Володимир Винниченко. 1. Соціал-демократ на прізвисько “Скорий”

Володимир Винниченко. 1. Соціал-демократ на прізвисько “Скорий”

Укрінформ
Випуск мультимедійного циклового проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ" приурочений до дня народження Володимира Винниченка

Непересічні особистості приваблюють переважно тим, що із їхньою загадкою не можеш дати собі ради. “Як це йому вдавалося?”, або “Яким чином він це робив?” – та мало які запитання юрмляться в голові. Здавна загадки відомих особистостей хвилюють багатьох, відгадки відкриваються тільки наполегливим, коли цікавляться не із дозвільного інтересу, а щоб самому визначитися у ставленні до відкритих питань.

Євген Харламович Чикаленко АА
Євген Харламович Чикаленко

Трапляються сучасники, які кидають один погляд – і бачать корінь проблеми. Мудрому благодійнику української культури та хазяйновитому землевласнику Євгену Харламовичу Чикаленку (1861-1020) належить оцей афоризм:

- Легко любити Україну до глибини душі, спробуйте любити її до глибини власної кишені.

Про одну із найяскравіших постатей у класичній українській літературі – сьогодні моя розповідь. Це та з історій, де шальки терезів гойдатимуться залежно від того, яку ми особисто маємо точку зору. Соціал-демократами не народжуються, та чи залишаються?

*   *   *

Український політичний та громадський діяч, прозаїк і драматург Володимир Кирилович Винниченко народився 14 (27) липня 1880 р. у Єлисаветграді (тепер – Кропивницький) Херсонської губернії. Сталося це в будинку №49 по вулиці Солдатській (нині – вул. 20 років міліції) на Пермській слободі, що вирувала на західному (правому) березі Інгулу, нижче фортеці Святої Єлисавети… З 1754 р. там став табором Пермський карабінерний полк, а деякий час у 120 будинках проживали солдати. Ось чому попервах поселення називали Солдатською слободою.

Наприкінці XIX століття вулиця Солдатська звивалася, звивалася, а потім тулилася до валів фортеці. До наших часів матерів будинок В.К.Винниченка не зберігся – за радянських часів на тому місці спорудили дитячий садок.

Грецька церква Володимирської ікони Божої матері, м. Кропивницький
Грецька церква Володимирської ікони Божої матері, м. Кропивницький

І – одразу увага. Аби уникнути докорів у похибках, зазначу: існує, як мінімум, три дати народження В.К.Винниченка. Скажімо, у метричній книзі єлисаветградської Грецької церкви Володимирської ікони Божої матері (нині – Кафедральний собор Свято-Різдва Пресвятої Богородиці) ця дата записана, як 16 (28) липня 1880 р. Але вона відрізнялася від дати, поданої дружиною письменника Розалією Яківною Винниченко (з дому Ліфшиць; 1886-1959) – 14 (26) липня, та не збігається з датою, наведеною в “Щоденнику” самим літератором – 15 (27) липня.

Особисто я виходжу з думки, що дружина ліпше знає, коли її чоловік народився. Бо, як казав пророк Маґомет, хто сперечається із жінкою, втрачає розум. Достеменно відомо одне: немовля батьки похрестили 17 (29) липня 1880 р. у блакитному храмі – в Грецькій церкві Володимирської ікони Божої матері.

*   *   *

У такій тонкій сфері, як красне письменство, багато що визначають батьки, нагромаджений досвід багатьох поколінь прокидається у дитині в несподіваному амплуа.

батько Кирило Васильович Винниченко, кінець ХІХ століття
Кирило Васильович Винниченко

Батько майбутнього літератора Кирило Васильович Винниченко (1843-1933) походив із Полтавської губернії. Свого часу григорівські пани виміняли сім’ю Винниченків (а це, окрім подружжя, шестеро синів – Тиміш, Логвин, Зінько, Іван, Кирило, Прокіп і дочка Явдоха) та ще дві кріпацькі родини, Сущенків і Дрофів, – за… п’ять мисливських собак. Ото, думаєте, паничі із жиру казилися? Чи: гончих не цінували?

Та ні, мотивація була іншою. Коли заселялися південні (степові) губернії Наддніпрянської України, григорівському поміщику, котрий володів шматом землі у Єлисаветградському повіті, конче потрібні були руки роботящі, аби степ перетворити на лан, лан – на збіжжя, а збіжжя – на грошики. Бо, знаєте, мисливські собаки на панщину не ходять.

