Іван Котляревський. 1. Слово, що воскресло, мов фенікс

Коли у 1898 р. на кошти Полтавського губернського земства над могилою І.П.Котляревського поставили новий надгробок з граніту, навіть його гінка, як для свого часу, висота - у два з половиною аршини (180 см) - принизила реальну славу великого українця.

Що виявилося справді богоугодно Зевсові, так це те, що клаптик землі довкола поховання 1899 р. опарканили дерев’яною огорожею, яку 1902 р. ошатили живими деревами. 30 серпня (12 вересня) 1903 р. на Протопопівському бульварі (тепер - бульвар Котляревського) громадським коштом за 11768 карбованців і 67 копійок батькові української літератури встановили новий шестиметровий пам’ятник роботи скульптора-передвижника Леоніда Позена (1849-1921).

І тоді, наче з-під землі виріс кремезний смаглявий чолов’яга при шаблі на поясі та, закрутивши за вухо густого чорного оселедця й скупо витерши сльозину, почав читати по пам’яті вірші, тепер - звертаючись до людей:

- Любов к отчизні де героїть, / Там сила вража не устоїть, / Там грудь сильнійша од гармат, / Там жизнь-алтин, а смерть-копійка.

Був би я молодший, я б теж із ним став поряд, на одне коліно, а науковцям так би сказав:

- Мені байдуже, осміяв українське козацтво Іван Котляревський у своїй “Енеїді”, чи навпаки - прославив. Це вам казитися на таких темах. Мені байдуже, про що розповідає українізована “Енеїда” - про мандри запорожців після зруйнування Січі 1775 р. чи про поневіряння козаків після винищення Гетьманщини та остаточної втрати Україною державності.

Ще мене обходить, куди веде Котляревський свого героя, а за Енеєм покірно чвалаю і я. Ми - наче голка з ниткою, принишкло слухаємо, як письмовий голос Івана Петровича наближає Україну до себе самої. Весело, іронічно, стиснувши зуби. Не мені одному подобається така “Енеїда”. Кажуть, твір І.П.Котляревського виявили в бібліотеці… Наполеона I Бонапарта, а Великий Князь Микола Павлович, котрий згодом царював як Микола І, зажадав мати… два примірники.

Навіть старий Крупський – це також історичний факт! - гортав сторінки перелицьованої “Енеїди”, хоча це й не допомогло Леніну дістатися додому. Виходить, не кожного затятого мандрівника шедевр перетворює на вдалого путівника. Величаючи світлочолого попередника - І.П.Котляревського, Михайло Коцюбинський написав:

- Занедбане й закинуте під сільську стріху українське слово, мов фенікс з попелу, воскресло знову… і голосно залунало по широких світах із його творів.

Додам і від себе кілька слів глибокої пошани.

***

Він народився 26 серпня (9 вересня) 1769 р. у батьківському будинку з високим дахом, з ґанком на півтори східці та невеличкими віконцями, в Полтаві… Тут мешкали його предки, і він шанував цю землю, яку 26 липня 1751 р. дід купив у зятя покійного полтавського протопопа Данила за “27 рублей 50 копеек ходячей российской монеты в вечное и потомственное владение”… Мальовничий куточок на узвишші і досі є окрасою міста. Збереглась і дідівська хата на п’ять кімнат, збудована, як вкарбовано на одній сволоці: “Року 1705 месяца августа 1”.

Так ось. Батько майбутнього літератора, дрібний чиновник Петро Іванович Котляревський (1749-1789) служив канцеляристом у Полтавському міському магістраті. Дід Іван, взагалі, був дияконом полтавської Свято-Успенської соборної церкви, заснованої місцевою козацькою старшиною. Непомітне покоління сірих шинелей… До реєстру дворян Котляревських внесли тільки 1793 р. Отож у власності Петра Котляревського була садиба, за Ворсклою шістдесят десятин поля і луків, а ще ділянка лісу. Кріпаків малося… восьмеро - дві сім’ї.

