Сцена. Качур. Контрабас. Театральна прем’єра

«Натхнення вимагає тиші», – сказав письменник Зюскінд, і у декораціях вистави з’явились акустичні плитки для звукоізоляції.

«Таємниця людської душі заточена в психічних драмах дитинства», – сказав психоаналітик Фройд, і головний герой обійняв широкі жіночні стегна свого контрабасу.

«Мамо!», – скрикнув актор Качур, і розповів глядачам історію одного кохання.

Моновистава – це завжди виклик. І актору – бо він у найвідповідальніший час сам на сам із повним залом, і режисеру, бо майже все тримається лише на тому одному акторові, і, звісно, глядачам. Бо йдучи на монопостановку, у тебе є лише два варіанти: або ти просто беззастережно любиш того одного-єдиного актора на сцені, або ж – він грає аж так, що справді ті півтори години на нього безперервно хочеться дивитися.

Театр «Актор» відкрив театральний сезон саме таким викликом і 19 серпня показав прем'єру вистави «Качур. Контрабас» – одноактний монолог розчарованого в житті, але, водночас захопленого музикою і власними психологічними переживаннями молодого контрабасиста, який працює в державному оркестрі і має таємне кохання на ім’я Сара.

Взагалі то, це вистава за твором Зюскінда «Контрабас» та з масою фройдівських відсилок, але її повноправним співавтором також можна вважати і виконавця головної ролі – Ігора Качура, оскільки у постановці використовуються його власні монологи, – розповів мені буквально за кілька хвилин до прем’єри директор та художній керівник театру «Актор» Слава Жила.

- Це, напевно, буде історія про нього, адже певною мірою, назва «Качур. Контрабас» – це такий трішечки маркетинговий хід. На сцені будуть актор Качур і контрабас, подивимося. Моновистава, це складніше, ніж просто вистава. Ходімо. Зараз це таїнство почнеться. – сказав Жила і ми пішли до переповненого глядацького залу, де в темряві на сцені прокидався наш контрабасист.

Зазначу, що по ходу п’єси я отримала досить непоганий музичний експрес-лікбез за допомогою невидимих персонажів – Брамса, Бетховена, Гайдна, Керубіні та інших світових класиків.

Режисером-постановником вистави стала молода українська режисерка Олександра Бадаламенті.

Вона розповіла, що в «Качур. Контрабас» взяла від Фройда кілька моментів – це біографічний факт з щоденників про його непрості стосунки з батьком. Але ті батьківські установки на кшталт: «з тебе нічого путнього не виросте», «у тебе немає таланту», вклала у репліки мами, які звучать рефреном в голові головного героя.

Точка відправлення, за словами режисерки – це, все ж, твір Зюскінда «Контрабас», який вона, щоправда сильно інтерпретувала, оскільки в оригіналі не була вибудувана лінія взаємостосунків музиканта і його інструмента, на який він проектує ставлення до матері.

«Ми вирішили більше акцентувати на лінії Сари і в цілому на його складних стосунках з жінками. Корені цієї проблеми йдуть з дитинства, від взаємин з мамою, які стали для нього установкою на підсвідомому рівні, і він проектує ставлення до матері на всіх жінок, які йому відмовляють у коханні та досить жорстко вирішує ці невдалі стосунки.

Власну маму він не може фізично скривдити, бо насправді дуже її любить, а виміщає відсутність материнської любові на цих жінках. Я хотіла відштовхнутися від думки, що ми всі залишаємося в тому віці, в якому нас недолюбили…

За великим рахунком, завершення історії з Сарою, це вже цілковито від мене. У Зюскінда історія закінчується тим, що герой говорить приблизно: «А тепер я піду в оперу і закричу, і якщо у мене вистачить сміливості, ви зможете прочитати про це завтра в газеті». У нас фінал інакший» –розповіла Олександра.

Це її перша вистава у форматі моно. Коли у тебе є реальні партнери на сцені, з якими можна взаємодіяти, це більш «зрозуміла» матерія, а коли всі об’єкти уваги і всі персонажі – у тебе в голові, це зовсім інакше.