Ой, важко давалася прадідам воля… Наприклад, Кирило Винниченко замолоду в поті чола наймитував по сільських економіях, потім чабанував, ганяючи херсонськими степами напівслухняних овець, аж поки не перебрався до Єлисаветграда. Кремезний здоров’ям і незламний духом колишній наймит іще б пожив, але навіть 90-річний Кирило Васильович, котрий пережив дружину на 20 років, помер у Голодомор 1933 року й похований у Григорівці.

Що не кажіть, важко Україні давалася воля.

*   *   *

Як пригадувала дочка брата письменника Любов Андріївна Винниченко (1912-…):

- Разом зі своїм меншим братом Прокопом, мого чоловіка батьком, Кирило їздив у Крим. Їздили волами, часто привозили сіль до Єлисаветграда, зупинялися на постоялому дворі. Там Кирило познайомився з вдовою Явдохою Павленко та оженився на ній. У красуні малося трійко дітей: від першого шлюбу дочка Марія, від другого – сини Ілько (Андрій) та Василь.

У повітовому містечку Євдокія Онуфріївна Павленко (у дівоцтві – Линник; 1838-1913) утримувала заїжджий двір по вулиці Солдатській, 49. Від шлюбу з Кирилом Винниченком народився один Володимир. Дітей уже було в родині, та й була дружина старшою за третього чоловіка на п’ять років. Здавалося, можна й піт із чола змахнути, дух у боротьбі за копійку перевести, якийсь жирок нагуляти. Однак чи хліборобу не в першому коліні викоренити любов до землі?

Володимир Винниченко
Володимир Винниченко

Сам Володимир Винниченко завважив за потрібне поправити мемуариста Євгена Чикаленка, котрий понаписував у “Спогадах” (1923):

- Женившись на матері, батько осів у місті, спробував жити з торгівлі, але потягло на землю; взяв в оренду в одного шахрая-поміщика поле, той його обібрав і викинув з землі. Після того в шуканні за землею подалась уся родина в Сибір на переселення. Не добралась до Сибіру, осіла десь коло Челябінська, страшенно бідувала і, зрештою, втекла знов на Україну.

Життя зціпивши зуби у трьох шлюбах навчило Явдоху Павленко сподіватися виключно на себе, хоча безсердечною мачухою вона Володі не стала. Коли четверо дітей від різних чоловіків подорослішали, Євдокія Онуфріївна продала заїжджий двір, а кошти поділила між трьома дорослими синами та дочкою. Померла вона у Києві в 1913 р. – від раку язика і похована на Лук’янівському кладовищі.

Хто як не він, Володимир Винниченко, мав право написати:

- Бути українцем – це значить, бути постійно в стані доказування свого права на існування.

*   *   *

Тут би завести мінорну думу та під бандуру затягнути сумну пісню про страдницьку долю українського селянина, але тема інша: як народжувалася нова національна інтеліґенція? Взагалі, звідки у хліборобській країні бралася еліта?

Елісаветград, вулиця Сінна
Елісаветград, вулиця Сінна

Скільки себе пам’ятав Володимир Винниченко, стільки в його долі першу скрипку грав дуалізм. Змалку він тягнувся до світла, до знань, а оточення не лише глузувало, а й заважало. Дитинство майбутнього очільника Українського національного союзу та голови Директорії (1918), промайнуло то в місті – на вулиці Сінній, батьківський будинок не зберігся, то в селі Григорівка Бешбайрацької волості.

Часто заклопотані заробітками батьки залишали сина дідові Василю Винниченку, котрий мешкав на хуторі Веселий Кут-Григорівка (нині – Григорівка Новоукраїнського району Кіровоградської області). Тому літературознавці резонно вважають: ось за якої причини в дитячих оповіданнях письменника 1910-х рр., а також у циклі “Намисто” (1923) паралельно жебонять два глибокі джерела його ранніх дитячих вражень – Місто і Село.

Народжений лідером прагне усього й одразу, а про баланс ризику і відповідальності дбає, досягнувши мети. У розвідці “Володимир Винниченко” (2010) кандидат філософських наук, доцент Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна Юлія Тагліна зауважила:

- Йому взагалі було всього замало, він відчував нестримну жагу до життя, не знаючи страху перед небезпекою. Так, одного разу мчав він верхи попереду табуна. І це мало не закінчилося трагедією: нажаханий чимось кінь схарапудився і скинув хлопчика. Дивом інші коні не затоптали Володимира Винниченка. Та хіба це могло зупинити, якщо ризик додавав життю фарб? І Володя перепливає великий ставок, а взимку мчить на ковзанах півсотні кілометрів до сусіднього містечка.

