна картинка: / “Ти мов тонесенька ясень / Зросла в голубе озеро”. / Ах, засміялась ясна, / І стала на порозі. / Не сховаєш тепер лиця, / Крізь пальці горить і рдиться. / Я тебе прочитав до кінця / І до себе несу на полицю.

***

Мистецтво і подорожі рятують Гулівера від нестерпного світу. Після добровільно-примусового саморозпуску Вільної академії пролетарської літератури в січні 1928 р. Майк Йогансен створив у Харкові “Техно-мистецьку групу А”, до якої входили Юрій Смолич, Юрій Платонов, Вадим Меллер, Веніамін Брисків та інші. Формально вона існувала у 1928-1931 рр., але наприкінці січня 1929 р. разом з сімома іншими українськими літературними організаціями проковтнулася… Всеукраїнською федерацією революційних радянських письменників, що мала “об’єднати під керівництвом комуністичної партії більшовиків всі літературні організації, а в перспективі і тих письменників, які до організацій не приставали”.

Захоплені техніцизмом члени “Техно-мистецької групи А” видавали “Універсальний журнал” (УЖ), профіль якого редакція визначила як “радісне дзеркало нашої бадьорої епохи”. Одначе, видання за рік влада закрила, - начебто, за браком паперу в країні лісів.

Пролетіли ще два роки. Та одного дня зненацька збляко творче кредо Майка Йогансена, котрий вважав: “Немає в світі такої речі, про яку не можна цікаво розповісти”.

***

У промові на загальних зборах харківської організації Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП) 24 лютого 1931 р. колишній лідер та ідеолог ВАПЛІТЕ Микола Хвильовий (1893-1933) сумно констатував:

- Така організація, як група “А”, теж заметушилася. Це мистецько-технічне, ліво-інтелігентське об’єднання хоч поки що й продовжує існування, але та розгубленість, яку ми там не можемо спостерігати, більше як красномовно говорить, що доля цієї організації визначалася питомою вагою такого угруповання, як Пролітфронт.

Далі життя покотилося в непролазні яри…. Попри те, що у 1934 р. Майк Йогансен вступив до Спілки письменників України, його літературна реальність давно не співпадала з радянською дійсністю. Як невиправний “романтик чистого слова”, він мріяв написати “велике полотно” про “Харків, про індустріальне оновлення велетенського міста”. І такий автобіографічний роман - “Югурта”, справді виник. Та оригінал конфіскували енкавеесівці.

Як будується оповідання

Підсумовуючи авторський доробок (слово у вжиток ввів саме М.Йогансен), за 17 років творчої діяльності він видав вісім поетичних книжок та дві збірки кращих віршів, десять книг прози, чотири книжки для дітей, дві монографії з літературознавства, як-то: “Елементарні закони версифікації (віршування)” (1922) та “Як будується оповідання. Аналіза прозових зразків” (1928). Але, як написав у статті “Українська література в боротьбі і жертви цієї боротьби”  (1992) Іван Левадний, по нього ніколи не забували і теж мали прийти:

- Чутливий  лірик,   філолог,  перекладач,  майстер  поетичного  слова Михайло  (Майк) Йогансен своєю творчістю ніби стверджував вірність ідеалам Партії, вихваляв  Леніна, комуну, Червону  армію.  Але  шведське  походження  і  діяльна  участь у ВАПЛІТЕ зробила його після смерті Хвильового об’єктом нападів. Йому закидали, що він не добачав завдань, які ставить Комуністична партія перед письменниками, й ігнорує їх. Йогансена відіслали у творче відрядження - в нафтову промисловість, у висліді чого з’явилася книжка його нарисів про нафту “Кос-Чагил  на Енбі” (1936. - О.Р.), але і в ній партійна критика знайшла контрреволюційні натяки.

***

Що не кажіть мені, а радянська влада дбала про українських діячів мистецтв.