Вихованням Іванка опікувалася мати, Параскева Леонтіївна Жуковська, - дочка козака Решетилівської сотні. Тут, у Полтаві, серед мальовничої природи над Ворсклою, минули дитячі та шкільні роки мрійливого Іванка. Зростав хлопчина з дворянської родини без розкошів, не особливо відрізняючись від однолітків. Як і ватага його ровесників, він не втрачав доброго гумору і веселої вдачі.

Додам тим, хто не знає: в ті часи Полтава була “полковим” містом, а з 1796 р. перетворилася на повітовий центр малоросійської губернії, знаменитий своїми садами та… непролазною багнюкою. Що це значило? У Полтаві стояли військові козацькі загони, що мали автономне самоврядування. Попри те, що на той час в Україні Московія скасувала гетьманство, але все ще діяло Військо Запорозьке та існувала Запорозька Січ. Дитинство майбутнього письменника минуло серед чарівної природи полтавського передмістя. Напівзруйновані вали й насипи викликали поетичне уявлення минулого. Тож у дитячих фантазіях оживали почуті від дорослих легенди про козацьку звитягу та перекази про турецькі походи.

Тим часом реальність була зовсім іншою… Як стверджував у часописі “Основа” (лютий 1861 р.) один із перших біографів батька української літератури, етнограф, дослідник історичної минувшини Олександр Терещенко (1806-1865):

- Нерідко доводилось Іванові вдовольнятися одним шматком хліба й ходити босим; але жива й весела вдача допомагала йому переносити домашні нестатки. З дитячих років виявилась у нього охота до читання і старанність у заняттях.

***

Перші знання хлопець здобував у міській парафіяльній (приходській) школі, починаючи з 1778 р. За тодішніми звичаями тут, тобто у власній хаті, наглядав вимогливий дяк. Що викладати він міг, коли в клас набивалося до 40 учнів? Ясна річ, буквар, Часослов і Псалтир. Але ми розуміємо: з будь-якої науки здобуваєш знання, аби - жага.

- Ледащо син - то батьків гріх, - повчав пізніше І.П.Котляревський.

Парафіянську школу десятилітній хлопчик закінчив 1780 р., як найздібніший учень, та вступив до Катеринославської (за назвою єпархії) слов’янської семінарії в Полтаві, де вчився до 1789 р. Від 1776 р. вона діяла при Полтавському Хресто-Воздвиженському монастирі як школа півчих. Розмістилася бурса в подарованому колишнім гетьманом Лівобережної України графом Кирилом Розумовським будинку біля Спаської церкви. На базі училища Полтавська семінарія офіційно відкрилася тільки в 1780 р.

До неї приймали хлопчиків 6-14 літ, незалежно від громадянського стану родин. У Полтавській семінарії Іван Котляревський навчався від лютого 1780 р. до червня 1789 рр. У тому закладі навчалися також російський письменник, журналіст, перекладач грецьких класиків і видавець Іван Мартинов; російський письменник українського походження, перекладач і поет Микола Гнєдич; грецький вчений і педагог Афанасіос Псалідас, вчений-лікар, ректор і професор Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії Семен Гаєвський.

Як і решта шпудеїв, 11-річний Іван Котляревський опановував російську та французьку мови й літератури, латину, поетику, риторику, філософію та богослов’я. Навики з поетики та риторики передбачали практичні вправи в перекладах із давніх європейських мов, зокрема наслідування класичної (античної) літератури - Верґілія, Овідія, Ґорація, в чому бурсак, за свідченням однокурсників, виявляв хист. У спогадах про схоластичні методи виховання Іван Котляревський написав відверто:

- Погано у нас було і не дай боже, як погано! Бурса скидалася на зборище якихось іноплемінних, поділених на сім’ї, артілі, що завжди ворогували між собою. Вчили нас казна-чому і вчили як-небудь. 

Але ми розуміємо: з будь-якої науки здобуваєш знання, аби - жага.

