Беркут повертається. Кіно дня

В українських кінотеатрах демонструється нова екранізація повісті Івана Франка «Захар Беркут» – в Україні уже друга – після однойменної стрічки Леоніда Осики 1971 року.

Нова екранізація, більше, ніж попередня, зроблена «за мотивами» – додалися нові герої та сюжетні лінії. Загалом перед нами – практично інша історія, яка тільки зберігає контури повісті Івана Франка.

З повісті у фільм перейшли головні герої: сам Захар Беркут, його молодший син Максим, їхній антагоніст Тугар Вовк і його донька Мирослава. Присутні тут і завойовники монголи (дія стрічки відбувається 1241 року під час походу Батия на Східну Європу), і саме лінія протистояння з ними, а не зрада Тугара Вовка вийшла на перший план у цій стрічці. До цих персонажів додалися дружина Захара Беркута Рада, його старший син Іван – також зі своєю дружиною й сином.

Подібні зміни можна пояснити тим, що картина орієнтована більше на міжнародну, аніж на українську аудиторію. Фільм знято англійською мовою, головні ролі у ній виконали американські та британські актори, співрежисером фільму також був американець Джон Вінн. Українцям дісталися окремі персонажі, серед яких варто виділити Андрія Ісаєнка у ролі німого коваля Петра. Оператором-постановником був українець Юрій Король, наші відповідали також за візуальний та матеріальний бік – і це фактично найкраще, що є у цій картині.

Фільм доволі динамічний, у ньому багато дії, бойових епізодів, проте наявні також і ліричні, й одна любовна лінія. Картина може сподобатися у першу чергу людям, які не дуже знайомі з оригіналом – повістю Івана Франка чи навіть із першою її екранізацією Леоніда Осики. Різниця тут – не тільки у змінених сюжетних лініях, нових персонажах, а й у зміні тональності твору, який із драми став мелодрамою – фактично сімейною історією, по дорозі розгубивши важливі складові оригінального задуму.

Ця зміна цілком збігається зі світовими трендами, у яких подібного типу псевдоісторичні картини у більшості випадків розповідають сімейні історії. Класичним прикладом може бути фільм 2000 року «Гладіатор» режисера Рідлі Скотта, який породив безліч наслідувань і фактично повернув жанр пеплума на великі екрани. Фільм розповідає історію вигаданого римського генерала Максимуса, який одного дня опинився в немилості у молодого імператора Коммода, був засуджений до смерті, проте зумів врятуватися і помститися кривдникові.

Генерал Максимус виведений не тільки вмілим воїном, а й добрим чоловіком та батьком. Смерть його родини означала для нього втрату всього. І все ж фільм не став мелодрамою, бо подальша історія розвивається у жанрі високої драми. Тут багато ідей філософського та екзистенційного плану, головна тема фільму пов’язана із владою, у тому числі й владою натовпу. Тут показана імперська велич Риму, яка дається дорогою ціною.

В українському «Захарі Беркуті» немає й дещиці подібних ідей, у першу чергу – через те, що нова адаптація відібрала в оригінального твору усю його стурбованість громадськими справами, давши натомість суто сімейні турботи про найближче оточення. Проте навіть смерть дружини Захара Беркута не дуже змінює його, як це сталося, скажімо, із Вільямом Волесом з фільму «Хоробре серце», який після смерті нареченої перетворився на невблаганного месника.

Попри епізоди кривавих сутичок із ворогом, «Захар Беркут» загалом позбавлений войовничості, це історія про мирних людей, які вимушені обороняти рідну землю від жорстокого завойовника. Проте в оригінальному творі все було не так безвинно, оскільки тухольці були суворим народом, що жив у суворих умовах, і якому доводилося роботи щодня жорстокі речі, звісно, із необхідності, – проте такою була реальність і такими були правила гри.

