На батьківщині «українського Вергілія»

На батьківщині «українського Вергілія»

Укрінформ
Музей Івана Котляревського дивує цінними раритетами і полтавськими спеціалітетами 

9 вересня Полтава святкуватиме 250-річчя від дня народження класика української літератури, автора “Енеїди” і “Наталки-Полтавки”. У переддень ювілею ми завітали до Полтавського літературно-меморіального музею І.П. Котляревського. До речі, не слід плутати його із меморіальною садибою письменника!

Кращого у Полтаві фахівця з життя і творчості Івана Петровича Котляревського, аніж провідний спеціаліст цього музею Євгенія Стороха, я не знаю. Тому запропонувала Євгенії Всеволодівні стати нашим провідником у пару століть назад.

ІДЕЮ МУЗЕЮ ПОДАВ ОСТАП ВИШНЯ

- Багато хто пише: «Іван Котляревський підніс українську мову до рівня літератури». Та нікуди він її не підносив. Українська мова жила, розвивалась, і письменник лише впровадив її в літературу. У звичайному спілкуванні він послуговувався російською, у світському товаристві – французькою. А його твори – це щира українська мова полтавського люду з Подолу, Мазурівки, Задихального Яру, – говорить Стороха.

За її словами, стихія народної мови начеб віддалась йому в руки, і він черпав із неї все, що хотів. Нагадує, як Котляревський описує гул пекла в «Енеїді»: «Як гуща в сирівці іграє, Шиплять, як кваснуть, буряки, Як проти сонця рій гуляє…». Такі порівняння у нього на кожному кроці. Україна жила у кожній клітині єства письменника. І творив він лише у рідній Полтаві, зазначає Євгенія Всеволодівна.

- Інтерес народу до Івана Петровича не зникає. Люди їдуть у місто, яке дало світові цю напівлегендарну постать, щоб доторкнутися до давнини – не фальшивої, а правдивої, без прикрас і маніпуляцій. У нашому музеї зібрано 7 тисяч експонатів, які дозволяють відтворити, відчути дух і звичаї того часу, в якому довелося жити класику української літератури, – розповідає Стороха.

Євгенія Стороха
Євгенія Стороха

Вона посміхається, бо нерідко відвідувачі музею кажуть, що прийшли в гості до Івана Петровича. І приносять із собою подарунки: то блюдце, то чайник, то шкатулку, то млинок для кави, то щипці для цукру і горіхів, то фужери для шампанського… Ці речі уважно вивчають експерти. Якщо подарункам є років зо 200, то вони займають своє місце в експозиції. У музеї-садибі зібралася вже ціла шафа таких подарунків. Чи не найбільший інтерес (у жіноцтва так точно) викликає колекція маленьких прасок. Наймініатюрніша – 5 сантиметрів довжиною. Сучасниці Котляревського прасували ними мережива і рюші на своєму вбранні.

Мало хто знає, що поява музею пов’язана з іменем гумориста Остапа Вишні. А вийшло ось як. У 1948 році в Києві на академічному рівні відзначали ювілейну дату – 150-річчя виходу друком перших трьох частин «Енеїди». Очолював оргкомітет з проведення заходів Остап Вишня. Він і запропонував творчій інтелігенції звернутися до влади, аби створити в Полтаві музей Котляревського. А місто тоді, після війни, являло собою суцільну руїну, і знайти приміщення для нього було вкрай важко. Зрештою вибір упав на дивом вцілілий під час ворожих бомбардувань особняк, що, за переказами, належав відомому поетові-перекладачеві й драматургу Василю Капністу. І таким чином у 1952 році, за два роки після заснування, відкрився єдиний у світі музей Івана Котляревського. Будівля на сім залів, в яких розміщується експозиція, є пам’яткою архітектури національного значення.

Музей був створений формально, адже у ньому не було жодного експоната. Та завдяки його першому директору Анатолію Трохимовичу Залашку поступово став наповнюватися рукописними матеріалами з архівів Котляревського. Вони до того часу перебували в Публічній бібліотеці імені М.Є. Салтикова-Щедріна у Ленінграді – листування, службові документи, усілякі розписки, які він ретельно зберігав.

- Дивно, а чому все це було вивезене з Полтави?

- Оскільки Іван Петрович не мав нащадків, усе своє нерухоме майно за чотири роки до смерті він заповідав своєму найближчому оточенню. Будинок, який міська дума оцінила у шість тисяч рублів, – економці, унтерофіцерській удові Мотроні Веклевичевій. Луг поблизу Полтави такої ж вартості – дружині свого найближчого друга Павла Стебліна-Камінського. А самому Павлові передав у спадок частину бібліотеки і рукописний архів.