***

Доволі швидко у молодого семінариста прокинувся інтерес до творчості передових на той час письменників Російської імперії - Михайла Ломоносова, Дмитра Кантеміра, Олександра Сумарокова, Василя Тредіаковського та інших. Насправді таким був директорський наказ по семінарії на 1787 рік, що рекомендував учителеві піїтики обов’язково вивчати з учнями славославні оди. Проте, бурсак Котляревський по-справжньому захопився віршуванням. З-посеред студентів він швидко перетворився на локомотив рукописного сатиричного альманаху “Полтавська муха”, яка, за влучним виразом Тараса Шевченка була “справжньою бджолою”. Уже тоді Іван складав вірші українською мовою.

Добрий приятель і перший біограф поета, український педагог та письменник Степан Стеблин-Камінський (1814-1885) згадував:

- Ще в юнацькі роки Іван Котляревський мав пристрасть до віршів і вмів до будь-якого слова вправно добирати рими, дотепні й вдалі, за що товариші по семінарії прозвали його “римачем”.

Із часом це, ой, як стало в пригоді. Зокрема, обов’язковою до вивчення в навчальних програмах Російської імперії була поема “Енеїда” римського поета Верґілія. Чому так, питаєте? Першому міністру (1802) народної освіти Росіської імперії, графу Петру Завадовському (1739-1812), між іншим, українцю, котрий народився в селі Красновичі Стародубського полку у козацькій сім’ї, - сподобалася ідея звеличення Римської імперії через оспівування військової доблесті.

Це виявилося суголосним із російською політичною доктриною загального уславлення власних монархії та царя. Глибоке знання оригіналу поеми Верґілія для становлення літературного таланту Івана Котляревського виявилося неоціненним скарбом.

***

Провінційне майбутнє блимнуло йому марудністю і… поламало грандіозні плани на майбутнє. Адже восени 1788 р. як одного з кращих учнів, Івана Котляревського та чотирьох інших вихованців дирекція намірилася відрядити для подальшого навчання аж до Олександро-Невської головної семінарії в Санкт-Петербурзі.

І, уявляєте, … не знайшла майбутнього батька української літератури, бо той десь вчителював по панських маєтках.

Змигнув ще один рік. В останньому (богословському) класі студей покинув духовну семінарію, бо в 1789 р. раптово помер батько, Петро Іванович Котляревський. Через матеріальну скруту 19-річний юнак не міг залишатися на утриманні матері чи жити з невеличкого хатнього господарства, тому узявся заробляти самотужки, працюючи в основному протоколістом у Полтавській дворянській опіці.

Не одразу, але досить швидко, від 1 липня 1789 р., в рідному місті обійняв він посаду канцеляриста Новоросійської губернської управи.

***

Непомітною людиною в сірій шинелці Котляревський скнів до 14 вересня 1793 р., поволі долаючи рангові сходи. З 8 жовтня 1790 р. він служив підканцеляристом; з 12 липня 1791 р. - канцеляристом; з 14 вересня 1793 р. - губернським реєстратором, що стало піком безславного кар’єризму. Саме в останній рік служби - у 23 роки - родину Котляревських внесли до реєстру дворян. Проте, Еней був парубок моторний, і  попри безпросвітну нудьгу чиновницького болота своєю сумлінною працею намагався служити українській громаді.

Але… 15 вересня 1793 р. зник відставний чиновник, а з’явився допитливий домашній педагог Іван Котляревський, котрий у поміщицьких маєтках на Полтавщині за 10-12 рублів на рік навчав розуму паничів. Учителюючи, він залюбки студіював селянські та міщанські звичаї, які були милішими й природнішими за губернську канцелярщину. Більше того, відтепер він отримав можливість відкрито виявляти й розвивати свої талани, адже окрім вправного віршування Іван прекрасно грав на скрипці та чудово співав.

