Чотири любові родини Сімчуків

Цю непересічну історію розповів мені пресофіцер Тернопільської 44-ї окремої артилерійської бригади Юрій Кульпа.

Є у ній все: випадок, хоч кажуть, нічого випадкового не буває, радість і тиха журба, вимушена розлука і щира молитва, тривале чекання і передчуття чогось дуже важливого, вимріяного. А ще є тут одна обставина, без якої цієї історії, власне, не було б.

Це любов. Чиста, як і помисли та справи чотирьох молодих людей із Тернополя, про яких – наша оповідь.

Спочатку народилася Надія, а згодом, через пів години – Люба. Сестри-близнючки. Дві краплиночки, яких можуть розрізнити лише дуже близькі їм люди. Скільки пригод із цією абсолютною схожістю було! І в шкільні роки, і вже тоді, коли сестрички вирішили піти на навчання у медичний коледж. То викладачі їх переплутають, то кондуктор у тролейбусі здивовано підійме очі, думаючи, що вже раз цій дівчині давав талон на проїзд, то вахтер у гуртожитку щораз пильно дивиться в очі, запитуючи, хто з них Надя, а хто – Люба. Так було і в коледжі, і в районній поліклініці, де згодом разом працювали.

Щораз віджартовувалися, навіть вирішили не ходити в однаковому одязі, щоби не створювати різні непередбачувані ситуації, від яких ніяковіли і вони, і люди. Правда, від однакових пар туфельок відмовитися не могли.

За характером дівчата досить різні. Надія – більш емоційна, рухлива, «цокотушка», якій завжди є багато чого розповісти. Люба – більш спокійна, виваженіша.

Та долю дівчат, Надії та Люби, зрештою, вирішив випадок. Чи то було провидіння? Але сестри й нині згадують отой випадковий телефонний дзвінок, який адресувався іншому абоненту.

«Ось так і познайомилися зі своїми майбутніми чоловіками, - каже Надія. – Яке ж було здивування, коли на побачення прийшли два дуже схожих один на одного хлопці – Володимир та Ярослав. Вони тоді служили в тернопільській поліції. Високі, стрункі, красені. Незадовго разом і повінчалися у церкві Різдва Христового у Тернополі. Як ішли під вінець, і вже як з храму виходили, то люди просто зупинялися й здивовано дивилися на нас, перешіптуючись. Скажу відверто, ми чомусь не задумувались над тим, що наші майбутні чоловіки можуть бути теж близнюками, а от Володя і Ярослав, зізнавалися, що не раз про це розмірковували. Так і сталося», - ніяковіє Надія, згадуючи той серпень 2009 року, коли вони із сестрою та з братами-близнюками стали на весільний рушник.

А п’ять років потому вибухнула війна на Сході України. Брати-близнюки Володимир і Ярослав Сімчуки одними з перших подали рапорти на продовження служби на передовій. Вони стали добровольцями, служили у зведеному загоні правоохоронців біля містечка Щастя на Луганщині, на різних блокпостах.

Що ж, здавалося, так і має бути, як було, переважно, споконвіку – чоловіки захищають рідний край від ворога, а жінки-берегині, десь там, у тилу бавить дітей й смиренно чекають повернення своїх суджених.

«Ми на той час, коли вже тривала війна, мали дітей. Я народила двох синочків, а Люба – сина і дочку, - розповідає Надія. То все було дуже непросто, м’яко кажучи. Постійна тривога, переживання, ночі без сну, очікування дзвінка, звісточки звідти, із зони бойових дій… Усяко було. І плакали разом із сестрою, і заспокоювали одна одну, заколисуючи дітей», - каже Надія.

Нині навіть важко сказати, як прийшло до них обох це рішення – піти у Збройні Сили. Все обдумали і разом зробили цей важливий у житті крок. Був військкомат, комісія, прохання піти на службу у новостворену військову частину в Тернополі. Там вони були одними із перших жінок-медиків, які прийшли служити за контрактом.

А тим часом на Сході Володимир і Ярослав воювали, потрапляючи іноді теж, як і їхні дружини, у несподівані ситуації. Побратими навіть жартували, що, мовляв, от побачать «сєпари» цих дужих хлопців із Тернополя і подумають, що НАТО вже клонує своїх солдатів, аби ті воювали проти російських найманців. Хлопці навіть вирішили носити різні стрічки на автоматах, аби товариші-військові могли їх розрізнити: Володимир - синю, а Ярослав – жовту. Ці стрічки, як і невеличкі світлини дружин із дітьми у нагрудній кишені, що біля серця, були їхніми оберегами.

«Ярослав і Володя не раз розповідали, як, напевно, наші з Любою і всієї нашої рідні молитви допомагали їм на фронті. А молитви ці були щоденними, передусім, за те, щоб наш чоловіки повернулися живими», - розповідає Надія.

Правду кажуть, що чекати іноді важче, ніж просто йти. Навіть коли існує реальна небезпека. Чоловіки Надії та Люби приїжджали додому від ротації до ротації, короткі дні перебування у Тернополі - і знову на Схід, на лінію вогню.

Ішов час і АТО змінилося на ООС, але від того жінкам не було легше. І тоді був ще один відчайдушний крок - відчути те, що і їхні чоловіки, там, куди не кожен насмілиться потрапити.

«Ми з Любою підписали ще один контракт, і нині виконуємо обов’язки військових медиків у зоні проведення операції об’єднаних сил… Робимо те, на що вчилися, що вміємо. Змінюємо одна одну, коли йде ротація, хто - в Тернопіль, хто - на фронт. А чоловіки наші проходять службу у складі батальйону «Тернопіль». Дітей бавимо, як кажуть, почергово: то сестра, та й матері допомагають, чоловіки, коли можуть. Зараз у нас вітрянка, то малі Любині спочатку перехворіли, тепер - мої. От і сидимо, з дому не виходимо. Але нічого, вже будуть мати імунітет до цього вірусу на все життя», - каже у слухавку Надія. І додає. - Як писатимете про нас, то візьміть там фото із Facebook, моє і сестри».

Я вибрав світлини, додавши Надію до переліку своїх нових друзів. Із фотографій для цієї оповіді не було жодної, де Надія і її сестра у військовій формі. Таких світлин там, на сторінці у Facebook, зрозуміло, просто не було. Світлини, де сестри у камуфляжі, передав мені вже згадуваний прес-офіцер Тернопільської 44-ї окремої артилерійської бригади Юрій Кульпа, який цьогоріч на передовій зустрічає День Державного Прапора і День Незалежності. Як і Люба Сімчук. Це він, Юрій, власне, й посприяв, допоміг мені поспілкуватися з Надією.

І наостанок. А, знаєте, напевно, у цьому є щось іще, крім міркувань безпеки, що сестри не виставляють у соцмережах свої фото у військовій формі. Можливо, вони вірять, що камуфляжний «одяг» - річ тимчасова, зумовлена необхідністю. І йому місце там, де є небезпека, а не де затишок і любов.

І не просто любов, а помножена на чотирьох. І від того сильніша.

Й кожна – чиста. Як думки і життя цих двох українських пар - подружжя Сімчуків із Тернополя. До слова, в ці дні обидві сім’ї відзначають 10-річний ювілей. Звісно, радіють, навіть знаючи, що знову буде день, коли пригортаючись один до одного, тихо промовлять: «Повертайтеся живими…».

Олег Снітовський, Тернопіль

Фото: Юрій Кульпа, відділ комунікації обласної поліції, «20 хвилин», «Наш День» і з домашнього фотоархіву родини Сімчуків