«Вистава – це живий організм. Сьогодні це один варіант, а наступна – може бути абсолютно іншою. Складно сказати наскільки я зараз задоволена, але мені здається, що ми щось нащупали», – додала вона.

Виконавець головної ролі актор Ігор Качур виглядав дуже органічним у ролі невротичного музиканта: він сміявся і плакав, спалахував і затухав, роздягався і одягався, їв, пив, залицявся до глядачок, одним словом жив і імпровізував.

Але, чи були то імпровізації, чи просто природньо зіграні «домашні заготовки»? Подумалося мені і я про це запитала у Бадаламенті.

- Так. Вам не здалося. Ми хотіли створити тонку грань, щоб ледь-ледь було розмито відчуття де театр, а де життя. Оскільки ми скомпілювали різні тексти, це дало можливість трішки погратися жанром і відкритою формою.

А фінальний монолог – це абсолютна імпровізація! У актора є тема, на яку він говорить, але текст кожного разу інший, такий, яким він його відчує у той момент. Коли він тримає Сару на руках, і говорить про храм, то це справді ідеальний спогад з його життя про місце, куди колись він ходив з бабусею, і де йому було дуже добре.

Прем’єра відбулася. Вистава закінчилася. Тривалі аплодисменти вщухли. Глядачі вийшли з залу. А я чекала на виконавця головної ролі. Нарешті він з’явився. В гримі, спітнілий від софітів, літньої задухи і хвилювання.

Звертаюся: - Ігоре, я вітаю вас з прем’єрою. Розкажіть тепер ви нам, що ж у виставі від Фройда, що від Зюскінда, а що від Качура?

Сміється: - Всі моменти, коли я виходив «на світло» в зал – це все я. Ми вигадали хід, що періодично я буду виходити з образу і ставатиму собою – Качуром, а потім буду знову перетворюватися на персонажа «Контрабасу».

На прем’єрі цього ще не було, але ми плануємо, що надалі в середині вистави, я буду її перервати і виходити спілкуватися до залу, наприклад, запитати у глядачів, що їм подобається, що не подобається.

Також ми ще додамо два епізоди з Фройда, на які поки ще не вистачало часу, але ми вже знаємо, де вони будуть і 9 вересня вже зіграємо і їх.

Запитую: - Роль у моновиставі зіграти складніше?

Майже вигукує: - Подивіться на мене! Мені 22 роки. Що я там зіграв на своєму невеличкому акторському шляху? А тут – моновистава! Це був серйозний виклик. Я боявся до останнього, тому що не розумів, чи прийдуть люди, чи не прийдуть. А чи вони захочуть мене дивитися?

Після першого півторагодинного прогону два тижні тому, скажу чесно, я просто впав, коли ми закінчили. Тільки сказав: «води». Мене буквально поливали. Так було складно фізично.

Сьогодні ми робили перед виставою три прогони, два – легесенькі, третій – сильний. І вистава – четверта. Але, нормально, от зараз йду ще шампанське пити (сміється).

Звичайно, не могла не поцікавитися, наскільки близька йому тема музики, адже вистава насичена досить складним музичним матеріалом.

«Я не маю музичної освіти, не вмію грати на жодному музичному інструменті, та й співати нормально не вмію, - посміхається Качур. – Коли художній керівник і режисер покликали мене й запросили у виставу, я відразу сказав: «А вас не хвилює, що я не вмію грати навіть на гітарі? Про контрабас я взагалі мовчу!». Але їх це не зупинило.

Якби сьогодні на прем’єру прийшов мій художній керівник, в якого я вчився, Богдан Бенюк, він би сто відсотків сказав: «Ти що, не міг навчитися грати пару нот на контрабасі? Це ж так смачно, ти виходиш, і такий раз-два на контрабасі».

Попри те, що вистава мені сподобалася і я, доки дивилася, вірила, що Качур, крім складного і заплутаного внутрішнього світу, таки має музичну освіту, я погоджуюся з Бенюком – це було б смачно.

Наступна вистава «Качур. Контрабас» в театрі «Актор» 9 вересня, так що є трохи часу освоїти цей прекрасний жіночний струнно-смичковий музичний інструмент, а ми з Богданом Михайловичем прийшли б, послухали.

Любов Базів. Київ

Фото Павла Багмута