З цієї точки зору варто подивитися – як по-різному вирішують тухольці воєнні завдання у повісті Франка та у новому «Захарі Беркуті». В оригінальній історії тухольці одразу пішли у гори, вони розуміли, що не можуть дати бій монгольські орді, яка перевищували їх чисельністю, озброєнням та військовою майстерністю. Тому вони обрали партизанський спосіб ведення війни і максимально використали особливості гірського рельєфу, який знали досконало. Фінальна битва у долині зображена Франком доволі детально і вона сповнена багатьох жорстоких подробиць, оскільки тухольці не тільки забивали монголів камінням, топили їх у воді, а й взагалі не брали полонених і прагнули знищити ворога до останнього воїна.

Натомість у новій версії тухольці вирішують зустріти монголів віч-на-віч у вузькому проході, через це, мовляв, треба дати час дітям та старим відійти у гори. У Франка був час, а у них чомусь часу немає. Проте сам по собі цей самовбивчий вчинок у фільмі виправдовується з якихось інших мотивів. Мабуть, автори стрічки хотіли погратися у трьохсот спартанців, які так само зупинили армію персів у вузькому проході під Фермопілами. Різниця, однак, у тому, що спартанці усі були професійними воїнами, а ось тухольці здебільшого були мирними людьми, скотарями, які мало знали про воєнне ремесло, відтак такий сюжетний хід видається вкрай надуманим та невиправданим.

Новий «Захар Беркут» є продуктом нового часу, нових підходів до старих тем. Один із цих підходів прийнятий у сучасному голлівудському кіно, згідно з ним – слід говорити більше про приватне життя, аніж про громадські обов’язки, про індивідуальне виживання, аніж про виживання окремих народів. І у такому контексті колективна войовничість сприймається дедалі важче. Нове українське кіно, яке прагне бути почутим і за кордоном, змушене грати за цими правилами.

Сам по собі новий «Захар Беркут» слідує не тільки новомодним трендам у плані ідейному, проте також наслідує спосіб оповіді та технології створення фільмів, які передбачають безліч технічних новацій, що дають можливість творити ілюзію меншим коштом, аніж раніше. З цього погляду сучасний фільм у чомусь програє старим картинам, скажімо, тій самій екранізації «Захара Беркута» 1971 року, де було безліч масових сцен та фільмування велося здебільшого на натурі, а не у павільйонах на тлі зеленого екрану. У фільмові Осики монгольська орда виглядає переконливішою за орду в картині Сеїтаблаєва, – їй було приділено більше місця, показано табір, спосіб ведення війни, так що можна було відчути, що перед нами грізна армія, яку слід зупинити за будь-яку ціну.

Нова картина – незвично камерна, багато епізодів – невиправдано малочисельні й надто інтимні для епічного фільму. Крім того, більшість дії у стрічці відбувається вночі, у якихось закритих просторах, які творять ефект клаустрофобії. Знятий на середніх планах, цей фільм не дає розгулятися очам: все надто наближено, глядач буквально вкинений у простір фільму, так що фізично відчуваєш тисняву серед персонажів. Тут відсутня перспектива, надто мало пейзажів, відкритого неба, простору. Відчуттю тисняви сприяє надто швидкий монтаж, епізоди у фільмі – короткі, героям фактично немає часу вповні проявити себе. Через це емоційний ефект фільму – менший, аніж міг би бути.

Позитивним у фільмі є його певний індустріальний потенціал, який відчувається у вмінні авторів картини створити доволі переконливу матеріальну складову екранного світу. Костюми, зброя, інший антураж (за винятком хіба що декорацій, які інколи виглядають просто жалюгідно, особливо житла тухольців та й самого Тугара Вовка) справляють враження автентичного. По-своєму видатною у фільмі є робота постановників бойових епізодів, праця каскадерів, які все ж трохи губляться через особливості фільмування.

Якщо підсумовувати, то фільм є наступним кроком до інтеграції українського кінематографа у світовий. Цей крок виглядає не настільки переконливим, як мав би виглядати, проте є цілком прийнятним. Зрештою, не на кожен фільм у нас запрошують Роберта Патріка та Томмі Фланаґана – голлівудських акторів-ветеранів, які хоч і грають вже у другій лізі, проте все ще можуть зацікавити глядачів.

Ігор Грабович. Київ