Як стверджував у “Спогадах про І.П.Котляревського. Із нотаток старожила” Степан Стеблин-Камінський, вдягнений у парубоцький одяг середнього зросту, кремезний у раменах Іван Котляревський відвідував:

- …зборища і забави народні і сам, переодягнений, брав участь у них, уважно вслухався в народну говірку, записував пісні й слова, вивчав мову, звичаї, обряди, перекази українців, ніби готуючи себе до наступної праці; і справді, з цієї практичної школи виніс він глибоке знання малоросійського наріччя і побуту народного.

Потяг до студіювання народної культури та побуту відчувався в усьому: мова, звичаї, гумор, примовки, пісні. Приблизно у 1794 г. інтенсивно почалася підготовка до відомого у майбутнього артефакту - бурлескно-травестійної поеми “Енеїда”. І за три роки вчителювання безсонними ночами автор створив перші три частини.

***

Мали з’явитися, і вони зринули два найпотужніші стимули до оригінальної творчості - жінка та слава. Саме тоді в житті приватного репетитора сталися дві події, які спонукали побутові балачки перетворити на літературну мову.

У панському маєтку в с.Коврай Золотоніського повіту, тоді - Полтавської губернії, Іван Петрович навчав барчуків. Там при нагоді він познайомився з гостем господаря. Це був конотопський поміщик, багатий землевласник  Максим Йосипович Парпура (1763-1828), котрий, виявилося, служив колезьким асесором в уряді медичних закладів Санкт-Петербурга, а в 1799-1800 рр. завідував друкарнею Медичної колегії. Отой видавець і меценат, сам перекладач із німецької мови прийшов у захват і випрохав почитати рукописний примірник авторської “Енеїди”. Як автор міг відмовити гостю, коли в своєму будинку гостинний роботодавець надав у користування репетитора невеличку затишну кімнатку з меблями?

А ще - Іван Котляревський, чи не вперше в житті, по-справжньому закохався. Але чисті почуття виявилися приреченим, бо дати волю кріпачці (за іншою версією – вихованці поміщика, за третьою - небозі) Наталі пан з-під Золотоноші не зволили. Що мав вдіяти - із недописаною поемою та розбитим серцем молодий поет-репетитор? Мандруючи селами повіту, 25-річний юнак розкошував фольклором, нотуючи народні легенди, перекази, прислів’я. А потім, як пишуть біографи, різко змінилися його життєві орієнтири!

Попри романтичну легенду щодо сплюндрованого кохання мені особисто імпонує інша гіпотеза, висунута деякими літературознавцями. Івану Котляревському за 12 рублів на рік набридло ходити у панських попихачах. Адже, за неписаними законами тодішньої України, домашні вчителі перебували ледь не у положенні кріпаків, бо не лише навчали телепнів, а виконували обов’язки панських писарчуків та садівників, а також прислужували на бенкетах та розважали гостей.

***

Нещастя повторилося вдруге, коли Іван Котляревський перебрався у Золотоношу, де в 1795 р. найнявся домашнім учителем до місцевого багатія Герасима Петровича Сухопеня. Той поміщик виділив педагогу затишну мебльовану кімнатку. Коли репетитор займався вихованням панських дітей Марти та Глікерії, молода покоївка, надзвичайна вродливиця, чорноока кріпачка Марія, прибирала його помешкання. Трапилося так, що Іван Котляревський повернувся додому раніше і заставав дівчину у себе. Потроху він учив її грамоті, невдовзі розумна покоївка почала читати.

Від природи допитлива, Марія інколи за відсутності репетитора заглядала у шухляди письмового стола. Одного разу вона прочитала маленький аркушик паперу, списаний дрібним почерком. Прочитала вірш і в римованих рядках упізнала… себе.

Так спалахнуло палке кохання. Іван з Марією навіть вирішили поєднати долі. У присутності Марії Іван Петрович втрачав дар пишномовства, полишив писати строфи “Енеїди”, ставав блідим мов крейда, але носив дівчині романтичні квіти та багатозначні подарунки. Врешті-решт, юнак звернувся за благословінням до господаря, а той розчарував учителя: мовляв, Маруся вже обіцяна якомусь військовому вдівцю, навіть заручини відбулися, а за певну матеріальну винагороду Герасим Петрович пообіцяв поручику Сергію Вербицькому відпустити кріпачку на волю.