Диво-п’ятиповерхівку на 66 квартир, розташовану в Харкові на вулиці Червоних письменників, 5 (нині - вул. Культури, 9), збудували до осені 1928 р. Проте із заселенням в споруду із солярієм та душовими кабінками на шостому поверсі барилися. Попервах Партія хотіла в одній кам’яниці розмістити літераторів й ударників соціалістичної праці, але, на щастя, союзу пера і лопати не відбулося. Потім довго встановлювали парові котли і заводили в кожну оселю новітній телефон, що для НКВС перетворився на надійний інструмент прослуховування.

Харківський будинок Слова
Харківський будинок Слова

Лише у 1930 р. будинок “Слово” почав поступово заселятися.

Нові квартири діячі мистецтв отримували за жеребкуванням, згідно номера, який власноруч діставали із шапки. Сумирному мовчальнику Павлу Тичині випав жереб на квартиру №12, а поверхом вище, у №15, оселився галасливий веселун Майк Йогансен. Про останнього у мемуарах дочка письменника і перекладача Миколи Дукіна (1904-1933), Наталя Дукіна згадувала таке:

- Мандрівник і затятий мисливець він (Йогансен) виявився неспокійним сусідою: повсякчас заряджав рушницю, тупотів, бігаючи з собаками.

Надмірною активністю він заважав спати поету-лірику. Саме через це невдовзі за взаємною згодою сторін Павло Григорович та Михайло Гервасійович помінялися квартирами. Утім, бігати за собаками, тупотіти та коли заманеться заряджати рушницю Майк Йогансен не полишив: інстинкт мисливця не викоренити правилами соціалістичного співжиття.  Мабуть, тому такими яскравими залишаються його образи, просто справжні луки Натури - “Випливає чапля з туманiв ” (1928):

- Випливає чапля з туманiв: / Тихо крилами моя махає птиця, / Мов у листя ранішніх лісів / З серця ронить кров - i кров стає суниця. / I ще тихше канула за гранi / I розтала десь за соснами далеко. / Чапля - може то була лелека - / Потонула в сутишi багранянiй. / I над плахтою картатою полів, / Що горіше, що солодше сниться / В ніч любові, край останніх снів / Народилось сонце - полуниця.

***

Радянська влада дбала про діячів мистецтв, але всім своїм єством доводила, що розумників та дотепників ненавидить... Як підсумок, за останні п’ять років життя у періодичній пресі Української РСР Майк Йогансен надрукував п’ять віршів…

Він на НИХ чекав, але не сподівався. Коли у квартиру №12 в першому під’їзді на четвертому поверсі будинку на вулиці Червоних письменників, 5, у супроводі мовчазних незнайомців постукав завжди п’яненький двірник Яким Петимко, котрий мешкав у квартирі №2, - це війнуло цвинтарним холодом. Оперативники брали Якима постійним понятим, і той бачив практично всі арешти харківських письменників. Смертельно блідою сиділа у вітальні третя й остання Майкова дружина, тенісистка Віра Ніколаєва, з якою вони прожили, може, два місяці; рухатися їй офіцери держбезпеки заборонили…

О 16:00, 18 серпня 1937 р. талановитого письменника, витонченого інтелігента з пронизливим поглядом, буржуйською краваткою та зачесаним на лівий проділ волоссям у його харківській квартирі в будинку “Слово” заарештували. Чекістські звинувачення оригінальністю не відрізнялись, бо заздалегідь, із газет, були зібрані “матеріали  про  участь  Йогансена М.Г. у діяльності антирадянської, націоналістичної організації, яка  прагнула шляхом терору й збройного повстання проти Радянської влади відірвати Україну від Радянського Союзу”.