*   *   *

Реальне життя – набагато суворіше, аніж наші рожеві мрії про нього. Життя – безжальний наглядач, що руйнує мило збудовані плани, а об революційні теорії ноги витирає.

В оповіданні “Гей, хто в лісі, обізвися” Володимир Винниченко літературно випустив на волю думки малого кмітливого халаминдрика, котрий зрозумів, чого від нього бажають: Бог, старші й реальність у вигляді страшного Корчуна:

- До тата, мами й бабці можна посміхнутися, пригорнутися, хитренько підлабузнитись, розм’якшити і зворушити та й добитися-таки свого. А до Корчуна ні посміхнутись, ні пригорнутись чи підлабузнитись і не пробуй. Навіть бозя Зіньові – не страшний. І до бозі можна підлабузнитись: треба тільки гарненько скласти ручки, пошепотіти губами перед іконами, сильненько постукати лобом багато-багато поклонів – і бозя вже задобрений.

Сам Володимир Винниченко із Бозею не хитрував, але власні талани скільки міг – приховував. То відомий факт: майбутній літератор читати навчався непомітно для рідних, а їм здавалося – малий просто бавиться з афішами, принесеними з друкарні старшим братом.

Биковське народне училище імені В.А. Жуковського, сучасний вигляд
Биковське народне училище імені В.А. Жуковського, сучасний вигляд

Освіта – то особиста справа кожного, хто хоче думати світлою головою, аби не працювати мозолястими руками. У 1887 р. батьки віддали малого до трикласного Биковського народного училища імені В.А.Жуковського, що стояло на розі провулків Чечорного (нині – Сухумський) та Плетеного. У початковій школі Володимир Винниченко несподівано звернув на себе увагу природним хистом.

У брошурі “Хто такий В.Винниченко” (1919, Київ) давній товариш, друг дитинства, український видавець і письменник Юрій Тищенко (1880-1953) описав подію, яка визначила подальшу долю сина колишнього наймита, а в майбутньому – ідеолога національної революції в Україні:

- Будучи од природи до всього цікавим, а до того ще й талановитим, без особливих труднощів іде він першим учнем на протязі всього часу навчання в школі. Се до певної міри рішило його долю й на будуче. На його здібності звернула увагу учителька народної школи і порадила батькам не лишати хлопця без подальшої освіти, а віддати до науки в якусь середню школу.

*   *   *

Володимир Винниченко - гімназист
Володимир Винниченко - гімназист

Попри матеріальну скруту, 16 серпня 1890 р. десятирічний Володя Винниченко опинився в Єлисаветградській чоловічій гімназії й на вулицю Петровську (нині – вул. Шевченка) бігав здобувати класичну освіту аж до липня 1899 р. Свого часу тут навчалися український композитор Юлій Мейтус, творець гвардійських мінометів “Катюша” Георгій Лангемак, лауреат Нобелівської премії фізик Ігор Тамм, радянський фізик, філософ та історик Борис Гессен, польський письменник Ярослав Івашкевич, російський актор, співак Володимир Канделакі та інші.

Чого гріха таїти, за царату рівень освіти у гімназіях Імперії не поступався програмі радянського інституту. Викладали такі предмети: математика, фізика, астрономія, логіка, історія, географія, російська і світова література, закон Божий, співи, гімнастика. А ще давали п’ять (!!!) мов – російську, німецьку, французьку, старогрецьку і латину.

Часто радянські літературознавці представляли Володимира Винниченка в юності таким собі зманіженим панком, бо народився він, начебто, із золотою ложкою в роті. То була брехня. За навчання в класичній гімназії батькам доводилося щорічно платити колосальні кошти – 60 рублів, тобто суму, еквівалентну 410 кг телятини на Єлисаветградському базарі. Це притому, що в незаможній родині росло ще троє старших дітей, котрі, розпочавши самостійне життя, допомагали і батькам, і… складали кошти на освіту наймолодшому брату.

Тоді трапилася інша біда – не матеріальна скрута. Юні однокласники з числа паничів почали дорікати відміннику холопським походженням, дражнили “свинопасом”. Цапом-відбувайлом Володимир не став – мав незалежну вдачу, а коритися гімназійним інструкціям із виховання “добропорядного російського інтеліґента” не збирався.

Як розповідав уже цитований Юрій Тищенко

- Він навмисне підкреслював те, що походить із селянського роду і свідомо говорив рідною мовою, як з товаришами-гімназистами, так і з учителями. Вже тоді в його думках зародилося питання: чому се так, що мова, якою спілкуються його батьки й більшість людей, забороняється та висміюється? Вже тоді була думка, що се несправедливо, що забороняють говорити йому безправно.