Знаючи свавілля повітових кріпосників, Іван зі зраненим серцем полишив маєток поміщика Сухопеня. Напередодні весілля колишньої коханої через служницю він передав Марійці лист, у якому повідомив причини неочікуваного від’їзду, а ще додав золоту каблучку з вкарбованим написом:

- На пам’ять від кадета Котляревського.

Літературному лицарству передувало лицарство побутове.

***

Прикметно, що ні пан, ні сама кріпачка не відкривали таємниці, чому вони не дають відповіді впертому залицяльникові, поки хтось із далеких родичів не натякнув молодому дворянину… гіркою правдою:

- А все то хитрость єсть жіноча, / Новинкою щоб підмануть; / Хоть гарна як, а все охоча / Іще гарнішою щоб буть. ...

Та драма людської підступності позначилася на особистому житті Івана Петровича – до кінця життя письменник так і не одружився, а всі пристрасті та почуття вклав у красне письменство. Оскільки цивільне життя не лікувало, заповнити порожнечу він вирішив армійською службою, добровільно записавшись 1 квітня 1796 р. у кадети Сіверського карабінерського (згодом - драгунського) полку, складеного з українських козаків колишніх Миргородського й Гадяцького полків та розквартированого на Полтавщині. Частина підрозділів дислокувались у Новомиргороді, де казарми шикувались на берегах мальовничого озера Лонго, а інші роти розміщувалися у Новоархангельську.

- Не дуже довіряй своєму серцю: сей віщун часто обманює.

Мене, скорботного пацифіста, завжди дивував той вчинок початкуючого літератора:

- Трясця твоїй матері - і з репетитора та в кадети!

У чім тут справа? Адже то була не безвуса наївність, а зріла молода людина, якій минало 27 років. Словом, світла мені не пролили свого часу прослухані лекції на філфаці КДУ. Тільки нещодавно і геть випадково з'ясував причину того вчинку. Так склалася повна картинка долі, що лише ззовні - легковажна й грайлива, і кумедний дотепник, отаке собі розвеселе базікало перетворилося для мене на шляхетного лицаря.

***

Історія закінчилася доволі сумно. Як написав у розвідці “Єдине кохання Котляревського” сучасний кропивницький краєзнавець Юрій Матівос (1938):

- Та дівчина дуже любила Йвана, сподівалася на його повернення. Коли ж стало зрозуміло, що господар затіяв чорну справу, вона у відчаї спробувала накласти на себе руки. Тільки випадок врятував життя закоханої. Горда Марія втекла від поміщика, вчинила спробу самогубства, була врятована та в селі Бакаліївка Золотоніського повіту пішла в Свято-Покровський Червоногірський жіночий монастир, де все подальше життя прожила черницею.

І тут доля утнула новий викрутас. Довідавшись про гірку долю коханої, прапорщик Іван Котляревський вирішив розправитися з її кривдником: він викликав поручика Вербицького на дуель - стрілятися на пістолях. Результат для останнього виявився невтішним: постріл Маріїного чоловіка був невдалим, із батька “Енеїди” куля зірвала лівий погон, а ось Котляревський не промахнувся і важко поранив суперника у ліве плече. На все життя поручик-ловелас залишився інвалідом.

За участь у дуелі прапорщика Котляревського негайно доставили до генерала Днiстровської i Кримської інспекції, командира полку, маркіза Жана-Тереза Луї де Бомона Дотішампа (Jean Thérèse Louis de Beaumont, marquis d’Autichamp; 1738-1831).