Згодом, у 1856 році, вдову Стебліна-Камінського Ольгу Григорівну навідував у Полтаві уродженець Зінькова, дійсний таємний радник Олександр Терещенко. Він був першим бібліографом Котляревського. Забравши у Ольги архів для вивчення, передав його в Імператорську бібліотеку. З того часу це було її надбанням. До речі, жодного рукопису українського письменника там більше не зберігалося. А майже через сотню років усі ці рукописні документи – близько 140 одиниць – знову повернулися до Полтави, поклавши початок музейній експозиції.

НОВА «ЕНЕЇДА» КОШТУВАЛА, ЯК ПІВ КОРОВИ

Розповідаючи про колекцію музею, Євгенія Стороха показує мені унікальне третє видання «Енеїди». Воно потрапило до фондів понад три десятиліття тому, але широкій публіці його продемонстрували лише минулого травня, забезпечивши при цьому максимальну охорону.

- Бачите, на другій сторінці після титулки стоїть напис: «1833 року. Єлизаветі Іванівні Бібіковій в знак поваги і відданості від автора». І підпис. Це єдине в світі видання «Енеїди» Котляревського з дарчим підписом. Його ще за радянських часів в одному з букіністичних магазинів Москви придбали співробітники Канівського музею-заповідника Т.Г.Шевченка. На той час за цю книгу вони віддали шалені гроші – 750 карбованців. Однак, повернувшись додому, засумнівалися, чи їх не обманули, бо чорнильний напис був трохи розмитий і дата читалася наче 1899. Тобто Котляревського вже на світі не було, а він тим часом «роздавав автографи»? У розпачі колеги зателефонували нам із проханням подивитися на придбання. Я, прихопивши оригінал маленької розписки Івана Петровича, поїхала в Канів. Хоча не мала сумнівів, що там дійсно знаходиться раритет. Адже письменник мав особливості почерку: цифру «3» і букву «з» він писав, дуже низько опускаючи верхню петлю. Під лупою це прекрасно видно. Порівнявши ще деякі букви в розписці й автографі, я зробила висновок про ідентичність почерків, – розповідає історію Євгенія Всеволодівна.

- І перекупили раритет?

- Не так усе швидко було. Ми ще десь з рік писали обґрунтування в міністерство культури, чому нам потрібна саме ця «Енеїда» у «мармуровій» обкладинці.

- До речі, скільки вона коштувала, коли була новенькою?

- Книгознавці на наше прохання дізналися про її ціну. На ті часи книга коштувала дуже дорого – два карбованці 60 копійок. Тобто як пів корови.

- А тираж відомий?

- Він ніде не зазначений. Але зазвичай наклади друкованих видань тоді були невеликими, не більше тисячі примірників. Проте важливо ось що: автор книги – українець, не жив у Санкт-Петербурзі й перші два видання поеми надруковані були без його ініціативи. Щоправда, Іван Петрович обурювався такою «отсебятиной» багатого конотопського поміщика Максима Пурпури, котрий у 1798 році без відома та згоди автора вперше надрукував у Санкт-Петербурзі перші три частини «Енеїди». Гнівався на видавця за купу помилок і перекручених фраз. «Досталась испорченной, со множеством ошибок», – відгукувався автор про власну книгу. І все ж був готовий продовжувати писати поему, «если господам читателям понравится». Затим народилися четверта, п’ята, шоста частини. Котляревський почав сам шукати видавців, проте безуспішно: ні в Москві, ні в Санкт-Петербурзі інтересу до українського автора не було. Деякі видання, щоправда, надрукували кілька уривків з твору. Зрештою, незадовго до смерті він продав права на рукопис своєї унікальної поеми-бурлеску харків’янину Осипу Волохінову, який видав повну версію «Енеїди» у 1842 році в типографії Харківського університету.

- І останнє запитання, що стосується раритетного видання. Хто така Єлизавета Бібікова?

- Дружина російського гвардії капітана. Книгу для неї Іван Петрович підписав у Полтаві.

ЧИЙ КОТЛЯРЕВСЬКИЙ КРАЩИЙ?

П’ять років тому Полтавський літературно-меморіальний музей імені І.П. Котляревського поповнився ще одним цінним експонатом – рідкісним портретом письменника, який передав інкогніто один з мешканців Києва.

Як відомо, єдиний прижиттєвий портрет Котляревського, який висів у його світлиці, був зроблений полтавським учителем малювання. Але він загубився у 1842 році, коли його забрали у Харків для журналу «Молодик». На щастя, художник Михайло Башилов устиг створити з нього гравюру на камені. З неї потім багато портретистів відтворювали образ великого письменника, намагаючись його канонізувати і привносячи в нього кожен своє. Кілька років тому в ЗМІ навіть розгорілася дискусія навколо того, чи дійсно Котляревський виглядав так, як його зображують у шкільних підручниках.