На допитах перед молодшим лейтенантом держбезпеки, дознавачем Абрамом Замковим-Заманським (1898-?) затриманий не приховував своїх політичних поглядів, поводився незалежно, а 16 жовтня 1937 р. у вічі помічнику начальника 3-го відділу УДБ НКВС Харківської області заявив: “У бесідах з Епіком, Вражливим я говорив, що Остап  Вишня - ніякий  не  терорист. Що  саджають  людей  безневинних  у тюрми. Я стверджував, що арешти українських письменників є результатом розгубленості й безсилля  керівників партії і Радянської  влади”.

Холодногірська в'язниця
Холодногірська в'язниця

І це попри нелюдські тортури, яким у передмісті Харкова піддали літератора у Холодногірській в’язниці, що в народі називалася “Дім жахів”. Ні, йому не подарували, що арештант, як написала у мемуарах Алла Гербурт-Йогансен, “занадто ориґінальним, незалежним і не таким догідливим, як того вимагала диктатура”.

***

24 жовтня 1937 р. Майку Йогансену оголосили обвинувальний вирок. Його підготував оперуповноважений Харківського УНКВС Половецький і затвердив начальник УДБ НКВС Харківської області, капітан державної безпеки Лев Йосифович Рейхман (1902-1940), котрий до 13 лютого 1937 р. працював заступником начальника НКВС УРСР по Київській області. У документі йшлося: “З 1932 р. Йогансен М.Г. брав участь в антирадянській націоналістичній організації, яка ставила своєю метою повалення радянської влади методами терору й збройного повстання, завербував чотири особи для участі в повстанні, погодився особисто взяти участь у виконанні теракції проти керівників Компартії і радянського уряду”.  

Розглянувши 26 жовтня 1937 р. на закритому засіданні судово-слідчу справу Михайла Гервасійовича Йогансена, Військова Колегія Верховного Суду СРСР винесла вирок: “Йогансена М.Г. засудити до вищої міри кримінального покарання -розстрілу з конфіскацією всього майна, що належить йому особисто. Вирок остаточний і на підставі Постанови ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. підлягає негайному виконанню”.

Того ж дня бранця етапували до Києва і 27 жовтня 1937 р. розстріляли у Лук’янівській в’язниці НКВС. Як і коли поховали Майка Йогансена, невідомо. Символічна могила письменника знаходиться на Лук'янівському цвинтарі.

***

Йому не пощастило народитись у Середньовіччі, тоді б він служив особистим секретарем нідерландського мислителя Еразма Ротердамського. Йому не вдалося написати останній вірш, аби присвятити твір вільній, голубій і прекрасній, Іспанії. Кидаючи погляд із днів майбутніх у минувшину, не без іронії у власній “Автобіографії” Поет занотував:

- Так ішли дні мого життя, Майка Йогансена. Це все, що я, син Езопа, міг сказати, підвівши голову од своїх многотомних і тяжких трудів. Амінь.

Нехай на мить очі звикнуть до темряви…

І ще один сліпучий спалах сірника! У спогадах Юрія Смолича із темряви часу полум’я пам’яті вихоплює незабутній образ:

- Майк Йогансен зовсім не міг слухати музику: чи в мажорному ключі, чи в мінорному, - мелодія завши викликала в нього бажання заплакати. При усій своїй безалаберності, зокрема абсолютному нехтуванню здоров’ям, закурюючи від сірника, він неодмінно чекав, доки обгорить сірчана голівка і полум’ям займеться деревинка: казав, якщо сірчаний дим з тютюном проникне в легені, - надзвичайно шкідливий. А ще він носив тільки блакитний галстук (казав – краватка) і мене примусив (завжди імперативний!) теж вив’язувати блакитну краватку, дарма, що я ненавидів блакитний колір.

Справджуються його фінальні слова, наче ножем вкарбовані на скрижалях Історії, у цитованому раніше вірші “Революція” (1924):

- І ще раз, ізнову / У цвинтарях книгозбірень, / У поемах забутих поетів, / У якійсь старовинній Леніна  / й Маркса науці / Розкопають люди / Одне напіввмерле забуте слово, / І слово це буде: / - Революція.

Олександр Рудяченко. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-