*   *   *

У середніх класах бацилу революції здібний до наук юнак не підхопив, а перетворився на національно свідомого патріота, котрий хотів змін на краще – для своїх батьків, великої рідні, власного народу. Діловито Володимир Винниченко зорганізував таємний молодіжний гурток, об’єднавши однодумців. Спочатку вони боролися лише за власні людські права як учнів, а згодом почали готуватися до публічних виступів перед простим народом, бо прагнули розкривати люду очі на всі кривди, які чинять панівні класи, та піднімати знедолених до боротьби за кращу долю.

Єлисаветградська чоловіча гімназія
Єлисаветградська чоловіча гімназія

Деякі автори (Розалія Винниченко, Григорій Костюк) стверджують, що семикласник написав бунтівну поему про волелюбну Запорізьку Січ. За це поет отримав тиждень “темного карцеру”, який усе життя вважав своїм “першим політичним ув’язненням”, та був відрахований із Єлисаветградської чоловічої гімназії. Інші (Станіслав Кульчицкий) зауважують, що виключення не дозволяло у подальшому здобувати атестат зрілості через іспити, складені екстерном, до чого невдовзі вдався Володимир Винниченко.

Тут виникає цікаве запитання: а чому за ненадруковану поему юнака виключили з гімназії? Бо за правилами тієї доби – гімназистам інспектором закладу суворо заборонялося не тільки друкуватися, а навіть писати непередбачені навчальною програмою твори. Рукопис поеми в аматора вилучили, а більш пізні рукописні варіанти загубилися в редакціях тодішніх періодичних видань.

*   *   *

Достеменно відомо, студій юнак не покинув, а продовжував самостійно готуватися до матури (випускні іспити). Але де? Закинувши полотняну торбину за плечі, 19-річний Володимир пішки прийшов до Златополя – невеликого містечка, яке лежало на межі Київської й Херсонської губерній, у 1914 р. його проковтнув Новомиргород (нині – райцентр Кіровоградської області).

Чому? Бо світ не без добрих людей.

Володимир Винниченко у вишиванці
Володимир Винниченко у вишиванці

У Златополі наглядачем у місцевій в’язниці працював дядько по материнській лінії Андрій Андрійович Павленко. Той посприяв племіннику. Так у червні 1900 р. як стороння особа Володимир Винниченко склав у Златопільській чоловічій гімназії матуру. Попри виразну протидію епатованих вчителів видати випускникові матрикул про освіту – на екзамен той розумник з’явився у солом’яному брилі, вишиванці та киреї, наче він тобі вправний вершник.

Це стало можливим за підтримки інспектора (директора) Златопільської гімназії, статського радника Івана Трохимовича Волкобоя, котрий щиро пореготав над тонким глузуванням молодого панича, і головному “українському буржуазному націоналісту” диплом звелів видати.

…Спливло 120 років української історії. На голому місці, при розумі чиновників можна було б витворити пам’ятник жазі у здобутті знань через долання життєвих перешкод, незламності у досягненні духовних цілей. Та хіба це потрібно нинішнім українцям? І місцевий краєзнавець Володимир Поліщук із сумом констатує:

- Сьогодні будівля Златопільської гімназії, зі стін якої вийшло не менше знаменитих вихованців, аніж із Єлисаветградської чоловічої гімназії, стоїть порожньою. Місцеві жителі виймають вікна і двері, розбирають приміщення по цеглині, руйнується воно й від негоди. Сподіватимемося, що наступного року, з нагоди 140-річчя від дня народження Володимира Винниченка, на стіні Златопільської гімназії місцева влада, бодай, пам’ятну дошку встановить.

Златопільська чоловіча гімназія, північний фасад
Златопільська чоловіча гімназія, північний фасад

*   *   *

У серпні 1900 р. син колишнього наймита вступив на юридичний факультет Київського Імператорського університету Святого Володимира, де став членом “Молодої громади” (МГ), яка вважалася осередком Революційної української партії (РУП), заснованої в лютому 1900 р. Невдовзі студент поповнив лави самої РУП. Від 1905 р. її перейменували в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). За дорученням керівництва молодий есдек вів агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії: у льохах і таємних куточках, у приватних помешканнях та в передмісті у хащах, збираючи щоразу більшу авдиторію.

Знаєте, як у тих холериків-максималістів ведеться?

- Поки робиш якусь роботу, вір у себе, як у генія. Коли скінчив, стався до неї, як до витвору твого ворога, не прощаючи ні однієї помилки, ні найменшого недогляду.