- Безперечно, Котляревський виглядав так, як на копії портрета Башилова. Найбільш вдалою з пізніших робіт уважаю роботу живописця Леонтія Каштелянчука, яка висить у музеї-садибі письменника. Але жоден з художників не зобразив Івана Петровича з плямами від віспи на обличчі, хоча відомо, що він у дитинстві переніс цю хворобу, – говорить Євгенія Стороха.

- А в чому цінність гравюри, подарованої музею меценатом?

- Це робота відомого, нині вже покійного українського художника Івана Філонова, яка була створена для оформлення одного з творів Івана Котляревського більш ніж півстоліття тому. До речі, Філонов багато працював у книгографіці, ілюстрував романи Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного, Степана Васильченка, зробив кілька офортів до творів Тараса Шевченка.

Передана нам невелика гравюра (її розміри – всього 21,1 на 14,6 сантиметра) – це оригінал, який довгий час зберігався у колекції одного київського бізнесмена. Дехто з наших земляків, котрі мешкають у столиці, побачили її й одразу ж вирішили викупити. Колекціонер практично не торгувався, оскільки не має нащадків і зацікавлений у тому, щоб усі раритети потрапили в хороші руки.

Робота Івана Філонова, виконана на металі, має свою особливість. Художник зобразив автора безсмертних «Енеїди», «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» не таким, яким ми звикли його бачити, а худорлявим аскетом з довгим носом, інтелігентом, аристократом. Це вишуканий альбомний портрет, виконаний у техніці акватинта, тому на ньому все дуже чітко видно – структура тканини на сюртуку, паперу, пера в руці. Одне слово, для нас це безцінна знахідка.

САДИБУ ВІДБУДУВАЛИ ЗА МАЛЮНКОМ ШЕВЧЕНКА

Цікаво, що дерев’яна хата, в якій жив Іван Котляревський і де зараз розміщується його музей-садиба, також збереглася завдяки малюнкові. Малював її Тарас Шевченко. На жаль, ці два великі українці не зустрілися за життя. Коли Тарас Григорович потрапив у Полтаву (це сталося влітку 1845 року), Івана Петровича уже сім літ як не було (він помер у листопаді 1838 року). Тож, певно, Кобзар малював олівцем та аквареллю хату, яка належала економці Котляревського. Однак через два століття для реставраторів то був надзвичайно важливий документ.

- Хату біля Свято-Успенської церкви (нині це Соборний майдан) купив дід майбутнього письменника, диякон. Вона тоді вже була не новою, зате добротною. Коли настав час ділити майно між дітьми диякона Петром і Яковом, то майбутньому батькові поета відійшли 60 десятин землі (це нинішні Щербані, а тоді хутір Тютюнниківский), невелика частина лісу та полтавська садиба. Певно, тому, що Петро взяв на себе клопіт видати заміж двох сестер Агафію та Марфу, а також доглядав бабусю Марію. І ось такого не бідного, сумлінного, поважного, розумного зятя міг придивитися собі Леонтій Жуковський з Решетилівки. Адже вони разом служили в Полтавському магістраті.

Майбутній дід письменника мав вельми скандальний характер. Як випливає з судових документів, він то за межу до сусіда перейшов, то волів «заграбил» і не давав їм три дні пити «через обиды, чинимые ему». Такий собі бунтар, наче один із троянців. Так чи інак, Леонтій Жуковський віддав свою доньку Параску заміж за Петра Котляревського. На жаль, їхній син Іванко своїх дідів не пам’ятав, – веде розповідь Євгенія Стороха.

- І від кого ж у нього талант до віршування?

- Тільки від Господа Бога. Його батьки були типовими «значними жителями», тобто такими, котрі володіли нерухомістю. Звідки пішли їхні корені, достеменно невідомо. Але сучасники писали, що за походженням Іван Котляревський «істинний малоросіянин». Хоча сам письменник свого часу з труднощами (бо знайти документи, датовані другою половиною XVII століття, було складно) довів своє дворянське походження і отримав відповідне свідоцтво.

До нас у музей раніше досить часто зверталися ті, хто, послуговуючись сімейними переказами, вважали себе родичами поета. Проте ніхто так і не зміг довести це документально чи вибудувати реальну картину родословної.

- А чому ми називаємо Івана Котляревського основоположником української літературної мови? Яка вона була до нього?

- Давайте згадаємо Григорія Сковороду. Він починав писати свої твори архаїчною книжковою мовою, яка була доступною освіченим людям і не була зрозумілою простому народові. Тому, закинувши торбу за плече, Григорій Савич відправився у мандри Україною, щоб доносити людям свої думки тією мовою, якою вони говорять.

Те ж саме відчув і 25-річний Іван Котляревський, коли почав працювати над «Енеїдою». І настільки занурився у мову свого народу, настільки вжився у стихію народного слова, що до нього ніхто краще не говорив у літературі. Котляревський зняв клеймо другосортності з українського народу, яким його виставляли у творах російські письменники.

Він збирав пісні, приказки, думи, старовинний фольклор і все це переносив у свої п’єси.

Говорячи про Котляревського, ми повинні згадати й про його неабиякі знання української кухні. Певно, любов до неї йому передалася від економки Мотрони Єфремівни Веклевичевої. Старосвітська кухня була його частиною життя. І він мав від того щастя – від борщу з карасями, від шпундри, від полтавських пундиків, курочки з галушками, сирівцю… А його «Енеїда» – це справжня енциклопедія життя Полтавщини, у тому числі кулінарного, останньої чверті XVIII – початку XIX століття. Експерти зазначають, що в «Енеїді» згадано більше страв, аніж у спеціальних працях тих часів.

ДО КОТЛЯРЕВСЬКОГО НА ПУНДИКИ

Іван Петрович до самої смерті прожив у хаті, купленій дідом-дияконом. І лише дещо в ній змінив. Зокрема, з чотирьох кімнат зробив п’ять, обшив кабінет деревом, поклеїв шпалери в античному стилі, оздобив кахлями в козацькому стилі. Своє помешкання письменник дуже любив, тому, за словами Євгенії Всеволодівни, на капітальну реконструкцію так і не наважився, навіть не замінив маленькі вікна, що буквально вросли в землю. На старості холостяцьких літ він завішував їх шалоновими занавісками зеленого кольору, що мало гармонувало з внутрішнім убранством хати. Шалон – напіввовняна тканина, виткана «шахматками» з лицьового і внутрішнього боку, знята з виробництва ще в 70-х роках позаминулого століття, тому при відтворенні інтер’єру музейники вирішили почепити звичайні білі бавовняні занавіски.

Фото: Марія Ковальчук
Фото: Марія Ковальчук

Після смерті поета хата багато разів переходила від одних господарів до інших. Із оригінальних деталей у ній лишився лише сволок, на якому висічено по-старослов’янськи: «Создался дом сей во имя Отца и Святого Духа. Аминь. Года 1705 месяца Августа 1». Якийсь час у хаті Котляревського навіть розміщувався трактир. А відновлена вона була за акварельним ескізом Тараса Григоровича Шевченка в 1969 році. Тоді під егідою ЮНЕСКО святкувалося 200-річчя з дня народження класика української літератури. З того часу тут діє музей-садиба.

Гору, на якій її розташовано, полтавці давно прозвали Івановою.

На подвір’ї, окрім двох господарських будівель, є криниця. За давньою традицією садибу навідують молодята і залишають біля криниці стрічки, кидають у воду монети. А за життя Івана Петровича молодята, частіше сироти, приходили до нього за благословенням на щасливий шлюб. Багато хто брав його хрещеним батьком, і він не відмовляв нікому. Заради хрещення немовляти їздив навіть у віддалені уїзди.

А біля пам’ятника на могилі письменника, що одна лишилася на старому кладовищі (тепер це майже центр міста) закохані призначають побачення. Наприкінці 30-х років минулого століття кладовище знесли. Прах письменників Володимира Короленка і Панаса Мирного, які там були поховані, перенесли в інші місця. Уціліла лише могила Котляревського.

9 вересня біля пам’ятника і на садибі Івана Котляревського відбудуться урочистості.

- Ми хочемо відтворити атмосферу, яка панувала в часи, коли в Полтаві відкривали пам’ятник видатному письменнику. Все буде, як у 1903 році: з тими ж театралізованими героями, тим же колоритом. Тобто спробуємо повторити старе дійство, щоб люди занурилися у святкову атмосферу, – обіцяє директор департаменту культури і туризму Валентина Вождаєнко.

Євгенія ж Стороха разом з колегами в цей день запросить гостей на полтавські пундики. Цією стравою музейні співробітники час від часу, на великі свята, частують своїх гостей, аби вони відчули історію, яку залишив нам Іван Петрович, на смак. В основі пундиків – прісні коржі, складені гіркою і щедро пересипані смаженою цибулею.

Варто скуштувати!

Ганна Волкова, Полтава
Фото автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-