У приймальні Іван і секунданти чекали на суворе покарання. Натомість сталося диво: замість очікуваної ґауптвахти, військового трибуналу та розжалування прапорщика… підвищили у званні - до інспекторського поручика, бо командир полку взяв його до себе особистим ад’ютантом. Причиною благодушності генерал-лейтенанта, між іншим, майбутнього коменданта Лувра, вважають те, що француз кохався на… літературі, зокрема поезії. На той час всі, хто хоч трохи знався на українській мові, зачитувалися першими трьома частинами “Енеїди”. Генерал-лейтенант Дотішамп не був винятком, він, як й інші освічені читачі, чекав продовження поеми, над якою увесь вільний від служби час працював… його ад’ютант.

Отже, “Енеїда” врятувала свого автора від буцеґарні, а можливо, й каторги. І ще одне. Поема та вирівняла Іванове життя, але не змогла вилікувати розбите серце, як до скону належало одній-єдиній жінці - Марійці із Золотоноші. Як пригадували сучасники, чимало панянок замолоду роїлося довкола Івана Котляревського, а він виявляв до них, в основному - байдужість.

***

Питаєте, який з нього був вояка?

Ні, за природою своєю один із кращих колишніх бурсаків Катеринославської слов’янської семінарії був Енеєм, парубком моторним. Але військо є військо:

- … Там сила вража не устоїть, / Там грудь сильнійша од гармат.

11 липня 1796 р. Івана Котляревського перевели в аудитори, 9 квітня 1798 р. підвищили до прапорщика, 8 січня 1799 р. присвоїли звання підпоручика, 5 лютого - поручика, а 12 квітня 1806 р. він отримав погони штабс-капітана. Відколи генерал від кавалерії де Бомон Дотішамп пішов в відставку 20 лютого 1806 р. та з дружиною оселився в подарованому йому в оренду терміном на 12 років маєтку Народичі Волинської губернії, військова кар’єра Івана Котляревського не завершилася.

Невдовзі він став особистим ад’ютантом командувача 2-го армійського корпусу генерала від кавалерії Казиміра Мейєндорфа (Kasimir von Meyendorff; 1749-1813). Саме українець вів “Журнал военных действий…” про похід російських військ від Дністра до Ізмаїла, що тривав від 15 листопада по 17 грудня 1806 р. Сіверський драгунський полк, в якому служив офіцер, під час Російсько-турецької війни 1806-1807 pр. бився за фортеці Бендери та Ізмаїл, де штабс-капітан “виявив себе, - за словами К.І.Мейєндорфа, - безстрашністю”.

Під час облоги Ізмаїла, не вагаючись, Іван Котляревський прийняв на себе командування батальйоном і повів солдатів в атаку, а завдяки його дипломатичним діям Бендери, взагалі, здалися без жодного пострілу, бо корпусний ад’ютант майстерно розіграв сценарій із прибуття “потужного підкріплення” російської армії.

***

За сміливе виконання дипломатичних доручень штабс-капітана Котляревського командування неодноразово нагороджувало, зокрема, орденом Святої Анни 3-го ступеня. Свого часу від імені російської сторони офіцер провів успішні перемовини з буджацькими татарами, від яких слід було домогтися нейтралітету, а вони, до 50 тисяч вершників, добровільно прийняли підданство Російської імперії. Чи згадати його перемовини із козаками Задунайської Січі - українцями, які, в силу політичних обставин, перебували в підданстві султана і яких перемовник мав схилити на бік Російської імперії.

А ще одна важлива увага. У тих військових походах поет запорізької доблесті зустрічався із справжніми запорожцями, які в 1806-1807 рр. масово поверталися з Туреччини, де знайшли прихисток після того, як 16 червня 1775 р. російська цариця Катерина II наказала генералу сербського походження Петру Текелії зруйнувала Запорозьку Січ.

Як свідчить у “Спогадах про І.П.Котляревського. Із нотаток старожила”, Степан Стеблін-Камінський, гребці-запорожці, переправляючи російську армію через Дунай, впізнали в Івану Петровичі земляка, а коли довідалися, хто саме перед ними, навперебій взялися пропонували йому посаду “старшого”, оскільки поетова “Енеїда” незнаними шляхами дійшла і до них.