Активність юного революціонера, котрий по жандармському управлінню проходив на прізвисько “Скорий”, не могла не привернути увагу. Спочатку за адресами: вулиця Жилянська, 132, кв. №5, а потім попід кам’яницею №92, кв. 7, де студент винаймав помешкання, – з’явилися філери, як колись називали топтунів із зовнішнього спостереження. Хто б сумнівався, що із Київського університету неблагодійного студента – “за участие в безпорядках, направленных к насильственному прекращению лекций” – витурили ще 4 (17) лютого. Без права вступу до інших вищих навчальних закладів Російської імперії, а він лише встиг прослухати три семестри.

Тим часом хмари скупчувалися й далі. 2 (22) лютого 1902 р. молодого правника заарештували та кинули до одиночної камери Лук'янівської в’язниці. Упродовж місяця допити у справі студентських заворушень 1901-1902 рр. в Київському університеті і Київському політехнічному інституті не просунулися ні на йоту. Арештанта жандарми вимушено звільнили, але в березні 1902 р. вийшло розпорядження по Департаменту поліції, що забороняло Винниченку В.К. проживати у Києві та інших університетських містах.

І молодий правник вирушив на південне Поділля та оселився в містечку Кодима Писарівської волості, де його одразу поставили на негласний нагляд поліції. Дах над головою прибулець знайшов у сім’ї багатого землевласника Костянтина Івановича Хоментовського – у якості репетитора він столувався у поміщицькій родині й жив, за що навчав грамоті панських дітей. У службовій записці на ім’я начальника Могильов-Подільського жандармського поліцейського управління згодом доповідалося: Винниченко В. “знайомств не заводить, а життя веде замкнуте й одиноке”.

*   *   *

обкладинка збірки “Краса і сила”
обкладинка збірки “Краса і сила”

За відсутності бурхливої соціально-політичної боротьби у напівсонній повітовій Кодимі, що здавна славилася садками та пасіками, відкрився новий розділ у біографії Володимира Винниченка – літературна творчість. Улітку 1902 р. виникли перші оповідання – “Біля машини”, “Антрепреньор Гаркун-Задунайський” та інші. За місяць у серпневому числі часопису “Киевская старина” світ побачив і перший друкований твір – оповідання “Краса і сила”. Про це подбав український землевласник та благодійник Євген Чикаленко, який в українських колах здобув славу мецената, котрий опікується про розвиток національної літератури.

П’ятий розділ “Краси і сили” починався так:

- Сумно в Сонгороді восени. Низьке темно-сіре небо; не то ранок, не то вечір цілий день; пронизуватий, холодний вітер, купи пожовклого, мокрого листя і дощик, дощик і дощик. Плачуть під ним вікна, плачуть стріхи, плачуть дерева, тини, коні, плаче навіть картуз звощика, що, закутавшись, схилився на передку. На вулицях ні душі, тільки де-не-де перебіжить через дорогу яка-небудь баба, піднявши спідницю на голову, просуне важким ходом жидівська балагула та звощик розіб’є блискучу, сталеву грязюку рівненькою стежкою. Сумно. А ще сумніше в темний, довгий, холодний вечір. Вітер наче казиться – то стогне, то плаче, то регіт підніме, то стиха, поволі застука по віконницях запертих, то знов заскиглить, завиє, заплаче, й сипне, і сипне дрібненьким дощем.

У сучасній українській літературі війнуло новою прозою. Хоч старші товариші закидати дебютанту наслідування… Максима Горького з його “сермяжной правдой”; насправді у ті роки початківець рівнявся на творчий доробок національних класиків – Тараса Шевченка та Панаса Мирного.

Сувора правда виявлялась у соціальному становищі, а справжній грім загуркотів уже восени. Оскільки Володимир Винниченко втратив статус студента і більше ніколи ним у Російській імперії стати не міг, він втратив право на відстрочку від військової служби. Це означало: в осінній призов до армії ласкаво просимо голити лоба! Призивали новобранця як нижчий чин, на щастя, не солдатом, а… добровольцем, по-московітському – “вольноопределяющимся”. За царату любити імператора та Вітчизну належало у добровільно-примусовому порядку.

*   *   *

Ніяких жахіть не сталося. Спочатку… У вересні 1902 р. Володимира Винниченка зарахували в 5-й саперний батальйон, розквартирований у… Києві. Користуючись послабленою увагою командира до добровольця, надвечір осолдачений революціонер переодягався у цивільне, залишав казарму і ставав до добре відомої роботи: промови, сходки, агітація у середовищі робітничої молоді. У “Щоденнику” він писав:

- Можна битися головою об стінку, знаючи наперед, що не розіб’єш її. Це робиться тільки тоді, коли є віра в те, що биттям у стінку купується якась інша цінність, більша за життя.