Можливо, з огляду на ріст популярності у солдатських лавах та зростаючий авторитет серед земляків, наприкінці 1807 р. Івана Котляревського висмикнули як бадилину із Сіверського драгунського полку та військовим наказом встромили у Псковський драгунський полк, дислокований… у Литві. Батько Енея залишився один як палець: ні співплемінників, ні рідної мови, ні задушевних розмов із селянами. Разом із тим обступило те саме паскудство: самочинство вищих за званням, беззаконня у ставленні до рядових, холуйська догідливість начальству, моральна розбещеність офіцерського складу.

***

Пороху було задосить, але 12 років, віддані військовій службі, не дарували офіцеру ні кар’єрного росту, ні слави, ні маєтку. 23 січня 1808 р. Іван Котляревський вийшов у відставку у чині капітана при мундирі Псковського драгунського полку. Сталося це не під впливом емоцій чи ментальної втоми. Так служити він більше не міг!

Справді, зовні рішення здавалося алогічним, але вчинок офіцера відповідав життєвим принципам письменника-гуманіста. Спостерігаючи за хронічним зрадництвом російського командування щодо задунайських козаків, Іван Петрович надалі не міг із цим миритися. Останньою крапкою стало жорстоке побиття солдатами російської армії повсталих киян-ополченців; за бойову підтримку царського війська їм обіцяли дати землю, а після перемоги частували батогами та шпіцрутенами… Окрім іншого, давало взнаки поранення, яке у грудні 1806 р. отримав корпусний ад’ютант. Отже, він написав рапорт про відставку, а в перші тижні цивільного життя вирішив зібратися із думками, аби вирішити, що робити далі.

Із цією метою Іван Котляревський востаннє відвідав Новомиргород. Деякий час він пожив у сусідньому Златополі у сестри Ганни Яківни Скоробогач, і - все стало на свої місця. Активний учасник бойових дій зажадав продовжити цивільну кар’єру в Санкт-Петербурзі.

Утім, ніхто у Північній Пальмірі на героя-провінціала не чекав - без протекції і зв’язків тут було нема чого робити. Трохи поштовхавшись у приймальнях сановників, написавши купу листів царським вельможам, які залишилися без відповіді, офіцер плюнув на північну столицю та у травні 1808 р. повернувся в Україну - у батьківську хаті, до літньої матері-вдови. Утім поїздка до Північної Пальміри не була пустою. Перебуваючи в місті на Неві чотири місяці, автор підготував до друку та видав у 1809 р. популярну у читача поему “Енеїда” в чотирьох частинах. Чому? Він хотів розставити усі крапки над “ї” щодо авторства.

***

Справді, на початку XIX ст. українець уже перетворився на відомого письменника, автора модної поеми “Енеїда Верґілія, перелицьованої на малоросійську мову”. Щоправда, перші три частини твору з’явилися двома піратськими виданнями (1798 та 1808). В самодіяльності вправлявся отой улесливий добродій, конотопський поміщик Максим Парпура, котрий тепер мешкав у Північній Пальмірі. Як завідувач друкарнею медичної Колегії, колезький асесор М.Й.Пурпура узяв почитати рукопис перших трьох частин “Енеїди” і без відома автора видав власним коштом у місцевій друкарні Івана Глазунова.

Кажучи сучасною мовою, те піратство обурило Івана Петровича до глибини душі. Більше того, перше видання твору містило безліч помилок, виявило виразні відступи від оригіналу, рябіло перекрученнями, що притаманно багаторазовому переписуванню списків. І помста батька української літератури виявилася своєрідною, на віки у третій редакції “Енеїди” поет уславив нахабу, котрий зажив слави чужим коштом, написавши кілька дошкульних рядків.

Так у сцені пекла з’явилися такі рядки:

- Якусь особу мацапуру / Там шкварили на шашлику, / Гарячу мідь лили за шкуру / І розпинали на бику. / Натуру мав він дуже бридку, / Кривив душею для прибитку, / Чужеє оддавав в печать...