Життя в подобі буревісника революції тривало кілька місяців.

Та одного дня товариш із канцелярії роти нашептав добровольцеві, що за нелегальну революційну пропаганду його ось-ось кинуть за ґрати. Не чекаючи арешту, пізно ввечері 1 (13) лютого 1903 р. Володимир Винниченко з’явився у квартирі своїх добрих київських знайомих – Лівицьких, Андрія Миколайовича та Марії Варфоломіївни, та їхніх невдовзі знаменитих дітей – Наталі та Миколи.

сім'я Лівицьких  - підліток Коля, Андрій Миколайович, дочка Наталя і мати Марія Варфоломіївна, 1920 р.
Сім'я Лівицьких - підліток Коля, Андрій Миколайович, дочка Наталя і мати Марія Варфоломіївна, 1920 р.

Зауважу, зокрема, у 1920-1921 рр. А.М.Лівицький (1879-1954) виконував обов’язки глави уряду УНР, а після загибелі Симона Петлюри став незмінним очільником Директорії, а в 1926-1954 рр. – головним Отаманом військ УНР. Марія Варфоломіївна Лівицька (у дівоцтві – Ткаченко; 1879-1971) також належала до молодої політичної еліти Наддніпрянської України. Свого часу разом із Андрієм Лівицьким вона входила до керівництва “Молодої Громади”, яка керувала і спрямовувала виступи київського студентства проти російського царату. Членами МГ були Дмитро Антонович, Володимир Винниченко, Олександр Скоропис-Йолтуховський, Людмила Старицька-Черняхівська, Марія Грінченко.

Родина революціонерів швидко спорядила дезертира в дорогу... Тієї ж ночі втікач порізав шинель і кашкет, купу колишнього військового строю спалив, а сам сів на потяг, що прямував на захід Імперії. Наступного дня він перетнув російсько-австрійський кордон й опинився в еміграції.

*   *   *

Ні, він не згаснув, навіть не затаївся, не знітився, а під чужим прізвищем Зіновія Дедевича прожив у Львові майже півроку. Тривали місяці інтенсивної роботи в Закордонному комітеті РУП, організованому в грудні 1902 р. установчим з’їздом партії у Києві. Володимир Винниченко дописував у партійні газети “Праця” (Львів) і “Селянин” (Чернівці), у львівському видавництві РУП налагодив випуск серійних бібліотечок, як-то: “Літературно-наукова бібліотека РУП” та “Бібліотека селянина”.

На бік пера затятий революціонер не відклав, а писав прокламації, інші агітаційні матеріали. Багатотисячними накладами ті брошури РУП нелегально переправлялися в Російську імперію, аби поширитись у робітничому та селянському середовищах.

Часу за революцією та боротьбою, як завжди, бракувало, однак, у Львові у 1903 р. під колоритним літературним псевдонімом В.Деде накладом Українсько-руської видавничої спілки світ побачила перша книжка письменника під банальною назвою “Повісті й оповідання”. Збірка обіймала п’ять прозових творів: “Боротьба”, “Антрепреньор Гаркун-Задунайський”, “Біля машини”, “Сила і краса” та “Суд”. Помірковано зустріта масовим читачем, вона виявилася бомбою уповільненої дії.

Схоже було, власну місію він відчув і відтоді смакував покликанням:

- Люди, які не мають у що-небудь віри, які нічого свого не створили, яким увесь світ здається нудним, плескуватим і банальним, такі люди дуже люблять бути оригінальними.

*   *   *

У монографії “Громадсько-політична діяльність В.К.Винниченка в дореволюційний період” (1999, Київ) українська дипломатка та історик Леся Лозинська стверджувала: через шість років після видання, тобто після російської революції 1905 р., яка дозволила на Наддніпрянській Україні поширення книжки рідною мовою, царський цензор все-таки наклав заборону на “Повісті й оповідання”. Адже в оповіданні “Боротьба” завзятий чиновник угледів (не без підстав) неповагу до пануючої влади, розпалювання класової ненависті та заклик до бунту.

Сучий потрох мав рацію, коли здибився, бо таке вчитав:

- Ні, я так не хочу, ваше благородіє, – говорить Никихвор Крутоноженко рішуче. – Це непорядок. Хоч ви й начальство, а безневинно людей нема чого бить... Я прийшов до вас на суд, думав, що справді... Бо колись, значить, за монопольку було... Так ви мене в морду... Що ж це за порядок такий?... Я буду жаліться. Хто що зробить, а мене в морду?! Що ж то за суд такий?.. Це не суд, а розбій!

Що, певен, тішило самолюбство соціал-демократа на прізвисько “Скорий”, так це той факт, що його просили писати. За гроші. Раніше згадуваний меценат Євген Харламович Чикаленко 19 квітня (2 травня) 1903 р. листом запевнив протеже:

- В інтересах нашої літератури Ви повинні писати не хапаючись, а обробляти, вигладжувати свої твори. От через що я платитиму Вам помісячно, а не “іздєльно”. Вас буде “смущать” рахунок, і добре! Я Вам ставлю умову – за сих 300 руб., які Ви відберете від мене за рік, Ви повинні написати не менше п’яти друкованих аркушів, в якому журналі схочете. Чи Ви получите який гонорар за сих п’ять аркушів з редакції, се до мене не стосується. Я плачу Вам 300 рублів на рік і край!

*   *   *

Йому належало писати, а він прагнув революції. Меценатом оплачувалися публікації в елітарних часописах, розрахованих на українську інтелігенцію, а Володимир Винниченко надавав право першого друку оригінальних творів підпільним листкам, таким собі багатотиражним народним альманахам.

Він залишався неперевершено переконливим у злободенній публіцистиці та гнівних прокламаціях, а виголошувався у соціал-демократичні кур’єри, аби контрабандою возити заборонену літературу через кордон у Російську імперію. Часом талант шматує людину на частини, аби “Я” чітко усвідомило своє призначення.

Володимир Винниченко опинився у когорті свідомих і вважав, що глибоко зрозумів людство:

- Людство топчеться серед істин, як сліпець серед незнайомих вулиць. То знаходить їх і якийсь час іде ними, то губить і блудить, шукаючи знову, цюкаючи паличкою у різних напрямках.

Зради одномірні, і біблійна історія повторилася. У монографії “Володимир Винниченко: перші етапи життєвого шляху” (2003) доктор історичних наук, професор Станіслав Кульчицький розповів:

- У липні 1903 р. візник-контрабандист за винагороду в 30 рублів (сакраментальна сума!) видав В.Винниченка жандармам під подільським Волочиськом (тепер – Волочиський район Хмельницької області) . Його заарештували з паспортом на ім’я австрійського підданого, студента Львівського університету Ґенріха Долинського. При ньому було знайдено 506 примірників брошури “Робота”, 202 примірника оповідання “Боротьба”, 500 примірників оповідання “Солдатики!”, 203 примірника газети “Селянин”, 82 примірника брошури “Чи є тепер панщина?”. Отже, вантаж складався переважно з літератури, написаної ним самим.

*   *   *

Дезертира відправили на головну ґауптвахту Київського гарнізону – “Косий капонір”. Під час допиту в політичній в’язниці затриманого впізнав один із колишніх “знайомих”, начальник губернської жандармерії генерал Василь Новицький; опиратися стало пусте. 5 (18) вересня батальйонний суд оголосив вирок: “рядового 1-ої роти 5-го саперного батальйону Винниченка В.К. віддати в дисциплінарний батальйон терміном на один рік і шість місяців.

Але раптом етапування у Вороніж для подальшого проходження служби в дисбаті на невизначений термін відклали, бо слідство перевели у ранг політичної справи. Обмежений камерою, залишаючись на ґауптвахті, бранець не знаходив собі місця.

- Треба вірити в щось, що робиш. Тільки загіпнотизовані фанатики можуть робити щось, не аналізуючи й безхитно вірячи в те, що роблять.

Той, хто звик діяти імпульсивно, коїть суперечливі вчинки.

Не став винятком і Володимир Винниченко – 24 вересня (7 жовтня) майбутній очільник Директорії сунув голову у зашморг, в останню мить варта встигла порятувати шибеника.

- Сильними “волею” можна назвати тільки тих, у яких є сильні, виразно окреслені бажання. Слабкими – тих, у яких бажання слабкі, невиразні, володіють людиною не цілком, швидко зміняють одне одного.

*   *   *

Далі – всякого було, важким виявився наступний рік на ґауптвахті. Різними засобами користався арештант, захищаючи людську гідність: вияви непокори і відкритий бунт, симулювання божевілля та ліжко у відділенні для нервовохворих. Врешті-решт, усе повернулося на круги своя, коли у вересні 1904 р. літератор уже перетворився… не на добровольця, а на рядового в іншому саперному батальйоні.

Імператорський університет Святого Володимира, початок 1910-х рр.
Імператорський університет Святого Володимира, початок 1910-х рр.

Із замкненого кола належало вирватися. Через три місяці все-таки звільнившись у запас, колишній бранець, здавалося, взявся за розум. Але товариші по боротьбі висунули його в ЦК Революційної української партії та обрали делегатом чергового з’їзду РУП. Схоже, того разу інтуїція Володимира Винниченка не підвела. Аби не спокушати долю та не опинитись серед політичних у “Косому капонірі” вдруге, завбачливо він виїхав із Тюрми народів – до Львова. Належало зібратися з думками і визначити першочергові завдання… Наприкінці жовтня 1905 р. недовчений правник повернувся до Києва, домігся відновлення у студентах юридичного факультету Імператорського університету Святого Володимира, склав екстерном іспити за кілька років навчання та здобув диплом про вищу освіту.

Вперше політичні погляди соціал-демократа на прізвисько “Тихий” пішли супротив загальної лінії національно свідомого українства, коли навесні 1906 р. у Києві відродилася культурно-освітня організація “Просвіта”, головними завданнями якої більшість членів бачила видання книг та періодики рідною мовою, відкриття бібліотек і читалень української літератури і таке інше архаїчне освітянство.

Як стверджував професор Станіслав Кульчицький:

- На перших загальних зборах київської “Просвіти”, що відбулися 25 червня (8 липня) 1906 р., соціалісти Володимир Винниченко та Андрій Жук виступили проти позиції більшості присутніх – Михайла Грушевського, Івана Стешенка, Модеста Левицького, Федора Матушевського, Сергія Шелеста, Богдана Ярошевського – у питанні про створення бібліотеки та видавництва. Вони доводили, що бібліотека повинна обслуговувати не інтелігенцію, а робітників, бо тільки вони є підвалиною національного і соціального визволення народу. Позиція В.Винниченка і А.Жука полягала в тому, що робітникам потрібна популярна соціал-демократична література. Вони не бачили сенсу “стягати (до бібліотеки. – О.Р.) усякий хлам із Женев та зо Львовів”.

Ситуація значним чином змінилася, і як наполягав у своєму виступі український революціонер, публіцист, дипломат Андрій Жук (1880-1958):

- Культура не в тому, щоб складати і вчити шкільні підручники. Тепер перебудовується політичне життя. Мусимо давати підручники не для дітей, а для дорослих – політичні книжки характеру партійного і агітаційного.

Біда української еліти, що патріотизм для неї – поняття ситуативне.

*   *   *

Лук’янівський тюремний замок
Лук’янівський тюремний замок

На початку осені 1906 р. Володимира Винниченка вдруге прийняли в “Лук’янівський тюремний замок”, як за царату велично називався теперішній Лук‘янівський СІЗО. Його заарештували у справі газети “Громадська думка”, яку взявся видавати Євген Чикаленко. На допитах бранець відхрещувався від будь-якої протиправної діяльності, а стверджував, що відтепер займається виключно літературною працею. Попри це, навіть отримавши листом звістку, що меценат Є.Х.Чикаленко виділив 200 рублів, аби подвоїти його гонорари в часописах “Рада” і “Літературно-науковий вістник”, писати для “українських буржуїв” Володимир Винниченко не сів.

внутрішнє подві'ря для політув'язнених, Лук'янівська в'язниця, Києв
Лук'янівська в'язниця

Чим тоді, запитаєте, він дні коротав? Оскільки в Лук’янівській фурдиґарні довелося скніти не один місяць, арештант узявся за самоосвіту та студіював англійську мову. На початку травня 1907 р., під заставу у 500 рублів, добрий геній Чикаленко визволив із тюрми літератора у показовій вишиванці під поясом, навіть прихисток надав у своєму київському помешканні на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці, 56 (нині – вул. Саксаганського; будинок не зберігся).

Досить скоро забовваніла перспектива нової подорожі до “Лук’янівського тюремного замку”. Адже київська преса повідомила, що процес у справі редакції щоденної української газети “Громадська думка”, закритої жандармами 18 серпня 1906 р., призначили на 12 (25) жовтня 1907 р. За тим судом мав проходити і В.В.Винниченко. Як дипломований правник, 27-річний Володимир Кирилович усвідомлював: за сукупністю звинувачень йому тепер загрожуватиме каторга. Отож, не спокушаючи долі, у день відкриття процесу знову політичний емігрант перетнув кордон із Австро-Угорщиною та попрямував до Львова.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-