Нагадаю: за великим рахунком пан М.Й.Парпура не привласнював знамениту поему, а написав:

- Енеида, на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским, - хоча непорядно на титульному аркуші додав:

- Иждивением М.Парпуры.

***

У цьому питанні усе було не так лінійно, як нам викладали в школі та вузі. Шукати, бодай якийсь, зиск чи зловмисництво видавця - пропаща справа. Бо спеціалізація його була інша.

Як літератор Максим Парпура дебютував перекладом з німецької мови низки видань з медицини та хімії, що стали навчальними посібниками, серед яких “Фармакологія, або описання ліків для Імператорських Російських сухопутних військ” (1797) Ґеорга  Еллізена та “Початкові основи загальної лікувальної хімії” (1804), а ще - тритомне «Життя та військові справи генералісимуса Суворова-Римнікського” (1799-1800) Йоґанна-Фердінанда Антінґа.

За природою своєю то був щирий меценат.

Є інформація, що окрім прикрого випадку з Іваном Котляревським на доброчинність полтавський поміщик подарував 100 тисяч рублів. Насправді, із видання “Енеїди”  Максим Йосипович Парпура не отримав жодної копійки, бо видавав твір на втіху українському читачеві. Звісно, існує моральний бік справи. Але… Таке з-поміж українців трапляється: для популяризації національної культури хотів конотопський поміщик зробити якнайкраще, а вийшло - зле.

***

Задля відновлення справедливості скажу по-сучасному: авторська сатира виявилася несиметричною, М.Й.Парпура ніколи не був годованцем від літератури і ніякої вигоди з видання не мав, бо вчинок мецената насправді заслуговує на схвалення. Чому?

По-перше, у 1798 р. “Енеїда Верґілія, перелицьованої на малоросійську мову” стала, взагалі-то, першою (!!!) книжкою, виданою українською мовою в Російській імперії. А це, у свою чергу, започаткувало становлення і сприяло розвитку національної літератури. Не випадково, маючи на увазі стан української культури XVIII століття, проникливий Іван Франко з Енеєм порівняв самого Івана Котляревського, котрий “з великого пожару України найбільшу спас народну святість - слово”.

По-друге, то не був одиничний приклад служіння просвітницьким цілям. Полишивши чиновництво у Санкт-Петербурзі, Максим Йосипович Парпура згодом працював… професором медичного факультету Харківського університету.

По-третє, ще за життя всі статки й заощадження колезький асесор М.Й.Парпура переказав на “народні потреби”. Після смерті ученого, коли 1828 р. оголосили духівницю, випливло: значні кошти М.Й.Парпура заповів - Харківському університетові, Чернігівській і Новгород-Сіверській гімназіям, а також Конотопській повітовій школі, а також на будівництво лікарні у Конотопі.

Отож і кажу, як не обурювався І.П.Котляревський “нахабством” незваного видавця, але його “Енеїда”, написана чотиристопним ямбом, десятирядковою одиничною строфою, - зажила власним життям, поширюючись, як у друкованому варіанті, так і в рукописних списках.

- Ат, живемо і маємося, як горох при дорозі: хто не схоче, той не вскубе.

- На нас, бідних і безпомощних, як на те похиле дерево, і кози скачуть.

Насправді, особисто навідавшись 1809 г. до Санкт-Петербургу, відставний штабс-капітан нарешті сам опублікував твір, тепер - уже під назвою “Вергилиева “Энеида”, на малороссийский язык преложенная И.Котляревским” (1809). Цього разу кошти на друк дав заможний поміщик і благодійник, колишній (1803-1807) полтавський губернський маршал (предводитель дворянства) Семен Михайлович Кочубей (1778-1835), тому землякові вдячний віршар і присвятив твір. Аби ні у кого не виникало сумнівів в авторстві, оригінальне видання Іван Петрович доповнив четвертою частиною поеми. Повністю “Енеїда” була видана в Харкові у 1842 р. першим професором-славістом у Харківському університеті Ізмаїлом Івановичем Срезневським (1812-1880), котрий читав курси з історії та слов'янських мов.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко